87. Сараєвське вбивство і липнева криза 1914 р.

В Сербії існувала ціла низка націоналістичних організацій, які ставили своїм завданням об'єднання південних слов'ян і створення «Великої Сербії». Серед офіцерів сербської армії існувала таємна організація «Чорна рука». Метою її було звільнення сербів, що перебували під владою Австро-Угорщини. «Чорна рука» була побудована на основі найсуворішої конспірації. Імена її членів були відомі тільки центральному комітету. Рядові учасники не знали один одного. Кожен член організації був зобов'язаний залучити в нього нового члена і відповідав своїм життям за його вірність. Вождем «Чорної руки» був полковник Драгутін Дмитрович, на прізвисько «Апіс», начальник сербської контррозвідки. Уряд Пашича його побоювався.Старий австрійський імператор Франц-Йосиф доживав свої останні роки. У міру того як він старів, у політичному житті Австро-Угорщини все більшого значення набував його племінник, спадкоємець престолу ерцгерцог Франц-Фердинанд, глава військової партії, який готував війну проти Сербії. Плани ерцгерцога були відомі організації «Чорної руки». Ця організація задумала вбивство австрійського спадкоємця. Сербський уряд здогадувався про змову і не схвалював його. Він побоювався його наслідків у момент, коли ще не була закінчена програма реконструкції російської армії, а сербська армія ще залікувала рани, нанесених балканськими війнами. Але сербський уряд не заважав «Чорної руки», яка тримала його в страху.28 червня 1914 Франц-Фердинанд був убитий в населеному сербами боснійському містечку Сараєво, куди він приїхав, щоб бути присутнім там на маневрах австро-угорської армії.

Липнева криза— дипломатична криза між провідними державами Європи у липні 1914 року, що призвела до Першої світової війни. Криза розгорнулась після резонансного вбивства 28 червня 1914 року членом організації «Млада Босна» Гаврилом Принципом спадкоємця австрійського трону Франца Фердинанда в Сараєво. В період з кінця червня до початку серпня того року з боку урядів практично всіх великих держав спостерігались певна зовнішньополітична нерішучість, адже рішення кожного з них могло обмежити свободу дій інших урядів і призвести до передбачуваних наслідків — масштабної війни.

Сербські націоналісти розцінили появу австрійського престолонаслідника на Балканах як свідому образу всіх південних слов'ян. Одразу після вбивства слідство визначило, що всі терористи були підданими Габсбурзької імперії і перед замахом на Франца Фердинанда встигли отримати зброю з Сербії. Оскільки терористи зізнались, що перетнути кордон їм допомогли сербські прикордонники, у австрійців з'явились вагомі причини звинуватити Сербію в тероризмі. Австро-угорські політичні кола хвилював той вплив, який Сербія могла справити на слов'ян, що проживали в імперії. Будь-які спроби сербів до найменшого національного сепаратизму розцінювались імперською владою як пряма загроза існуванню Австро-Угорської держави. Вбивство ерцгерцога стало для Австрії виправданням агресивних дій проти Сербії, які могли б ліквідувати таку загрозу. Керівником генштабу бароном Францем Конрадом фон Гьотцендорфом було прийнято рішення — негайно оголосити мобілізацію і таким чином змусити сербський уряд здійснювати посилений контроль над терористичними угрупуваннями з метою призупинення подібних антиавстрійських дій. Проти такого вирішення проблеми існував аргумент — загроза військового виступу проти сербів могла викликати спалах націоналізму в Чехії і призвести до революції. Успіх будь-якої акції проти Сербії залежав від того, чи виступить в підтримку Сербії Російська імперія. Уряд Австро-Угорщини боявся цього, однак сподівався на підтримку Німеччини. На засіданні Ради міністрів Австро-Угорщини 7 липня прем'єр-міністр Угорщини граф Іштван Тиса заявив, що вирішено виступати проти Сербії. 14 липня уряд Австрії погодився з угорським проектом ультиматуму, а 19 липня було остаточно затверджено його текст. Ультиматум мав бути вручений сербському урядові 23 липня. Сербія мала погодитись на низку фактично неприйнятних для держави умов:

-заборону антиавстрійської пропаганди в Сербії;

-розпуск сербської націоналістичної партії «Народна Одбрана»;

-проведення чистки офіцерів та чиновників, помічених у пропаганді проти Австрії;

-арешт офіцерів, яких підозрюють у співпраці та прикритті тих, хто вбив ерцгерцога;

-посилення контролю на сербсько-австро-угорському кордоні;

-представники уряду Австро-Угорщини мали брати участь у сербському розслідуванні змови та придушенні підривних дій проти Австрії.

23 липня австро-угорський ультиматум був вручений сербським міністрам. На відповідь відводилось 48 годин. Російський міністр Сазонов заявив, що це стало початком європейської війни. Для Сербії ж ультиматум став серйозною несподіванкою. Держава була послаблена двома війнами і переживала внутрішньополітичну кризу; сербський уряд намагався затягнути час, сподіваючись на можливість посередництва італійського короляПроте австрійці досить жорстко обмежили час на роздуми і вирішувати необхідно було терміново. Негативна сербська відповідь 25 липня була розцінена австрійцями як незадовільна. Дехто з урядовців вважав, що Сербія так рішуче відкинула вимоги через підтримку, яку на той час їй вже могла запропонувати Росія. Проте регент Сербії відправив персональне звернення до російського імператора лише 24 липня. В ньому він скаржився на те, що австрійські вимоги принизливі, а часу для їх прийняття було надто замало. Відповідь Росії стала передбачуваною й однозначною: Австрію було звинувачено в зумисній провокації війни, а сербів запевнили в частковій мобілізації російських військ. Протягом всієї кризи австрійський та німецький уряди побоювались того, що австрійські вимоги до Сербії спровокують вступ до війни Росії, що в свою чергу могло призвести до європейської війни; однак вони вірили, що рішучі дії Австрії, яку підтримає Німеччина, зроблять це малоймовірним.