91. Військові дії на фронтах Першої світової війни у 1917 р. Вступ у війну сша.

6 квітня 1917 вступ у війну США. Приводом стала телеграма Ціммермана. Весною 1917 Жофр запланував наступ між Реймсом і Суасоном. Дізнавшись про плани ворога німці спорудили тут лінію Зігфріда. Атака французів захлинулась. Кілька дес.. км. Прориву – 500 тис. вбитих. Бійня Нівеля. З травня по серп. Тривала невдала атака англійців на Іпрі.

На іт. фронті у жовтні 1917 а-у війська розбили італійців під Капоретто.(200 тис. полонених 4 тис. вбитих !!!). Ситуацію врятував десант союзників з 11 див. під командуванням Фоша. Фронт стабілізувався у передгір’ях Альп.

У квітні-травні відбувся невдалий наступ союзників на македонському фронті. Успіхом Антанти був вступ у червні 1917р. у війну Греції. Жовтнева революція вивела з гри Росію. Німці захопили Ригу, Моодзунські острови, дійшли да айстро-російського кордону. В Європу почали прибувати американські війська.

92. Військові дії у 1918 році. Поразка центральних держав. Німецьке командування навесні 1918 р. спробувало розгромити англо-французькі війська до прибуття в Європу американських армій. На Західний фронт були перекинуті війська зі Східного фронту. Проте становище країн Четверного союзу було тяжким: населення голодувало, бракувало сировини, впала продуктивність праці, розпочалися виступи проти війни. 21 березня 1918 р. почався новий німецький наступ на Західний фронт. До липня ціною вели¬ких втрат німецькі війська прорвали фронт і просунулися вперед. Вони знову вийшли на р. Марну, підійшли за 70 км до Парижа і змогли навіть обстрілювати місто з далекобійних гармат. Проте вони не досягли головної мети — розгрому військ Антанти. Резерви Німеччини були вичерпані, й ініціатива перейшла до Антанти.18 липня 1918 р. союзники перейшли у контрнаступ, прорвали фронт противника та звільнили значну територію. Незабаром Чет¬верний союз вступив у період своєї агонії. Антанта намагалася остаточно розгромити своїх противників і продиктувати умови миру. 15 вересня англо-французькі війська розпочали наступ на Балканах і розгромили болгарську армію. 29 вересня 1918 р. уна¬слідок поразок на фронті і революційних повстань Болгарія була вимушена вийти з війни. У жовтні держави Антанти завдали поразки турецькій армії в Палестині та Сирії. ЗО жовтня капітулю¬вала й Османська імперія. Після наступу на Італійському та Балканських фронтах 28 жовтня командування австро-угорської армії запросило перемир´я, а 3 листопада підписала капітуляцію. Стано¬вище Німеччини після капітуляції всіх союзників стало цілком безнадійним, хоча німецький уряд усіляко намагався уникнути остаточного розгрому. З листопада в Німеччині почалася револю¬ція і новий уряд поспішив укласти перемир´я. На світанку 11 лис¬топада 1918 р. в Комп´єнському лісі, в вагоні маршала Ф. Фоша було підписано перемир´я між Німеччиною і державами Антанти.

У 34-х статтях цього документа було окреслено умови й термін перемир'я: союз Антанти вимагав звільнення захоплених Німеччиною територію Франції, Бельгії і Люксембургу, а також Ельзас-Лотарингію, вивести війська з території Австро-Угор¬щини, Туреччини, Румунії, передачі рейхсвером повного військового спорядження, вагонів, паровозів, вантажних автомобілів, повернення військовополонених, утворення нейтральної зони на правому березі Рейну. А також переможена країна зобов'язувалася віддати союзникам усі підводні човни, роззброїти усі надводні кораблі, а також у визначений термін виконати інші вимоги.Того ж дня, об 11 годині ранку сурмач, який знаходився біля штабного вагона верховного головнокомандуючого, протрубив сигнал "Припинити вогонь". Сигнал передали на весь фронт. Одночасно були припинені бойові дії.Перша світова війна1914-1918 pp. стала гігантською трагедією для народів світу. Людські втрати в ній становили понад 10 млн осіб, вона поглинула в середньому третину національного багат¬ства головних держав-учасниць війни. Майже 4,5 років військо¬вих дій призвели до розорення економіки, зруйнування господар¬ських зв´язків переважної більшості європейських держав. Лише США змогли зміцнити своє економічне становище, перетворив¬шись у найбагатшу країну світу.Німецькі стратеги зрозуміли що 1918 р. стане їх останнім шансом на перемогу. Було організовано масштабний наступ на сх.. фронті. В березні 1918 р. було підписано Брест-Литовський мир. Румунія 28 травня капітулювала. З березня до середини липня німці організували останній масований наступ на сх.. фронті в р-ні Ам'єна, наблизившись до Парижу. Проте вони вичерпали свої можливості. В травні оперативна пауза, спроби «битви за мир» німців.

18 липня масовий контрнаступ союзників. У серпні-вересні було очищено території Франції і Бельгії.Були плани відкинути німців до Рейну. Було вирішено йти до перемоги. 24 вер – Болгарія, 31 жовт. – Туреччина, 3лист. – А-У. 11 лист. Компєнське перемир'я. ( У штабному вагоні Фоша).

93. Становище США в роки 1 світової війни. Проголошення нейтралітету дали США збагатитись на поставках зброї та товарах Антанті. Розвинулася і зміцнилася економічна база. Використовуючи момент коли Англія, Франція і Росія вели війну – США закріпила свої позиції на Західному півдні. В 1917 р. окуповано Кубу. В березні 1916р. – лютого 1917 р. – інтервенція в Мексику з метою оволодіння її нафтою 15 травня 1915 р. громадянська думка США і зусилля політиків були спрямовані на необхідність США втрутитися в Європейські конфлікти. Саме із 1914 р. дипломатична активність Кауза у європейських столицях засвідчила, що уряд США готує грунт для вступу у війну. 22 січня 1917 р. німецький уряд заявив про відновлення з 1 лютого необмеженої підводної війни. Після того як було потоплено 5 американських суден, Вільсон поставив перед Конгресом питання про оголошення війни Німеччині. Додаткових аргументів президенту надавала перехоплена британською розвідкою нота статс-секретаря із закордонних справ Німеччини Циммермана до уряду Мексики, опублікована 1 березня, в якій йшлося про залучення Мексики до війни для відвоювання її колишніх територій, приєднаних до США в XIX ст. 6 квітня 1917 р. – вступ у війну США. В червні 1917р. – прийнято закон про шпигунство, обмеження свободи слова, введена цензура. 1918 р. –Закон про заколоти, дозволяв репресії проти страйкарів. Однак, на його думку, США повинні були при внести в міжнародні відносини нові принципи. Своє бачення цих принципів він висловив в «14 пунктах», оприлюднених 8 січня 1918. У них містилися такі вимоги: відмова від таємної дипломатії, забезпечення свободи торгівлі і мореплавання, роззброєння, визнання прав на самовизначення в якості основи після воєнної перебудови світу. США вважали необхідним відновлення Бельгії, повернення Франції, Ельзасу та Лотарингії, створення міжнародної організації з підтримання миру. Пропозиції Вільсона були близькі багатьом з тих, хто хотів створити більш справедливий і демократичнийпорядок, що виключає повторення світової війни.

94. Велика Британія у роки 1 світової війни. У перших числах серпня 1914р. активно йдуть дискусії нейтралітету Бельгії, дало вирішальний аргумент на користь вступу Англії на боці Франції. Стратегічним завданням бойових дій Англії, були військові удари там де була безперечна британська перевага. Організовувались операції на Близькому Сході проти Туреччини. У внутрішньо-політичному житті країни, вступ у війну зумовив централізацію і бюрократизацію країни. У травні 1916 р. вперше ведена загальна військова повинність з 18 до 41 року. Нестача продовольства, сировини, товарів першої необхідності. Спекуляція на ринку. Введено карткову систему на продовольство. У травні 1915 р. міністр військового виробництва став Ллойд-Джордж. Були введені високі митні тарифи на іноземні товари. Збільшилась концентрація виробництва. Частина лейбористів (Макдональд), а також група незалежної робітничої партії критикували введення війни із пацифістських позицій. Більшість лейбориської партії, а також керівництво тредюніорів в серпні 1914р. уклали промислове перемир’я. Створені промислові ради з представників підприємців і робітників для обговорення наболілих питань. Війна зумовила створення першої в історії Британії коаліційного уряду. У травні 1915р. в результаті поразки на Дарданелах було створено компромісний склад уряду на чолі Аспідом (ліберал). Нова політична криза вибухнула у листопаді 1916 р. під впливом успіхів німецької підводної війни. Ллойд-Джордж став головою уряду. У лютому 1918р. надавались жінкам прав вибору з 30 років. Введення обов’язкової початкової освіти. Навесні 1916 р. не без допомоги німецької розвідки в Ірландії розпочалось повстання проти британської влади. 24 квітня 1916 р. загони ірландських волонтерів захопили ключові будівлі у Дубліні. Створено уряд незалежної держави Ірландії. 1918-1921рр. – війна за незалежність Ірландії.

95. Французька республіка у 1 світовій війні. 4 серпня- соціалістичні профспілкові лідери оголосили про підтримку війни по обороні. Почалась загальна мобілізація населення. Введено військовий стан, жорсткішою стала цензура, засідання парламенту відклалося. Робітничий рух став на бік уряду. В 1915 р. секретарем з військового забезпечення став соціаліст Альбер. Мілітаризація економіки збільшила прибутки фірм, які працювали на військові замовлення. Проте погіршила соціальне становище. Усі експортно-імпортні й валютні операції, розподіл сировини, палива і продовольства було поставлено під контроль держави. Для управління окремими галузями промисловості було створено спеціальні державні органи, до складу яких увійшли власники найбільших підприємств. Брак вугілля загрожував закриттям багатьох підприємств. Населення гостро відчувало брак товарів першої необхідності, збільшення тривалості робочого дня на підприємствах, впровадження нічних і надурочних годин тощо. Постійне погіршення умов життя в тилу, провал наступальних операцій союзників в Шампані і в Артуа в 1915 р., на Соммі в 1916 р., величезні жертви на фронті призвели до змін у суспільних настроях. Починаючи з середини 1916 р. обидві палати парламенту стали проводити особливі секретні засідання, де обговорювали проблеми національної оборони, критикували некомпетентність військового командування і безсилля уряду. В 1916-17рр. була введена карткова система на продукти.. В березні 1917 р. уряд був змушений піти у відставку. Францію охопила політична криза. Проблеми в армій 1917 р. Провал в квітні 1917 р. наступу Нівеля став безпосереднім поштовхом до масової відмови солдат фронтових частин французької армії від підпорядкування своїм командирам. Радикалізувавсянегативіський робітничий рух. Водночас у великих містах відбулася низка страйків, деякі з них мали політичний антивоєнний характер. У вересні 1917 р. сформований уряд на чолі з Жоржем Клемансо добився про рішучість досягнення перемоги, розширив повноваження військового суду, було здійснено сувору чистку державного апарату. Внаслідок війни Франція була значною мірою зруйнована. Вона втратила близько 1,2-1,5 млн. солдат, ще більше поранених і покалічених. Різко зріс дефіцит її державного бюджету, внутрішній і зовнішній борг. Виплати по боргам склали близько ¼ частини усіх бюджетних витрат. Проблему відбудови зруйнованого господарства керівництво країни планувало вирішити за рахунок контрибуцій і репарацій переможеної Німеччини. З метою гарантії національної безпеки і після війни Франція не відійшла від політики сили і реваншизму відносно Німеччини, що повною мірою знайшло відображення на Паризькій мирній конференції в 1919 р.

96. Німеччина у роки 1 світовой війни. Різко зросли прибутки великих підприємств, зайнятих виконанням оборонних замовлень. Війна вимагала і величезних фінансових витрат. Державний борг зріс з 5,2 млрд. марок у 1914р. до 156,4 млрд. марок у 1918 р. Брак сировини та кваліфікованої робочої сили, зниження продуктивності праці, вели до неухильного зниження випуску промислової продукції. Незважаючи на заморожування заробітної плати, постійно скорочувався національний дохід. У важкому становищі перебувало сільське господарство. Восени 1914 р. була введена єдина система максимальни хцін на хліб, картоплю, цукор і жири. А на початку 1915 р.була встановлена хлібна монополія. Для наведення порядку у розподілі продуктів у 1915 р. уряд бувзмушений ввести картки - спочатку на хліб, а потім на всіосновніпродукти харчування. Уряд Т. Бетман-Гольвега, ще в 1916 р. Мало шанси спробувати закінчити війну шляхом переговорів, прагнуло укласти сепаратний мир зРосією, яка «стала роздумувати» і не давала певної відповіді. У 1916 р. по Німеччині прокотилася хвиля антивоєнних мітингів і демонстрацій, відбулися масові виступи робітників у Берліні, Бремені, Штутгарті. У цій ситуації для заспокоєння суспільства рейхсканцлер запропонував провести в Пруссії помірну реформу виборчої системи, але консервативно-мілітарне оточення кайзера рішуче виступило проти його проекту. У листопаді 1916 р. Він оголосив про створення самостійної держави з тих польських земель, які входили до складу Росії, а тепер виявилися зайнятиминімецькимивійськами. Це повинно було підняти морально-політичний престиж рейху. Консерватори і Верховне командування продовжували відхиляти всі вимоги проведення внутрішньополітичних реформ, висунуті лібералами, соціал-демократами і партією «Центр». Відносини лівих і правих перейшли в стадію відкритої і непримиренної конфронтації. Новий рейхсканцлер Г. Гертлінг, довгі роки грав активну роль в діяльності правого крила партії «Центр», мав великий політичнийдосвід. Були підставив важати, що він зуміє налагодити стосунки з лібералами і помірними соціал-демократами. Навесні 1917 р. Представники лівог крила СДПН відокремилися і створили Незалежну соціал-демократичну партію Німеччини (НСДПН) на чолі з К. Каутським.

98. Посилення чеського національно-визвольного руху на початку XX ст. На початку ХХ ст. національний рух у чеських землях вступив у стадію становлення політичних партій сучасного типу, які у своїх програмних положеннях пропонували своє бачення вирішення «чеського питання». Національна партія вільнодумних (младочехи) до 1906р. залишалась найбільш впливовою силою. В 1901 р. лідером партії став К.Крамарж – прихильник так званої «позитивної» політики, тобто поступового покращення економічних, політичних і культурних позицій чеської нації в Австро-Угорщині. Младочехи пропонували ліберально-демократичну програму перетворень, а також прагнули отримати посади в органах виконавчої влади на всіх рівнях задля формування національної чиновницької групи. Чеська національно-соціальна партія (виникла у 1897 р.) на чолі з В.Клофачем виступала за вільне самовизначення, державну самостійність та економічну незалежність чеських земель. В соціальній сфері партія захищала права робітників в поєднанні із загальнонаціональними інтересами. В 1899 р. на зборах Співдружності чеських землевласників створено Аграрну партію (лідер – А.Швегла). Партія відображала настрої середнього прошарку селянства, прагнула розширення кооперації, надання кредитів селянам, запровадження прогресивних технологій і техніки. В 1899 р. виникла також Моравсько-Сілезька християнсько-соціальна партія на чолі з Я.Шрамеком, яка стояла на засадах політичного католицизму.У 1900 р. професор Празького університету Т.Масарик створив Чеську народно-реалістичну партію (реалісти). Політична програма партії передбачала поступову демократизацію Австро-Угорщини, рівноправність всіх її народів на основі природного права і національно-територіальної автономії. Провідною ідеєю концепції Масарика виступала пропаганда гуманістичних духовних цінностей, які, на його думку, були каталізаторами чеського національного руху і в майбутньому стануть фундаментом політичного устрою відродженої чеської держави. Однак заклик Масарика до дії через моральне відродження та універсалістичний підхід до чеського питання («…чеське питання є або світовим питанням або не є жодним») були малозрозумілими для більшості чеського суспільства, а тому партія реалістів на початку ХХ ст. масового впливу не отримала. Зрештою у 1908 р. створено Чеську державно-правову прогресистську партію, яка об’єднала націоналістичну антиавстрійськи налаштовану інтелігенцію, частину підприємців і середнього прошарку. ЇЇ програма включала вимоги відродження чеської державної самостійності, політичної демократизації та соціальних реформ. Для координації взаємодії вказаних партій у 1900 р. створено Чеську національну раду – громадсько-політичну організацію, завдання якої полягало у об’єднанні політичних сил, зорієнтованих у розв’язанні національного питання на державно-правову традицію. Введення загального виборчого права зміцнило позиції чеських політичних сил у Райхсраті. Підсумки виборів у травні 1907 р. були такими: аграрії отримали 28 мандатів, младочехи – 18, католики Чехії та Моравії – 17, реалісти – 2. Важливим напрямком діяльності чеських політичних сил був пошук зовнішньополітичних приорітетів. Течія «неославістів» виступала за тісне австро-російське співробітництво. За їх ініціативи в 1908 р. у Празі було проведено слов’янський з’їзд, який німецькі кола розцінили як відродження «панславізму». Німецькі депутати чеського Сейму влаштували обструкцію, уряд призупинив його роботу, що в свою чергу спричинило відставку чехів-міністрів. Зважаючи на жорсткий характер чесько-німецького протистояння віденський уряд у грудні 1908 р. запровадив надзвичайний стан. Наступний етап посилення чеської опозиції владі пов’язаний з діяльністю Слов’янського союзу, в якому об’єдналися депутати Райхсрату слов’янського походження (серед них – 83 чехи). У 1910 р. чеські парламентські фракції утворили Об’єднаний чеський клуб. Він теж виступав деструктивною силою, блокував парламентські рішення, що призвело до розпуску Райхсрату у 1911 р. Нові парламентські вибори ще більше зміцнили позиції чеських національних сил і, що характерно, посилили чесько-німецький антагонізм. В черговий раз це проявилося під час обговорення нового закону про мови, згідно з яким мовою урядових органів у кожному окрузі Чехії мала стати мова більшості населення; в округах, де меншість населення складала принаймні 35%, внутрішньою державною мовою мала стати мова більшості, а в стосунках між владою та населенням належало вживати обидві мови; обидві мови визнавалися офіційними у структурах, діяльність яких поширювалась на всі чеські землі. Проект відхилили і німці, і чехи. В березні 1914 р. Райхсрат знову був розпущений і вже не скликався до початку Першої світової війни.

99. Економічне і політичне становище Чехії і Словаччини на початку XX ст. Чеські землі у нове століття вступали як індустріально-аграрний регіон. За темпами економічного розвитку чеські землі випереджали інші регіони Австро-Угорщини. Тут здійснювався практично весь видобуток вугілля, більше половини виплавки чавуну і сталі. Провідні позиції займала цукрова, скляна та текстильна промисловість. Динамічно розвивалося машинобудування, хімічна, електротехнічна галузі. Зросло міське населення (станом на 1910 р. – 42%), сформувалися промислові центри навколо Брна (текстильна столиця), Кладна, Пльзеня та Остравської Карвіни. Зростали потужності заводів «Шкода», які продукували машини та озброєння. В 1897 р. з’явився перший чеський автомобіль «Президент», в 1902 р. розпочалось виробництво мопедів. На початку ХХ ст. конструктор Кашпар створив літальний апарат, на якому у 1912 р. здійснив переліт з Праги до Пардубиць. Тоді ж професор Каплан створив тип нової водної турбіни. Спостерігається стрімке зростання чеського банківського та промислового капіталу, представники якого стають реальними конкурентами австро-німецьким промисловим колам. Прага стала другим після Відня фінансовим центром держави. В сільському господарстві спостерігаються процеси інтенсифікації і спеціалізації виробництва. Інтенсивно розвивався кооперативний рух, станом на 1909 р. було утворено близько 6 тис. кооперативів. Вони давали можливість навіть дрібним сільським господарям використовувати сучасні с/г машини для обробітку землі і тим самим підтримувати товарність і ефективність свого господарства. В політико-адміністративному плані чеські землі входили до складу австрійської частини монархії Габсбургів (Ціслейтанії).

Економіка Словаччини на початку ХХ ст. продовжувала залишатись аграрною. В с/г відбувається переорієнтація від вирощення зернових до кормових і технічних культур, важливим предметом словацького експорту стає високоякісний ячмінь. В гірських районах традиційно переважало випасне скотарство. Серед аграрних проблем – феодальні пережитки, малоземелля, зниження ринкових цін на с/г продукцію. Саме селяни становили левову частку словацьких емігрантів, кількість яких до 1914 р. сягнула 600 тис. осіб. Разом з тим, розвивалася промисловість Словаччини, хоча й суттєво меншими темпами, ніж у чеських землях. В найбільшому місті Пресбург (Братислава) розпочав роботу нафтопереробний завод «Аполло», виробництво зброї здійснював завод «Патронка». Словацькі райони Спіша, Ліптова, Зволена були територією високої концентрації підприємств. Розвивалися традиційні промислові галузі – деревообробна, паперова, скляна, переробка аграрної продукції. Слабким місцем був малий вплив словацького національного капіталу, який становив лише 10% всього капіталу у Словаччині.В політико-адміністративному плані Словаччина входила до складу угорської частини імперії Габсбургів (Транслейтанії). На відміну від чеських земель вона не мала адміністративної автономії чи самоврядного статусу. Тут також не було введено загального виборчого права. Національний рух словаків всіляко обмежувався будапештською владою, яка проводила курс на тотальну мадяризацію та дискримінацію словацького населення і його культури. 26 травня 1914 р. в Будапешті представники всіх словацьких організацій домовились про утворення в серпні 1914 р. загальнонаціонального представницького органу – Словацької національної ради, проте реалізації цього задуму завадила Перша світова війна.

100. Чеська і словацька культура наприкінці ХІХ — на початку XX ст. На рубежі ХІХ-ХХ ст. в результаті освітніх реформ в чеських землях практично було ліквідовано неписьменність. Причому переважна більшість шкіл (57%) були чеськими. Національні сили домоглися, що чеська мова стала мовою для всіх студентів всіх освітніх закладів. В 1882 р. Празький університет було поділено на чеську і німецьку частину, що об’єктивно підвищило потенціал розвитку чеської науки. Відомий історик-позитивіст Я.Голл (з 1907 р. ректор університету) у 1895 р. започаткував видання «Чеського історичного журналу». Важливою подією стало заснування у 1897 р. Чеської Академії наук, словесності та мистецтв. ЇЇ видавнича діяльність популяризувала чеськомовну літературу у всіх галузях наукових знань. Вийшла друком перша чеська енциклопедія «Оттовий науковий словник» (з 1885 по 1909 рр. опубліковано 28 томів). Великий громадський резонанс мала наукова дискусія про автентичність найдавніших пам’яток чеської культури – Краледворського і Зеленогорського рукописів. Група дослідників на чолі з Г.Бауером та Т.Масариком довели, що рукописи є дійсно підробними. Чеське культурне життя даного періоду позначене модерністськими тенденціям, які дістали назву «чеський модерн». В 1895 р. був опублікований «Маніфест чеського модерну», в якому романтизму, академізму, реалізму протиставляються нові художні цінності, які перетворюють творчість у самоцінну сферу культури, відкидають ідеологізацію і політизацію культури. На перший план виступає індивідуальність художнього висловлювання, цінність самої особистості митця. Саме такою є творчість поетів А.Сови, О.Бржезини, Й.Махара. Чеська проза зберегла реалістичні традиції. Твори А. Ірасика присвячені гуситському руху (трилогія «Між течіями»), в яких простежується романтизація та героїзація гуситів і таборитів. Він створив також багатотомні епічні твори про періоди просвітництва та національного відродження в чеських землях. Побутові теми розкривали у своїх творах також І.Герман, К.Райс, брати Мрштики. У музичному мистецтві виділяється творчість Б.Сметани, А.Дворжака, які зробили чеську національну музику визнаною у Європі. В 1901 р. у Празі виникла Чеська філармонія, у 1905 р. Оркестрове товариство. До молодого покоління чеських композиторів належали В.Новак, Й.Сук, Л.Яначек. В галузі театрального мистецтво поряд з Національним театром у Празі в 1902 р. було відкрито драматичний театр у Пльзені. В ньому плідно працював реформатор лялькового театру Й. Скупи. Експериментальні сцени на ідеях експресіонізму ставили режисери Ф. Завржела, Г. Гілар. Найбільш глибоко риси “чеського модерну” проявилися у образотворчому мистецтві. В 1907 р. виникає об’єднання живописців “Осма” (Е.Філл, А. Прохазка, Б. Кубішта), в 1911 р. – “Група художників” (Й. Чапек, В. Шпали). В їх полотнах чітко простежуються імпресіонізм, експресіонізм, кубізм. Майстром пейзажу вважався А. Славічек, графіки – З. Браунерова. Світовою мистецькою цінністю є спадщина А. Мухи, який малював літографії із зображенням жіночих фігур та портретів (серія “Візантійські голівки”). Відомі також його фрескові розписи Приматорського салону Муніципального дому (1912 р.). В галузі скульптури успішно працювали Ф. Білек, Я. Штурс, Л. Шалоун. Останній є автором пам’ятнику Я. Гусу на Староместській площі у Празі.

Засновниками словацької реалістичної літератури були С. Гурбан-Ваянський (поетична збірка “Татри і море”, роман “Сухі пагони”, в якому автор звертається до життя селянства – основи нації), М.Кукучін („Будинок над прірвою”). Модерністські мотиви представляла творчість І.Краска, Я. Єсенського та представників об'єднання “Словацька модерна” (1900 р.). Популяризував словацьку національну сцену також мандрівний театр Я.Стражена. Центрами словацького образотворчого мистецтва були “Художня спілка” у Братиславі, об'єднання художників у Детві. Організовувалися художні виставки, в 1911 р. заснована художня школа. Упродовж 1903-1907 рр. діяла Група словацько-угорських художників (Я.Аугуст, Г.Малли), характерною рисою творчості якої був імпресіонізм. В напрямі пейзажу плідно працював Ф. Катон, портрету – П.Богунь, батальних сцен – брати Климковичі. На цей час припала діяльність видатного скульптора В. Тілгієра ( фонтан “Трітон і Німфа” перед будівлею Національного театру; пам'ятник композитору Гуммелю на набережній Дунаю в Братиславі). В архітектурі спостерігається розмаїття стилів, все частіше застосовуються нові будівельні матеріали (скло, бетон, залізо). Знаними будівничими були Я.Бобула, М.Гармінц (Словацький національний музей у Мартіні, 1906-1908; костел у Черновій, 1907), Д.Юркович (Словацький культурний дім у Скаліці, 1904).

101. Польські землі і "польське питання" у роки Першої світової війни. Станом на початок Першої світової війни польські землі були розділені між трьома імперіями: Німецькою, Австро-Угорською, Російською. У польських політичних колах, які виношували плани відродження польської державності, сформувалося два основні табори. Національно-демократична партія на чолі з Р.Дмовським орієнтувалася на перемогу Антанти та об’єднання Польщі під скіпетром російського монарха. Прихильниками співпраці з Німеччиною і Австро-Угорщиною були лідери Польської соціал-демократичної партії, правоцентристської Польської селянської партії («Пяст») І.Дашинський, Ю.Пілсудський. Важливо наголосити, що для більшості польського суспільства привабливою була саме програма Пілсудського та його прихильників, що мала виразне патріотичне забарвлення та відповідала тогочасним завданням польського національно-визвольного руху.7 серпня 1914 р. Пілсудський організував збройні загони і від імені неіснуючого національного уряду оголосив похід за визволення польських земель, підвладних Росії. Проте масової підтримки населення дана акція не дістала. Після переговорів з австрійською владою з підрозділів Пілсудського започатковано створення польських легіонів, які воювали на фронті у складі австрійської армії. Практично одразу ж, 14 серпня було оголошено маніфест головнокомандувача російської армії Миколи Миколайовича, який закликав польське населення бити спільного ворога заради об’єднання всіх трьох частин Польщі під скіпетром царя з наданням їй самоврядування, свободи віри та мови. Розпочалося формування польських підрозділів й у складі російської армії. Загалом, сподівання поляків не виправдала жодна з ворогуючих сторін. У 1914-1915 рр. на більшості польських земель точилися бойові дії з перемінним успіхом і врешті вони опинилися під контролем Центральних держав. На окупованих територіях створюються генерал-губернаторства: німецьке з центром у Варшаві, австрійське – у Любліні. Намагаючись зіграти на національно-патріотичних почуттях, 4 листопада 1916 р. від імені імператорів Німеччини та Австро-Угорщини було оголошено про утворення Польського королівства під егідою Центральних держав. У справі мобілізації населення до „польського вермахту” командування окупаційних війська розраховувало на співпрацю з Пілсудським. Проте польський лідер на той час дійшов висновку про неминучість поразки Четверного блоку у війні, а тому закликав легіонерів не воювати на його боці, за що був ув’язнений у магдебурзькій фортеці. У вересні 1917 р. було утворено Регентську раду на чолі з Любомирським, яка отримувала владні повноваження до остаточного розв’язання польського питання. Російський уряд у грудні 1916 р. теж пообіцяв полякам автономію з власним законодавчим органом та армією.На завершальному етапі війни права польського народу на створення власної держави визнавали як уряди Англії і Франції, так і президент США Вільсон у своїй програмі “14 пунктів”, Тимчасовий уряд революційної Росії і навіть більшовицька влада. В умовах розвалу австро-німецької окупації 7 листопада у Любліні було утворено Тимчасовий народний уряд на чолі з І. Дашинським, який проголосив утворення Польської народної республіки. 10 листопада до Варшави спеціальним потягом прибув Пілсудський, якому Регентська рада передала владні повноваження. Люблінський уряд визнав це і 22 листопада 1918 р. Пілсудський був оголошений головнокомандуючим (начальником) новоутвореної держави.

102. Соціально-скономічиий й політичний розвиток болгарського князівства наприкінці XIX ст. Одним з головних результатів російсько-турецької війни 1877-1878 рр. було відновлення болгарської національної держави. Упродовж 9 місяців після війни в Болгарії діяло російське Цивільне управління, яке провело ряд важливих економічних перетворень: скасовувалися спеціальні податки з цивільного населення, ліквідовувалося поміщицьке землеволодіння й усі форми особистої залежності селян. Це означало ліквідацію феодальної системи в Болгарії, хоча країна продовжувала залишатися переважно аграрною країною (80% населення проживало на селі). Після визволення селяни отримували наділ, але сплачували викупні платежі колишнім турецьким землевласникам. Зросла майнова диференціація селянства і з’явилася група вже болгарських землевласників поряд з масою незаможних, малоземельних селян. В цей час спостерігається значне зростання національної промисловості. З 1887 по 1900 р. в країні щорічно запускалося в середньому по 5 промислових підприємств – переважно в харчовій, текстильній, шкіряній та тютюновій галузях. Держава всіляко заохочувала розвиток індустрії. Вводилися протекціоністські мита. У 1894 р. уряд прийняв закон про цензові підприємства (до такої категорії належали виробничі об’єкти з капіталом не менше 25 тис. левів та кількістю працівників не менше 20 осіб). Розвиток промисловості зумовив формування робітничого класу Болгарії, а в серпні 1891 р. навіть була заснована Болгарська соціал-демократична партія (БСДП) на чолі з Благоєвим. Проте її активність в цей час виражалася здебільшого у внутрішньопартійних дискусіях між радикалами та поміркованими щодо методів та тактики політичної боротьби.В політичному житті важливою подією було прийняття Народними Зборами 28 квітня 1879 р. Тирновської конституції. Болгарія проголошувалася конституційним князівством. Обраний князь О. Батенберг дістав широкі повноваження: призначати міністрів, командувати збройними силами, розпускати однопалатний парламент, але 17 стаття основного закону забороняла главі держави укладати зовнішньополітичні договори та конвенції без згоди Народних Зборів. Конституція також встановила виборче право для чоловіків від 21 року, проголошувала рівність усіх підданих перед законом, декларувала свободу слова, друку, зборів.Внутрішньополітичний розвиток болгарського князівства кінця ХІХ ст. насичений різкими змінами, кризами, переворотами. Продовжувала точитися боротьба між консерваторами, які захищали інтереси великих власників і буржуазії та виступали за обмеження політичних свобод, та лібералами, що спиралися на підтримку інтелігенції, селянства, середнього та дрібного прошарку селян і ремісників і виступили ініціаторами прийняття конституції з широкими громадянськими правами. Позиції консерваторів розділяв князь Батенберг, який взяв курс на відміну Тирновської конституції. У 1879-1880 рр. він двічі розпускав Народні Збори, де переважали депутати-ліберали, а 27 квітня 1881 р. здійснив державний переворот – призупинив дію конституції, відправив у відставку уряд лібералів, заарештував деяких його членів. Сформований в умовах порушення виборчого законодавства парламент надав князю надзвичайні повноваження терміном на 7 років. Народне незадоволення, активізація ліберальної опозиції та ускладнення відносин з Росією змусило князя у 1884 р. відновити діяльність Тирновської конституції. Росія була також незадоволена приєднанням у 1885 р. до болгарського князівства Східної Румелії, так як це відбулося в ситуації відмови Батенберга від проросійського курсу. В результаті змови офіцерів Батенберга було усунуто від влади, але це не змінило прозахідної орієнтації болгарського уряду. В листопаді 1886 р. дипломатичні відносини між Болгарією та Росією були розірвані, а в липні 1887 р. Народні збори проголосили князем Фердінанда Кобурзького, кандидатуру якого схвалили Австро-Угорщина та Німеччина. Проте офіційного міжнародного визнання князь не отримав через негативну позицію Росії. Зосередження влади в руках Стамболова не подобалося Фердінанду, який зробив ставку на вище офіцерство та частину консерваторів у боротьбі з прем’єром за повноту влади. Спираючись на вказані угрупування князь у травні 1894 р. відправив уряд Стамболова у відставку. Новий прем’єр консерватор Стоїлов проводив прийнятний для князівського двору курс. У 1896 р. були відновлені дипломатичні відносини з Петербургом й великі держави офіційно визнали Фердінанда правителем Болгарії. Внутрішньополітична ситуація в країні поступово стабілізувалася.

103. Болгарія на початку XX ст. На початку ХХ ст. у болгарському селі пришвидшилося складання капіталістичних відносин. З’явилися великі господарства фермерського типу (переважно в зернових районах Південної Добруджі та в придунайських територіях) із застосуванням машин і найманих робітників. Зростали обсяги вирощування технічних культур: винограду, буряка тощо. Нижчі верстви безземельного селянства поповнювали ряди сезонних с/г робітників, шукали зайнятість на будівельних роботах, у місті, або ж емігрували (переважно до США).У промисловості зберігається тенденція до зростання виробництва. З 1900 по 1907 р. в середньомущорічно виникало по 16 підприємств, а в 1908-1911 рр. – вже по 40. Найінтенсивніше розвивалися галузі легкої промисловості (харчова, текстильна, шкіряна, тютюнова, деревообробна). Саме в харчовій галузі у 1902 р. виникло перше національне монополістичне об’єднання торгівців яйцями. Інтенсивно розроблявся вуглевидобувний район Перника, родовища міді у Врачанському регіоні. В 1901 та 1906 р. були побудовані гідроелектростанція в Панчарові та теплова станція в Габрові. Державні замовлення виконували арсенали в Софії та Шумені, суднобудівний центр у Варні. Залізниці з’єднали значні промислові центри Софію, Пловдив, Сливен та чорноморські порти Бургас і Варну, а також столиця отримала пряме залізничне сполучення з Бєлградом та Константинополем. З’явилися й перші паростки соціального законодавства: у 1905-1906 рр. прийняті закони про охорону праці жінок і дітей, страхування робітників державних підприємств на випадок хвороби та інвалідності. Проте, зростання соціальної активності болгарської соціал-демократії відбувалося паралельно із загостренням внутрішньопартійних протиріч у БСДП, що у 1903 р. завершилися розколом партії. Помірковане крило на чолі із Я.Сакизовим виступало за реформістський шлях до соціалізму й утворили БСДП (широких соціалістів), а радикали (Благоєв, Георгієв), залишившись на ортодоксальних марксистських позиціях, об’єдналися у БСДП (тісних соціалістів), або “тісняків”.На початку ХХ ст. організаційно оформилася політична течія, яка виражала інтереси найчисельнішого болгарського стану – селянства. У грудні 1899 р. був заснований Землеробський союз – професійна селянська організація, який з 1901 р. перетворився на політичну партію – Болгарський землеробський народний союз (БЗНС). Його лідер А. Стамболійський, сформулював на з’їзді у 1905 р. офіційну програму партії, центральне місце в якій займали вимоги демократичних перетворень, врахування інтересів селянства і так звана “станова теорія”. Остання обґрунтовувала домагання передачі політичної влади селянам, як найчисельнішому стану в країні.

104. Болгарія в роки Першої світової війни. Після поразки Болгарії у Другій балканській війні керівництво дедалі більше схиляється до тісного співробітництва з Австро-Угорщиною та Німеччиною в той час як позиції русофільських політичних кіл ослабли. В серпні 1915 р. під впливом військових успіхів австро-німецького блоку на російському та західному фронтах були підписано декілька угод Болгарії з Німеччиною та Туреччиною. За участь Болгарії у війні проти Сербії їй було обіцяно Вардарську Македонію, а разі виступу на боці Антанти Греції чи Румунії, їй також передавалися Егейська Македонія та Добруджа. Туреччина під тиском Берліну погодилася передати Болгарії деякі прикордонні райони у Фракії. Військова конвенція визначала терміни вступу Болгарії у війну, надання їй військової та технічної допомоги Австро-Угорщиною та Німеччиною. 1 жовтня 1915 р., усупереч протестам опозиційних лідерів Гешова, Малінова, Стамболійського (останній навіть був заарештований за зухвалу критику зовнішньополітичних кроків царя), було оголошено про вступ Болгарії у Першу світову війну.Болгарські війська розгорнули успішний наступ проти Сербії. До кінця року була захоплена Вардарська Македонія та значна частина сербської території. Але на півдні болгарські війська не змогли виконати поставлене завдання – захопити Салоніки. Тут вони зіткнулися зі значними силами Антанти, перекинутими сюди після невдалої Дарданельської операції та сербськими підрозділами. Утворився Салонікський фронт. У жовтні 1916 р. болгарські війська взяли участь у наступі проти Румунії та зайняли Добруджу й гирло Дунаю. На допомогу румунській армії підійшли російські війська, в результаті чого сформувався ще один фронт, який мала утримувати болгарська армія. Війна стала набувати затяжного позиційного характеру. Виснажлива війна негативно позначилася на економіці країни. Масові мобілізації (до 40% чоловічого населення), реквізиції тяглової худоби, скорочення посівних площ катастрофічно знизили продуктивність с/г. В країні була введена карткова система, а норми видачі продовольства постійно зменшувалися. Процвітав “чорний ринок”. В промисловості підйом переживали лише галузі, що працювали на військові потреби. Зросла монополізація виробництва та кількість акціонерних компаній. Збільшилась залежність Болгарії від німецьких монополій, що загрожувало перетворенню країни у сировинний придаток Німеччини. Водночас військові поставки та крадіжки армійського майна приносили величезні прибутки вузькій групі промисловців, чиновників та вищих військових. В політичному житті спостерігаються антидемократичні тенденції. Була введена цензура, скасовані конституційні свободи, значно зросла тривалість робочого дня. Все це викликало незадоволення болгарського суспільства. У середині вересня 1918 р. війська Антанти прорвали Салонікський фронт в районі Добропола й розгорнули стрімкий наступ. 23-24 вересня у болгарських військах спалахнули антивоєнні та антиурядові виступи. Частини повсталих солдатів вирушили у напрямку столиці й захопили м. Радомир, що за 30 км. від Софії. В цих умовах уряд відрядив до повстанців делегацію на чолі із Стамболійським, котрого напередодні було звільнено із в’язниці. Одночасно була направлена делегація у Салоніки для переговорів про укладення негайного перемир’я з Антантою. Розрахунок влади на домовленість з повстанцями не виправдався. Стамболійський перейшов на бік повстання й став головою Тимчасового уряду республіки, проголошеної 27 вересня в Радомирі. Його соратник Р.Даскалов очолив повстанську армію, яка сконцентрувалася поблизу столиці біля с. Владая (звідси назва повстання – Владайське). Від краху монархічний режим врятувало перемир’я, підписане 29 вересня, яке передбачало капітуляцію болгарської армії перед Антантою. Тому уряд зміг мобілізувати вірні війська та при допомозі німецьких частин розгромити головні повстанські сили. Під впливом кровопролитних подій цар Фердинанд зрікся престолу на користь свого сина Бориса та виїхав до Німеччини. У жовтні 1918 р. найважливіші стратегічні пункти країни зайняли війська Антанти.

105. Розвиток болгарської культури на межі ХІХ-ХХ ст. Утворення національної держави створило сприятливі мови для розвитку болгарської культуриЗа перші 30 років незалежності Болгарії кількість шкіл зросла у три рази, а школярів – уп’ятеро. Близько 40% дітей на селі та 66% у місті були письменними. Швидко розширювалася мережа читалень, а в Софії та Пловдиві розпочали роботу великі державні бібліотеки. В Софії були створені історико-археологічний, етнографічний та природничо-історичний музеї. У Болгарії видавалося близько 100 журналів та 200 газет. У 1888 р. у Софії була заснована Вища школа, яка у 1904 р. була перетворена у Софійський університет з трьома факультетами: історико-філологічний, математичний, юридичний. У 1911 р. розпочала роботу Болгарська академія наук у складі історико-філологічного, природничо-математичного та суспільно-філософського відділів. Видатними болгарськими вченими того часу були: В.Златарський (історик-медієвіст), І.Шишманов ( етнограф, фольклорист), Л.Мілетич (лінгвіст), С.Бобчев (юрист), К.Попов (економіст), С.Георгієв (ботанік), П.Райков (хімік), П.Бахмет’єв (біофізик), С.Вацов (сейсмолог), Г. Златарський (геолог) тощо.В галузі літератури основними темами були героїчні сторінки національно-визвольної боротьби. Класик болгарської літератури І. Вазов створив цикл поем “Епопея забутих”, роман “Під гнітом”. Ці ж мотиви звучать у творчості К. Велічкова (“У в'язниці”), П.Славейкова (“Кривава пісня”). Велику популярність здобули написані у своєрідному художньому стилі мемуари З. Стоянова “Записки про болгарські повстання”. З початку ХХ ст. у художній літературі з'явився напрям, представлений творчістю К. Кристєва-Миролюбова, який редагував часопис “Думка”. Він сповідував ідеї “чистого мистецтва”, “мистецтва для мистецтва”. У галузі театрального мистецтва важливою подією було створення у 1892 р. драматичної трупи “Сльози і сміх”, яку у 1904 р. реорганізовано у Народний театр. Провідними тогочасними акторами були А.Будевська, А.Кірчев. Тут ставилися п'єси як національних (І.Вазов П.Яворов), так і західноєвропейських і російських драматургів.

106. Економічний і політичний розвиток Сербії наприкінці XIX ст. Одним із рішень Берлінського конгресу було затвердження незалежності Сербського князівства від Османської імперії, що остаточно завершило процес відродження сербської національної державності. В структурі економіки Сербії переважало сільське господарство. У 1881-1884 рр. з допомогою французького капіталу збудована перша залізниця Бєлград –Врани. У 1883 р. заснований емісійний народний банк, а в 1910 р. в Бєлграді відкрилися філіали Франко-Сербського та Празького кредитного банків. Активним був зовнішньо-торгівельний баланс країни (у 80-х роках експорт на 10-15% переважав імпорт). Негативною рисою була економічна залежність від Австрії на яку припадала левова частка сербської торгівлі. У 1881 р., 1892 р. були укладені сербо-австрійські угоди, вигідні насамперед Відню. У 1906-1911 рр. відбувалась австро-сербська митна війна, яку назвали «свинячою» (основним предметом сербського експорту були свині). Політичний устрій Сербського князівства мав деякі формальні ознаки демократії. У 1878 р. відбулися вибори до Народної Скупщини. До 1881 р. склалася партійна система країни. Ліберальна партія (Ристич) виражала інтереси великих торгівців, висувала вимоги, що мали переважно зовнішньополітичний характер, але не відзначалася масовою підтримкою населення. Консервативна (напредняцька) партія (Пірочанац) мала більший авторитет, підтримувала інститут монархії і упродовж 80-х років знаходилась при владі. Радикальна партія (Пашич) вимагала введення широкого місцевого самоврядування громад, спиралася на підтримку дрібних та середніх власників, селянства і була найвпливовішою політичною силою в Сербії в кінці ХІХ ст. Нестабільність та непередбачуваність у політичне життя Сербії вносили особисті владні амбіції її правителів. Князь Мілан Обренович пішов на зближення з Австрією, підписавши з нею у 1881 р. торгівельну угоду і політичну конвенцію. За це Відень підтримав проголошення у 1882 р. Сербії королівством, а князя Мілана – королем. Жорсткість його методів правління проявилася в ході антирежимного збройного виступу селян у східних сербських областях (Тимоцьке повстання). Він був придушений військовою силою, в організації повстання король звинуватив радикалів: їх партію заборонили, а лідерів заарештували. Наступною помилкою короля було ведення війни проти Болгарії (1885 р.), в ході якої Сербія зазнала поразки. Вона послабила позиції монархії і щоб зберегти владу Мілан пішов на примирення з радикалами та ініціював прийняття у 1888 р. нової конституції. Вона розширювала права і свободи громадян, вводила принцип підконтрольності уряду та армії Народній Скупщині. Наступного року було розширено права органів місцевого самоврядування. У 1889 р. Мілан зрікся престолу на користь свого неповнолітнього сина Олександра хоча аж до своєї смерті у 1901 р. продовжував впливати на політичні рішення нового короля. Король Олександр продовжив курс на зміцнення монархічної влади. У 1893 р. він достроково оголошує себе повнолітнім, а наступного року скасовує конституцію 1888 р. Наступних 8 років в історії Сербії позначені постійними урядовими кризами, внутрішньополітичними конфліктами, спровокованими монаршою діяльністю Олександра та його батька-радника. Зокрема, після замаху 1899 р. на Мілана було інспіровано введення надзвичайного стану та судові процеси над радикалами. В квітні 1901 р. Олександр ініціює розробку ще однієї конституції. Згідно неї запроваджувався двопалатний парламент, а новостворюваний сенат (верхня палата) мав відігравати роль інструмента королівського впливу. Трагічним і безславним є завершення правління останнього Обреновича. Після серії масових демонстрацій протесту в ніч з 28 на 29 травня 1903 р. група молодих офіцерів здійснила державний переворот, убивши короля Олександра. Новим монархом було проголошено Петра Карагеоргієвича.

107. Чорногорія наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. За Сан-Стефанським мирним договором та рішеннями Берлінського конгресу Чорногорія стала суверенною державою. Вона отримала вихід до моря а площа її території збільшилася майже вдвоє і становила 9,5 тис. км. кв. Основу економіки країни становило патріархальне сільське господарство. На початку ХХ ст. близько50% земельних угідь знаходилось в общинному володінні. Великі земельні наділи (180-300 га) належали правителю Чорногорії князю Николі Петровичу-Негошу (1860-1918 рр.), його родичам та придворним, вищому чиновництву та племінним старійшинам. Високі податки та велика орендна плата зумовили масове зубожіння та еміграцію селян. Тому уряд у 1882 р. прийняв закон про мінімум земельного наділу та нерухомого майна, які не підлягали вилученню за борги. Чорногорська промисловість перебувала у зародковому стані та розвивалася завдяки інвестиціям іноземного капіталу (англійського, італійського, австрійського). Переважна більшість промислової продукції вироблялася кустарним способом у ремісничих майстернях. В Чорногорії налічувалося лише 10 містечок в яких станом на 1909 р. проживало 15,6% загальної кількості населення. Фактично була відсутня транспортна інфраструктура: в 1910 р. в країні існувало лише близько 500 км шосейних шляхів та 9 км залізниць. Слабкий розвиток економіки зумовив постійний дефіцит бюджету країни, який покривався тільки за рахунок субсидій Росії (у 1878-1902 рр. вони склали суму в 37 млн. рублів).Політична влада в Чорногорії зосереджувалась у руках князя,який був абсолютним державцем, суддею, законодавцем. У 1879 р. він розпустив парламент, а новостворені Державна Рада, Рада Міністрів і Верховний Суд повністю підлягали князю. У 1888 р. було запроваджено «Майновий законник Чорногорії», який кодифікував звичаєве право та доповнив його деякими нормами буржуазного майнового права. В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. загострилася соціальна ситуація в країні, посилилися опозиційні настрої ліберальної буржуазії. Невдоволені були і ряд впливових племінних старійшин. В цих умовах Никола вдався до політичних маневрів і в 1905 р. скликав Народну Скупщину і дарував народу Чорногорії конституцію. Князівство оголошувалося спадковою конституційною монархією проте князь продовжував користуватися вельми широкими повноваженнями: він призначав частину депутатів, членів уряду, мав право законодавчої ініціативи та затверджував закони. Характерно, що уряд не був відповідальний перед Скупщиною. Відновлення парламентаризму зумовило пожвавлення діяльності політичної опозиції. Опозиційні депутати скупщини утворили «Народний клуб» на чолі з Ш.Петровичем, на його основі було створено ліберально-буржуазну народну партію членів якої називали «клубашами». Політичною метою даної партії було: відповідальність уряду перед парламентом, надання політичних свобод, демократизація національного апарату, введення самоуправління общин, контроль за державними витратами, стимулювання розвитку вітчизняного с/г та промисловості. Було утворено також політичне об’єднання консервативних сил, прихильних князю Николі, яке отримало назву Істинно-народна партія («праваші»). Великий громадський резонанс мали репресії влади проти таємних молодіжних організацій, які були створені чорногорськими студентами у Сербії і готували збройний переворот на батьківщині. У 1907 р. над членами цих організацій (їх називали «бомбашами») були проведені гучні політичні протести. В січні 1909 р. прихильники Народної партії також створили конспіративну організацію, з метою скинення князя Николи. Змова була викрита, її керівників засуджено до страти, а членів – до тривалих термінів ув’язнення. У зовнішньополітичній сфері Чорногорія домоглася значних успіхів. Вона брала участь у двох Балканських війнах і за підсумковими мирними договорами до Чорногорії відходили території в районі Скадарського озера та велику частину Ново-Пазарського санджаку, що зумовило встановлення спільного сербо-чорногорського кордону.

108. Македонія наприкінці XIX - на початку XX ст. Національно-визвольний рух македонського народу. В результаті рішень Берлінського конгресу 1878 р. македонські землі залишились під владою Османської імперії, турецький уряд лише формально зобов’язався ввести в Македонії особливий адміністративний устрій з ознаками автономії. В економічному розвитку переважало архаїчне сільське господарство (ще в 1903 р. 88% селян не мали с/г техніки). В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. відбувається інтенсивна соціальна диференціація селянства, основний земельний фонд знаходився в мусульман. Бідність селянства призвела до масової хвилі заробітчан в сусідні держави та еміграцію до Америки. Македонська промисловість була у зародковому стані. В першу чергу розвивались обробна та харчова (тютюнова, текстильна), головну роль в яких відігравав іноземний капітал. Станом на 1904 р. в Македонії нараховувалось 74 промислових підприємства, які знаходились у Салоніках, Бітолі, Скопле. У 1873 р. відкрита перша залізнична лінія Салоніки – Скопле, а до кінця ХІХ ст. було вже 762 км залізниць. Головні політичні події в Македонії даного періоду пов’язані з розгортанням національно-визвольного руху македонського народу. Слід зазначити, що за вплив слов’ян Македонії змагалися три сусідні країни – Болгарія, Греція та Сербія, які намагалися кожна у своїх інтересах використати визвольну боротьбу македонців. Відповідно було утворено кілька політичних організацій, які орієнтувалися на підтримку ззовні. У 1893 р. в Салоніках була утворена Таємна Македонсько-Одринська революційна організація (в 1905 р. до назви додалося слово внутрішня) – ВМОРО. Вона мала розгалужену мережу осередків, спрямовувалась на вирішення економічних та культурно-освітніх проблем, а також створювала свої збройні формування – чети. У 1895 р. у Софії створений Верховний Македонський комітет який мав підтримку болгарської влади та виступав за надання Македонії політичної автономії. Ця течія в національно-визвольному русі пізніше вона отримала назву «верховизм». У Белграді за підтримки сербських властей у 1902 р. виникла Македонська Організація, членами якої переважно були емігранти. Відбувалися численні сутички та дрібні повстання македонських патріотів з турецькими військами. Широкого розмаху досягла боротьба у 1903 р. В квітні македонські терористи здійснили в Салоніках низку терактів. У травні керівництво ВМОРО прийняло рішення про організацію масштабного збройного виступу. Він розпочався 2 серпня 1903 р. (звідси й назва – Ілінденське повстання) в Монастирській та Бітольській округах й охопило значну частину Південно-Західної Македонії. Найбільшим успіхом повсталих було захоплення міста Крушево де була проголошена республіка на чолі з М.Каревим. Однак проти повстанців турецька влада кинула багатотисячне військо. Повстання жорстоко придушили. Після повстання у ВМРО відбувся розкол – консервативне крило пропонувало підняти нове повстання з орієнтацією на допомогу Болгарії; радикали відстоювали незалежний характер македонського визвольного руху. Останніх підтримали македонські соціалісти та підготували меморандум Македонського науково-літературного товариства (засноване в Петербурзі у 1902 р.).