3. Визначальні риси економічного розвитку країн Європи та Америки у Другий період Нової історії.

Відбувається стрімкий економічний і соц.. прогрес та становлення індустріального с-ва. Зростання промисловості відбувається в геометричній прогресії. Технічною основою стрибка стало використання нових видів енергії. Усе це вимагало великих фінансових ресурсів, тому почався процес акціонування – об'єднання кількох капіталів. Капіталізм у розвинутих країнах пройшов еволюцію від вільної конкуренції до монополізму (імперіалізму). Великі п-ва із значним капіталом легше переживали циклічні економічні кризи, вони впроваджували новітні технології що знижувало собівартість виробництва і підвищувало якість продукції. Ознаками монопольних обєднань були:

- Встановлення монопольних цін на ринку,

- Зрощення промислового та фінансового капіталу,

- Інвестиції капіталу в колонії,

Монополії однак краще реагували на зміну динаміки ринку.

СГ. У провідних країнах склалось 2 типи сг. В-ва

1.Американський варіант – ґрунтувався на отриманні згідно закону Гомстеде вільних земельних ділянок на заході США. Власники сплачували реєстраційний збір (5 дол), через кілька років ці землі переходили у приватну власність.

2.Пруський варіант фермерства з'явився в процесі еволюції юнкерського поміщицького господарства, які перейшли на товарне в-во та запровадження кап. С-ми (наймана праця, оренда, держзамовлення).

4. Зміни в соціальній структурі та повсякденному житті населення в останній третині хіх – на початку хх ст.

Соц. структура населення:

1 - клас буржуазії і капіталістів займав верхівку, але був неоднорідний;

2 - дворяни і аристократія втрачали свої сусп. позиції;

3 - чиновники та інтелігенція;

4 - робітничий клас. З 1870 до 90-х рр. к-ть робітників збільшилась вдвічі. Робітничий клас був неоднорідний (пролетарська аристократія, чорноробочі, с/г працівники, прислуга).

5 - селянство як найбільш консервативна верства постраждали від модернізації найбільше: розорювалися, поповняли ряди некваліфікованих робітників, емігрували.

В цей час склався т. зв. Середній клас. Ознаки.

1.Стійке мат. Становище 2. Освіченість 3. Можливість наймати прислугу.

Зміни в повсякденному житті: покращення побутового життя; досягнення в медицині; урбанізація; емансипація жінок; прискорення ритму життя; зміна в харчуванні (холодильні установки, дешеве м’ясо, несезонні фрукти і овочі); поява широкої сітки магазинів, реклами; зросла роль преси; новий транспорт – автомобілі; поширення масової культури і моди.

5. Діяльність і Інтернаціоналу у 70-х роках, його розпуск.

Перший інтернаціонал (офіційна назва Міжнародне товариство трудящих) - перша масова міжнародна організація робочого класу, заснована 28 вересня 1864 р. в Лондоні. Ця організація припинила своє існування після розколу, що відбувся в 1872 році.

Заснована в 1864 р. міжнародна робітнича організація (І Інтернаціонал) на початку 70-х рр. була настільки впливовою, що її стали називати “сьомою великою державою”. Новий етап діяльності Інтернаціоналу пов'язаний із Паризькою комуною. Одразу ж після падіння комуни Генеральна рада Інтернаціоналу опублікувала написаний Марксом маніфест ”Громадянська війна у Франції”. В ньому коммуна характеризувалася як політична влада робітничого класу, діяльність якої спрямовувалася на ліквідацію капіталістичної експлуатації. І Інтернаціонал на закритій Лондонській конференції (вересень 1871 р.) прийняв резолюцію про необхідність організації робітничого класу в окрему політичну партію, яка мала протиставлятися всім іншим партіям “експлуататорських класів”. Це рішення дало поштовх до утворення робітничих партій в різних країнах (1875 р. – у НІмеччині, 1879 р. – у Іспанії, 1880 р. – у Франції). Під впливом комуни та в зв'язку із рішеннями Лондонської конференції окреслилися протиріччя в І Інтернаціоналі. З критикою комуни та позиції керівництва Інтернаціоналу виступили помірковані лідери англійських тред-юніонів Д.Оджер та Б.Лекрафт, які були виключені з Інтернаціоналу. Робітничі групи у США на чолі з Вудхолом не визнавали верховенство Генеральної ради І Інтернаціоналу в керівництві робітничим рухом за океаном і створили окрему секцію №12.

Ліворадикальну опозицію склали прихильники М.Бакуніна, який став головним ідеологом анархістської течії у робітничому русі. Він вважав, що з капіталізмом може бути покінчено лише із цілковитою руйнацією держави. Бакунін вірив у стихійну революційну силу народу. Анархісти відкидали тезу про завоювання робітниками політичної влади, формування ними окремої партії, вважали непотрібною боротьбу за удосконалення існуючих політичних інститутів, наприклад за загальне виборче право. Бакунін вірив у стихійну революційну силу народу, особливо селянства, люмпен-пролетаріату, декласованих маргінальних елементів. Анархісти створили Міжнародний альянс соціалістичної демократії та планували завоювати своїми ідеями І Інтернаціонал. Суперечності досягли апогею на Гаагзькому конгресі 1872 р. Анархісти на ньому виявилися в меншості. Було затверджено резолюцію Лондонської конференції та включено її до статуту Інтернаціоналу. Було розширено повноваження Генеральної ради, а Бакуніна та його прихильників виключили з Інтернаціоналу.

На Гаагзькому конгресі за пропозицією Маркса було прийнято рішення про перенесення місця знаходження Генеральної ради з Лондона в Нью-Йорк. Однак скоро Генеральна рада втратила зв'язок зі своїми європейськими і керувала фактично лише американськими секціями І Інтернаціоналу. Зрештою, втративши контроль над робітничим рухом в Європі, скликана Генеральною радою конференція у Філадельфії прийняла рішення про розпуск І Інтернаціоналу: в 1876 р. було оголошено про офіційний розпуск організації.