32. Розвиток англійської культури в останній третині XIX - на початку XX ст.

Із британських науковців відомий Ернест Розерферд, який відкрив A,B,J ;1-е описав атомне ядро. Вперше довів, що атом теж поділяється. У 1908р отримав Нобелівську премію. Ідейно-політична атмосфера характеризувалася так званою концепцією «білої людини»: вищості англійської нації яка несла світло цілізації колоніальним народам. Вел. успіхом користувалися лекції історії Джона Сільві – 1-е прочитані в 1883р;неодарвінізм. Найбільший прихильник Рейдер Кілитонг. У 1907р – 1-ий англійський літератор який отримав Нобелівську премію. Основи соціології заклав англієць Спенсер – людське суспільство як цілісний організм. Відкидав теологічний розвиток історії. Прагнув знайти закономірності розвиту суспільства. Книга «Основи соціології».

Для англійської літератури характерні реалістичні мотиви. Реаліст джон Орсі - «сага про Форсальдів» активно творив Гербер Уельс – творець наукової фантастики. Драматург Бернард Шоу. В літературі популярності інтелектуальне осмислення і псигологізмиМередіт «Егоїст». Самюель Батлер «Едін». Томас Гарді - викриття аморальності. На поч.. 2ст. поширюється жанр детективу про «Записки про шерлока Холмса». Келер «Аліса в країнв чудес». Сатоліз Оскара Уальда стверджував що в мистецтві не потрібні моральні проповіді. Краса вище моралі, прославлявся героїзм. Кінець 19ст – поч..20ст – англійське музичне відродення. Пері написав музику до драми «Звільнений Прометей», з участю хору і солістів, і оркестру. Стейфорд і Емер стали використовувати народні англо-саксонські мотиви.

33. Особливості політичної системи "позолоченого віку" у США. Позолочений вік США займає період 1870 -1890 роки. В політичному житті США як і раніше панували дві партії – Республіканська і Демократична. В умовах зміцнення цілісності країни та її економічного піднесення в минулому залишилася непримирима ворожнеча між ними, яка була спричинена різними підходами щодо шляхів розвитку США, проблеми рабства тощо. Різниця між двома головними партіями ставала усе меншою. Це відбувалася головним чином тому, що великий промисловий і фінансовий капітал підпорядкував своїм інтересам обидві партії. Своєрідним проявом «стирання» суттєвих розходжень у середині двопартійної системи стали президентські вибори 1876 р. та наступна безпринципна угода на початку 1877 р. («компроміс 1877 р.»). На президентських виборах 1876 р. кандидат Демократичної партії С. Дж. Тілден отримав значну перевагу над кандидатом республіканців Р. Хейсом і мав більше на 250 тис. голосів виборців; за нього висловилися південні штати, а також деякі штати Півночі. Вибори супроводжувалися чисельними порушеннями, підтасуванням результатів виборів, особливо на Півдні, де ще зберігалася реконструкція, а республіканці повністю контролювали виборчу процедуру і рахункові комісії. Під тиском Республіканської партії, яка заперечувала результати виборів, виборча комісія, яка була створена для вирішення суперечки, оголосила республіканця Хейса обраним президентом. Згода південних демократів з рішенням комісії стала можливою внаслідок змови лідерів Республіканської та Демократичної партій: 1) республіканці обіцяли вивести війська з південних штатів; 2) призначити в уряд у крайньому випадку одного представника Півдня; 3) виділити південним штатам значні кошти. Фактично «угода Хейса - Тілдена» означала закінчення політики Реконструкції і значною мірою відновлювала згоду еліт Півдня і Півночі. Демократична партія, скомпрометувавши себе в роки Громадянської війни, поступово і неухильно відновлювала свій політичний вплив, хоч і не могла відразу прийти до влади. Зберігаючи на Півдні опору головним чином на білих фермерів, Демократична партія в умовах промислово-фінансового піднесення заручилася підтримкою залізничних компаній, трестів, банкірських домів (Моргана та інших) і втратила суто аграрний характер. У містах Сходу її масову базу складали робітники-іммігранти католицького віросповідання. До кінця XIX ст. вона двічі провела в президенти свого кандидата – Г. Клівленда (1885 – 1889 і 1893 – 1897 рр.). Політична перевага у цей період належала Республіканській партії, хоч президентами-республіканцями ставали безбарвні й невиразні політики – Р. Хейс (1877 – 1881), Д. Гартфілд (1881), Ч. Артур (1881 – 1885), Б. Гаррісон (1889 – 1893), Мак Кінлі (1897 – 1901). Республіканська партія відстоювала інтереси великого бізнесу на Сході країни. Основними питаннями, що розділяли Республіканську і Демократичну партії, були проблеми митних тарифів і грошового обігу та реформування федеральної служби. Примітно, що розмежування у ставленні до цих проблем було не тільки між двома партіями, але й усередині кожної з них. Демократична партія виступала за зниження митних бар’єрів, що вело б до зниження вартості імпортних товарів. Республіканська партія, захищаючи промислових магнатів, відстоювала протекціонізм. Так, у відповідь на підвищення республіканцями митних податків у 1890 р. на 50%, демократи зменшили середній розмір мита до 39%. Усе ж через два роки, коли до влади прийшла Республіканська партія, мито було підняте до небаченого рівня – 57%. Загалом до кінця XIX ст. США здійснювали цілеспрямовану протекціоністську політику, захищаючи американську промисловість від іноземної конкуренції, що сприяло її зростанню.

34. Опозиційний рух у США в останній третині XIX ст. Національна профспілка, що була заснована в 1866 році, була першою національною федерацією профспілок в Сполучених Штатах. Вона була розпущений у 1872 році. Одними із основних вимог ії діяльності була боротьба за 8-годинний робочий день. В умовах швидкого зростання і консолідації великих залізничних систем після 1870 року, почався розвиток профспілкових організацій залізничників, що охоплював всю країну. До 1901 року діяло 17 великих залізничних братств. Серед основних спілок було Братство паровозних машиністів (засноване 1863 року), орден залізничних кондукторів, Братство локомотивних пожежників, і братство залізничного провідників. Їх основною метою був розвиток страхових і медичних пакетів для своїх членів, і бюрократичні переговори щодо праці своїх членства, такі як умови праці і процедури розгляду скарг. Перша ефективна профспілка, яка була більш організована і впливова ніж регіональні, була Лицарі праці, організована в 1869 році. Під керівництвом Теренса Паудерлі вони відстоювали різні цілі, іноді через політичні організації або кооперативні підприємства.

Першим значним виступом робітників на захист своїх інтересів пі-сля Громадянської війни був страйковий рух у 1870-ті рр., який роз¬почався тривалим страйком на пенсільванських шахтах у 1874- 1875 рр. і завершився в 1877 р. загальнонаціональним страйком залі¬зничників. У відповідь на 10 % скорочення заробітної платні залізни¬чники Балтімора, Іллінойса, Чикаго, Пітсбурга оголосили страйк. На його придушення були направлені федеральні війська та поліція, що призвело до збройних зіткнень, бунтів . Ще більш посилився страйковий рух у 1880-1890-ті рр. Найбіль¬шим піднесенням страйкової боротьби став загальний страйк, що по-чався 1 травня 1886 р.; страйк охопив понад 350 тис. робітників у кількох містах країни. Центром подій став Чикаго, де страйкувало понад 65 тис. робітників. Під час мітингу 3 травня поліція, захищаю¬чи штрейкбрехерів, стріляла по страйкуючим, убивши кількох робіт¬ників. На наступний день під час мітингу-протесту на головній чика- гській площі Хаймаркетсквер провокатор кинув бомбу в поліцейсь¬ких, які відкрили вогонь по демонстрантах. Керівників страйку було арештовано і семеро з них засуджено до смертної кари. (У 1889 р. конгрес II Інтернаціоналу на честь американських робітників оголо¬сив 1 травня міжнародним святом солідарності трудящих).

Унаслідок масових страйків і демонстрацій весною 1886 р. понад 180 тис. робітників добилися восьмигодинного робочого дня, а для 200 тис. робочий день був скорочений із 12 до 9-10 год, хоч у насту¬пні роки тривалість робочого дня знову збільшувалася.

Найбільшими виступами американських робітників 1890-х pp. був Гомстедський страйк 1892 р., Пульмановський страйк 1894 p., похід безробітних у Вашингтон 1894 p., страйки гірників і шахтарів. Улітку 1892 р. робітники сталеплавильних заводів Е. Карнегі в м. Гомстед (біля Пітсбурга) у відповідь на нове скорочення заробітної платні ого¬лосили страйк. У 1894 р. піднялася нова хвиля страйкового руху, що охопила 750 тис. робітників. Наймасштабнішим був страйк на вагонобудівних заводах у м. Пульман (передмістя Чикаго). Страйк організував Аме¬риканський союз залізничників під керівництвом соціаліста Юджина Дебса. Страйк, що тривав два місяці, охопив 23 залізниці США. У ньому взяло участь понад 150 тис. робітників. Лише за допомогою військ і масових арештів уряд Клівленда придушив страйк.

Великий резонанс у країні викликав перший в історії США похід без¬робітних на Вашингтон у 1894 р. Сімнадцятьма колонами рухалися без¬робітні з різних районів країн, до них приєднувалися фермери, які розо¬рилися. Уряд Клівленда дав наказ зупинити учасників походу поза міс¬том. У Вашингтон змогли пробитися тільки кілька сотень осіб. У столиці було проведено масові арешти; було схоплено і керівників походу Коксі та Брауна. Усією країною прокотилися мітинги на захист арештованих.

35. США в період республіканських презедентів Гарісона і Маккінлі. Президентська виборча кампанію 1888 р. з боку Республіканської партії була проведена під популярними у суспільстві гаслами проведення обмежувальних законів проти монополістичних корпорацій. Відтак 23-ім президентом США став республіканець Бендамін Гаррісон (4.03. 1889 – 3.03.1893). Склад його урядової команди засвідчив, що глава держави продовжував орієнтуватися на торгово-промислові кола країни та їх інтереси. 6 жовтня 1890 р. був прийнятий протекціоністський тариф, який за ім’ям голови бюджетного комітету дістав назву тариф Мак-Кінлі. Були встановлені рекордні митні збори, а їх середній рівень сягнув 50% від вартості товару. Найвищими митами обкладалися бавовна, металічні вироби, скло, ячмінь та інші с/г продукти. З іншого боку скасовувалися мита на цукор та вводилися додаткові премії для вітчизняних цукровиробників. Так, у 1891 р. було підписано американсько-німецьку угоду про безмитний ввіз німецького цукру в обмін на такі ж пільги для американської свинини. Слід наголосити, що затвердження тарифу Мак-Кінлі стало можливим завдяки домовленості між представниками промислового Сходу країни та аграрниками Заходу, за якою останні отримували вигідний їм закон Шермана про державну закупівлю срібла (14 липня 1890 р.). Це була поступка прихильникам біметалізму (валютний стандарт на основі золота та срібла) національної валюти. Передбачалися щомісячна закупівля 450 тис. унцій срібла казначейськими білетами (тобто паперовими грішми). Це призвело до збільшення в країні паперового грошового обігу, послабленню національної валюти, скорочення золотого запасу.

Соціальна політика команди Гаріссона позначена прийняттям закону про пенсії ветеранам Громадянської війни, в результаті якого сума державної пенсійної допомоги зросла з 89 млн. доларів у 1889 р. до 159 млн. у 1893 р. Охарактеризовані закони призвели до перевантаження бюджету, негативно вплинули на економічне життя країни і стали причиною глибокої кризи 1893 р. з біржовим крахом, розоренням більш ніж 15 тис. підприємств та 4 млн. безробітних.

В період президентства Гаріссона був також прийнятий Антитрестівський закон Шермана, який забороняв утворення промислових монополій та законопроект про контроль центрального уряду за виборами у конгрес, що мав на меті захист виборчих прав негрів, які систематично порушувалися особливо у південних штатах. Проте реального практичного втілення вказані закони не мали. У 1889-1893 рр. загострилася соціальна боротьба у США. Політичних форм набув фермерський рух за відстоювання інтересів с\г виробників. Була утворена загальнонаціональна мережа фермерських альянсів. Активізував діяльність робітничий “Орден лицарів праці”. У 1892 р. відбувся масовий Гомстедівський страйк сталеварів у Пенсільванії (близько 25 тис. учасників), який був жорстоко придушений урядовими військами. В результаті об’єднання фермерських альянсів та робітничих організацій у 1892 р. оформилася альтернативна Популістська партія, яка висунула програму демократичних перетворень.

У зовнішній політиці США в період президентства Гаріссона спостерігається нарощування потужності та тоннажності військового флоту, у 1889 р. була проведена Перша панамериканська конференція, яка засвідчила претензії США на гегемонію у Західній півкулі. Гаріссон твердо відстоював американські інтереси під час дипломатичного конфлікту з Англією навколо прав промислового лову риби в Берінговому морі; в справі встановлення трьохстороннього англо-німецько-американського кондомініуму над островами Самоа; в ході конфлікту з Чілі у 1891 р. щодо нападу на американських матросів судна “Балтимор”. Гарісон домігся утвердження американського впливу на Гаваями та у зоні спорудження майбутнього міжокеанського каналу, а також підтримав акцію безкоштовної продовольчої допомоги голодуючим у Російській імперії у 1891-1892 рр. (в Росію було направлено 5 американських кораблів з 10 тис. тонн продовольства на борту).

Вибори президента у 1896 р. велися в умовах широкої фінансової підтримки великого фінансово-промислового олігарха Ханни кандидата від республіканців Уїльяма Мак-Кінлі. Це великою мірою визначило результат виборів і він став 25-им президентом США (1896-1901 рр.). Новий президент звісно виражав інтереси промислових кіл, які й привели його до влади. 15 березня 1897 р. був прийнятий новий протекціоністський тариф (тариф Дінглі). Під приводом подолання депресії та бюджетного дефіциту мита на імпортні товари підвищувалися до 57% їх вартості. Особливо високими зборами обкладалися шкіра, шерстяні вироби, в меншій мірі бавовна та вироби з металів. Уряд отримав право знижувати мита у відповідності з укладеними міжнародними договорами про взаємні торговельні пільги. Такі угоди були укладені з Англією, Францією, Німеччиною. Аналогічний американсько-російський договір підписати не вдалося через спротив “цукрового” тресту.

В соціальній сфері був прийнятий закон про федеральне посередництво у трудових конфліктах на залізниці (червень 1906 р.), державне фінансування фермерів. Закон про золотий стандарт (березень 1900 р.) відміняв біметалізм та передбачав створення філіалів Національного банку у населених пунктах з 3 тис. жителями.

В роки президентства Мак-Кінлі США розпочали активну зовнішньополітичну експансію. Країна провела переможну іспано-американську війну (1898 р.), в результаті якої під її контроль перейшли Філіппіни та о. Куба. Останній була нав’язана так звана поправка Платта, що дозволяла США здійснювати інтервенцію та розміщувати військові бази на острові. Було остаточно анексовано Гаваї (1898 р.) та частину о. Самоа (1900 р.). Держсекретар Хей висунув доктрину “вільних дверей” у Китаї (1899 р.) та американська дипломатія брала участь у підписанні Заключного протоколу про врегулювання наслідків національного “боксерського” повстання у Китаї. В результаті США постали в образі нової світової колоніальної держави. Економічний підйом, що розпочався на рубежі століть, сприяв перемозі Мак-Кінлі на президентських виборах 1900 року. Проте у вересні 1901 р. під час відвідин всесвітньої виставки у Буффало він загинув в результаті вдалого замаху анархіста Чолгоша. Президентський пост обійняв Т.Рузвельт.

36. Особливості економічного розвитку США в останій третині ХІХ – початку ХХ ст. Останній третини в XIX ст. економіка США, на відміну інших країнах "першого ешелону" модернізації, росла бурхливими темпами. У дивовижній країні до 1880 р. вартість промислової продукції ВВП вже вдвічі була вищою сільськогосподарської. Якщо 1860 р. США виробляли 17 % світової промислової продукції, займаючи друге місці після Великобританії (32 %), то 1880 р. питому вагу американської та англійською промисловості, у світовому виробництві вже зрівнявся - по 28 %. У 1890 р. США забезпечували вже 31 % світового промислового виробництва, обігнавши "майстерню світу" Англію, а 1913 р. - 36 %. Стрімкий ривок американської економіки був зумовлений низкою чинників. Ключову роль ньому зіграла друга американська революція, расчистившая шлях до швидкого економічного прогресу країни. Її успішний розв'язок створила умови остаточного формування єдиного загальнонаціонального ринку нафтопродуктів та бурхливого розвитку індустрії країни. динамічно йшов процес урбанізації, який сприяв зростанню внутрішнього ринку виробництва і розвитку промислового виробництва. Важливо і "людський чинник". Іммігранти переважно походили з розвинених країн Європи, що вирізнялися енергійністю й наполегливістю. У тому числі було багато здатних підприємців, талановитих вчених і винахідників. У цьому промисловість США отримувала кваліфіковану і недорогу робочої сили. У той самий період із 1870-х рр. США був дуже обмежений в'їзд імміґрантів з Південної і Східної Європи, Росії, Азії, здебільшого які становлять некваліфіковану робочої сили.

Бистрому зростанню американської економіки сприяла і ефективна зовнішньоекономічна політика країни. США дотримувалися жорсткого протекціонізму: всі ввезені товари оподатковувалися високими митами, тоді як вітчизняна промисловість оподатковувалися щадними податками. Причому мита постійно підвищувалися, а це призводило до зростання цін, і на ринку. Розвитку американської економіки сприяла і дружня політика уряду США належать, стимулировавшая широкий приплив до країни іноземних капіталів, насамперед із Західної Європи. На початку XX в. іноземні інвестиції перевищили 3,4 млрд доларів. же1860-70-х рр., після громадянської війни, США розвернувся індустріальний підйом. На кінці XIX - початку XX ст.. американська економіка переживала справжній розквіт, який базувався вже в вітчизняних досягненнях науку й техніки. Лише у1860-90-е рр. було видано більш як 440 000 патентів на найрізноманітніші винаходи. Саме тоді з'явилися і стрімко розвивалися нові галузі промисловості, заклали основу індустріального могутності США - нафтовидобувна, нафтопереробна, сталеливарна, алюмінієва, електротехнічна, машинобудівна, хімічна, резинотехнична. Небачених успіхів домоглося вітчизняне машинобудування. У1870-80-х рр. країни виникли великі машинобудівні заводи, випускали екскаватори, автонавантажувачі, локомотиви, новітню сільськогосподарську техніку. У 1882 р. було запроваджено дію першу промислова електростанція, а 1896 р. - перша ГЕС річці Ніагара. Справжню революцію у американської промисловості справило створення нової транспортної галузі - автомобілебудування, яке на початку XX в. стало найперспективнішої галуззю американської економіки. Як відомо, в 1892г.Г. Форд створив перший автомобіль США. На 1903 р. він заснував свою компанію "Форд мотор" і почав промислового виробництва автомобілів, заклавши основи американського автомобілебудування. У результаті до 1890 р. завершився перехід вільних земель із об'єктів державного фонду у приватну власність. За 1870-1900 рр. площа оброблюваних земель і кількість фермерських господарств збільшилася більш як удвічі. Відзначені зміни мали вирішальне значення, оскільки створили максимально сприятливі умови задля поступу американського сільського господарства. Постійно зростаючий внутрішній ринок стимулював американських фермерів швидко освоювати нові землі у країнах, впроваджувати нову техніку, застосовувати передові технології. Наприкінці в XIX ст. США масове застосування отримали сівалки, жниварки, молотарки, з полів країни з'явилися перші парові трактори, і з 1907 р. - вже з двигунами внутрішнього згоряння, стали застосовуватися і зернозбиральні комбайни. На Середньому Заході й у Каліфорнії вирощували переважно пшеницю, в Канзасі, Небрасці, Айові - кукурудзу, у штатах - як і бавовну. У 1913-1914 рр. мита почали знижуватися, але в багато продовольчі товари вони взагалі скасовувалися. Це демонструвало впевненість американських виробників в конкурентоспроможності власної своєї продукції світовому ринку. Поруч із експортом товарів у кінці в XIX ст. помітно виріс замкненим і вивезення капіталів, переважно у Канади та Латинської Америки. Бурхливий розвиток економіки США перевищив на межі століть супроводжувалося прискореної концентрацією виробництва й капіталу і необхідність активної монополізацією. Преобладающими формами монополістичні об'єднань США стали трести і концерни, сосредоточивавшие найбільшу виробнича й фінансову міць. Особливо бурхливо процес монополізації США розвернувся наприкінці ХІХ - початку XX в. коли наприкінці 1890-х рр. Монополізація також уразила й банківської сфери. Вона проходила двома шляхами. З одного боку, найбільші промислові магнати використовують свої доходи - у ролі позичкового капіталу. З іншого боку, представники великого банківського капіталу, наприклад Дж. Морган, почали набувати контроль над діяльністю цілих галузей. На межі століть ці дві фінансово-промислові групи встановили контроль над різними промисловими і банківськими компаніями. Завдяки стрімким темпам економічного зростання початку XX в. США перетворилися на найпотужнішу індустріальну державу, що дозволив їм зайняти провідні позиції з світовій економіці.

37. Соціальні проблеми американського суспільства в останій третині ХІХ – п. ХХ ст. На пд.. продовжувало залишатися болючим расове пит.. введено політ. обмеження для чорношкірих – джемкрухзм – політ. обмеження негрів: 1)запровадження політ. податку; 2)запровадження виборчого податку, ценз грамотності; 3)у 4 штатах введено ценз спадковості, дідів закон, чорношкірий мав довести що цим правом користувався йоо дід. Позбавлено виборчого права більше 90% темношкірих. Верховний суд не вбачав в цьому расової сегрегації.

Розвиток промисловості призвів до небаченої урбанізації та збільшення кількості виробників. Внаслідок чого відбулися криваві події у 1886р.у Чикаго в пам*ять яких засновано день солідарності трудящих – 1 травня.

Реальні зарплати і прибутки робітників з 1860-1890р. виросли на 50%, а з 1890-1914р ще на 30%. З іншого боку умови праці робітників були важкими: робочий день 12-14год.; часті несчасні випадки; широке використання дитячої праці; відсутність страхувального законодавства. Існували проблеми і в сільському господарстві, де фермерство було залежним від фінансового капіталу та промисловців. Більшість земельних угідь були в оренді дрібних і сер. власників, які наймалися до вчорашніх плантаторів. Поширеним було боргове рабство.

Проблема Зх. – це територія на зх..від Місісіпі, яка активно заселялася та колонізувалася. Процес колонізації відбувався паралельно з винищенням індіанців. Залишки племен насильно виганялися. 1890р – останній конфлікт між індіанцями і американськими солдатами. У 1887р. – закон Дейвіса, згідно якого індіанці що вийшли з общини отримували громадянство та земельні надіи.

Прблема зовнішньої еміграції. 1880-х роках корінні американці розпочали рух поти емігрантів. У 1882р – прийнятий акт про заборону в*їзду китайців, який здобув вражаючу підтримку у американців.

Жіночий рух. 1880р 2млн., 1908 – 7,8мн.осіб працююче жіноцтво. Були секретарками, бухгалтерами. Робота у сфері продажу та побутового обслуговування.1881р. Сюзен Ентоні та Елізабет заснували нац.. асоціацію виборчих прав жінок. Підготували працю «Історія боротьби за виборчі права жінок».

38. Передумови та початок "прогресивної ери" у США у перше десятиліття. На поч. 20ст. збільшилась кількість випадків злиття промислових підприємств. На зміну 10 осіб монополії прийшла олігополія декількох великих корпорацій. Широкого озмаху набув робітничий рух, зросла членська база профспілок. Виникла анархо-синдекалістська організація «Індустріальні робітники світу». Залшаються активними фермери. У расовому пит..відбуваються зрушення у бік зростання активності радикальної негритянської інтелігенції. Рух Ніагара а чолі з Дюбюа, виступав за політичну активність, протесту проти виборчих обмежень. Поміркована течія руху чорношкірих на чолі з В.Букером пропагували конструктивний діалог і примирення між расами. Важливою прередумовою масової пвддтримки американських прогресивних реформ стала активність «розгрібачів бруду». Вони оприлюднювали конкретні факти та наочні приклади американської соціальної повсякденності. Писали про політичну корупцію, зловживання монополій, експлуатації емігрантів та реальне життя бідних кварталів міст. Під тиском громадської думки федеральна влада взяла урс на ліберальні реформи 1-им на цей шлях став президент Т.рузвельт 1901-1908. Документ «Нового націоналізму». Суть: в умовах панування монополій та підкорення ними політичних інститутів задля збереження соціального миру необхідне втручання д-ви у життя суспільстві, регулюванні стосунків між станами. Встановити вістрч проти засилля трестів. 1903р. – залізнична компанія була в судовому порядку розділена на 2 частини. Був прийнятий закон про заборону зміни залізничних тарифів за заколісною домовленістю. У 1906 – між штатна комісія нагляду за залізничними перевезеннями. Велику популярність президент здобув і через те, що адекватно реагував на критику «розгрібачів бруду» . 1906 – акт про інспекцію м*яса . становлення санітарних норм для харчових продуктів, медикаментів, заборонено продаж розвеених і шкідливих продуктів з консервативними домішками. Було створено національний комітет дитячої праці, під тиском якого у багатьох штатах забороненотроботи підлітків. Політичним заходом 1907 р. – закон про порядок фінансування виборчих компаній - національним банкам та корпораціям заборонялось надавати кошти для компаній. У 1908р.- закінчилися повноваження рузвельта. Президентом ставв Тафт 1908-1912р.р. Продовжив курс свого попередника. У 1910р. – конгрес поставив вимогу обнародування джерел фінансування виборчих компаній. 1911р. – запроваджено чітке обмеження такого фінансування. Консенсервативний авторитет тафта зумовив, щ Рузвельт у 1912 вирішив знову балатуватися на президента. У республіканському таборі відбувся озколна прихильників Рузвельта і Тафта. А, прихильники Рузвельта об*єднались в 1-ну прогресивну партію. Демократи висонули альтернативну програму боротьби з трестами – Вільсон.програми прогресистів і демократів були разюче схожі і відрізнялися лише в нюансахмемоційного впливу на вибоців. Переміг вільсон за рахунок розколу голосів республіканців. Вільсон поглибив ліберальний курс на прогресивні реформи: політичні та економічні.Політичні: з 1912р. – палата представників американського Парламену має чітку к-сть депутатів. 435 осіб. 1особа від 30 тис. виборців, але не менше ніж 1 особа від штату. 17 поправка до Конституції про безпосередні вибори сенаторів виборцями , а не законодавчими виборами штатів. До 1916р. в пл.. штатів ухвалені закони про прямі первинні вибори кандидатів у президенти. 20 поправка до Конституції- про виборчі права жінкам.Економічні: 1914р. – закон Клейтона про заборону монополіям продавати продукцію різним покупцям за неоднакові ціни. Відмінена система перехресного директорату у великому бізнесі. Федеральна торгова комісія відстежувала діяльність монополій та передавала діяльність монополій та передавала справу у суди. Створена «Велика хартія праці». Ств. Федеральна резервна банківська система. Це прив8язала великий бізнес до інтересів д-ви. Тарифний біль Альдервуда – зменшив в*їзні мита до 29%. 300 найменувань товарного вжитку не обкладалися митом. 16 поправка до Конституції про прогресивний прибутковий податок. Від 1% податків на прибуток більше 3тис.дол. прийняті д-вні закони про 8 год. Робочий день для залізничників, страхування на випадок травми, обмеження жіночої праці. Кредитування фермерів.

39. Політична криза і вибори 1912 р. Ліберальні реформи В. Вільсона.У вересні 1901 року після вбивства президента Вільяма Мак-Кінлі головою виконавчої влади став Теодор Рузвельт, який обіймав цю посаду до 1909 року. При ньому остаточно завершилася ера "правління Конгресу", тобто його відносна незалежність від президентської влади. Рузвельт не тільки продемонстрував на практиці верховенство президентської влади у внутрішній і зовнішній політиці, а й сформулював власну концепцію сильної президентської влади, підзвітної не Конгресові, а безпосередньо народові. З його іменем пов'язана перша серйозна криза, яка стосувалась двопартійної системи, що склалася після закінчення Громадянської війни. На президентських виборах 1912 року Рузвельт пішов на відмежування від Республіканської партії і висунув свою кандидатуру в президенти від Прогресивної партії. Національний конвент нової партії, який зібрався у серпні 1912 року в Чикаго, прийняв платформу, в якій убивчій критиці було піддано стару двопартійну систему. в 1912 — президентом США, коли голоси прибічників республіканців розкололися між Теодором Рузвельтом і Вільямом Тафтом. У 1913 р. з приходом Вудро Вільсона в Білий дім в Сполучених Штатах почався новий тур ліберального реформаторства. Основа для перших кроків нової адміністрації по шляху реформ була створена ще в попередні роки. Так, в лютому 1913 р., ще до вступу Вільсона на президентський пост, увійшла і силу 16-а поправка до Конституції США про введення для всього населення країни прибуткового податку. Але основні зусилля президента Вільсона в перші місяці діяльності його адміністрації були направлені на проведення через конгрес нового тарифного білля, який передбачав істотне зниження протекціоністських мит на ввезення іноземних товарів. Більш важливе принципове значення мали положення закону Клейтона про вилучення професійних спілок робітників і кооперативних організацій фермерів зі сфери дії антитрестівського законодавства і про обмеження судового втручання в трудові конфлікти. Нарешті, під час першого терміну президентства Вільсона були проведені перші елементарні заходи у сфері федерального соціального законодавства, які при всій їх обмеженості все ж закладали початкові основи сучасної соціальної політики американської держави. Так, було дещо обмежено застосування дитячої праці, було встановлено 8-годинний робочий день для залізничників, заснована система компенсації за каліцтва на виробництві робітникам, зайнятим на підприємствах, що виконують державні замовлення. У складі федерального уряду було створено спеціальне міністерство праці. Активізувалася і аграрна політика федеральних властей. У 1914 р. конгрес прийняв закон про агротехнічну допомогу фермерам. За ним пішов прийнятий в 1916 р. сільськогосподарський кредитний акт, який створював систему державних і акціонерних земельних банків, які отримали право видавати фермерам іпотечні позики при значному збільшенні термінів погашення боргу і скорочення процентних ставок по боргах.Таким чином, ліберальні реформи, проведені протягом перших півтора десятиліть XX ст. стали важливим етапом в історії Сполучених Штатів, у соціальному прогресі країни. Не випадково цей період увійшов в історію США як «прогресивна ера». Вільсон був переобраний у 1916. Другий термін його президентства був відмічений вступом США в Першу світову війну (березень 1917) і активними дипломатичними зусиллями президента по мирному врегулюванню, вираженими в «14 пунктах». Лауреат Нобелівської премії миру 1919, присудженою йому за миротворчі зусилля. Вільсон став першим президентом США, що відвідав з офіційним візитом Європу, беручи участь в роботі Паризькій мирної конференції. Пропозиції Вільсона були покладені в основу Версальського договору. Вільсон був одним з ініціаторів створення Ліги Націй, проте Сенат США відмовив у вступі до цієї організації.Чотирнадцять пунктів ВільсонаВідкриті мирні договори, відкрито обговорення, після яких не буде ніяких таємних міжнародних угод будь-якого роду, а дипломатія завжди буде діяти відверто на очах у всіх.Абсолютна свобода судноплавства на морях поза територіальними водами як у мирний, так і воєнний час, крім випадків, коли деякі моря будуть частиною або повністю закриті в міжнародному порядку для виконання міжнародних договорів.Усунення, наскільки це можливо, всіх економічних бар'єрів і встановлення рівності умов для торгівлі всіх націй, що стоять за мир.Справедливі гарантії того, що національні озброєння будуть скорочені до граничного мінімуму, сумісного з державною безпекою.Вільне, щиросердне і абсолютно неупереджене вирішення всіх колоніальних суперечок, засноване на суворому дотриманні принципу, що при вирішенні всіх питань, що стосуються суверенітету, інтереси населення повинні мати однакову вагу в порівнянні із справедливими вимогами того уряду, права якого мають бути визначені.Звільнення всіх російських територій і такий дозвіл всіх зачіпаючих Росію питань, який гарантує їй найбільш повне й вільне сприяння з боку інших націй у справі отримання повної і безперешкодної можливості ухвалити незалежне рішення щодо її власного політичного розвитку та її національної політики та забезпечення їй привітного прийому до співтовариства вільних націй при тому образі правління, який вона сама для себе обере. І більше, ніж прийом, також і всіляку підтримку у всьому, в чому вона потребує і чого вона сама собі бажає. Ставлення до Росії з боку націй, її сестер, в майбутні місяці буде пробним каменем їхніх добрих почуттів, розуміння ними її потреб та вміння відокремити їх від своїх власних інтересів, а також показником їхньої мудрості і безкорисливості їхніх симпатій.Бельгія повинна бути звільнена і відновлена, без спроби обмежити суверенітет, яким вона користується нарівні з усіма іншими вільними націями. Ніяке інше діяння не може більш, ніж це, послужити до відновлення між народами довіри до тих законів, які вони самі встановили і визначали в якості керівництва для своїх взаємних зносин. Без цього цілющого акту вся побудова і дія(структура)міжнародного права буде назавжди втраченою.Вся французька територія повинна бути звільнена, окуповані частини повернуті, а зло, нанесене Франції Пруссією в 1871 у в відношенні Ельзас-Лотарингії, яке порушувало загальний мир майже 50 років, має бути виправлено, щоб мирні відносини могли знову бути встановлені в інтересах усіх.Виправлення кордонів Італії має бути зроблено на основі ясно помітних національних кордонів.Народи Австро-Угорщини, місце яких у Лізі Націй ми хочемо бачити огородженим і забезпеченим, повинні отримати найширшу можливість автономного розвитку.Румунія,Сербія і Чорногорія повинні бути звільнені. Зайняті території повинні бути повернені Сербії.Повинен бути наданий вільний і надійний доступ до моря. Взаємовідносини різних балканських держав повинні бути визначені дружнім шляхом, відповідно до історично встановлених принципів приналежності та національності. Повинні бути встановлені міжнародні гарантії політичної і економічної незалежності і територіальної цілості різних балканських держав.Турецькі частини Османської імперії, в сучасному її складі, повинні отримати забезпечений і міцний суверенітет, але інші національності, що нині знаходяться під владою турків, повинні отримати недвозначну гарантію існування і абсолютно непорушні умови автономного розвитку. Дарданелли повинні бути постійно відкриті для вільного проходу суден і торгівлі всіх націй під міжнародними гарантіями.Повинно бути створено незалежну Польську державу, яка повинна включати в себе всі території з незаперечно польським населенням, якому повинен бути забезпечений вільний і надійний доступ до моря, а політична і економічна незалежність, так само як і територіальна цілісність, повинні бути гарантовані міжнародним договором.Повинно бути утворено загальне об'єднання націй на основі особливих статутів, з метою створення взаємної гарантії політичної незалежності і територіальної цілості як великих, так і малих держав.

40. Культура США в останній третині XIX - на початку XX ст. США – стали світовим центром технічних відкриттів – 440тис патентів на вироби в різних галузях науки. Лідером у цій справі був Томас Едісон – 110 виробів. Дж. Вестінгнус розробив повітряні гальми для потягу. Тесла винайшов трансформатор. У промисловості - конвеєрне виробництво. 1973р. на заводі «Форда» у Детройді 1-а конвеєрна стрічка. Конвеєр заклав основу американської системи виробництва – масова стандартизована продукція. 1876р. шотландський американець бел запатентував телефон. З*явилися телефоністки і телеграфістки, з 1899р вийшов автоматичний комутатор. У США зародилась авіація. У 1903 брали Райт здійснили керований політ - 36м. У США – 1-й трамвай, фотоапарат, бензинова каляска, кулькова ручка….Ідейно-к-рна атмосфера американського суспільства пов*язувалась із соціальними проблемами. На роль загальнонаціональної ідеологій претендував соціальний дарвінізм лорена Самера. Суть: перенесення біологічних законів на людське суспільство. Пояснювала соціальні конфлікти, конкуренцію, багатство 1-х та бідність інших громадян. Твори: «Розповіді для хлопчиків Девіса»; про дівчинку з бідної сім*ї. опонентом соціального дарвінізму – соціальний меліоризм. Куорд у праці «Динамічна соціологія» стверджує, що людина від самого народження поставлені в неоднакові умови і це здійснбє визначальний статус у суспільстві. Суспільна нерівність спричинена не різницею вродження, відмінності людини, а представники різних станів поставлені у нерівні умови обставинами народження . є не природніми, а штучними соціумом і стають основоб нерівних можливостей з самого початку. Шлях до виправдання у створені регулюючої системи, наближені до рівних умов для кожного члена суспільства, щоо його самореалізації. Стефанс, Майорс, Таргол, Лоурен.Американська філософія розвивалася за ідеями Чарльза Пірса у 1903р. видав свої лекції з прагматизму, розвивав думку про корисність ідеї для реального життя. В американській л-рі переважав реалізм. Марк Твен (Самюель Племенс) – сатирично зображує америк. Ментальні риси. Є автором терміну «Позолечений вік». Памфлет Твена «Людина що ходить у темряві». Джек Лондон – описує підкорячів нових земель, золотошукачів пн.., люд. Із волелюбними характерами: «Біле Ікло», «мартін Іден», - автобіографічний твір. Теодор Драйзер зображував жорстоку капіталістичну конкуренцію. У 1877р. – товариство американських художників: Сент Годенс, Генріх Слоун – реалістично зображували повсякденне американське життя. Набуває поширення кіно. Стало 1-ою масовою розвагою. У 1911р. відкрилася 1а імпровізована студія у Голівуді. З приводу відпочинку, 1-єю із форм громадських розваг була політика – збори з приводу промови того чи іншого політика. Бути членом політ. Партії було ніби бути в клубі. Масова розвага – «Шоу дикого Зх.» - вистава із передачею масового переїзду.популярною формою театру був Водевіль – п*єса із музичним супроводом. На поч..20ст.з*являється джас. Виникають розважальні парки та атракціони. Місцем відпопочинку для громадян були сауни – громадянське зібрання де можна було знайти товариство, моральну та матеріальну підтримку від земляків. У 1891р.з*явився баскетбол.вчитель фізкультури Найсен придумав його. 1901р – ств.американську лігу басетболу.

41. Головні тенденції розвитку країн Латинської Америки наприкінці XIX - на початку XX ст. З кінця XIX ст. у країнах Латинської Америки розвивається промисловість, переважно гірничодобувна і по переробці с/г продукції, орієнтована на ринки Європи, США і залежна від іноземного капіталу.Перша світова війна безпосередньо не зачепила країни Латинської Америки, проте мала для їх розвитку суттєві наслідки. Зростання споживання с/г продукції і сировини у воюючих державах призвело до зростання ціни на цю продукцію.Це збільшило прибутки латиноамериканських країн, що були використані для розвитку промисловості. У країнах формувався національний капітал і робітничий клас, які в повну силу заявили про свої права. Тим самим на невирішене аграрне питання накладались проблеми, притаманні промислово розвинутим країнам. Війна призвела також до згортання капіталовкладень європейських держав, чим відразу скористались США. Після відкриття у 1914 р. Панамського каналу, який став власністю США, виросла політична вага і вплив Сполучених Штатів.Реформи 20-30-х років. Боротьба за економічну незалежність. У 20-30-х роках у країнах Латинської Америки стає популярним гасло зміцнення національної незалежності і усунення впливу іноземних держав, що спонукало уряди деяких країн до проведення реформ. Найбільш радикальні реформи у першій чверті XX ст. були проведені в Аргентині й Мексиці.У країнах Латинської Америки починається індустріалізація, яка повинна була компенсувати неможливість імпорту машин і обладнання з промислово розвинутих країн. Для розвитку власної промисловості місцевому капіталу надавались всілякі пільги. Держава вкладала кошти у розвиток промисловості, що сприяло виникненню державного сектору економіки. Робились спроби змінити структуру експорту, щоб зменшити його залежність від одного виду продукції. Встановлювався контроль над діяльністю іноземного капіталу. В Аргентині, Мексиці, Болівії була націоналізована нафтодобувна промисловість.Таким чином, у Латинській Америці, як і у країнах Заходу, криза призвела до посилення державного регулювання економі»-кою. Форми проведення перетворень були різними. У Бразилії з ініціативою проведення реформ виступив президент Жетуліо Варгас (1930-1945 pp.). Він встановив режим особистої влади і у перші роки свого правління був прихильником фашизму й намагався у всьому бути схожим на Муссоліні. Під час війни він кардинально змінив свої погляди і направив воювати на боці антигітлерівської коаліції 30-тисячний корпус, який брав участь у бойових діях в Італії.

42. Завершення об'єднання Італії. Політична система Італійського королівства.19 вересня 1870р у ході ФРанцузько-Пруської війни італійські війська вступили в Рим, чим завершили об*єднання Італії. Країна за політичним ладом стала конституційною монархією із змаганням 2-хполітичних угрупувань у Парламенті. Поміркова течія заснована Кавуром (прем*єр-міністр), спиралася на аристократію, королівський дім, консервативних політиків. Радикальна течія заснована Нандзіні Моріван, виступала за послідовні буржуазно-демократичні перетворення та на ліберальні кола. Основою італійська Конституції став статут Сардинського королівства, Парламенту туринське депутатське зібрання, яке в 1870р перемістилося у Рим.демократично політична система була досить обмеженою. Вік виборців становив 25р і майновий не менше 40 лір податків в рік. Ситуація ускладнювалася конфліктом із римським Папою. Римський папа оголосив про заборону католикам висувати свою кандидатуру і голосувати на виборах.трелігійний конфлікт тривав до 1929р.Повноваження короля були досить значними. Повністю контролював виконавчу владу, разом із Сенатом та палаою депутатів ділив законодавчі повноваження. Був головою війська та представляв Італію на міжнародному рівні. Конституція визнавала, що інформація в парламент від короля може надходити лише в ежах інтересів і безпеки д-ви. За повноваженнями король формував сенат, заміщував вищі д-вні посади монархії та признача судів. Депутати мали лише право на судову позиву.В Італії встановлювався авторитарно-монархічний режим із верішальеою роллю консервативної землевласницької аристократії. Демократичні права гарантовані Конституцією обмежувалися умовою, що хакон буде карати зловживання демократичними правами. Громадські маніфестації залишалися у сфері дії поліцейського законодавства.

43. Особливості економічного розвитку і соціального життя Італії в останній третині XIX - на початку XX ст.Після об'єднання країни відбувається процес уніфікації митної та грошової системи, встановлення єдиної мережі залізниць. Головна проблема – нерівномірний розвиток північних і південних провінцій. Усі уряди формально декларували шляхи вирішення проблеми «Меццо-Джорно» проте реально вона не вирішувалась – кошти направлені з центру осідали в кишенях місцевих чиновників. Певні зрушення відбулись лише в еру Джоліті (1906) коли був прийнятий закон про дотації Півдню в 120 тис. лір з реальним контролем за коштами. Дана активність уряду була викликана громадською позицією мередіоналістів. Їх лідер Гаетано Сальваріні сформулював проблему півдня як загальнонаціональну.Якщо на півночі СГ розвивалось капіталістично то на півдні напівфеодально. Причому більшість земель на півдні належали великим латифундіям. Соціальні негаразди зумовили еміграцію селянства. Зате 8000 аристократичних сімей мали 98 відсотків земель. Італійська буржуазія була малоактивною, слабкий інтерес до модернізації економіки, головна мета отримання надприбутків і «синекура». Важливим економічним важелем був перехід залізниць під контроль д-ви. 1885 р. для збільшення прибутковості залізниць їх передавали в оренду. Вводились протекціоніські тарифи на промислову і СГ продукцію, напівфабрикати. На поч.. 20 ст. розпочалась фаза монополізації промисловості. Відомі монополії «Фіат», «Італа», «Ланга». На Півдні була створена іригаційна та меліоративні с-ми, с-ма кредитування селян. У 1905 р. як реакція на страйки залізничників була видана урядова заборона на них. Тоді і виникли специфічні суто італіські страйки – педантичне виконання усіх статутних пунктів організації праці робітниками що врешті-решт призводило до зриву роботи. Уряд був змушений поступитись.

44. Внутрішньополітичний розвиток Італійського королівства в останній третині XIX ст. Оскільки на останньому етапі об'єднання Італії провідну роль закріпили за собою помірковані сили, Італійська держава сформу¬валася як конституційна монархія на чолі із Савойською династією. Конституцією держави стала конституція Пьємонту (Альбертинський статут 1848 р.). Подібно до інших ліберальних конституцій того часу, вона проголошувала гарантію свободи особистості, недоторканість жит¬ла й основні громадянські права - свободу друку, зборів, рівність усіх громадян перед законом. Помірковані отримали також урядову владу в Італійському королівстві, яку вони до того мали в Пьємонті.Італійський парламент, скликаний у 1861 р., складався із двох палат. Нижня - палата депутатів - була виборною, члени верхньої палати (се¬нату) призначалися королем. Вибори до палати депутатів відбувалися на основі вікового, освітнього та майнового цензу. Виборцями були чолові¬ки віком із 25 років, грамотні, які платили прямі податки в розмірі не менше 40 лір на рік (за даними на 1879 р., це було 16,8 % усіх платників прямих податків), або ж ті, хто належав до певних професійних катего¬рій (чиновники, службовці тощо). Тож до початку 1880-х рр. виборці становили лише близько 2 % усього населення. У результаті виборчої реформи 1882 р. кількість виборців збільшилася в понад три рази за ра¬хунок зниження вікового цензу до 21 року, зменшення майнового цензу приблизно вдвічі та можливості його заміни освітнім цензом, тобто ви¬борчі права отримали люди із середньою та вищою освітою, незалежно від майнового стану. Тож виборці становили 9 % дорослого населення країни. У результаті наступної виборчої реформи, що відбулася в 1912 р., електорат було збільшено майже втричі до 25 % населення.У політичній системі Італії парламент мав характер, підпорядкова¬ний королівській владі. Так, законодавча влада здійснювалася спіль¬но парламентом і королем. Король призначав і відправляв у відставку міністрів, відповідальність яких перед парламентом лише почала вхо¬дити у традицію, але не була чітко визначена як конституційний принцип (за конституцією, парламент мав право лише збуджувати проти міністрів звинувачення перед Верховним судом).Політичних партій у сучасному розумінні в Італії тривалий час не існувало. На відміну від багатьох країн Європи в Італії аж до Першої світової війни не сформувалася розвинена партійно-політична систе¬ма, яка могла виражати інтереси консервативних і ліберальних сил. Першою політичною партією стала Італійська соціалістична партія (ІСП) (початкова назва - Партія італійських трудящих), створена в 1892 р. на з'їзді в Генуї. Єдина партія об'єднала всі існуючі на той час в Італії соціалістичні групи, крім анархістських: Міланську соціалістич¬ну лігу на чолі з марксистами Філіппо Тураті й Анною Кулішовою; Ре¬волюційно-соціалістичну партію, засновану Андреа Коста в області Романья (1881), Робітничу партію (Ломбардія, 1881) тощо. Це була класова партія, у програмних документах якої було зафіксовано ос¬новні положення марксизму. Партія ставила за мету боротьбу трудя¬щих за поліпшення умов життя та завоювання політичної влади, об-стоювала класову боротьбу аж до перемоги соціалізму.Зі створенням ІСП вона стала центром тяжіння для всіх опозицій¬них сил і в 1890-ті рр. набула у країні значного впливу. Конкуренцію їй склали радикали й республіканці, які оформилися в 1890-х рр. Як і соціалісти, вони висували широку програму демократичних і соціальних перетворень; вимагали ліквіда¬ції поміщицького землеволодіння та великої власності, участі трудя¬щих в управлінні виробництвом і політичному житті; сприяли ство¬ренню робітничих кооперативів і виробничих асоціацій.Ліберальні сили не створили власних партій. їх заміняли політичні угрупування, які не мали політичних програм та існували лише на парламентському рівні (т. зв. "права" та "ліва").До "правої", яка перебувала при владі перші 15 років існування Італійського королівства (1861-1876), входили помірковано-ліберальні кола, послідовники К. Кавура. "Ліва" ("історична ліва") була неоднорі-дним опозиційним блоком, який включав колишніх гарібальдійців, демократів різних відтінків, республіканців, які визнали монархію (у той час як Дж. Мадзіні залишився на республіканських позиціях). По¬за межами парламенту "ліву" підтримували радикальні та республі¬канські організації, соціалісти, діячі робітничого руху. Обидва угру¬пування обстоювали принципи лібералізму, лише з різними акцента¬ми, орієнтувалися на одну й ту ж саму електоральну базу.За час перебування при владі "правої" змінилося 10 урядів, що було наслідком складних відносин між короною, урядом і парламентом. Провідними лідерами "правої" були Дж. Ланца, М. Мінгетті, К. Селла. Із 1871 р. це угрупування переживало кризу, що призвело до втрати ним влади в 1876 р.За правління "правої" було сформовано державно- адміністративний устрій єдиної Італії, правові основи держави; за¬кладено базу політичного й економічного плюралізму. Італійське ко¬ролівство утворилося як унітарна держава. Перебуваючи при владі, "права" проводила жорсткий курс на адміністративну централіза¬цію, реорганізуючи адміністративну систему за принципом П'ємонту з використанням його управлінського персоналу, без урахування особливостей розвитку різних областей, що донедавна були само-стійними державами з багатовіковою історією.В економічній сфері "права" проводила політику вільної торгівлі, що було вигідно передусім землевласникам, зацікавленим в експорті сільгосппродукції. Деякий час її підтримували й промисловці, оскіль¬ки вона дозволяла їм увозити в країну устаткування, що тоді не вироб¬лялося в Італії, а також дефіцитні види сировини. Однак у міру зміц¬нення своїх позицій промислові кола почали домагатися заходів, спрямованих на захист вітчизняної промисловості від іноземної кон¬куренції. Полеміка між прихильниками та противниками протекціо¬нізму внесла розкол як у ліберальні, так і в соціалістичні кола."Права" активно використовувала державні важелі для впливу на економічні процеси. Особливо це стосувалося розвитку залізниць, які мали стати "тими нитками, що зшиють італійський чобіт". Приватним залізничним компаніям надавалися значні державні субсидії, які в 1862-1876 рр. становили близько 7,5 % бюджетних витрат. Із 1873 р. держава почала викупати залізниці й поступово перетворилася на власника більшості ліній.

45. Італія на поч..20 ст. ера Д.Джолітті«Кривава десятиліття» 90-х років закінчилося поразкою політичних сил, які намагалися урізати конституційні свободи і перейти до авторитарно-диктаторським методам управління. У правлячому таборі взяла верх протилежна тенденція - в бік подальшої лібералізації політичного курсу. Вона виразно окреслилася з приходом до влади на початку 1901 р. уряди Джузеппе Дзанарделлі, в якому видно роль грав зайняв пост міністра внутрішніх справ Джованні Джолітті. Двома роками пізніше Джолітті очолить кабінет і з перервами залишиться при владі аж до передодня Першої світової війни. Минулий під знаком його реформаторської діяльності передвоєнний період італійської історії зазвичай називають «ліберальної ерою».Джолітті, в кінці 90-х років зіграв видну роль у протидії натиску реакції, ясніше ніж будь-хто інший з італійських політичних діячів бачив, що курс Кріспа-Пеллу не тільки не дав бажаних результатів, але привів до небезпечних для самих правлячих класів потрясінь. Здійснений ним політичний поворот пояснювався, однак, не тільки цим. В італійському суспільстві до початку XX ст. дозріли і виявилися важливі зміни. У правлячому блоці буржуазії і великих землевласників вплив найбільш консервативної його частини (латифундистів Півдня) поступово слабшала. На перший план видвинулися підприємницькі кола, які прагнули взяти на озброєння новітні досягнення в галузі техніки і технології виробництва, а відносини з робітниками будувати під прапором класового співробітництва. Такий підхід диктувався тим, що робочий клас до цього часу вже не був аморфною, схильної до сліпого бунтарства масою - він перетворився в організовану на політичному і професійному рівні силу, з якою не можна було не рахуватися.У політиці Джолітті знайшло характерний вираз посилення лібералізму в його соціально орієнтованому, демократичному різновиді, що проявилося до початку XX ст. в ряді країн. Протягом 1901-1904 рр. з ініціативи Джолітті почалося проведення реформ у соціальній сфері. Був підвищений мінімальний вік дітей, які допускаються до роботи на промислових підприємствах (12 років замість 9) і в шахтах (14 років замість 10). На дітей віком до 12 років було поширене обов'язкове шкільне навчання в обсязі 6 класів (замість 2-4 класів за законом 1877 р.). Був додатково обмежений робочий день жінок-робітниць, вводилися пільги по вагітності, а жіночу працю в шахтах заборонявся повністю. Був підтверджений обов'язковий характер страхування робітників на випадок виробничих травм (на цей рахунок існував закон 1898 р.. Але він не дотримувався підприємцями). Курс на соціальне реформаторство висловився і в створенні при уряді таких органів, як Бюро праці (під керівництвом одного з соціалістів), Вища рада праці (за участю представників профспілок, робочих кооперативів і товариств взаємодопомоги) і Комісаріату у справах емігрантів.Проведення такої політики мало на меті загальне зниження соціальної напруженості і перш за все забезпечення класового миру в промисловості, в якому були зацікавлені нові, висунуті прискорився індустріальним розвитком шари буржуазії. Саме до початку XX ст. в Італії склалася передова на той час велика промисловість, за темпами зростання продукції (в 1896-1908 рр.. - в середньому на 6,7% на рік) займала одне з перших місць в Європі. За 1901 - 1913 рр.. обсяг промислового виробництва по Європі в цілому збільшився на 56%, в Італії ж - на 87%.Якісний стрибок у розвитку італійської промисловості було досягнуто насамперед за рахунок нових галузей. Однією з них, особливо важливою для Італії при її обмежених запасах інших енергетичних ресурсів, було виробництво електроенергії, яке виросло за 1900-1908 рр.. більш ніж в 7 разів.. Модернізувалася чорна металургія. За 1898-1907 рр.. збільшилася в 4 рази виплавка сталі - зокрема, за рахунок використання залізного брухту.Джолітті прагнув зробити опорою урядової політики ті фракції парламенту, які наприкінці 1890-х років спільно виступили проти надзвичайних заходів кабінету Пеллу, у тому числі так звану «Крайню ліву» (республіканці, радикали, соціалісти). У 1901 р. саме їх голосами отримав вотум довіри кабінету Дзанарделлі. Але коли Джолитти, ставши в 1903 р. прем'єром, спробував піти далі і запропонував представникам радикалів і лідеру ІСП Ф. Тураті увійти в уряд, то отримав відмову. Проте участь у парламентській підтримці кабінету лівих партій, до соціалістів включно, було важливим політичним нововведенням «ліберальної ери».Проголошений Джолітгі відмова від використання збройної сили в класових конфліктів і сам по собі не був безумовним, а на стихійні виступи південноіталійських селян і наймитів взагалі не поширювався. На Півдні і в роки «ліберальної ери» зберігалися засилля латифундистів, відносини типу клієнтели (особистої залежності від впливових персон), всевладдя окремих клік, нерідко пов'язаних з мафією та іншими злочинними співтовариствами.Та й на головному напрямку своєї внутрішньої політики (розширення соціальної опори держави шляхом створення «промислового блоку», тобто залучення до співпраці з новою промислової буржуазією організованого робітничого класу Півночі) Джолітті в якійсь мірі отримував результати, зворотні бажаним. Більш ліберальний підхід до страйків та діяльності профспілок стимулював швидке зростання процтеоюзного руху, організованого як у великі галузеві федерації, так і в Палати праці, які об'єднували в масштабі міста або провінції місцеві відділення профспілок різних професій. «Замирення» між робітниками і підприємцями не було: число страйків і їх учасників на початку XX ст. зросла в кілька разів порівняно з попереднім десятиріччям. Пішов на переговори з папою, внаслідок чого той зняв заборону з католиків на участь у пол.. житті. – 1912 виборча реформа, встановлено ценз грамотності (к-ть виборців збільшилась з 3 до 8 млн). Проте Джовіті йде на поводу у консерваторів, які активно готуються до війниз Туреччиною. Італія війну не потягнула у фінансовому плані, Джовіті іде у відставку 1914 р.

46. Італійська культура в останній третині XIX - на початку XX ст. В кінці XIX — початку XX століття в італійській літерату¬рі починається реакція проти натуралізму (верізму) і взагалі проти реалістичної літератури минулого століття. Перема¬гають неоромантизм, психологічний імпресіонізм, естетизм, де-кадентство. Напередодні Першої світової війни представ¬ники цих напрямків приходять до футуризму і націоналізму. Цей розвиток відображає ті етапи, які пройшло буржуазне суспільство Італії після об'єднання країни і до 1914 року. Лідером італійського модернізму був найвизначніший письменник цієї країни Г. Д'Анунціо. Еволюція творчості Д'Анунціо весь час йшла по лінії відмови від естетизму. Встигнувши побувати в ролі військового, державного дія¬ча, він все ж таки віддав перевагу письменництву, де й про¬славився якнайбільше. Намагаючись подолати кризу капі-талістичної системи своєї країни, Д'Анунціо пропонує у своїх творах здійснити це шляхом експансії, воєнної величі («Може так, а може й ні»). Не дивлячись на те, що італійсь¬кий імперіалізм в останні десятиліття напередодні світової війни діяв досить активно, письменник звинувачував його в пасивності. Заклики, промови і статті Д'Анунціо часів вій¬ни видані друком під назвою «В ім'я великодержавної Іта¬лії». В подальшому він перетворився в релігійного містика. Вірністю старій поетичній школі, а також раннім есте¬тизмом Д'Анунціо викликав на себе критику з боку футу¬ристів. Італія, за програмою футуристів, повинна відки¬нути романтиків минулого, повинна знищити пам'ятни¬ки попередніх культур і схилитись перед технікою, індус-тріалізмом, воєнною і колоніальною анексією, силою і сва¬віллям. Війна вважалась кращою гігієною світу, а братст¬во народів — гангреною. Вождем і найбільш відомим представником футуризму був Т. Марінетті. Поети футуризму (Марінетті, Лучіано Фольгоре, Паоло Буцці, Говоні тощо) оспівували гарячко¬ві темпи індустріалізації, як підготовку до війни, складали гімни динамізму машин. Здається, що вони захмеліли від успіхів техніки. Все це так було схоже на радянську політи¬ку індустріалізації того ж часу. Тобто в дійсності Марінетті виявився набагато більш традиційним, ніж здається. Характерно, що авангардисти всіх мастей обов'язково видавали свої маніфести. Не безпідставно вважається, що епоха авангарду залишила нам у спадок непохитну віру в абсолютну цінність естетичних маніфестів. Для культури Італії першої половини XX століття харак¬терна боротьба двох ідеологій — фашистської і демократич¬ної. Навіть в самому футуризмі була демократична лінія. Од¬ним з її представників був Р. Канудо, італієць, який писав французькою мовою і першим оцінив можливості зв'язку літератури і кіно. Як Д'Анунціо, так і Марінетті спочатку симпатизували фашистам, а потім і підтримували режим Муссоліні і навіть пішли обидва до нього на службу. Представником іт. Нового театру був суто місцевий – діалектальний театр. Основними сюжетами постановок були традиції і фольклор в різних регіонах країни. Сицилійський театр гастролював по усьому світі. Елеонора Бюзе – жіночність без героїзму, драматизму, сентиментальність. Царконі - російськомовний актор, грав ролі у п’єсах Тургеньєва. У філософії провідне місце посідав позитивізм. Р. Ардиго у праці «Мораль позитивістів» визнав, що людина повинна відстоювати лише те, що декларує її розум. Музика. Джузепе Верді «Отелло» і «Фальстафе» Джакомо Пучіні «Богема», «Мадам Батерфляй». Енріко Каруззо у своєму виконанні Батерфляй завоював світові сцени. Відомими були опери «Сільська честь» Масконні, «Паяцци» Л. Кавалдо.Портретний живопис Амадей Могільяні. Розповсюдилась масова культура – кіностудії в Римі, Мілані, Турині.

47. Компроміс 1867 р. та політична система Австро-Угоршини. Австро-угорський компроміс— договір, укладений 15 березня 1867 р. між австрійським імператором Францом Йосифом I і представниками угорського національного руху на чолі з Ференцем Деаком, відповідно до якого Австрійська імперія перетворювалася в дуалістичну монархію Австро-Угорщину. Угодою передбачалося надання угорській частині держави повної самостійності у внутрішніх справах, при збереженні на рівні загальноімперського уряду лише питань зовнішньої, військово-морської та фінансової політики. Створення Австро-Угорщини було способом подолання затяжної кризи імперії, викликаної піднесенням національних рухів народів країни, зміцненням національних еліт, військовими поразками в австро-італо-французькій 1859 р. и австро-прусській 1866 р. війнах, зростанням панслов'янської загрози, а також провалом спроб реформування імперії на принципах централізму.21 грудня 1867 цісар Франц Йосиф І (1848-1916) затвердив австро-угорську угоду і конституцію Австрії. Згідно з її положеннями утворювався рейхсрат-двопалатний парламент, що складався з палати панів та палати депутатів. До палати панів, крім спадкових членів, імператор міг призначити пожиттєвих членів.Ними, зокрема, були митрополит греко-католицької церкви Андрій Шептицький та відомий український письменник Василь Стефаник.Палата депутатів формувалася шляхом виборів від окремих провінцій.Виборче право було обмежене майновим і віковим цензом та куріальною системою. У 1873 р. було введено прямі вибори від всіх курій, крім сільської. Внаслідок зниження майнового цензу для міських і сільських курій з 10 до 5 гульденів річного прямого податку, у 1882 р. значно зросла кількість виборів, однак уряд відмовився ввести загальне виборче право. Чергова виборча реформа 1896 р. встановила п'яту курію, що повинна була обиратися на основі загального виборчого права. Ця курія посилала у рейхсрат 72 депутати (всього було 525 депутатів). І тільки у 1907 р. в А.-У. було введено загальне виборче право і ліквідовано куріальну систему виборів.

48. Суспільно-політичні течії у Габсбурчькій монархії в останній третині XIX — на початку XX ст. З 60-70-х р. XIX ст. чеські землі стали економічно найрозвиненішими серед областей Австро-Угорщини. Вони зайняли провідне положення в економіці Австрійської імперії. Аж до першої світової війни чеські землі залишалися «промислової майстерні» Габсбурзької монархії. На частку їх доводилося близько 3/4 всього її промислового виробництва.Національна програма чеської буржуазії. Старочехи і младочех. На початку 60-х рр.. Австрія зазнала поразки у війні з Францією і П'ємонтом. Це викликало політичну та економічну кризу в імперії. У країні посилився національно-визвольний рух. У 1860 р. була утворена буржуазно-консервативна Чеська національна партія (1860-1918), лідерами якої стали Ф. Палацький і Л. Рігер. В основу її діяльності лягла сформульована Ф. Палацький програма так званого «історичного державного права чеського королівства». Грунтуючись на правах, обумовлених при входженні Чехії в імперію Габсбургів, програма висувала вимогу надання Чехії, Моравії і Сілезії автономії при збереженні верховної влади імператора.У 1874 р. члени опозиційного течії на чолі з К. Сладковский і Е. Грегром вийшли з Чеської національної партії, члени якої з цього часу стали називатися старочехи, і утворили Національну вільнодумну партію (1874-1918), члени її отримали назву младочех. Виражаючи інтереси чеської промислової буржуазії і заможних селян, младочех виступили з вимогами перетворення легальними засобами двоєдиної, утвореної в 1867 р. Австро-Угорщини в триєдину австро-угорсько-чеську монархію з Габсбургами на чолі.У 1890 р. старочехи погодилися на створення «обмеженої німецької території» в Чехії, що передбачало створення у ряді земських чеських органів управління чеських і німецьких секцій, які займалися б вирішенням питань тієї чи іншої національності. Це означало фактичне розчленування Чехії на чесько-німецьку змішану і чеську частини. Погоджувальна політика старочехи була сприйнята як зрада національних інтересів. Тому в 1891 р. вони зазнали повної поразки на виборах до парламенту.Введення загального виборчого права. З початку 90-х рр.. XIX в, керівництво політичним життям в чеських землях перейшло до ліберальної партії младочех, які очолили тут боротьбу за загальне виборче право. У 1896 р. уряд був змушений провести реформа виборчого права Австро-Угорської імперії. Реформа вперше надала право участі у виборах робітникам і селянам, але зберігала переваги поміщиків і великої буржуазії. Не випадково закон 1896 р. в народі називали «обгризеної кісткою».Чеські землі напередодні першої світової війни. Створення самостійного Чехословацької держави. У роки першої світової війни в чеських землях розгорнулося національно-визвольний, антивоєнний і робочий рух, чому сприяло різке погіршення економічного становища. В еміграції діячі чеської (Т. Масарик, Е. Бенеш) та словацької (М. Штефаник) буржуазії заснували в 1916 р. єдиний політичний центр - Чехословацьку національну раду, почали переговори з представниками держав Антанти про визнання після закінчення війни незалежної Чехословацької держави. 28 жовтня 1918 в умовах розпаду Австро-Угорської монархії Національний комітет, який очолювали представники чеської промислово-фінансової та аграрної буржуазії, взяв на себе функції вищої державної влади і оголосив про створення самостійного Чехословацької держави.У Транслейтанії владний курс у нац.. справах був більш жорстоким. У 1868р.був прийнятий закон про національності, який передбачав концепцію єдної мадярської політичної нації. Єд ний виняток було зроблено дя Хорватії, якій було надано адміністративну автономію. На основі цього на поч. 20 ст.виникає ідея хорвато-сербського єднання.Ідея панславізмц у хорватському варіанті.відрізнялася ід сербського тим, що провідна роль тут відводилася Хорватії. Всі інші народи Транслейтанії(словаки, ромуни, україно-русини, серби)не мали ні політичних, ні культурних національних прав.Габсбурзька монархія навважилася на вступ в І світову війну, сподіваючись щощо при внутрішній мобілізації забудутьс національні протиріччя.

49. Національна проблема у Ціслейтанії та спроби її вирішення в останній третині XIX - на початку XX ст. Австро-угорська угода(1867) і закони, що її оформили, перетворили єдину абсолютну монархію Габсбургів в дуалістичну конституційну державу. Імперія була розділена на дві частини — австрійську і угорську, кожна з яких отримала повний суверенітет у відношенні внутрішніх справ. Обидві частини повинні були мати власний парламент, що обирався і незалежний уряд, власну систему державної адміністрації, суду та юстиції. До складу Угорського королівства (Транслейтанія) ввійшли, крім власне Угорщини (яка також обіймала терени Словаччини, Воєводини та Закарпатської України), території Трансільванії, Хорватії та Славонії і місто Рієка. Австро-угорська угода і встановлення ліберально-конституційних порядків дали могутній поштовх національним устремлінням неповноправних народів обох держав. Першими піднялись на боротьбу чехи. Не думаючи про вихід зі складу імперії, вони, натхненні успіхом Угорщини, вирішили домагатися перетворення своєї країни в третю складову частину імперії, тобто перетворення дуалізму в триалізм.На цьому ґрунті дуалістична система пережила перше важке потрясіння.Після довгих переговорів з угорськими міністрами 10 жовтня 1871 р. ландтаг Чехії прийняв резолюцію, що вимагала надання Чехії рівного з Угорщиною та Австрією статусу. По суті, це означало б створення нового конфедеративного утворення у складі трьох самостійних у внутрішніх справах держав: Австрії, Угорщини, Чехії. Імператор Франц-Йосип схвалив відповідний документ, так звані «Фундаментальні статті», і дав згоду коронуватися чеським королем. Але така перспектива зустріла шалений опір німців та угорського уряду Д.Андраші. Франц-Йосип поступився. Слід мати на увазі, що у Чехії проживало 37% німців, які вважали цю країну своєю батьківщиною.Національності Галичини, Буковини, Далмації, а також словенці особливих турбот імперії не приносили. Національна політика австрійського уряду суттєво відрізнялась від політики, що проводилась угорським урядом. Найважливіша різниця полягала в тому, що правлячі кола Австрії не ставили перед собою завдання перетворення країни в мононаціональну німецьку державу. Австрійська буржуазія на відміну від пануючих класів Угорщини проявляла схильність до певних поступок національностям, була більш ліберальною і терпимою, ніж угорська. Австрійська національна політика не знала ні примусу до асиміляції, ні теоретичних установок, які б заперечували існування інших націй у країні. Австрійський режим у цілому був більш демократичним, система управління більш децентралізованою, ніж угорська. Не викликає сумніву її успіх у Галичині, Моравії, Буковині. Тому захист від утисків властей Угорщини, як і раніше лідери пригноблених народів шукали у Відні. Дуже важливим елементом політичної системи австрійської держави були слов'яни. Слов'янський елемент органічно увійшов у державні структури Ціслейтанії, а також у вищий військово-політичний апарат загальноімперських установ. Особливо успішними були чехи, багато хто з яких, вільно володіючи німецькою мовою, легко адаптувались в австро-німецькому культурному середовищі. Томаш Масарик, майбутній засновник Чехословацької республіки, історик і філософ, грамотніше й охочіше писав свої твори німецькою, ніж чеською мовою. Після 1867 р. важливу роль у політичному житті Ціслейтанії стала відігравати лояльна до Габсбургів та Австрії польська аристократія Галичини. Не раз її представники займали вищі посади в австрійській адміністрації. В цілому з поляками проблем не було, хоча за їх підтримку уряду приходилось платити, і не тільки міністерськими посадами. На відкуп польській шляхті була фактично віддана ціла провінція - Галичина, причому не тільки західна з центром у Кракові і з етнічною польською більшістю, але й Східна Галичина з центром у Львові (Лемберг), переважну більшість населення якої складали українці. Тут Відень проводив типову політику «розділяй і владарюй», оскільки польська гегемонія у краї могла бути забезпечена і стабільно збережена тільки при підтримці центральних властей, тим більше що в основі польсько-українського протистояння був соціальний конфлікт -- між поміщиками-поляками та українськими селянами.Сильним був польський вплив і в Буковині з центром у місті Чернівці. Тут мирно співіснували українці, румуни, поляки, євреї, німці, цигани; католики, уніати, православні, іудеї. Жодна релігійна чи етнічна група не могла тут претендувати на виключність і гегемонію, якщо не зважати на претензії польської шляхти.До старих, звичних національних проблем імперії у кінці XIX ст. додались етнічні та релігійні проблеми нового зразка. Австро-Угорська монархія стала колискою як сучасного політичного антисемітизму, так і його антиподу - ідеології сіонізму. Останній з'явився реакцією у відповідь на дискримінацію, на антисемітські настрої, що посилились у суспільстві, хоча в ліберальній монархії не було погромів і масового психозу на расово-релігійному ґрунті, як у деяких інших країнах континенту. Реакцією у відповідь з боку єврейських громад було або відчуження від суспільства, від оточуючого соціально-психологічного середовища, або вимушена відмова від власної етнічної ідентичності, тобто денаціоналізація. Як свідчать переписи, що проводилися в імперії кожні десять років, починаючи з 1880 р., велика кількість осіб єврейського походження заявляли себе німцями, угорцями, чехами, поляками (в Галичині) тощо. Асимільовані частіше всього ідентифікували себе з «державними народами» (в Угорщині, наприклад, вони брали активну участь у мад'яризації словаків та українців). Та асиміляція євреїв наштовхувалась на серйозні перешкоди: більшість населення, яка навіть терпляче відносилась до євреїв, не йшла на повне прийняття їх у свою спільноту. Така ситуація, більш типова для Австрії, ніж для Угорщини, поставила єврейський етнос уже тоді, в до тоталітарну епоху, перед дилемою: або залишатися в невидимому гетто, бути в становищі вічних ізгоїв, або знову, через тисячоліття, заснувати власний «єврейський дім».У 1896 р. був надрукований головний твір сіонізму - «Єврейська держава» Т. Герцля. Усі форми дискримінації євреїв, наголошував автор, зводяться до одного спільного знаменника, який можна виразити класичним берлінським гаслом: «Євреїв геть!». Автор закликав своїх співвітчизників відправитися «на нашу незабутню любиму батьківщину» і заснувати там нову національну єврейську державу». З цією ж метою Т. Герцль організував перший Всесвітній єврейський конгрес, на якому був створений всесвітній сіоністський рух. Через декілька років (в 1902 р.) був створений загально-австрійський союз «Сіон», який проголосив своєю метою «колонізацію Палестини и Сирії».Отже, наприкінці XIX століття Австро-Угорщина, цей «інкубатор народів», переживала складні за своїм значенням і наслідками процеси у відносинах між різними націями і народностями. Проте ситуація радикально загостриться тільки у 1916-1918 роках, коли стане зрозумілою неминучість поразки держави у світовій війні.

50. Особливвсті національної політики урядів Транслейтанії в останній третині XIX-напочатку XXст. Багатонаціональне населення Транслейтанії мало різні конфесійні уподобання. Так, до римо-католицької церкви належало 60 % населення. Серед інших релігійних общин найбільш значними були протестантсько-реформатські (каль­віністські, євангелічні, лютеранські). Мадяри-католики мешкали в регіонах, що межували з Австрією та в Задунайському краї, а протестанти - у східних та північних угорських землях, а також у Трансільванії. У цілому ж конфесійна належність не-угорського населення здебільшого свідчила й про націо­нальність. Так, хорвати були римо-католиками, серби та румуни - православними, більшість німців та словаків - римо-католиками (а менша частина - лютеранами), більшість українців - греко-католиками (менша частина - православними).Становище неугорських народів у Транслейтанії регулювалося конституцією, згідно з якою кожний громадянин належав до єдиної «угорської політичної нації» та проголошувався в усьому рівноправним. І хоча державною мовою вважалася лише угорська, кожний громадянин міг звернутися письмово до будь-яких інстанцій рідною мовою. Місцеве самоврядування самостійно визначало робочу мову для своєї адміністрації, діловодства, судочинства, зборів та релігійних обрядів з урахуванням побажань місцевого населення. Законом гарантувалося право навчання рідною мовою (на рівні початкових і се­редніх шкіл). Згідно з конституцією національна та конфесійна належність громадян не заважала займати державні посади різного рівня. Однак міжнаціональні суперечності у Транслейтанії не набули характеру відкритого конфлікту, як це було в Ціслейтанії. На початку XX ст. понад 20 % немадярського населення розмовляло угорською мовою. Асиміляційні процеси стосувалися головним чином населення Транслейтанії (євреїв, німців, словаків).Загнані углиб, вони навіть не відчувалися на поверхні політичного життя. Досягалося це цілеспрямованою національною політикою, надзвичайно обмеженим виборчим правом, що зачиняло двері парламенту перед представниками інших національностей, а також своєрідністю конституційного та адміністративного устрою Транслейтанії. Але, на відміну від Австрії, Угорщина не мала коронних земель зі значним самоврядуванням, а її конституція не визнавала ніяких колективних прав народів королівства. Винятком залишалися тільки Хорватія та Славонія.У першому десятиріччі XX ст. У Транслейтанії посилюються вимоги неугорських народів до національної самостійності. Так, у передвоєнні роки посилюються культурно-національні контакти між чехами та словацьким населенням Угорщини. В чеських колах набула поширення ідея єдності двох споріднених народів (концепція «чехословакізму»), яка відкидала самобутність словаків. Зі свого боку, словацький національний рух, який перебував під постійним пресом угорської влади, залишався надзвичайно слабким і навіть був вимушений відмовитися від вимоги про адміністративне виділення словацьких земель та створення автономної території у складі Угорського королівства. На розвиток національного руху сербів і хор­ватів, які мешкали на півдні Транслейтанії, значний вплив справляли незалежні сербська та чорногорська держави. Таку саму роль відігравала Румунія стосовно румунського національного руху в Трансільванії.Радикалізація програм і гасел хорватського, сербського, словацького, румунського національних рухів у Транслейтанії та південнослов'янського, чеського, польського, українського національних рухів у Ціслейтанії не тільки практично підготов-лювали крах монархії, а й викликали спротив з боку політично­го керівництва двох переважаючих «титульних» націй -австрійських німців та мадярів. Не було єдності в стані самих угорських політиків, де прихильників угоди з габсбурзьким двором критикувала «національна» опозиція, яка прагнула до незалежності та відокремлення від Австрії.

51. криза австро- угорських відносин на поч.. ххст.політичні плани ерцгерцога Франца Фердінанда та підготовка до війни. …….1867р.компроміс згідно якого утворилася А- У імперія. З системою дуалізму.На початок ХХст. Припадає загострення А – У відносин. Коли угорські націоналісти висунули вимогу ведення мадярської мови як другої у армії ,другим елементом протистояння була відмова від питання чергового економічного договору . Вибухнула внутрішня економічна криза. Франц – Йосип навіть погодився на парламентську співпрацю з соціал демократами у боротьбі з угорською національною опозицією з іншого боку для здобуття прихильності угорських магнатів – землевласників в Транслейтанії у 1907 не було запроваджено загальне виборче право. Під тиском обставин Ф – Й розпустив угорський сейм готувалася опозиція.На силовий тиск угорці поступилися але зберегли консервативно – політичну систему у Транслейтанії.Франц Фердинанд мав ясну голову, був відлюдькуватий, холодний, досить розважливий і, головне, неймовірно впертий. Був противником створення нових слов'янських держав на Балканах, але палко відстоював все ту ж ідею триалізму - перетворення Австро-Угорщини в Австро-Угоро-Славію. А стосовно Росії висловлювався недвозначно: «Війна з Росією - це для нас кінець.. Ерцгерцог Франц-Фердинанд був у політиці реалістом, а тому всерйоз мав намір дати слов'янам повну рівноправність в імперії - і зовсім не належав до «яструбів», які шукають війни з Росією і слов'янськими балканськими державами.наче Сербія прагнула від’єднати від Австро-Угорщини набагато більш розвинену Хорватію, Словенію та Боснію, і приєднати їх «до Великої Сербії. . Австрія пред'являє Сербії ультиматум, який вона свідомо не могла виконати. який порушував її суверенітет, означав втручання у внутрішні справи. В разі ухилення Сербії від виконання вимог їй погрожували розривом дипломатичних відносин, війною. Великі держави зайняли вичікувальну позицію, щоб не бути звинуваченими у змовництві. В установлений термін Сербія оголосила про свою згоду прийняти умови ультиматуму. Виняток становив пункт, де йшлося про участь австрійської поліції у проведенні слідства на території Сербії. Цього було досить, щоб погрози були приведені в дію. Наприкінці липня австро-угорські війська вторглися на територію Сербії. Розпочалось артилерійське бомбардування Белграда. Вже 28 липня Австро-Угорщина оголошує війну Сербії. Росія, традиційна захисниця слов'янської Сербії, починає загальну мобілізацію. Німеччина, союзниця Австро-Угорщини, вимагає від Росії цього не робити, і в свою чергу 1 серпня оголошує війну Росії. Австро-Угорщина сподівалася підкорити Сербію, Болгарію й Чорногорію, заволодіти нафтородовищами Румунії, панувати на Чорному, Адріатичному й Егейському морях. Австро-сербський конфлікт.

52. Передумови та особливості політичної системи Реставрації в Іспанії.. У вересні 1868 р. з військового повстання в Кадісі почалась чергова революція в Іспанії. Установчі збори затвердили Конституцію, що обмежувала королівську владу. У січні 1871 р. королем став Амадей Савойський. Але через конфлікт з офіцерством був змушений відмовитись від трону. 1868-1874 Революція в Іспанії. В політичних колах визрівала ідея реставрації Бурбонів. В 1874 р. син Ізабели Альфонсо видав спеціальний маніфест в якому висловив побажання запровадити Іспанії ліберальну с-му права. Його підтримав республіканець Кановас. Головні ознаки проголошеної політичної с-ми.

- Р-ми спрямовані на утвердження громадянських прав і свобод;

- Чітке розділення повноважень кортесів;

- Введення принципу чистої політичної гри за якою опозиція не була б рев. Елементом, а лише легальним опонентом;

- Залишення традиційних інститутів власності, церкви, монархії.

Відновлення монархії розпочалось з повстання ген. Кампоса. 14 січня 1875 р. Альфонс ХІІ прибув у Мадрид. Нова влада була визнана Ватиканом. Усі сепаратиські виступи в країні були придушені (Карліське повстання).30 червня 1876 р. було прийнято нову Конституцію. Верхня палата парламенту Сенат призначався королем. Нижня палата Конгрес обиралась виборчими хунтами на основі майнового цензу. Король - голова вик. Влади, затверджував і проголошував закони, призначав міністрів.Було створено двопартійну структуру.Ліберально-консервативна (Кановас), Ліберальна (Сагаста). Конституція проголосила католицизм як державну релігію, але водночас декларувалась свобода совісті. Гарантії прав і свобод були поставлені у залежність від спокою у самій державі.Політична історія к. 19 ст. характеризується чергуванням ліберальних і конс. Кабінетів. Між партіями було укладено негласну угоду – опозиція має завжди бути конструктивною. Партії домовлялись між собою ххто буде при владі. Право вільного волевиявлення було нівельовано системою касехізму. (Неформальні політичні лідери в кожному окрузі Іспанії відповідали за рез. Виборів перед урядом). 1890 р. було введено загальне виборче право для чоловіків. Цивільні шлюби.Жвавою була б-ба між лібералами і консерваторами з питання тарифів на СГ товари. Консерватори виступали за протекціоніські тарифи на них. Спокійний ритм життя змінила іспано-американська війна, виник цілий рух «покоління 1898 р». Критика Й. Кости «Олігархія і касекізм як практична форма правління в Іспанії». На авансцену почав виходити соціалістичний та анархіський рух. 1879 р. – іспанська соціалістична партія. 1881 р. федерація робітників іспанської області (анархісти). На поч.. 20 ст. відбулись формальні соціальні зміни:Закон про нещасні випадки, Обмеження праці жінок і дітей,встановлено макс. Робочий день, положення про регулювання конфліктів та арбітраж.В 1901-3 рр. ліберальний кабінет повів б-бу проти церкви (секуляризація освіти, свобода совісті).

53. Іспанія на поч.. ххст. Становище країни у роки П. СВ. В.Іспанія увійшла до ХХ сторіччя з величезною економічною кризою. На поч.. хх ст. відбуваються формальні соціальні реформи . закон про нещасні випадки на виробництві . обмеження праці жінок і дітей .встановлення максимального робочого дня . індивідуального відпочинку. 1901-03 рр. лідери кабінету Домінгаса провели зовнішню боротьбу проти церкви . свобода совісті легалізація цивільних шлюбів . секуляризація освіти. Особливо чітко розрив між політичною владою і населенням проявився під час трагічної неділі у Барселоні 27-29 липня 1909 р.. Розгром державних установ і церков. У роки війни Іспанія дотримувалася нейтралітету. Така позиція короля Альфонса XIII та уряду була зумовлена, з одного боку, тим, що в країні зберігалася політична нестабільність, а з іншого - її інтереси у цій війні безпосередньо не зачіпалися. До того ж брати участь у війні означало стати членом чи Антанти, чи Троїстого союзу, а це суперечило давній позаблоковій традиції Іспанії. Таке спрямування іспанської політики красномовно сформулював відомий консервативний діяч першої третини XX ст. А. Маура: «Ми володіємо чудовим географічним середовищем. Але необхідно, щоб наші морські бази, наше розташування між двома морями, у світовій торгівлі й військовому житті, використовувалися винятково нами самими». Замовлення воюючих держав активізували розвиток промисловості. Було зафіксовано позитивне сальдо торгове . золотий запас країни зріс у 4 рази . Проходили масові заворушення робітників 1917 . На кінець війни окреслилися суперечності у владному таборі. Активна торгівля з обома воюючими блоками сприяла значному піднесенню іспанської економіки, стабілізації взаємин між працівниками та роботодавцями, збільшенню обсягів експорту сільськогосподарської продукції. Проте по війні в країні настав спад економічної активності, скоротився експорт, стала наростати соціальна напруга. Політичний устрій Іспанії у перші повоєнні роки залишався незмінним: законодавча влада належала королю й двопалатному парламенту (кортесам), а виконавча - королю та уряду (Раді міністрів). Партійний спектр представляли дві провідні партії: Ліберальна й Консервативна; поступово набирала сили також Соціалістична робітнича партія. Політизували свою діяльність потужні профспілкові об'єднання - Всезагальна спілка трудівників (ВСТ), Національна конфедерація праці (НКП), утворена в 1921 р. Комуністична партія Іспанії. У кортеси були обрані перші депутати від соціалістів.

54. загострення франко – прусських протиріч після паризького миру. Мир між Австрією і Пруссією, підписаний у Празі 24 серпня 23 серпня 1866 у Празі, тільки підтвердив умови Нікольсбургского перемир'я. Австрія пішла з Німецького союзу, надавши прусському короля перше місце в об'єднуванній Німеччині.. Він завершив австро-прусську війну, підкресливши перемогу Пруссії Головним результатом перемоги Пруссії став вихід Австрії з Німецького союзу. Подальше створенняПівнічнонімецького союзу і приєднання 12 січня 1867 Шлезвіга-Гольштейна до Пруссії. Бісмарк свідомо відмовився від територіальних придбань за рахунок Австрії, не бажаючи порушувати в ній спраги реваншу. На Австрію була накладена необтяжлива контрибуція.4 серпня 1866 Бісмарк запропонував державам Північної Німеччини (21 держава з 6 млн жителів, найбільше -королівство Саксонія) укласти союз з Прусією на рік, протягом якого повинні бути вироблені принципи об'єднання. Берлінська конференція (13 грудня 1866 - 9 січня 1867) затвердила гегемонію Пруссії в північнонімецькому союзі, побудованому за федеративного принципу. За конституцією Північно-Німецького союзу, остаточно утвореного на самому початку 1867 р., прусський король об'єднував всі німецькі держави, розташовані на північ від річки Майна, в якості «президента» цього союзу. Але й південні держави (Баварія, Вюртемберг, Гессен, Баден) уклали з Північно-Німецьким союзом оборонні і наступальні угоди.. Таким чином, прусський король ставав верховним військовим главою союзу і повноважним керівником його діпломатіі. Посилилася Пруссія і включенням безпосередньо до її складу Ганновера і деяких інших володінь.Однак Бісмарк вважав свою справу ще не завершеною. Північно-Німецький союз повинен був звернутися в Німецьку імперію, що включає в себе і південнонімецькі держави. Бісмарк знав, що в цих південних державах, особливо в Баварії, Вюртемберзі та Бадені, є досить сильна опозиція проти прусської гегемонії, і притому не тільки в дворянстві, але і в буржуазії. Південна Німеччина була набагато менш індустріальною країною, ніж північна, і її буржуазія не так інтенсивно прагнула до утворення загальногерманського ринку, до створення великодержавного флоту, до придбання колоній і т. д. Довершити справу можна було швидше за все шляхом нової переможної війни . Ця думка зріла у Бісмарка поступово, починаючи з 1867 р. Обстановка в Європі склалася до цього часу наступна.Відносини між Францією і Пруссією. Найбільш важливою і складною для Бісмарка справою виявлялося встановлення нових відносин з імператором французів. Що після битви при Садовій ці відносини зовсім не могли походити на колишні, це не підлягало сумніву ні для прусського міністра, ні для Наполеона III.Частина французьких державних людей, що оточували Наполеона, переконували його виступити проти Пруссії, не втрачаючи ні хвилини. Міністр закордонних справ Друен-де-Люіс рішуче домагався цього, але улюбленець імператора Руері і двоюродний брат імператора принц Наполеон настільки ж категоричнопручалися. Поки тривали ці коливання, війна з Австрією завдяки Бісмарку раптово закінчилася. Момент був упущений, і це виявилося нещастям для Французької імперії. Наприкінці 1866 і початку 1867 Наполеон III, нібито «співчуваючи» тому,що почався об'єднавчий процес в Німеччині, в той же час наполегливо просив компенсації за це сочув ствие і за свій нейтралітет в австро-прусській війні. Однак Бісмарк вирішив рівно нічого Наполеону III не давати.Французські вимоги до Пруссії про компенсацію за нейтралітет. Тепер французький нейтралітет ні потрібен Бісмарку. Звичайно, не можна було відразу показати Наполеону, що він обдурений і обійдений. Справа в тому, що агенти Бісмарка донесли йому з Петербурга і Лондона, що цар явно незадоволений знищенням полі тичної самостійності ряду дрібних німецьких держав; Олександр бачив у цьому повалення всього європей ського політичного укладу, який існував з часів Віденського конгресу 1815 р . Найбільше турбувало Бісмарка те, що Горчаков вже зондував грунт у Лондоні, прагнучи сукупним виступом обох держав, Росії та Англії, стримати занадто розіграні апетити Пруссії. Правда, більш точні довідки переконали Бісмарка, що ні граф Дербі, ні лорд Стенлі не бажають втручатися, і що виник в Петербурзі проект скликання конференції або конгресу європейських держав не зустрічає в Лондоні співчуття. Але треба було діяти обережно, щоб не дратувати Наполеона III. Ще за п'ять днів до Нікольсбургского перемир'я граф Бенедетті, французький посол у Берліні, раптом запропонував Пруссії повернути Франції кордон 1814 і погодитися на анексію Люксембургу; Бісмарк не відразу відхилив цю пропозицію. 27 липня Наполеон III запросив до себе графа Гольця, прусського представника в Парижі, і прямо заявив про своє бажання приєднати до Франції, за згодою Пруссії, область Ландау і герцогство Люксембург. Бісмарк і на це не дав негативної відповіді: це було якраз тоді, коли ще йшли чутки про зносини між російськими та британськими дипломатами.У новий Північно-Німецький союз Люксембург увійти не побажав. До початку 1867 р. французькій дипломатії вдалося добитися принципової згоди з боку голландського правительства на анексію цього герцогства. Залишалася Пруссія. Її гарнізон стояв в Люксембурзі. У січня 1867 р. французький посол у Берлін,і Бенедетті з'явився до Бісмарку з пропозицією висловитися, нарешті, абсолютно ясно по люксембурзькому питанню. Бісмарк, як і раніше твердо зважився не віддавати Люксембург і разом з тим бажаючи зняти з себе відповідальність, вдався до обхідного маневру. Він не відмовив прямо у згоді підписати вже виготовлений у Парижі договір, умовно поки підписаний голландским королем. Він лише затягнув справу з підписанням, а поки постарався скористатися цим зволіканням у своїх цілях.Бісмарк влаштував так, що Беннігсен, кращий оратор і вождь націонал-ліберальної партії, який славився незалежністю своїх політичних суджень і охоче вступав у полеміку з урядом, отримав інформацію, ніби Бісмарк готовий вже віддати Люксембург і ніяковіє перед Фрацією. Беннігсен організував значну демонстрацію, прямо спрямовану проти цієї уявної поступливості Бісмарка. Він зібрав більше сімдесяти підписів членів північно німецького рейхстагу під петицією, різко протестує проти поступки Люксембургу, і виголосив патріотичну промову у відповідному дусі. Бісмарк робив вигляд, що сильнопригнічений, виправдовувався і вибачався. Потім в подальших переговорах з Францією він вже остаточно відмовився сприяти анексії Люксембургу.

55. Дипломатична ситуація напередодні франко-прусської війни. Чим більше зростало невдоволення в широких громадських колах, тим більш нервовою ставала французька дипломатія. Вона явно шукала нової «вдалою» війни, яка зміцнила б корону Бонапарта. Але Франція була ізольована. Правда, Австрія могла б ще бути корисним для Франції союзником: імператор Франц-Йосиф не хотів остаточно примиритися з втратою колишнього положення в Німеччині і продовжував мріяти про реванш. Але Наполеон III вагався. Англія на цей раз не могла і не хотіла бути союзницею. Прориття Суецького каналу в 1869 р. розглядалося англійським урядом як потенційна загроза Індії. Ставало ясно, що англійці рівно нічого не зроблять, щоб попередити війну Франції з Північно-Німецьким союзом. Залишалися Італія і Росія. Але в Італії роздратування широких верств народу проти Наполеона III підтримувалося не тільки спогадами про його підступному вчинку в липні 1859 в Віллафранка, але і набагато більш свіжими, зовсім недавніми подіями. 3 листопада 1867 Гарібальді з загоном добровольців зробив нову відчайдушну спробу зайняти Рим, але був вщент розбитий при Ментане французьким загоном, охороняв папську владу в Церковній (папської) області. Наслідком битви при Ментане було гостре роздратування і почуття образи в Італії проти Франції. Вдобавок Наполеон III начебто навмисно робив все для того, щоб ще більше загострити ці настрої. Він дозволив опублікувати хвалькувату телеграму французького генерала ФайлІ, яка зумовила криваву бійню при Ментане. З цих пір, природно, всі надії Італії на отримання Риму зв'язувалися з мрією про те, що коли-небудь Наполеон III буде примушений тій чи іншій невдалою війною відкликати з Риму своїх солдатів. Чим більше натягнутими ставали відношення між Пруссією і Наполеоном III, тим краще робилися відносини між Бісмарком і італійським урядом. У 1869 р. Наполеон III знову став намагатися зблизитися з Австрий, зовнішньою політикою якою керував тоді граф Бейст. Сам імператор Франц-Йосиф попрежнему вельми непрочь був від союзу з Францією, але Бейст цьому перечив доводячи, що для Австрії такий союз став скрутний з часу загострення відносин між Італією та Наполеоном III: адже не виключено було, що Італія в майбутній війні займе позицію, ворожу Франції, щоб вижити з Риму французький гарнізон. Італія буде ворожа до всякого союзнику Франції, тобто, отже, і до Австрії, на яку нападе з півдня. Франц-Йосиф неохоче відмовився від свого плану.«Емська депеша» Бісмарка. Увечері 13 липня Бісмарк сидів за обіднім столом з військовим міністром фон Роон і начальником головного штабу прусської армії Гельмутом фон Мольтке. Бісмарку подали прийшла з Емса термінову депешу фон Абекена з викладенням усіх подій у Емсі і слів короля, що переговори триватимуть у Берліні. Вони не могли зрозуміти, як старий король зважився обіцяти Бенедетті обговорювати в Берліні нечувано зухвалий, що провокує вимога Франції.

Бісмарк звернувся до Мольтке з питанням, чи дійсно озброєння армії і вся армія взагалі перебувають в Пруссії в такому стані, що можна цілком ручатися за перемогу у війні з Францією? Мольтке, не вагаючись, відповів ствердно. Тоді Бісмарк повторив своє запитання, звернувшись до військового міністра фон Роон. Фон Роон рішуче підтвердив відповідь Мольтке. «У такому разі продовжуйте спокійно обідати», - сказав Бісмарк своїм гостям. Він вийшов з-за столу і вже в іншій кімнаті став перечитувати депешу. «Я уважно знову прочитав депешу, - згадував через багато років Бісмарк, - взяв олівець і сміливо закреслив все те місце, де було сказано, що Бенедетті просив про нову аудієнцію; від депеши я залишив тільки голову і хвіст». Таким чином, у вдосконаленній депеші зникли слова короля, сказані на вокзалі графу Бенедетті, що переговори триватимуть у Берліні. Телеграми отримала такий зміст, що король відмовився далі взагалі розмовляти з французьким послом. «Це буде червоний платок для Гальського бика», - із задоволенням заявив Бісмарк, Гості були в повному захваті. «Ви перетворили Шамадам [барабанний бій до відступу] у фанфари [сигнал до атаки]», - сказав Мольтке. Не гаючи часу, Бісмарк зараз же передав фальсифікований текст для повідомлення пресі. Справу було зроблено. І Бісмарк і Наполеон III отримали те, до чого обидва однаково прагнули. Війна зробилася неминучою. Вже 15 липня французький уряд виступив в Законодавчих корпусі з вимогою військових кредитів і з заявою про наступаючу війні. Депутати - і урядові й опозиційні - у переважній більшості, без всякої критики, з обуреними вигуками про кровну образу, завдану честі Франції, вотувати кредити і схвалили оголошення війни Пруссії, яке і послідувало формально 20 липня 1870 Тільки Тьєр, який знав непідготовленість Франції до війни, слабо пробував протестувати,.

56. Позиція європейських країн під час війни. Франкфуртський мир Франція мріяла про втручання Австро-Угорщини та Італії; Німеччина прагнула домогтися їх нейтралітету. Найбільше значення мала при цьому позиція Росії. Наполеон III виявляв легковажне зневага до інтересів царської Росії, і для царського уряду не було іншого шляху, крім зближення з Пруссією. До того ж, поразка Пруссії неминуче призвело б до посилення Австро-Угорщини. Для царського уряду в цьому полягала ще одна підстава до того, щоб віддати перевагу перемогу Пруссії. 23 (11) липня в «Урядовому віснику» з'явилася декларація Росії про нейтралітет. Політична лінія цих елементів зустрічала опозицію з боку австрійської буржуазії, яка не схвалювала-якого антинімецького виступу. Ще більш активно протидіяли втручанню у війну Угорщини. Вони бачили в Німеччині опору проти ненависних їм слов'ян і боялися, що успішний реванш дозволить Габсбургам відняти у Угорщині ті привілеї, які вона отримала в 1867 р. Ось чому угорський прем'єр граф Андраші рішуче чинив військовому виступу Австро-Угорщини. Що стосується Італії, то король Віктор-Еммануїл спочатку схилявся до союзу з Францією. Перед війною велися жваві переговори про франко-італійському союзі з участю Австрії. Вони були перервані початком військових дій між Францією і Пруссією. Бісмарк серйозно побоювався виступу Італії і навіть вів переговори з Мацціні та іншими представниками італійських республіканців: у разі виступу Італії на боці Франції Бісмарк збирався грошима і зброєю підтримати республіканське повстання в Італії. Остаточно зовнішньополітичну позицію Італії на час франко-пруської війни визначив Седан. Замість того щоб допомагати Франції, італійські війська 20 вересня вступили в Рим. Після Седана французький повірений у справах де Габріак став лякати Горчакова, вказуючи на надзвичайне посилення Німеччини. Горчаков порадив «уряду національної оборони» Франції можливо скоріше укласти мир. Цар і Горчаков погодилися прийняти Тьєра, який у жовтні відправився в об'їзд по великих столицях просити про «заступництво». Тьєр був прийнятий в Петербурзі досить люб'язно, але йому було сказано, що цар хоче миру. Переговори Горчакова з Тьером свідчили про те, що позиція російської дипломатії знову дещо змінилася. Поради пруссакам укласти мир на засадах поміркованості тривали, але головна енергія спрямовувалася вже на те, щоб переконати французів швидше капітулювати. Сприяння, яке надав Росії Бісмарк, забезпечило йому згоду Росії на мирні умови, які він вирішив пред'явити Франціі.26 лютого 1871 у Версалі був підписаний прелімінарний мирний договір. Німеччина отримала Ельзас, східну Лотарингію і 5 мільярдів франків контрибуції. Анексія Ельзасу та Лотарингії і 5-мільярдна контрибуція, накладена на Францію, перетворили війну Німеччині з національної в загарбницьку, несправедливу войну.Франкфуртскій світ (10 травня 1871 р.) Франкфуртський мирний договір підтверджував ті основні умови, які були встановлені ще в версальських прелімінаріях від 26 лютого. Франція поступилася Німеччині Ельзас і частина Лотарингії і зобов'язувалася сплатити 5 мільярдів контрибуції. Франко-прусська війна завершила цілий ряд глибоких змін у політичному становищі Європи. Здійснилося національне об'єднання Німеччини, хоча і без німецьких областей Австрії. Закінчилося об'єднання Італії, втім, без Трієста і Тріента. Раніше східними сусідами Франції були безсилі дрібні держави, а західним сусідом Росії була порівняно невелика Пруссія, до того ж поглинена безперервним суперництвом з Австрією.

57. Союз трьох імператорів. Міжнародне становище початку 70-х років давало Бісмарку достатньо підстав побоюватися зближення Франції з Австрією і Росією. Після зняття Гогенварта австро-угорським міністром закордонних справ став Андраші, колишній учасник угорської революції. Як справжній представник угорського дворянства Андраші бачив у Росії і в слов'ян головних ворогів, а в Англії і в Німеччині - бажаних союзників. Андраші прагнув до союзу з Німеччиною, сподіваючись загострити його проти Росії і залучити до нього також і Англію. У серпні 1871 р., незадовго до свого призначення міністром закордонних справ, Андраші супроводжував імператора на курорт Гаштейн. Там відбулося побачення імператора Франца-Йосифа з Вільгельмом I і з Бісмарком. Андраші спробував залучити Бісмарка у фарватер антиросійської політики. Бісмарк відхилив ці спроби. Він хотів мати дружні відносини і з Австро-Угорщиною і з Росією. Бісмарк ненавидів Росію і боявся її. Він боявся війни з Росією. На початку 70-х років обставини складалися благо - приємно для задуманої Бісмарком комбінації - союзу трьох імператорів. Після невдалих пошуків союзника проти Росії Андраші залишалося тільки одне: домовлятися з цієї могутньої суперницею Австро-Угорщини. У Росії також були підстави шукати зближення з Австро-Угорщиною. Росію лякала перспектива австро-німецького співробітництва. У вересні 1872 Франц-Йосиф мав приїхати до Берліна, щоб віддати візит Вільгельму I і продемонструвати, таким чином, «забуття» війні 1866 р. Це побачення викликало занепокоєння у Петербурзі. Олександр II несподівано звернувся до німецького посла. «Вам не писали з Берліна, не хочуть чи мене бачити там одночасно з австрійським імператором? Бісмарк вирішив, що натяк царя слід використовувати. У вересні 1872 р. у Берліні відбулося побачення трьох імператорів. Імператори мовчали, тобто. Зате між міністрами, які супроводжували своїх монархів відбувалися самі жваві переговори. Слід зазначити, що міністри майже не обговорювали політичних питань втрьох: бесіди велися між окремими міністрами віч на віч. Особливо часто розмовляли один з одним Андраші і Горчаков. Між обома міністрами була досягнута усна домовленість. Росія і Австро-Угорщина будуть дотримуватися збереження status quo на Балканах і принципу «невтручання» в балканські справи у разі, якщо крім їх волі status quo на півострові буде все-таки порушен. Що стосується Бісмарка, то головною його метою в дні побачення трьох імператорів залишалася ізоляція Франції. Однак якраз це найменше входило в наміри Горчакова. Навколо французького питання і зав'язався у Берліні дипломатичний поєдинок двох канцлерів. У франко-прусській війні 1870 р. Росія дотримувалася по відношенню до Німеччини доброзичливого нейтралітету. Але після війни подальше ослаблення розбитою Франції було вже невигідним для Росії. З цією метою Горчаков мав бесіду з французьким послом у Берліні Гонто-Бироном. Він дав йому зрозуміти, що Росія не стане підтримувати Німеччину проти Франції, якщо німці надумають заважати французам відновлювати свою армію. На початку 1873 р., з ініціативи російського фельдмаршала графа Берга, намісника Царства Польського, виник проект висновку формальної військової конвенції Росії з Німеччиною. На початку травня 1873 Вільгельм I приїхав з візитом до Петербурга в супроводі Бісмарка і Мольтке. Там і була підписана російсько-німецька військова конвенція. «Якщо яка-небудь європейська держава, - свідчила стаття 1 цієї конвенції, - напала б на одну з двох імперій, то остання в можливо найкоротший термін отримає допомогу у вигляді армії з двохсот тисяч осіб боєздатного війська». У червні того ж року Олександр II у супроводі Горчакова вирушив до Відня. Цар і Горчаков спробували схилити австрійських правителів примкнути до російсько-німецької конвенції. Але ті відмовилися. Замість військової конвенції австрійці запропонували Росії іншу угоду, яка і була підписана 6 червня в Шенбрунні, під Віднем. У разі загрози нападу з боку третьої держави обидва монарха зобов'язувалися домовитися один з одним «про спільну лінії поведінки». Легко бачити, що угода 6 червня 1873 носило досить розпливчастий характер. 23 жовтня, після приїзду до Австрії, Вільгельм I приєднався до Шенбруннський угодою.