7. Паризький і Амстердамський конгреси іі Інтернаціоналу.

На Паризькому конгресі 1900 р. було поставлено ряд нових проблем. Було створене Міжнародне соціалістичне бюро для зв’язку між партіями окремих країн в період між конгресами. Бурхливу дискусію на конгресі викликало питання про шляхи завоювання політичної влади та про блоки з буржуазними партіями. Безпосереднім приводом до цього стали реформістські ідеї Бернштейна та участь соціаліста Мільєрана у формуванні уряду Франції («казус Мільєрана»). Цей вчинок зумовив розкол серед французьких соціалістів. Ж.Жорес виправдовував дії Мільєрана передусім інтересами захисту республіки, а Ж.Гед і П.Лафарг були противниками такої тактики. З даного питання було запропоновано два проекти резолюцій. Проект Каутського загалом не заперечив можливості входження соціалістів в буржуазний уряд хоча це визначалось тимчасовим і винятковим кроком до якого спонукають конкретні обставини. Альтернативний проект Геда наголошував на непримиренній позиції соціалістів та пропонував заборонити їх будь-яку участь у буржуазних урядах. При голосуванні за основу резолюції був прийнятий проект Каутського. При обговоренні питання про всезагальний страйк знову виникли суперечки. Реформісти вважали, що він може призвести до розгрому профспілок. Радикали вважали це найдієвішим засобом революційної ліквідації капіталізму. Зрештою в прийнятій резолюції заперечувалась можливість всезагального страйку інтернаціонального масштабу. Актуальним виявилося питання про мир, мілітаризм та колоніальну політику. В резолюції планувалося перейти до енергійної спільної боротьби проти мілітаризму, рекомендувалося вести відповідну систематичну пропаганду серед молоді. Від соціалістичних депутатів вимагалося голосувати проти витрат на будь-які військові потреби в тому числі колоніальні експедиції. Амстердамський конгрес відбувся в серпні 1904 р. У питанні міжнародних правил соціалістичної тактики була прийнята резолюція з осудом вимог ревізіоністів змінити тактику в реформістському дусі. Висловлювалось принципово негативне ставлення до участі соціалістів в урядах, вважаючи це шкідливими поступками існуючому капіталістичному ладу. Таки чином в цьому питанні був відкинутий прийнятий на попередньому конгресі проект Каутського. В Амстердамі знову було визнано абсолютно загальний страйк нездійсненним, але вважалось, що він може бути «крайнім засобом для досягнення значних суспільних змін чи для опору реакційним замахам на права робітників». Таким чином, узаконювалась повсякденна боротьба в руслі профспілкової і кооперативної діяльності. На конгресі, який проходив під час російсько-японської війни її було засуджено як війну урядів, а не народів двох держав.

8. Цюріхський і Лондонський конгреси ІІ Інтернаціоналу. Їх рішення. Цюріхський конгрес ІІ Інтернаціоналу відбувся у 1893 р., на ньому були присутні 416 делегатів. Одним із центральних на конгресі було воєнне питання. Як доповнення до минулих рішень була прийнята перша практична рекомендація у сфері антивоєнної тактики соціалістів: соціалістичним парламентаріям було наказано голосувати проти будь-яких кредитів на війну, домагатися скорочення витрат на постійні армії і поступової їх ліквідації. Було вирішено не допускати на міжнародні соціалістичні конгреси анархістів, так як вони не визнавали політичну боротьбу. В питанні політичної тактики соціал-демократів було вирішено, що робітничий клас повинен використовувати виборчі права і боротьбу за реформи. Резолюція оголошувала неприпустимими такі компроміси і блоки з буржуазними партіями, які «порушували б принципи і незалежність соціалістичних партій». Велике значення мала резолюція з питання охорони праці жінок, вона рекомендувала соціалістичним депутатам вести боротьбу за восьмигодинний робочий день для жінок; шестигодинний робочий день для дівчат до 18 років; відміну нічної праці жінок; встановлення 36-годинного безперервного без починку упродовж тижня; заборону жіночої праці на шкідливих виробництвах; надання вагітним жінкам двотижневого відпочинку до і чотиритижневого після родів; домагатися створення фабричної інспекції з санітарних умов і охорони праці. Ще одна резолюція рекомендувала робітникам створювати професійні спілки для захисту своїх інтересів, об’єднуватися в національні федерації профспілок і скликати їх міжнародні конгреси. В липні 1896 р. було скликано Лондонський конгрес. Він розпочався із остаточного вигнання анархістів. Конгрес у питанні війни і миру висловився за підтримку пацифістської вимоги третейський судів для мирного вирішення міжнародних конфліктів. Вказувалося, що у випадку відмови урядів підкоритися вердикту такого суду питання про війну мало вирішуватися самими народами. Також пропонувалося скасувати систему таємних договорів між державами. Разом з тим було в черговий раз відхилено анархістську позицію в ставленні до війни, а також пропозицію британських фабіанців про захист буржуазної держави в разі війни. Конгрес знову орієнтував робітничий клас не лише на парламентські, а й на позапарламентські методи боротьби. Проте, в резолюціях не йшлося про ліквідацію буржуазної держави і встановлення диктатури пролетаріату. На конгресі ІІ Інтернаціонал вперше визначив своє ставлення до національного питання та колоніальної політики. Було визначено «повне право на самовизначення усіх націй» і засуджено колоніальні захоплення, які «завжди мають на меті лише розширення сфери капіталістичної експлуатації у виключних інтересах класу капіталістів». В окремій резолюції виражалось співчуття визвольному руху народів Сходу. Конгрес прийняв резолюцію про протиставлення монополіям політичних і професійних організацій робітників, які окрім поліпшення економічного становища робітничого класу, мали завдання боротьбу за усуспільнення засобів виробництва через завоювання політичної влади. Були висунуті пропозиції з вимогами створення державної системи виховання, безкоштовної загальної освіти, доступу до вищої освіти робітничої молоді з наданням їм стипендій. У Лондоні вперше і востаннє на конгресах ІІ Інтернаціоналу було поставлене аграрне питання. В резолюції вказувалося, що усунення недоліків капіталізму у сільському господарстві неможливе без переходу землі у суспільну , вказавши, що кожна партія через різноманітність поземельних відносин в різних країнах повинна визначати свою політику у цій сфері самостійно. Лише проголошувалась організація сільськогосподарського пролетаріату.

9. Фра́нко-пру́сська війна́ (1870–1871) — військовий конфлікт між Другою французькою імперією та Королівством Пруссія. Союзниками Пруссії був Північно-Німецький союз, членом якого вона була, та південно-німецькі держави Баден, Вюртемберг і Баварія. Війна стала кульмінацією тривалої напруженості у відносинах між двома країнами, та суперечки про сходження представника династії Гогенцоллернів на іспанський престол, який звільнився після повалення Ізабелли II в 1868 році. Оприлюднення «Емської депеші» яка перебільшувала образу між прусським королем та французьким послом, роздмухало громадську думку в обох країнах та зробила війну неминучою. Франція провела мобілізацію та 19 липня 1870 року оголосила війну тільки Пруссії, однак інші німецькі держави стали на її бік.

Незабаром стало зрозуміло, що прусські та німецькі війська мають перевагу через ефективніше використання залізниць, та кращу артилерію виробництва фірми Крупп. Пруссія мала четверту найщільнішу мережу залізниць в світі, Франція мала п'яту.

Французька Рейнська Армія (під командування особисто імператора) нараховувала близько 250 тисяч чоловік. Німці проти них виставили армію під фактичним командуванням Мольтке, яка за різними оцінками нараховувала від 380 до 500 тисяч чоловік. Перевагами французів були досконаліші рушниці системи Шапсо і більш рання мобілізація. На боці німців же була дисциплінованість, чисельна перевага, краща артилерія, ретельно розроблений ще взимку план ведення бойових дій.

Вже з самого початку війни була очевидна перевага німців. 4 серпня німці почали наступ в Ельзасі. В цей же день німці захопили Вейсенбург. 6 серпня німецькі війська розбили 1 корпус маршала Мак-Магона біля Верту та 2 корпус генерала Фроссара біля Шпіхєрна. Після чого у результаті битв на лівому березі Мозеля 16 та 18-ого серпня (біля Марс ла Туре та Сен-Пріва — Гравелота) французькі війська під командуванням маршала Базена були блоковані у Меці. Тоді французький уряд дав наказ Шалонській армії (під командуванням Мак-Магона, особистий склад біля 120 тисяч чоловік) виступити з Реймса і деблокувати Мец. Але 1 вересня при Седані вона зазнала жахливої поразки від німців. До полону потрапило понад 80 тисяч солдатів, а разом з ними і сам імператор.

4 вересня у Парижі була проголошена республіка, головою уряду став Трошю («Уряд Національної Оборони»). Але німці прагнули здобути від війни якнайбільше і тому продовжили наступ. 13 вересня почалася облога Парижа. 27 вересня здався гарнізон Страсбурга.

У цей же час, завдяки патріотичному піднесенню французького народу, уряду вдалося сформувати чималу армію. Луарська армія чисельністю 11 корпусів (біля 220 тисяч чоловік) змогла відбити 9 листопада Орлеан і почала наступ на Париж для з'єднання з оборонцями столиці

Але 27 жовтня у Меці капітулювала найкраща 173-тисячна армія Базена. Це звело нанівець усі дії уряду. Сили, які вивільнились після капітуляції, німецьке командування направило проти Луарської та Північної армій. 4 грудня французи знову втратили Орлеан, в січні 1871 зазнала поразки Північна армія під Сен-Контеном, а Східна — у Бєльфора. В той час продовжувалася героїчна оборона Парижа.

З 27 грудня німці почали його бомбардування. У столиці були проблеми з продовольством, зброєю, медикаментами. Регулярно виникали повстання робітників та вояків Національної Гвардії. Найвідоміше з них почалося вже після підписання перемир'я і увійшло в історію під назвою Паризька комуна. Зв'язок з провінцією підтримувався лише за допомогою аеростатів та поштових голубів.

28 січня 1871 року було підписано перемир'я. За ним німці отримували більшу частину укріплень Парижа. Боротьбу продовжувала лише Східна армія, однак на початку лютого вона перейшла кордон Швейцарії та була інтернована. 26 лютого у Версалі попередньо та 10 травня у Франкфурті остаточно була підписана мирна угода.

Поразка Франції призвела до падіння Наполеона III та послужила кінцем Другої французької імперії, замість якої була створена Третя французька республіка. Згідно з умовами мирного договору, Ельзас і частина Лотарингії відійшли Пруссії. Також на Францію було накладено контрибуцію у розмірі 5 млрд франків.

Перемога Пруссії призвела до остаточного об'єднання німецьких народів в Німецьку імперію, очолювану прусським королем Вільгельмом I.

10. Паризька Комуна. (18 березня—28 травня 1871).Частина парижан сприйняла договір із німцями як зраду національних інтересів Франції. Вони вимагали продовження війни до перемоги. В паризьких округах усе частіше почав лунати заклик до створення Комуни, яка могла б перебрати на себе управління державою. Ця тема найбільше обговорю¬валася в батальйонах Національної гвардії, в пресі, афішах. Підштовхував до нових заворушень і стан економіки: за час війни скоротилося виробництво, в Парижі 32% населення офіційно вважалися безробітними. На початку березня 1871 р. уряд Тьєра переніс засідання Національних зборів до Версаля, почав вилучати зброю у на¬селення Парижа. Припинена була і оплата Національної гвардії, загальна кількість формувань якої досягала 266 ба-тальйонів. Від того моменту Національна гвардія стала цент¬ром об'єднання всіх повстанських сил Парижа. Указ Тьєра про роззброєння гвардії від 17 березня став приводом до но¬вих заворушень у Парижі. Упродовж усієї ночі, до 8 години ранку 18 березня, силами гвардії і солдатів урядових військ, які перейшли на бік повстанців, один за одним захоплювали¬ся округи і квартали французької столиці. До вечора столиця була в руках повстанців. 26 березня 1871 р. відбулися вибори до Ради Комуни, на яких було обрано 103 представники від усіх округів столиці Франції. Переважна більшість у Раді належала до просоціалістичних угруповань, прибічників диктатури і захисту республіки від зовнішньої та монархічної агресії. Відразу ж після виборів почалися перетворення у всіх сферах суспіль¬ного життя:

- старі силові структури було замінено загонами Націо¬нальної гвардії;

- виборча система передбачала виборність ;

- заробітна, плата службовців прирівнювалася до оплати праці кваліфікованих робітників;

- церква була відокремлена від держави;

- школи й інші загальноосвітні заклади виведені з-під контролю церкви.

- промислові підприємства, що виробляли продукцію на експорт були націоналізовані;

- практично на всіх підприємствах запроваджувався 8-го-динний робочий день;

- для забезпечення управління різними адміністративними службами в Раді Комуни діяло десять робочих комісій.

Усі європейські монархії, версальський уряд Тьєра й оку¬паційні німецькі війська, що знаходилися на північному сході країни, готові були знищити республіку в Парижі. Німеччина звільнила більшість військовополонених для створення нової урядової армії, і 2 квітня версальські війська почали наступ на Париж. Воєнні дії з кожним днем набували запеклішого характеру. Версальські війська, які налічували близько 100 тисяч чоловік, значно переважали загони Національної гвардії не тільки за чисельністю, а й за якістю. У середині травня урядова армія підійшла до око-лиць Парижа і почала артилерійський обстріл робітничих кварталів столиці. 21 травня розпочався штурм, що супрово-джувався великими пожежами і масовими розстрілами. 29 травня закінчилося 72-денне існування Комуни в Парижі. Останні захисники Комуни були розстріляні на кладовищі Пер-Лашез. Усього було роз¬стріляно близько 30 тисяч комунарів, а 50 тисяч потрапили в тюрми і були заслані на каторгу.

11. Становлення політичної системи Третьої республіки у Франції у 70- х рр. XIX ст. Реформи поміркованих республіканців. Третю республіку було проголошено 1870 p., але тільки 1875 р. оформлено конституційно. Законодавча влада в країні належала двопалатному парламентові. Палата депутатів обиралася прямим загальним голосуванням. Жінки та військовослужбовці участі у виборах не брали. Сенат обирався на 9 років представниками органів місцевого самоврядування. Головою виконавчої влади вважався президент. Фактичним головою уряду, як органу виконавчої влади, був прем'єр-міністр. У перші роки існування республіки в парламенті переважали монархісти. На виборах 1876 р. республіканці завоювали більшість у палаті депутатів і поступово усунули монархістів від влади. У 1879 р- під тиском республіканців пішов у відставку президент Франції маршал Мак-Магон. На його місце було обрано республіканця Жуля Греві. Республіканці прийшовши до влади розділилися. Праве крило республіканців відмовилось від радикалізму і взяло курс на поступові обережні еволюційні реформи – «опортунізму» і стали опуртіністами (відкладення). Уряд республіканців провів низку важливих реформ. У 1880 р. було проголошено амністію учасникам Паризької комуни, 1881 р. прийнято закон про свободу друку та проведення зборів, а також закон про освіту всіх дітей віком від 6 до 13 років. Закон 1884 р. дозволив вільну діяльність профспілок та організацію страйків, було обмежено використання дитячої праці.Керівники Третьої республіки вважали себе продовжувачами справи французької революції 1789 р. Від неї Третя республіка успадкувала державний трикольоровий прапор, національний гімн "Марсельєзу", національне свято 14 липня - день узяття Бастилії. Важливою особливістю політичної системи Третьої республіки була багатопартійність. Щоб виключити можливість відновлення монархії країни, в 1884 р. Національні сходи прийняли закон, який забороняв ставити у парламенті на порядок денний питання про перегляд республіканської форми управління. Ряд своїх передвиборних обіцянок (про скасування Сенату, відділенні церкви потім від держави, запровадження прогресивного прибуткового податку) вони не стримали. Це викликало невдоволення у власних лавах, вже під час виборів 1881 р. від блоку республіканських партій відмежувалася група радикалів. Було створено радикальне угруповування на чолі з Пальтаном та Клемансо. Вони заявили про свою послідовну рішучість у здійсненні радикальних реформ і бажали більш різких демократичних змін.