13. Внутрішньополітичні кризи у Франції у 80-90-х рр. XIX ст. Та їх наслідки.

Становлення демократичної республіки у Франції відбувалося за непростих умов. У 80-90-х роках XIX ст. країна пережила ряд політичних криз, пов'язаних із корупцією в державному апараті, боротьбою між монархістами і республіканцями, зіткненням сил демократії і реакції.У 80-х роках затяжна економічна криза прискорила розорення селян і дрібних міських буржуа. Невдоволення різних груп населення прагнули використати реакціонери. Вони намагалися розпалити націоналістичні настрої, пропагували реваншистську війну проти Німеччини.

У цій неспокійній обстановці розгорнув свою діяльність політичний авантюрист генерал Жорж Буланже, що мав репутацію військового-демократа. Обійнявши 1886 р. посаду військового міністра, він відразу ж звернув на себе увагу різкими випадами проти Німеччини. Про нього заговорили як про особу, здатну повернути Франції Ельзас і Лотарингію, однак насправді він був людиною вкрай честолюбною і неперебірливою в засобах для досягнення поставлених цілей.

Популярність Буланже швидко зростала, генерал став розмірковувати про диктаторські повноваження. Стривожені республіканці поспішили відправити його у відставку, проте Буланже відразу ж став на чолі всіх незадоволених. Генерала таємно підтримували монархісти, сподіваючись з його допомогою повернути королівський трон.У 1889 р. буланжистський рух досяг найбільшого піднесення. Прибічники генерала здобули низку перемог на виборах і пройшли до парламенту. Всі очікували, що Буланже здійснить державний переворот, але він не зважувався на це. А тим часом уряд почав проти генерала процес за обвинуваченням у змові проти республіки і підбурюванні армії до заколоту. Чутки про можливий арешт змусили Буланже втекти з Франції. Верховний суд засудив його заочно. Незабаром після цього буланжистський рух розпався, а сам невдалий кандидат у диктатори застрелився.

Через кілька років у Франції вибухнув новий політичний скандал, викликаний хабарництвом у державному апараті. Ще в 1880 р. з ініціативи будівника Суецького каналу Фердинанда Лессепса було створено компанію для прориття каналу через Панамський перешийок. Акції було розповсюджено серед великої кількості французів, спокушених обіцянками високих прибутків. Але будівництво затяглося,- і в 1888 р. компанія оголосила про своє банкрутство. Численні власники акцій втратили вкладені гроші. Незабаром з'ясувалося, що із зібраних 1,4 млрд франків на будівництво каналу було витрачено лише 700 млн; решта грошей була або розтрачена керівництвом компанії, або пішла на підкуп офіційних осіб. В одержанні хабарів було викрито понад 100 депутатів, сенаторів і навіть міністрів. Розкрилися й факти підкупу відомих газет, що рекламували Панамську компанію навіть тоді, коли вже був очевидний її неминучий крах.

Країна була вражена обсягами скандалу. Підприємці, що керували компанією, опинилися у в'язниці. Уряд був змушений зажадати суду над особливо скомпрометованими депутатами, хоча майже всіх їх було виправдано.

Не встигла Франція забути про генерала Буланже й отямитися після «Панамської афери», як країну струснула нова політична криза, пов'язана зі «справою Дрейфуса». 1894 р. капіана Альфреда Дрейфуса, єврея за національністю, було обвинувачено в передачі секретної військової інформації Німеччині. Дрейфуса було розжалувано і засуджено трибуналом на довічне ув'язнення. Серед французьких офіцерів, в основному вихідців із дворянських родин, були сильні антисемітські настрої, і «справу Дрейфуса» військове командування використало для розпалення шовінізму й антисемітизму в країні.

Через два роки новий начальник французької контррозвідки Пікар з'ясував невинність Дрейфуса та ім'я справжнього шпигуна - австрійського графа Естергазі. Він зажадав виправити помилку, але був усунутий з посади. Військове міністерство, намагаючись зберегти «честь мундира», воліло приховати виявлені факти, але про відкриття Пікара довідалися газети. За вимогою брата Дрейфуса і ряду депутатів у 1898 р. відбувся новий суд, але і цього разу, всупереч очевидним фактам, Дрейфуса було визнано винним.

Проти цього судового фарсу виступили відомі французькі письменники, вчені, прогресивні політичні діячі. Вони звинувачували військове командування в навмисній підробці фактів на догоду реакціонерам і клерикалам в армії. «Справа Дрейфуса» набувала політичного значення. Йшлося не просто про реабілітацію безневинно засудженого, а про захист демократичних свобод у країні. Франція розкололася на два табори - прихильників і противників Дрейфуса. Під час обговорення його справи в парламенті спалахували бійки, а в багатьох містах демонстрації дрейфусарів і антидрейфусарів переростали в Збройні зіткнення. У ці кризові дні в Парижі було навіть запроваджено воєнний стан.

Найдалекогляднішим політикам країни було зрозуміло, що зі «справою Дрейфуса» треба покінчити якомога швидше - Франція була на межі громаянської війни. У 1899р. Дрейфуса помилував новий президент Лубе, а через сім років вирок у його справі було остаточно скасовано. Політична криза 1898-1899рр. закінчилася поразкою сил реакції, після якої вони вже не зважувалися на відкритий виступ проти демократії і республіканського ладу у Франції.

14. Особливості економічного та соціального життя у Франції в останній третині XIX - на початку XX ст. Характерною рисою французької економіки було те, що впродовж 1870-1914 рр., незважаючи на значні еволюційні зміни, Франція залишалася країною, у якій сільське господарство переважало над промисловістю, а ремісничі та дрібні підприємства - над великими. За вартістю продукції та кількістю зайнятих сільське господарство аж до світової війни залишалося основною галуззю економіки Франції. Напередодні війни 56 % населення Франції жило в сільській місцевості і понад 40 % займалося переважно сільським господарством. У промисловості було зайнято 36 % населення. Промислова революція у Франції загалом завершилася у 70-ті рр. XIX ст. Основні галузі промисловості - бавовняна, хімічна, металургійна, машинобудівна - виробляли основну частину продукції з використанням машинної техніки й індустріальних технологій. Однак поряд з фабриками та заводами продовжували існувати перехідні форми промислового виробництва від ремесла й мануфактури до фабрики, де значною була питома вага ручної праці. Особливо великою була роль ручної праці у виробництві предметів розкоші та моди, світовим центром якого був Париж. Машинне й ручне виробництво розвивалися паралельно до кінця XIX ст. Переважання дрібного підприємництва в промисловості, сільському господарстві й торгівлі обумовлювало дрібні грошові накопичення, що вкладалися на тривалий термін в акціонерні товариства, каси заощадження та банки, де відбувалася їх концентрація. Завдяки цьому Франція в останній третині XIX ст. стала власницею великих грошових капіталів. У 1870-1880-ті рр. відбулося уповільнення економічного розвитку Франції. Якщо в середині XIX ст. Франція посідала друге після Англії місце у світі за обсягами промислового виробництва, наприкінці століття вона пересунулася на четверте місце. Із 1870 до 1900 рр. частка Франції у світовому промисловому виробництві зменшилася з 10 до 7 %. За темпами розвитку промисловості Франція значно відставала від США, Німеччини, Росії, інших країн молодого капіталізму. Серед причин - як великі збитки, завдані війною 1870-1871 pp., так і особливості розвитку економіки Франції, у тому числі перевага дрібної промисловості над великою, що обмежувало використання машинної техніки та промислових технологій. Дрібне виробництво, будучи конкурентоспроможним, не відчувало достатньої потреби в технічних нововведеннях. Це надавало всій французькій промисловості консервативного характеру. Як переважно аграрна держава Франція важко пережила аграрну кризу, що розтяглася із середини 1870-х аж до початку XX ст. Вона була пов'язана як із "великою депресією", так і з конкуренцію дешевого хліба із США, Канади, Австралії. Ціни на зерно з 1879 до 1887 р. знизилися на третину, від чого постраждали не лише виробники зерна - селяни й фермери, але й земельні власники через падіння земельної ренти. Аграрна криза поглибилася у зв'язку з епідемією філоксери, що за кілька років знищила виноградники - основу виноробства. Виробництво вина у Франції за період 1875— 1889 pp. скоротилося на 2/3. До цього додалася проблема фальсифікації вин, що призвела до падіння цін на вино й розорення власників. Це спричинило масові хвилювання в південних департаментах Франції на початку XX ст. Зменшення прибутковості сільського господарства і, як наслідок, падіння купівельної спроможності більшості населення мало несприятливі наслідки для промисловості. Попит на її продукцію скоротився, у результаті чого промислові ціни також упали з кінця 1860-х до кінця 1890-х pp. майже на третину. Негативний вплив на розвиток економіки мало уповільнення темпів зростання населення Франції у зв'язку зі зменшенням народжуваності. Депресія поставила на порядок денний питання про перегляд зовнішньоторговельної стратегії, що базувалася на принципах свободи міжнародної торгівлі (фрітрейду). Боротьба навколо цього питання завершилася відмовою Франції від фрітрейду в 1892 р. Закон про загальне підвищення митних тарифів (закон Меліна) передбачав установлення мінімальних тарифів: 8 % - на промислові товари і від 5 до 20 % - на сільськогосподарські. У подальшому - в 1897 і 1910 рр. - митні тарифи підвищувалися. Завдяки протекціоністській політиці держави ціни на сільськогосподарську продукцію знову зросли, що забезпечило підвищення прибутковості сільських господарств.Починаючи із середини 90-х рр. накреслилося поступове прискорення темпів економічного розвитку, що з 1905 до 1914 р. досягало в середньому 5 % на рік (такі високі показники відзначалися лише в період II імперії). У цей час промислове зростання набуло якісно нового характеру, почало вирішальною мірою залежати від великої індустрії, розвиток якої вимагав великих капіталовкладень у техніку й технології. За динамічними показниками розвитку на початку XX ст. Франція не поступалася іншим країнам, але уповільнення темпів розвитку в останній третині XIX ст. призвело до її відставання. Усе ж не варто перебільшувати відсталість Франції того періоду, адже на європейському континенті вона була після Німеччини найбільш передовою в економічному плані і залишалася важливою складовою світової економіки.

Промислове виробництво у Франції продовжувало зростати. Виробництво чавуну та сталі (найзручніший показник індустріалізації в цілому) за період 1900-1913 pp. майже подвоїлося і становило відповідно 5,2 і 3,6 млн т. Париж залишався другим за значенням після Лондона фінансовим ринком світу. У 1913 p. у підвалах Французького банку зберігалося 3,9 млрд франків. Напередодні Першої світової війни Франція була процвітаючою та зростаючою державою.Важливим фактором прискорення економічного розвитку Франції на початку XX ст. був високий рівень загальної освіченості французів унаслідок урядових зусиль щодо розвитку початкової, середньої й вищої освіти. У результаті французька індустрія не відчувала нестачі у кваліфікованих інженерах і робітниках. Засновником автомобільної промисловості Франції став Арман Пежо, який у 1890 р. закупив бензиновий мотор Даймлера-Майбаха, винайдений у 1885 p., і почав його монтувати на кузови власного виробництва. Із 1900 р. в автомобільній галузі Франції конкурували вже 30 виробників, у 1910 р. - 57, у 1914 р. - 155. До 1913 р. Франція зайняла друге місце після США з виробництва та перше з експорту автомобілів.

Відносно вищим був рівень концентрації виробництва в галузях з виробництва сировини, палива та промислового устаткування (металургійна, кам'яновугільна, електроенергетика, машинобудування). Концерн "Шнейдер-Крезо" об'єднував основні підприємства військової промисловості. "Коміте де форж" на початку XX ст. об'єднував близько 250 металургійних компаній, що виробляли близько % усього чавуну та сталі у Франції. Найбільш висока концентрація виробництва спостерігалася в хімічній і алюмінієвій промисловості, у кожній із яких панували 1-2 великих підприємства. Однак тривалі та стійкі монополістичні угоди у Франції були нечисленними. Найхарактернішою для Франції формою монополістичних об'єднань були синдикати - об'єднання, учасники яких здійснювали виробництво самостійно, утворюючи лише спільний торговельний апарат.

Особливості розвитку економіки Франції визначали її соціальну структуру, значне місце в якій посідали міські й сільські дрібні власники, тобто середні прошарки, що мало значний вплив на розвиток політичної боротьби, суспільний розвиток країни загалом.