4.2.3. Напрями розвитку теорії

Природно-заповідна справа, як інтегральна сфера людської діяль­ності, базується на теоріях окремих наук - екології, ботаніки, зоології, географії, правознавства, економічної науки тощо. Розглянемо лише деякі узагальнені теоретичні напрями, які є основою розвитку заповід­ної геосозології як наукового базису природно-заповідної справи.

Критичний мінімум. У сучасній геосозологічній науці однією із фундаментальних є проблема розмірності й розрахунку мінімальної площі та мінімальної оптимальної конфігурації природно-заповідної території. Серед вчених світу окреслилися два напрями розв'язання цієї проблеми. Одні вважають, що природоохоронні території лише великих розмірів у повній мірі здатні репрезентативно забезпечити збереження всієї гами біотичного та ландшафтного різноманіття. Інші обґрунтовують можливість збереження в мережі малих об'єктів, якщо її оптимально організувати, що, безперечно, заслуговує на увагу. Одним із суттєвих недоліків малих природоохоронних територій є явище кра­йових ефектів. Чим менша площа, тим більший крайовий ефект. Тому дуже важливо мати оптимальну конфігурацію у вигляді кола чи квад­рата, хоча на практиці такі варіанти зустрічаються досить рідко.

Очевидно, що для визначення розміру площі необхідно керуватися системним підходом, який би враховував як екологічні, так і соціальні

81

фактори. Із біотичних факторів в основу визначення розмірності, на­приклад, природних заповідників, беруться генетичний, екологічний, біогеографічний, флоро-ценотичний та емпіричний критерії. В теорії заповідної геосозології за генетичним критерієм визначаються перед­усім порогові величини - мінімальна чисельність, стабільність та особ­ливо в останній час життєздатність цільових для збереження популя­цій, за екологічним - стабільність екосистем, біогеографічним -принципи острівної біогеографії, флороценотичним - елементарні флори і системна континуальна єдність флороценотипів, їх мінімальні ареали тощо. Зважаючи на це, в природно-заповідну справу вченими вводиться поняття територіального мінімуму для об'єктів кожної геосо-зологічної категорії залежно від типу екосистем. Територіальний міні­мум визначається для всіх основних типів екосистем і водночас є го­ловним у формуванні механізму територіальної організації природно-заповідної території. Мірилом мінімальної площі природно-заповідної території в деякому розумінні можуть бути ізольовані лісові масиви се­ред антропогенних ландшафтів. Тому важливо знати критичну площу природно-заповідної території, щоб визначити механізми адекватного реагування щодо збереження, насамперед, вразливих біологічних видів. Відомий російський вчений у галузі охорони природи К.Д. Зиков у 1985 році з розрахунку на ландшафтну провінцію, яка включає водно­час природні і соціально-економічні території, рекомендував для трьох груп регіонів нормативи площадних розмірів природних заповідників.

1. Найменш освоєні райони тайги та високогір'я Сибіру, півночі Да­ лекого Сходу та Північного Уралу мають бути представлені системою із заповідника-еталона (площа 200-2000 тис га) та декількох резерватів строгої охорони (10-50 тис га) для характерних та унікальних ландша­ фтів, які не увійшли до основної території.

2. Помірно освоєні регіони мішаних лісів Далекого Сходу, європей­ ської тайги, Кавказу і промислового Уралу мають бути представлені системою, що включає групу, доповнюючи один одного умовно еталон­ них заповідників (50-200 тис га) і ряду резерватів (1-5 тис га), для ха­ рактерних та унікальних, у тому числі ендемічних компонентів екосистем.

III. Значно перетворені регіони мішаних і широколистяних лісів, Степу, Лісостепу Європейської частини Росії мають бути представлені системою, яка складається з декількох взаємодоповнюючих і репрезен­ тативних умовно еталонних заповідників (5-50 тис га) з філіалами (0,1- 1 тис га) для характерних і реліктових компонентів природних комплексів.

Відомий в Європі український вчений у галузі охорони природи С.М. Стойко (1983) рекомендує мінімальні розміри площ охорони лісових об'єктів, розташованих у рівнинних і гірських районах Європей­ської широколистянолісової області в межах України, відповідно вста­новлювати 200 і 300 га. Для лісостепової зони ми вважаємо, що

82

мінімальна площа лісових природно-заповідних територій повинна становити 100 га, в степовій зоні треба охороняти всю наявну тут лісову рослинність. Наприклад, лісові природні території, які займають площі менші за п'ять тисяч гектарів або мають мозаїчну чи видовжену форму шириною до десяти кілометрів, недоцільно виділяти під ство­рення природних заповідників та зрештою і національних природних парків, які не спроможні будуть забезпечити їх основну природоохо­ронну функцію.

МСОП для національних парків пропонує мінімальний розмір "території-ядра" до 1000 га, а вся його територія може бути не меншою 2000 га, а для регіональних ландшафтних парків цей мінімум складає 5000 га. До мінімальної площі в першу чергу необхідно віднести ділян­ки ландшафтів з популяціями видів, угруповань та екосистем, які ма­ють офіційне міжнародне та національне біосозологічне значення (Європейський Червоний список, Червона книга МСОП, Червона і Зе­лена книги України, "червоні списки" міжнародних конвенцій, угод то­що), об'єкти, що мають інше вагоме наукове значення (праліси, корінні степи, унікальні болота, альпійські і субальпійські екосистеми, літораль і сублітораль тощо).

Деякі зарубіжні вчені (Д. Ейзенберг, Р. Прімак та інші) виділяють природоохоронні території за розмірами і відповідно за різними ступе­нями захищеності біорізноманіття. Безперечно, в такому випадку вели­ке значення має площа, однак надзвичайно важливу роль відіграє якіс­ний і кількісний склад об'єктів охорони, ступінь антропогенного впливу та види режимів збереження. Можливо, для збереження окремих сте-нотопних популяцій рослин, безхребетних чи дрібних хребетних тва­рин достатні і мінімальні площі (декілька десятків гектарів). Складні­шою є проблема збереження популяцій видів великих диких тварин. Наприклад, включення до національного парку "Вільпатту" Шрі-Ланка (580 км²) сусіднього паліативу (214 км²) забезпечило збереження міс­цевої популяції слонів у кількості 70 особин, а для 20 особин леопардів площі цього національного парку виявилося замало. Лісовий резерват "Букіт Тімах" в Сінгапурі площею 50 га (0,2 % лісів країни), який ство­рено в 1860 році в межах зони міста, дав притулок 74 % флори, 72 % видів птахів та 56% видів риб країни (Согіей, Тигпег, 1996). Подібну закономірність можна спостерігати і в Україні, зокрема, на прикладі рослинності Голосіївського лісу в місті Києві.

Крім цього, треба звернути увагу ще на один аспект цієї проблеми. Під час виділення природно-заповідної території необхідно враховува­ти динамічні процеси її рослинності. Наприклад, значна кількість тва­рин свою життєдіяльність пристосовує до відповідних сукцесійних ста­дій екосистем. Коли на мінімальній площі (10 % території резервату) не протікають екзогенні динамічні процеси (заростання вирубок, боліт, лук

83

тощо), тоді виникає небезпека загрози втрати цих видів, як це сталося з мисливською фауною в Поліському природному заповіднику, де ре-зерватогенні зміни в соснових лісах змусили популяції лося, косулі, кабана і лисиці мігрувати в значно порушені дрібнолистяні ліси і пере­ліски навколишніх земель.

Матрична репрезентативність. Цей теоретичний напрям базу­ється на формуванні мережі територій та об'єктів природно-заповід­ного фонду за ландшафтно-зональним принципом, де матрицею видів біорізноманіття та ландшафтів виступають системи одиниць природ­ничих районувань (флористичного, геоботанічного, зоогеографічного, фізико-географічного, біогеографічного тощо). Згідно з цим, на приро­дно-заповідних територіях обов'язково повинні бути представлені ти­пові види біорізноманіття, ландшафти та природні комплекси всіх при­родних зон, підзон, областей, провінцій, підпровінцій, районів тощо.

Цінність природи. Це найбільш молодий теоретичний напрям, який виник в умовах глобальної екологічної кризи, викликаної змінами навколишнього природного середовища внаслідок наростаючої антро­погенної активності. Справжню оцінку заповідних корінних екосистем можна визначити лише за відповідними еталонами з системою паліа­тивів, тобто менших за площею заповідних непорушених земель, так званих допоміжних природоохоронних територій меншої площі, інколи їх називають сепортерами. Безперечно, в такому разі треба створюва­ти лише природні заповідники або відводити землі під заповідні зони поліфункціональних природно-заповідних територій. Природні заповід­ники з корінними непорушеними екосистемами доцільно розміщувати на максимальній відстані від великих промислових центрів.

Для заповідників-еталонів оцінюється біотаксономічне та ланд­шафтне різноманіття як окремих природних комплексів, так і природно-заповідної території в цілому за науковою, ресурсною, естетичною, освітньою та іншою цінністю. У цьому аспекті здійснюються економічні розрахунки потенційної ціни біорізноманіття, хоча ще досі не існує ґрунтовної методики розрахунку економічної ефективності від збере­ження природи шляхом заповідання. Однак ще у 1978 році в книзі "Ви-сокомірність гуманізму" Д. Еренфельд, один з основоположників су­часних поглядів на розвиток природно-заповідної справи та охорони природи в цілому, писав: "...людство розуміє концепцію збереження природи тільки як збереження її окремих частин, і причому утилітарно: повинна бути логічна, практична причина для збереження кожної час­тини світу природи". Опріч цього, необхідно врахувати і функціональну роль об'єктів економічної оцінки, наприклад, ціну стабілізуючого впливу охоронних природних екосистем на навколишні антропогенізовані ландшафти, забезпечення стабільності і стійкості їх екосистем та за­побігання незворотним змінам, дуже важливо брати до уваги функціо-

84

нальну роль видів флори і фауни та їх угруповань в екосистемі тощо. Врахування вищезазначених аспектів може дозволити лише приблиз­но підрахувати економічну ефективність від охорони біотичного і ландшафтного різноманіття. На жаль, у світі ще мало прикладів подіб­них розрахунків вартості збережених екосистем. Прикладом можуть бути дослідження Д. Госсліна та Ю. Одума з колегами, які розрахували економічну ефективність від існування в непорушеному стані солоних припливних боліт. Ціна такої екосистеми становить понад 160 тисяч доларів США за один гектар.

Острівна біогеографія. Автори теорії (Ргезіоп, 1962; МакАгіпиг & \Л/іІзоп, 1963, 1967) не передбачали можливість її прямого застосуван­ня саме в природно-заповідній справі. Однак інші зарубіжні вчені (ЕпгепГеІсІ, 1989; ЗгіаГег, 1997; Ргепсіегдазі еі аі., 1999; Прімак, 2002) використали їх ідеї для проектування природоохоронних територій у змінених людиною ландшафтах. Тому безперечно, що теорія острівної біогеографії має бути сприйнятою в цьому відношенні в умовах втрати цілісності рослинного покриву земної поверхні. Суть її полягає в тому, що в результаті фрагментації ландшафтів і порушення цілісності при­родних екосистем відповідно порушуються і функціональні зв'язки між біотичними компонентами екосистем та між самими екосистемами, що призводить до ефекту фрагментації. Внаслідок антропогенної дії в ландшафтах відбувається скорочення площ природних територій, які набувають вигляду ізольованих ділянок, тобто фрагментація - це про­цес заміни природних ландшафтів антропогенними, в результаті чого утворюються окремі ізольовані природні ландшафти, або так звані "зе­лені острови", "острівки-ізоляти", з втраченою територіальною конти-нуальністю (цілісністю) природної рослинності. У таких замкнутих еко­системах стан біорізноманіття залежить від площі, віддалі дії антропогенного фактора та стану внутрішньої екологічної рівноваги. Через відсутність значного зовнішнього тиску ці острови виявляються достатньо стійкими і динамічно урівноваженими. За результатами сво­їх досліджень деякі зарубіжні вчені (ЗітЬегІоіт, 1992; Оиаттеп, 1996) моделюють і прогнозують такі зміни кількісного видового складу. Якщо 50 % природних екотопів в "зеленому острові" буде трансформовано, тоді зникне 10 %, в першу чергу, ендемічних видів. Якщо трансформо­вано буде 90 % природних екотопів острова, тоді втрачається 50 % видів, а коли буде знищено 99 % природних екотопів острова, в такому разі залишиться лише 25 % біологічних видів.

Розглянута вище теорія острівної біогеографії досить часто в практичній сфері охорони природи замінюється поняттям "острівної екології¹. За останні декілька десятиріч фахівці природно-заповідної справи рекомендують використовувати її прикладні аспекти під час планування мережі природних заповідників, вибору оптимальних роз-

85

мірів, площ та конфігурацій природно-заповідних територій з основною метою збереження на популяційних засадах кількісного й якісного складу видів, особливо рідкісної, флори та фауни. Мережа таких діля­нок є форпостами формування територій та об'єктів природно-заповідного фонду. В такому випадку для них виробляється особливий підхід, оскільки тут важливе значення має ефект площі, динамічної рі­вноваги, відстані і сили взаємодії з антропогенними землями. Все це пов'язується з крайовим ефектом ізольованої природно-заповідної те­риторії.

Отже, з позицій теорій динамічної рівноваги й острівної біогеогра­фії можна стверджувати, що надзвичайно актуальними і наближеними до розв'язання стають не лише проблеми природно-заповідної справи, але й ренатуралізації земель чи утворення власне біологічними вида­ми нових природних комплексів.

Зважаючи на актуальність застосування теорії острівної біогео­графії в природно-заповідній справі, С. Шафер (Зпаїег, 1997) запропо­нував різні (погані і хороші) варіанти створення й управління природо­охоронними територіями у змінених людиною ландшафтах. їх представлено на рисунку 4.2 у зміненій редакції з урахуванням резуль­татів наших власних багаторічних досліджень (Попович, 2002).

Поляризований ландшафт. Сутність цього теоретичного напря­му полягає в крупнодисперсному розподілі різних територій з перева­жанням природних, які поступово чергуються з високо урбанізованими, і об'єднаних в єдину територіальну систему. Суть теорії полягає в про­ектній методології об'єднання природних (наприклад, водоохоронні ліси і заплави рік) і значно антропогенно порушених територій в єдину систему управління. Причому об'єднуючу роль можуть відігравати вже змінені та відновлені природні території. Планувальна структура тери­торій із переважанням природних екосистем формується таким чином: у центральній частині розміщуються існуючі або запроектовані природ­ні заповідники, по ближній периферійній частині - національні природні парки, заповідні урочища чи заказники, на краю - регіональні ландша­фтні парки, а також землі рекреаційного та збалансованого природо­користування. Отже, найбільш розповсюдженим прийомом у форму­ванні територіальної організації заповідників чи національних природних парків у порушених природно-географічних регіонах є за­стосування кластерного принципу побудови. Коли природно-заповідну територію неможливо виділити одним великим масивом в одному ком­пактному контурі, тоді вдаються до проектування природно-заповідної території, яка складатиметься з центрального ядра та мережі його фі­ліалів, які підвищують природоохоронний статус ядра. Філіали мо­жуть утворюватися і для підвищення рівня управління, репрезентатив­ності, рекреаційного, наукового й еколого-освітнього статусу природно-

86

заповідної території в цілому тощо. На таких засадах утворені Карпат­ський біосферний заповідник, Український степовий та Рівненський природні заповідники.

ЕЕСОМЕТ. Це сучасний теоретичний і водночас прикладний на­прям формування екологічної мережі, який у значній мірі ґрунтується на методологічних принципах поляризованого ландшафту. Специфіка напряму полягає у цілісному збереженні всієї континуальної природи через об'єднання природних територій з напівприродними в одну при­родно-географічну систему екологічними коридорами, котрі покликані забезпечувати природну міграцію біологічних видів.

ва-рі-ан-ти

ілюстрації пзт

МАЛОЕФЕКТИВНЕ ЗАПОВІДАННЯ

ілюстрації пзт