Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Заповідна справа / Підручник Заповідник.doc
Скачиваний:
333
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
7.63 Mб
Скачать

6.4.3. Екологічна мережа Сутність і структура

Правове поле. Правові основи формування екологічної мережі вперше були закладені в Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" (1991 рік), в якому говориться про єдину те­риторіальну систему природних територій, що особливо охороняються. Згодом вітчизняними управлінцями та науковцями ця ідея вчасно за­кріплюється в Законі України "Про природно-заповідний фонд України" (1992 рік), а також Програмі перспективного розвитку заповідної спра­ви в Україні "Заповідники" (1994 рік), якою було окреслено загальноте-риторіальну концепцію екологічної мережі в контексті розвитку системи природно-заповідних територій. Даною програмою визначалося, що "розвиток мережі природно-заповідного фонду має відбуватися у по­єднанні з оптимізацією структури інших територій, що особливо охоро­няються і мають екологічні, захисні функції (ліси І групи, зелені зони міст та селищ міського типу, водоохоронні зони, полезахисні лісосмуги та інші), з метою формування з урахуванням ландшафтних умов, струк­тури гідрологічних басейнів, динамічних та інших особливостей природ­них комплексів територіальної основи загальнодержавної системи охорони навколишнього природного середовища, у якій особливо цінні в екологічному відношенні території ("екологічні вузли") з'єднуються між собою "екологічними коридорами", в тому числі транснаціональними".

На виконання Конвенції про біорізноманіття у межах європейсько­го континенту міністрами довкілля й екологічними колами в Софії в 1995 році приймається Пан'європейська стратегія збереження біотич­ного та ландшафтного різноманіття, хоча робота над її створенням розпочалася на 10 років раніше. Стратегія була схвалена 54 країнами, які бажають, щоб мережа могла охоплювати якомога більше різнома­ніття національних систем охорони природи, хоча, як правило, вони досить складні в частині класифікації і структур природоохоронних те­риторій, і часом несумісні одна з одною.

До правових основ відносяться також і такі головні міжнародні до­кументи: Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних пта­хів, Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин, Конвен­ція про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існуван­ня в Європі, Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення (СІТЕЗ), Конвенція про всесвітню спадщину, Конвенція про біорізноманіття, Директиви Європейського Союзу про збереження природних середовищ існуван­ня та дикої фауни і флори, програма "Натура-2000" в рамках Директив Європейського Союзу щодо середовищ існування та щодо диких пта-

213

хів, Резолюції Ради Європи щодо біогенетичних резерватів та щодо нагородження природоохоронних територій Європейським дипломом, прийнятих Європейським Союзом агроекологічних правил, Маастрихт­ської декларації "Збереження природної спадщини Європи: створення Європейської екомережі", доповіді МСОП "Парки заради життя: План заходів для природоохоронних територій Європи" тощо.

Першим спеціальним документом в Україні на виконання Пан'єв-ропейської стратегії збереження біотичного та ландшафтного різнома­ніття була Концепція збереження біологічного різноманіття, яка за­тверджена постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1997 року. її нормами на загальнодержавному рівні проголошено створення національної екологічної мережі - одного з основних напрямів діяль­ності у сфері збереження біорізноманіття. В цьому важливому докумен­ті було також наголошено, що національна екологічна мережа "ство­рюється з метою відновлення природних середовищ існування дикої флори та фауни, покращання стану збереження окремих компонентів біологічного різноманіття, зміцнення екологічних зв'язків та цілісності екосистем" і, при цьому, мають дотримуватися міжнародні вимоги та забезпечуватися її сумісність з аналогічними мережами сусідніх країн. У цьому ж 1997 році 12 листопада постановою Кабінету Міністрів Укра­їни "Про вдосконалення державного управління заповідною справою в Україні" було визначено завдання - розробити Загальнодержавну про­граму формування національної екомережі України, яка була прийнята окремим відповідним законом України в 2000 році. У 2004 році був прийнятий Закон України "Про екологічну мережу України", яким ви­значені структура, її складові елементи, принципи формування, збере­ження, використання, управління, засоби забезпечення екомережі. Особливими нормами цього закону є проектування, схеми і порядок формування, державний моніторинг і облік територій та об'єктів еко­мережі. Таким чином, було витримано принцип успадкованості між державною програмою "Заповідники" і Законом України "Про Загаль­нодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки", причому останній документ має унікальне значення для пострадянського простору, оскільки об'єднує таксономічний і територіальний напрям в охороні природи, є нетрадиційним, зорієн­тованим на широкомасштабне й оперативне підвищення ролі природно-заповідної справи в країні, відкриває нове світобачення в екологізації природокористування.

Головною основою проектування національної екомережі України має бути Зведена схема формування екологічної мережі України, яка є складовою частиною Генеральної схеми планування території України, розробленої інститутом "Діпромісто" та затвердженої в 2002 році від­повідним Законом України "Про Генеральну схему планування терито-

214

рії України". Тобто, серед основних напрямів державного планування передбачено започаткування формування єдиної територіальної сис­теми національної екологічної мережі з необхідністю використання те­риторій та об'єктів природно-заповідного фонду. Для реалізації цього закону організовується спеціальний моніторинг, основи здійснення яко­го регулюються Урядом України. Зведена схема формування екологіч­ної мережі України затверджується Верховною Радою України.

Крім цього, правові основи формування екологічної мережі, збе­реження та використання її природних ресурсів регулюються кодекса­ми України - Лісовим, Водним, Земельним, "Про надра", а також зако­нами України - "Про рослинний світ", "Про тваринний світ", "Про Червону книгу України", "Про охорону культурної спадщини", "Про пла­нування та забудову територій", "Про охорону земель", "Про землеуст­рій", "Про державний контроль за використанням та охороною земель", а також іншими законодавчими актами і нормативно-правовими доку­ментами.

Отже, природно-заповідна справа на сьогоднішній день значно розширила сферу своїх об'єктів, це вже не тільки природно-заповідний фонд, але і всі інші природні території, що особливо охороняються і є просторовими компонентами екологічної мережі.

Елементи екомережі. Ідея екомережі генезисно випливає з те­оретичних основ системи природно-заповідних територій. Вона заро­дилася в наукових працях радянських вчених у галузі заповідної геосо-зології 70-х років XX століття, які під цим явищем розуміли біогеографічну систему природно-заповідних територій, що мають бути з'єднані воєдино "природними коридорами". Екологічна мережа як за­сіб підтримання неперервності рослинного покриву у ландшафтах, що зазнали антропогенного впливу, представляє сукупність вузлових те­риторій, ландшафтно-біотопічна організація яких є непорушеною або більш-менш наближається до природного стану. Крім територій приро­дно-заповідного фонду загальнодержавного значення, які представ­ляють найвищу концентрацію біорізноманіття і є важливими вузловими елементами, до екологічної мережі залучаються також інші природні території, які не зазнали суттєвих антропогенних перетворень. У наці­ональній екологічній мережі України кожна геосозологічна категорія природно-заповідного фонду повинна мати свій статус і функції, які закріплюються законодавчо. Тому національна екологічна мережа має стати справжнім національним надбанням Українського народу, запо­рукою екологічної стабільності всієї території держави. До структурних елементів екомережі відносяться ключові, сполучні, буферні та віднов-лювальні території та інші (рис. 6.7).

215

Рис. 6.7. Варіантна модель структури екомережі Умовні позначення: КТ- ключова територія; БТ- буферна територія; ВТ- відновлювальна територія; ШСТ- широтна сполучна територія; МСТ-меридіанальна сполучна територія.

Ключовими територіями екологічної мережі (рис. 6.8) є природ­ні райони, які різняться між собою за значенням, функціями і концент­рацією біотичного різноманіття. В їх межах виділяються біоцентри, які складають основу заповідних зон. Ключові території забезпечують збереження найбільш цінних і типових для даного регіону компонентів біотичного і ландшафтного різноманіття. У межах Всеєвропейської екологічної мережі в природні райони включаються репрезентативні ландшафти чи їх елементи та місця оселення видів рослин і тварин, що мають європейське значення, тобто офіційно віднесені до існуючих міжнародних документів, національних чи регіональних програм, які

216

стосуються органів державної влади та громадських екологічних орга­нізацій. Передбачається, що основу природного регіону як елемента національної екомережі складуть біосферні заповідники, природні за­повідники, національні природні парки та інші, ізольовані антропоген­ними ладшафтами, природно-заповідні території площею не менше 5000 га.

/-{0

Рис. 6.8. Варіантна модель структури ключової території екомережі Умовні позначення: КТ - ключова територія; БТ - буферна територія; ВТ - відновлювальна територія; ШСТ - широтна сполучна територія; МСТ -меридіанальна сполучна територія; ІСТ - інша сполучна територія; 33 - запо­відна зона (центр рідкісного біорізноманіття); БЗ - буферна зона; ЗВ - зона відновлення; ЛЕК- локальний екологічний коридор.

217

Для прикладу наведемо, розроблену в 2006 році Т.Л. Андрієнко з колегами, схему екологічної мережі Українського Полісся, для якої вони пропонують виділити такі найважливіші екологічні ядра: і - Шацьке; 2 - Прип'ять-Стохідське; 3 - Білозерсько-Черемське; 4 - Перебродське; 5 - Сиропогонське; 6 - Соминське; 7 - Убортсько-Болотницьке; 8 - Чорнобильське; 9 - Дніпровське; 10 - Деснянсько-Старогутське; 11 - Цуманське; 12 - Надслучанське; 13 - Коростишівське; 14 - Міжрі-чинське; 15 - Мезинське; 16 - Верхньоесманське. Ці екологічні ядра за офіційною термінологією можуть бути названими ключовими територі­ями регіональної екологічної мережі Українського Полісся. На сього­днішній день вони включають найважливіші великоплощадні природ­но-заповідні території даного регіону.

Сполучні території або екологічні коридори поєднують між со­бою ключові території, забезпечують міграцію тварин та обмін генетич­ного матеріалу. Екологічні коридори можуть бути неперервними або роз'єднаними, лінійними або нелінійними.

Отже, природні або екологічні коридори- це лінійно витягнуті території чи акваторії з природною або близькою до неї рослинніс­тю, які з'єднують між собою осередки біорізноманіття, у тому числі природно-заповідні або зарезервовані території поміж зміненого в результаті антропогенної діяльності природного середовища. У разі неможливості створення в локальних умовах суцільного екологічного коридору як паліатив можуть використовуватися перервні перехідні зони.

Буферні території або буферні зони забезпечують захист клю­чових та сполучних територій від екзогенних впливів, виділяються для посилення збереження природоохоронної території, термінового збе­реження окремих компонентів екосистем, з метою управління ланд­шафтами, уникнення чи послаблення загроз.

Відновлювальні території або відновлювальні зони забезпе­чують формування просторової цілісності екомережі, для яких мають бути виконані першочергові заходи щодо відтворення первинногогіри-: родного рослинного покриву до оптимального.

Ці чотири елементи екологічної мережі відображають у певній мірі ареали поширення видів та угруповань рослин, фауни, їх міграційні шляхи. Незначні за площею природно-заповідні території можуть вхо­дити до природних коридорів та буферних зон зі спеціальним режимом збереження. Транскордонні природно-заповідні території є зв'язуючими ланками між національними екомережами сусідніх з Україною держав у загальній Всеєвропейській екологічній мережі, В такому разі залежно від статусу природно-заповідні території набувають функцій елемента екомережі, до складу якого вони входять.

Таким чином, екомережа- це цілісна територіальна система взаємопов'язаних переважно охоронюваних природних територій та

218

об'єктів, які в межах фізико-географічного (країни, зони, підзони, краю тощо) чи адміністративно-територіального простору підви­щують природно-ресурсний потенціал і забезпечують цілком стабіль­не і довготривале виконання екологічних функцій і природоохоронних завдань.

Ресурси Всеєвролейської екологічної мережі Основні цілі. Всеєвропейська екологічна мережа є інтегральним поняттям. Під ресурсами її формування треба розуміти, насамперед природоохоронні території, які охороняються й управляються на основі європейського екологічного права. Всеєвропейська екологічна мережа сприятиме досягненню головних цілей основоположного для Європи документа - Пан'європейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття через забезпечення збереження всього комплексу екосистем, середовищ існування, видового різноманіття, а також ландшафтів європейського значення; контролю за забезпечен­ ням достатнього територіального простору для середовищ з метою збереження біотичних видів; створення можливостей для їх розселен­ ня і міграції; забезпечення відновлення пошкоджених компонентів клю­ чових екосистем і захисту їх від потенційної небезпеки.

Всеєвропейська екологічна мережа. Структурні елементи: природні ядра (осередки цілісної природи, ключові райони, можуть бути квазіприродні) - виділяються для збереження біотичного та ландшафтного різноманіття, екосистем, середовищ існування, видів та ландшафтів; екологічні коридори (перехідні зони) виділяються з метою покращання взаємодії природних систем; відновлювальні райони встановлюються для відновлення природного стану або пов­ ного відтворення на порушених елементах екосистем, середовищ існування та ландшафтах європейського значення; буферні зони виділяються для підтримання і захисту мережі від шкідливого зовніш- нього впливу_. _

Програма створення Всєєвропейської екомережі включає розроб­ку фізичної мережі природних ядер, екологічних коридорів, відновлю-вальних районів і буферних зон. Здійснення цього механізму має від­буватися за такими напрямами розвитку:

  • розроблення критеріїв для визначення природних ядер, еколо­ гічних коридорів, відновлювальних районів і буферних зон, беручи до уваги біогеографічні зони Європи;

  • відбір екосистем, типів середовищ існування, видів і ландшаф­ тів європейського значення;

>■ визначення конкретних територій і коридорів, за допомогою яких забезпечуватиметься збереження, а в окремих випадках і покра-

219

щання або відновлення відповідних екосистем, середовищ існування, видів, їх генетичного різноманіття та ландшафтів європейського значення;

► розроблення керівних принципів, які забезпечують максималь­ но послідовне й ефективне здійснення заходів для створення екоме- режі. Всеєвропейська екомережа повинна відповідати ряду вимог: збе­ реженню і відновленню біорізноманіття, адаптації структури до природних і економічних умов територій, інтеграції природоохоронних територій в екологічно збалансовану економіку, мобільності механізму політики охорони природи.

Дуже важливим аспектом під час формування Всеєвропейської екомережі є врахування міркувань щодо збереження біотичного та ландшафтного різноманіття в різних галузях господарства. Головними загальноєвропейськими завданнями в цій діяльності є:

  • звернення до кожної галузі (аграрне, водне, рибне, лісове гос­ подарство, енергетика, промисловість, туризм, оборона, структурно- регіональна політика, розвиток міських і сільських районів) з проханням надати свій власний план збереження біотичного та ландшафтного різ­ номаніття, який має складатися з таких компонентів: опис діяльності, характеристика позитивного і негативного впливу на біотичне та ланд­ шафтне різноманіття; розгляд значення біотичного та ландшафтного різноманіття для даної галузі; визначення завдань, які включають цілі стратегії в Європі і національні цілі в сфері збереження біотичного та ландшафтного різноманіття, визначені офіційними рівнями тощо;

  • сприяння раціональному використанню особливо екологічно цінних (добре збережених) територій у сільськогосподарських районах;

  • забезпечення належного використання механізмів фінансування;

  • забезпечення під час приватизаційного процесу необхідних га­ рантій для біотичного та ландшафтного різноманіття.

Для прикладу візьмемо лісове господарство, на яке покладається найбільш відповідальна роль за збереження лісів у межах Всеєвро­пейської екологічної мережі, де віками відбувалося інтенсивне ведення лісового господарства з орієнтуванням на монокультури, виснаження фунтових вод, фрагментація лісів, лісові пожежі, лісова меліорація, надмірна експлуатація тощо. Для поліпшення ситуації на європейсько­му континенті існують такі загальні інструменти, як Лісові принципи Конференції ООН з питань довкілля та розвитку (ІЛМСЕО), резолюції конференції Міністрів довкілля щодо охорони лісів в Європі; Конвенція про оцінку впливу на довкілля (ЕІА) у транскордонному контексті; Кон­венція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані; Про­токол про викиди азоту, Протоколи 1985 року в Гельсінкі та 1994 року в Осло, резолюція Європейського парламенту про європейські ліси, що­річні звіти про стан лісів у країнах Європи тощо. В цьому аспекті голов­ними є дев'ять таких завдань:

220

  • виділення природних територій, які забезпечують збереження усіх типів лісів в Європі, а також встановлення конкретних пріоритетів, спрямованих на повне забезпечення збереження досі існуючих пра­ лісів;

  • збереження лісових природних територій відповідно до вимог Бернської конвенції (середовищ існування), Директиви Європейського Союзу та Економічної комісії ООН (ОМЕСЕ) щодо видів, які знаходять­ ся під загрозою зникнення;

  • розроблення і здійснення плану заходів, національної політики щодо збереження біотичного та ландшафтного різноманіття під час управління лісами, використання і відновлення їх ресурсів, при цьому з перевагою формування лісонасаджень з корінних деревних видів рос­ лин;

  • організація і проведення наукових досліджень щодо збалансо­ ваного ведення лісового господарства, коригування його систем в Єв­ ропі з метою оптимального пристосування до змін клімату, забезпе­ чення лікувальної та багатьох інших функцій лісів, вироблення раціонального підходу для утримання і накопичення лісами вуглецю, а також інших наукових досліджень, які передбачалися в 1993 році резо­ люцією четвертої Гельсінської конференції міністрів довкілля, присвя­ ченої захисту лісів Європи;

  • формування ефективної мережі природоохоронних територій з метою збереження північних бореальних лісів;

  • вдосконалення механізмів екологічно збалансованого викорис­ тання, охорони стиглих і перестиглих природних лісів південно-західної та південно-східної частин Середземномор'я;

  • визначення й організація планів відновлення найбільш цінних фрагментованих лісів у Центральній та Східній Європі і в районах Ат­ лантики;

  • розроблення програми оцінки і визначення заходів щодо збе­ реження біотичного та ландшафтного різноманіття з урахуванням рин­ кових механізмів та приватизації, які впливають на збалансоване вико­ ристання лісів у Центральній та Східній Європі;

  • запровадження процедур для забезпечення тіснішого співробіт­ ництва з корінним та місцевим населенням з метою ефективного і зба­ лансованого використування ними біорізноманіття лісів у господарсь­ ких і соціальних цілях в арктичних і північних районах, Центральній та Східній Європі.

Отже, прийняття Пан'європейської стратегії збереження біологіч­ного та ландшафтного різноманіття має історичне значення для фор­мування системи природно-заповідних територій України як частини глобального процесу розбудови Всеєвропейської екологічної мережі, яке передбачає: розробку програми формування (особливо на першо-

221

му етапі вже мають бути реальні практичні заходи), стимулювання зу­силь щодо розбудови національних екомереж країн і зміцнення їх єв­ропейських зв'язків, сприяння розповсюдженню екологічної інформації про феномен екологічної мережі.

Мережа природних середовищ існування. Цей тип екосистем Всеєвропейської екологічної мережі охороняється відповідно до Кон­венції про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існу­вання в Європі (Берн, 1979 рік). Бернською конвенцією визначено, що дика флора та фауна є природною спадщиною вічних естетичних, нау­кових, культурних, рекреаційних та екологічних цінностей, які необхід­но зберегти та передати наступним поколінням. Тобто головна мета полягає в охороні дикої флори та фауни в їх природних середовищах існування, особливо тих видів і середовищ існування, збереження яких потребує співробітництва чи сприяння декількох держав. Особлива увага в цьому документі приділяється зникаючим та вразливим видам, у тому числі мігруючим видам. Найважливішим моментом для розвитку природно-заповідної справи є утворення в рамках Бернської конвен­ції Смарагдової мережі Європи, окремими елементами якої визначено 80 типів рідкісних і зникаючих екотопів. Окрім цього, у межах Смараг­дової мережі в Європі розпочалося формування мережі природоохо­ронних об'єктів 'ШТІІКА 2000".

Мережа "КАТІЖА 2000". Мережа таких природоохоронних тери­торій є ключовим елементом у політиці територіальної охорони приро­ди Європейського Союзу, який в 1992 році дав цьому феномену при­родоохоронної діяльності "путівку в життя". Європейська екологічна мережа спеціальних природоохоронних територій запроваджується під назвою 'ШАТУНА 2000" кожною країною-членом Європейського Союзу (відповідно до директиви щодо середовищ існування, стаття 3), яка робить внесок в її створення залежно від розмірів і характеру природо­охоронних територій. З цією метою кожна з них визначає спеціальні природоохоронні території - елементи ландшафтів з лінійною та непе­рервною структурою, які є суттєво важливими, зокрема для міграції, розселення або генетичного обміну диких біотичних видів. Європейсь­кий Союз сформулював зміст цього виду мережі декількома найважли­вішими принципами:

  • присутність людей на природоохоронних територіях регулюєть­ ся політикою збалансованого розвитку і не повинна, як правило, забо­ ронятися;

  • втручання в природні місцезнаходження і популяції видів флори і фауни європейського значення може бути дозволено лише у винятко­ вих випадках і за умови надання гарантій збереження і компенсацій;

222

  • нормальне функціонування мережі забезпечується правовими зобов'язаннями кожної з країн, що підписали відповідну директиву про природні середовища існування біорізноманіття;

  • для успішного формування і збереження мережі потрібна участь місцевого населення та фінансова підтримка місцевими орга­ нами влади.

Мережа природоохоронних територій '^АТІІРІА 2000" не має штуч­них адміністративних меж, а формується на біогеографічних одиницях, тому може виходити за межі країн Європейського Союзу, як це сталося за ініціативою бюро Бернської конвенції в рамках Смарагдової мережі. Мережа "НАШКА 2000" є систематизованою екологічною мережею природоохоронних територій, які створюються в три етапи для збере­ження в Європі певних типів екотопів (близько 250), окремих видів ди­кої фауни (близько 200) та флори (близько 430). Вона відповідно до директив включає і спеціальні зони особливого захисту. Визначення природоохоронних місць у рамках цієї мережі - головний засіб для ви­конання вимог Бернської конвенції у сфері збереження екотопів. Еко­логічна програма даної конвенції передбачає побудову екологічної ме­режі для країн Європейського Союзу на основі виділення природних територій європейського значення, які б представляли основні елементи мережі, зокрема ключові райони (соге агеаз). Процес формування еко-мережі передбачає триєдині дії: створення проекту, його погодження та впровадження.

Смарагдова мережа. У 1989 році постійний комітет Бернської конвенції прийняв декілька резолюцій щодо територіального захисту шляхом створення спеціальної мережі з охоронних і неохоронних об'єктів юрисдикції конвенції. Території цієї мережі повинні представ­ляти особливий інтерес для екології видів, які знаходяться під загро­зою зникнення, ендеміків, а також включати типи природних середо­вищ існування видів, котрі потребують конкретних заходів збереження. Смарагдова мережа є частиною Всеєвропейської екологічної мережі і аналогом мережі природоохоронних територій 'ЗАТОКА 2000", але займає ширший географічний простір, включаючи країни Центральної та Східної Європи. Вона відкрита для політичного, аграрного, економіч­ного і природоохоронного співробітництва. В цілому в утворенні Сма­рагдової мережі можуть взяти участь 45 країн Європи. Участь України в розбудові такого типу мережі може стати ще одним кроком для її вхо­дження до Європейського Союзу.

Рамсарська мережа. В 1971 році (2 лютого) в місті Рамсар (Іран) була прийнята Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжна­родне значення, головним чином як середовища існування водоплав­них птахів (Рамсарська конвенція). Рамсарською конвенцією в поняття "водно-болотні зони" включені дельти, естуарії, прибережні лагуни,

223

мілини, болота з прісною та морською водою. Конвенція дала визна­чення водно-болотним угіддям ~ це райони маршів, боліт, драговин, торфовищ або водойм - природних або штучних, постійних або тимча­сових, стоячих або проточних, прісних, солонкуватих або солоних, включаючи морські акваторії, глибина яких не перевищує шість метрів. Для визначення угідь, які можуть бути заявлені до спеціального Пере­ліку водно-болотних угідь міжнародного значення, конвенцією розроб­лені критерії, серед яких: типовість та унікальність екосистем для біо­географічного регіону, цінність угіддя для підтримання біорізноманіття регіону, існування ендемічних, рідкісних та зникаючих видів рослин і тварин, місце регулярного перебування понад 20 тисяч водних птахів, або важливе місце для нересту, нагулу і зимівлі місцевих видів риб тощо.

Водно-болотні угіддя як тип екосистем Всеєвропейської екологіч­ної мережі відіграють надзвичайно важливу екологічну роль у біосфері як регулятори водного режиму, які підтримують існування характерної флори та фауни, особливо водоплавних птахів, природні ресурси ве­ликого економічного, культурного, наукового і рекреаційного значення, втрата якого була б непоправною. Визначна роль водно-болотних угідь не тільки у збереженні унікального біорізноманіття, а й у кліматорегу-люючих та водоочисних процесах. Велике значення болотних та за­плавних екосистем у формуванні та регуляції стоку річок. Водно-болотні угіддя мають також важливе господарське значення, зокрема, у відтворенні запасів цінних видів риб та мисливських птахів і звірів.

До міжнародного переліку занесено вже близько 900 водно-болотних угідь загальною площею 68 млн га. Україна має досить ваго­мі водно-болотні ресурси, зокрема чотири відсотки її території вкриті поверхневими водами (річками, озерами, водосховищами, ставами тощо), а болота і заболочені землі складають 1,6 %. У нашій державі є й великі морські акваторії, які відіграють надзвичайно важливу екологіч­ну роль, зокрема для міграцій птахів. Для цього беруться під охорону прибережні смуги (шириною від 25 до 100 м залежно від величини річ­ки чи водойми, та не менше двох кілометрів для приморської зони), створюються водоохоронні зони, а найцінніші природні комплекси ре­зервуються і заповідаються. Україна має достатній резерв природних площ для збільшення відсотка водно-болотних угідь вдвічі, практично у кожній області є такі об'єкти, які можуть отримати міжнародний статус охорони. На водно-болотних угіддях дозволяються основні форми традиційного використання природних ресурсів і, разом з тим, заборо­няється діяльність, яка може спричинити загрозу водно-болотним еко­системам, зокрема, проведення осушувальних робіт, розорювання зе­мель, будівництво споруд, зберігання та застосування пестицидів, добрив тощо.

. • 224

і У 1975 році минулого століття Україна запропонувала долучити до цього переліку чотири об'єкти - Дунайські плавні, Сиваш, Ягорлицьку затоку, разом Каркінітську і Тендрівську затоки. Після цього були внесені уточнення до площ і додано ще 18 нових об'єктів. У 1995 році всі вони постановою Уряду України були затверджені і внесені до переліку Рам-сарської конвенції. Це такі 22 водно-болотні угіддя міжнародного зна­чення: 1. Озеро Кугурлуй (Одеська область, 6500 га). 2. Озеро Картал (Одеська область, 500 га). 3. Кілійське гирло (Одеська область, Дунай­ський біосферний заповідник, 32800 га). 4. Озеро Сасик (Одеська об­ласть, 21000 га). 5. Система озер Шагани-Алібей-Бурнас (Одеська об­ласть, 19000 га). 6. Межиріччя Дністра-Турунчука (Одеська область, 7600 га). 7. Північна частина Дністровського лиману (Одеська область, 20000 га). 8. Тилігульський лиман (Миколаївська та Одеська області, Тилігульський регіональний ландшафтний парк, 26000 га). 9. Дельта Дніпра (Херсонська область, 26000 га). 10. Тендрівська затока (Херсон­ська область, Чорноморський біосферний заповідник, 38000 га). 11. Джа-рилгацька і Каркінітська затоки (АР Крим і Херсонська область, Крим­ський природний заповідник, 87000 га). 12. Центральний Сиваш (АР Крим і Херсонська область, Азово-Сиваський національний природний парк, 80000 га). 13. Східний Сиваш (АР Крим і Херсонська область, Азо­во-Сиваський національний природний парк (частина), 165000 га). 14. Ягорлицька затока (Херсонська та Миколаївська області, Чорно­морський біосферний заповідник 34000 га). 15. Молочний лиман (Запо­різька область, 22400 га). 16. Коса і затока Обитічна (Запорізька об­ласть, 2000 га). 17. Гирло ріки Берди, коса і затока Бердянська (Запорізька область, 1800 га). 18. Затока і коса Білосарайська (Донець­ка область, регіональний ландшафтний парк "Меотида", 2000 га). 19. Затока і коса Крива (Донецька область, регіональний ландшафтний парк "Меотида", 1400 га). 20. Шацькі озера (Волинська область, Шаць-кий національний природний парк, 32850 га). 21. Заплава ріки Прип'яті (Волинська та Рівненська області, регіональний ландшафтний парк "Прип'ять-Стохід", 12000 га). 22. Заплава ріки Стоходу (Волинська об­ласть, регіональний ландшафтний парк "Прип'ять-Стохід", 10000 га).

У 2002 році Україна підготувала і подала пропозиції, а через два роки, тобто 29 липня 2004 року, Бюро Рамсарської конвенції затвер­дило 11 нових водно-болотних угідь України міжнародного значення: 1. Аквально-скельний комплекс Карадагу (АР Крим, Карадазький при­родний заповідник, 224 га). 2. Бакотська затока (Хмельницька область, національний природний парк "Подільські Товтри", 1590 га). 3. Великий Чапельський під (Херсонська область, біосферний заповідник "Асканія-Нова", 2359 га). 4. Заплава Десни (Чернігівська область, Деснянсько-Старогутський національний природний парк, 4270 га). 5. Поліські бо­лота (Житомирська область, Поліський природний заповідник, 2145 га).

225

6. Дніпровсько-Орільська заплава (Дніпропетровська область, Дніп-ровсько-Орільський природний заповідник, 2560 га). 7. Озеро Синевир (Закарпатська область, національний природний парк "Синевир", 29 га). 8. Аквально-прибережний комплекс мису Опук (АР Крим, Опукський природний заповідник, 775 га). 9. Торф'яно-болотний масив Перебро­ди (Рівненська область, Рівненський природний заповідник, 12718 га). 10. Пониззя ріки Смотрич (Хмельницька область, національний при­родний парк "Подільські Товтри", 1480 га). 11. Аквально-скельний ком­плекс мису Казантип (АР Крим, Казантипський природний заповідник, 251 га).

Крім цього, готується подання ще на 19 водно-болотних угідь, біль­шість з яких приурочена до природно-заповідного фонду. Таким чином, загальна площа водно-болотних угідь України нині становить близько 4,5 млн га.

Мережа біосферних резерватів. Метою цього типу Всеєвропей-ської екологічної мережі є здійснення конкретних стратегій, що поєд­нують охорону культурної і природної спадщини зі стабільним екологіч­ним, економічним і соціальним розвитком. Особливістю її є збереження типової природи, яка збалансовано використовується. Для досягнення даної мети необхідно забезпечити проведення постійних наукових до­сліджень та активну участь населення в управлінні через навчання та поширення інформації. Відповідно до Севільської стратегії, біосферні резервати формують розповсюджену по всьому світу мережу, відому як світова мережа біосферних резерватів, яка почала формуватися з 1971 року й уособлює механізм для збереження біорізноманіття і зба­лансованого використання його компонентів. Для того, щоб об'єкт був занесений до світової мережі біосферних резерватів, його територія повинна відповідати цілому ряду критеріїв:

  • об'єднувати різноманіття екосистем, у тому числі і змінених лю­ диною, які репрезентують біогеографічні регіони;

  • бути важливою для збереження біотичного різноманіття;

  • забезпечувати можливість для досліджень та демонстрації під­ ходів щодо сталого розвитку в регіональному масштабі;

  • мати достатні розміри, щоб відповідати трьом функціям біо­ сферних резерватів, відповідно до яких здійснюється зонування;

  • мати організаційні домовленості для залучення та участі кола заінтересованих громадських організацій, місцевих громад, приватних осіб у виробленні та здійсненні функцій біосферного резервату;

  • передбачати: а) механізми для управління антропогенною діяль­ ністю, а також діяльністю в буферній зоні; б) план управління усією територією; в) механізм для втілення плану управління; г) програми для наукових досліджень, екомоніторингу, освіти та просвіти.

226

Мережа біогенетичних резерватів;. Це поняття Всеєвропейської екологічної мережі було запроваджене в 1976 році за рішенням Комі­тету міністрів Ради Європи для збереження в найбільш різноманітних і типових природних умовах популяцій рідкісних, унікальних, зникаючих і тих, що перебувають під загрозою зникнення біотичних видів, для за­хисту яких повинні створюватися правовим шляхом природоохоронні території спеціального призначення. Основними цілями створення біо­генетичного резервату є гарантування біологічного балансу, збере­ження потенціалу генетичної різноманітності та різних типів середовищ існування, а також розроблення системи стаціонарів для біологічних досліджень. В окремих випадках біогенетичні резервати також виділя­ються з метою збереження типових зразків європейської флори, фауни та природних територій, враховуючи можливість включення в цю ме­режу транскордонних середовищ, біоценозів та екосистем на базі дво­сторонніх або багатосторонніх угод, що заключаються між державами тощо. Тобто мережа біогенетичних резерватів є предметом міжнарод­ного співробітництва між країнами-членами Ради Європи в аспекті збереження та вивчення цінної біотичної спадщини, що сприяє органі­зації мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО. Отже, формування ме­режі біогенетичних резерватів має дві мети: сприяти забезпеченню біотичної рівноваги і збереженню значущих для Європи видів біорізно-маніття, а також проведенню досліджень щодо функціонування та роз­витку природних екосистем.

Першою резолюцією Комітету міністрів Ради Європи визначені такі поняття:

біогенетичні резервати - природоохоронні території, які мають юридичний статус збереження, є більш-менш типовими, унікальними, незаселеними або малозаселеними людьми;

природні середовища - природні об'єкти, які є середовищами іс- • нування й індивідуального розвитку для особин одного або багатьох охоронюваних видів біорізноманіття.

Основними принципами управління біогенетичними резерватами є такі:

природоохоронний- збереження екологічного балансу одної, декількох чи багатьох наземних та водних природних екосистем;

правовий - отримання правового статусу, який забезпечить ефек­тивне довготермінове збереження природних екосистем;

оптимальної площі- встановлення оптимальної розмірності, яка забезпечить довготермінову життєздатність охоронних природних екосистем, оточуючи їх, за можливості, буферною зоною;

природності - виділення природних і лише мінімально змінених людиною середовищ, відновлення їх до первинного стану і недопу­щення до погіршення;

227

природничої цінності та її безпечності - об'єкт повинен від­повідати хоча б одному із таких критеріїв: типовості, унікальності, рідкіс­ності, уникнення загроз;

менеджменту- забезпечення управління об'єктом відповідно до екологічного імперативу, будь-яка дія не повинна зашкодити стабіль­ності природних екосистем;

формування мережі- формування мережі різноманітних природ­них середовищ будь-якого типу, в першу черіу, з рідкісними видами і тими, що знаходяться під особливою небезпекою, в усіх країнах повинно відбуватися відповідно до принципів формування мережі біогенетич­них резерватів Європи;

дослідницький - включення до національних та міжнародних на­уково-дослідних програм з охорони природного середовища біогенетич­них резерватів як наукових полігонів;

доступності інформації- включення окремих висновків, отри­маних у результаті досліджень, до інформаційних освітніх та навчаль­них програм, громадськість має бути забезпечена необхідною екологіч­ною інформацією та інструкціями.

Іншою відповідною резолюцією Комітету міністрів Ради Європи визначено чотири категорії біогенетичних резерватів:

  • природоохоронні території із строгим режимом збереження еко­ систем;

  • природоохоронні території із традиційним природокористуванням;

  • природоохоронні території з культурною та естетичною цінністю;

► видовжені природоохоронні території з рекреаційною цінністю. Мережа біотопів "СОКМЕ". Цей тип екосистем Всеєвропейської

екологічної мережі має переважно наукове значення. Формування ме­режі біотопів "СОКМЕ" здійснюється на основі класифікації екосистем (біотопів), яка використовується в Західній Європі, де головними типа­ми екосистем вважаються:

  • морські й узбережні екосистеми;

  • екосистеми стоячих та проточних водойм;

  • трав'яні та чагарникові екосистеми; ; ► лісові екосистеми;

  • надмірно зволожені екосистеми (прибережні та болотні);

  • екосистеми скель субнівального та нівального поясів;

  • пустельні екосистеми;

  • агрофітосистеми.

Мережа охоронних ландшафтів. Напівприродні ландшаф" визначними культурними, архітектурними, археологічними й іншими гуманними цінностями є невід'ємною частиною Всеєвропейської еколо­гічної мережі. Вони охороняються відповідно до Європейської ланд­шафтної конвенції (Флоренція, 2000 рік). Мережа цих об'єктів є най-

228

більш розгалуженою, оскільки до її складу входять території, на яких забезпечується екологічно збалансоване ведення господарства, при­родокористування та природовідтворення.

Ресурси Національної екологічної мережі України

Національна екологічна мережа включає елементи міжнародного, загальнодержавного і місцевого значення, які визначаються за науко­вими, правовими, технічними, організаційними та фінансрво-економіч-ними критеріями. На міжнародному рівні вона забезпечує поєднання своїх елементів з екологічними мережами суміжних країн, що входять до Всеєвропейської екологічної мережі, шляхом створення спільних транскордонних територій у межах природних регіонів та природних коридорів, узгодження проектів землеустрою на прикордонних ділян­ках. Моделлю втілення ідей на національному рівні, безперечно, є За­кон України "Про Загальнодержавну програму формування національ­ної екологічної мережі на 2000-2015 роки".

Основною метою Загальнодержавної програми формування наці­ональної екологічної мережі є збільшення площі земель країни з при­родними ландшафтами до рівня, достатнього для збереження їх різ­номаніття, близького до притаманного їм природного стану, та формування їх територіально єдиної системи, побудованої відповідно до забезпечення можливості природних шляхів міграції та поширення видів рослин і тварин, яка б забезпечувала збереження природних екосистем, видів рослинного і тваринного світу та їх популяцій.

Відповідно до законів України "Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки" та "Про екологічну мережу України" до складу територій національ­ної екомережі включаються такі категорії земель:

  • території та об'єкти природно-заповідного фонду міжнародного, загальнодержавного та місцевого значення;

  • землі водного фонду, водно-болотні угіддя, водоохоронні зони;

  • землі лісового фонду, полезахисні лісові смуги й інші захисні насадження, які не віднесені до земель лісового фонду;

  • території з особливо цінними в екологічному відношенні природ­ ними комплексами, на яких зростають рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України, рідкісні види тваринного і рослинного світу, занесені до Червоної книги України, та відповідних міжнародних "чер­ воних переліків", ділянки степової рослинності, кам'яні розсипи, піски, солончаки тощо;

  • землі рекреаційного та оздоровчого призначення з їх природ­ ними ресурсами, які використовуються для організації масового відпо­ чинку населення і туризму та проведення спортивних заходів;

  • частково землі сільськогосподарського призначення екстенсив­ ного використання - пасовища, луки, сіножаті тощо;

229

► радіоактивно забруднені землі, які не використовуються, але підлягають охороні за окремим спеціальним статусом.

З метою формування в Україні складової частини Всеевропейської екологічної мережі та підтримання життєзабезпечуючих функцій довкіл­ля, створення необхідних умов для реструктуризації та зниження ан­тропогенного впливу на нього до екологічно допустимого рівня необ­хідно забезпечити:

  • збільшення площі природно-заповідного фонду шляхом ство­ рення нових, у тому числі і транскордонних, та розширення існуючих територій та об'єктів, які б відповідали умовам збереження особливо цінних природних комплексів;

  • збереження природних ландшафтів на ділянках, що мають іс- торико-культурну цінність;

  • включення до програм екологічного оздоровлення басейнів рі­ чок Сіверського Донця, Південного Бугу, Західного Бугу, Дністра, Ду­ наю заходів щодо створення й упорядження водоохоронних зон і при­ бережних захисних смуг водних об'єктів, запровадження особливого режиму використання земель на ділянках витоку річок;

  • екологічно доцільне збільшення площі лісів і на їх основі фор­ мування єдиної територіальної системи шляхом встановлення спеціа­ льного режиму збереження та використання лісових територій, ство­ рення захисних лісових насаджень та полезахисних лісових смуг;

  • консервація деградованих і забруднених земель з наступною їх натуралізацією, залуження і заболочення земель;

  • збереження природних ландшафтів на землях промисловості, транспорту, зв'язку, оборони.

Ресурси регіональних екологічних мереж

Проектування регіональних екологічних мереж України здійсню­ється відповідно до міжнародних документів, національної норматив­но-правової бази та рішень місцевих органів влади для окремих адмК ністративно-територіальних одиниць поділу (областей, районів, лісо­господарських підприємств), а також природних регіонів (зон, гірських країн, рівнин, низовин, височин, літоральних смуг, басейнів рік тощо). Проектування базується на необхідності виконання регіональних про­грам щодо формування екологічних мереж, які ґрунтуються відповідно на регіональних схемах як основних планіровочних матеріалах. Для розроблення регіональних схем формування екологічних мереж вико­ристовують біосозологічні відомості про охоронне біорізнбманїття ("чер­воні списки", каталоги, програми збереження тощо), загальні відомос­ті про природоохоронні території, правові, статистичні і кадастрові документи, картографічні, землевпорядкувальні і лісовпорядкувальні матеріали, плани консервації, рекультивації земель, ландшафтної ор-

230

ганізації, використання і відтворення природних ресурсів та інші мате­ріали. Всю цю організаційну роботу забезпечують територіальні органи виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середо­вища за участю проектних та науково-дослідних установ. Отже, до складу регіональних екомереж включаються такі категорії земель:

  • території та об'єкти природно-заповідного фонду міжнародного, загальнодержавного та місцевого значення, а також зарезервовані землі;

  • природні території, які не увійшли до природно-заповідного фон­ ду, і на яких зростають природні рослинні угруповання, які занесені до Зеленої книги України, а також рідкісні види тваринного і рослинного світу, які занесені до Червоної книги України, та відповідних міжнарод­ них "червоних переліків" й інших природоохоронних документів;

  • землі лісового фонду (полезахисні лісові смуги, захисні і лісо- плодові насадження, криволісся і рідколісся субальпійського поясу, ліси зелених зон та зон санітарної охорони, водоохоронні ліси, лісо­ смуги вздовж транспортних шляхів, найбільш цінні ділянки захисних лісів й інші ліси загальноекологічного значення);

  • землі водного фонду (водно-болотні угіддя міжнародного, наці­ онального та місцевого значення, болота, водоохоронні зони, водосхо­ вища, річки, озера, прибережні природні смуги);

  • землі лучного, степового й іншого екофонду з природною трав'яною рослинністю (степовою, галофітною, лучною, петрофітною, псамофітною, тобто рослинністю пасовищ, сіножатей, кам'яних розси­ пів, пісків, солончаків тощо);

  • землі оздоровчого і рекреаційного призначення з їх природними ресурсами, лісопарки та ландшафтні парки;

  • ренатуралізовані, рекультивовані та законсервовані землі, при­ родні території військових полігонів тощо;

  • радіоактивні й інші забруднені землі, які не використовуються, але підлягають охороні як природні території з окремим спеціальним статусом.

Окрім цього, до регіональних екомереж можуть бути долучені при­родні території з історично-культурними об'єктами, відведені площі для заліснення, землі з елементами ґрунтової ерозії, хімічного забруднен­ня, залишені сільськогосподарські угіддя тощо.

Формування регіональних екомереж, як правило, відбувається на основі обласних програм екологічного спрямування, наприклад "Еколо­гія - 2010". У радянські часи це були переважно комплексно-терито­ріальні програми охорони навколишнього природного середовища. В цьому -плані особливо активна робота щодо розроблення програм з формування екомереж обласного рівня розпочалася в Карпатському регіоні (Чернівецька область), на Донбасі (Донецька область), Поліссі (Чернігівська область), у місті Києві. Нинішні програми передбачають здійснення заходів щодо використання напівприродних територій для

231

збалансованого збереження біорізноманіття, відновлення екологічного балансу деградованих екотопів та біотопів, відтворення біотичних ре­сурсів.

Контрольні запитання і завдання

  1. Визначити правове поле екологічної мережі.

  2. Дати визначення екомережі.

  3. Охарактеризувати структурні елементи екомережі і навести приклади ключових територій на Українському Поліссі.

  4. Визначити основні цілі Всеєвропейської екологічної мережі.

  5. Що є природними ресурсами Всеєвропейської екологічної мережі?

  6. Дати коротку характеристику поняттям "смарагдова мережа", "мережа об'єктів "МАТІІКА - 2000", "мережа біогенетичних резерватів" та "мережа біо- сферних резерватів".

  7. Охарактеризувати мережу водно-болотних угідь України міжнародного значення.

  8. Які категорії земель складають основу національної екологічної мережі України?

  9. Які категорії земель складають основу регіональних екологічних мереж України?

232