Вступ Шановні читанії

За останні 20-30 років жодній зі світових проблем не було присвя­чено стільки міжнародних рішень, постанов, конвенцій, угод, програм державних органів і громадських організацій на найвищому рівні, як стану довкілля і, насамперед, його біорізноманіттю. Досить лише зга­дати Конференцію ООН у 1992 році, що відбулася у Ріо-де-Жанейро за участю керівників 179 держав світу і де було схвалено Концепцію ста­лого розвитку, тобто невиснажливого використання природних ресурсів, XIX спеціальну сесію Генеральної Асамблеї ООН, Всесвітній самміт вищого рівня, що відбувся в Йоганнесбурзі у 2002 році, та цілий ряд конвенцій, серед яких Рамсарська, Боннська, Бернська, Ріо-де-Жаней-рівська, Паризька та інші.

Така увага до цієї проблеми на засіданнях найвищих рівнів свід­чить про її світове значення. Сьогодні біорізноманіття і фактично, і практично визначає майбутнє світової спільноти, оскільки забезпечує динамічну рівновагу біосфери, її стале функціонування і без перебіль­шення визначає стан головних сфер діяльності людини. Без вирішення проблеми стабілізації його стану не може бути й мови про задовільний екологічний стан Земної кулі й усталений розвиток, а отже, і майбутнє світової цивілізації.

Але, незважаючи на таку увагу до неї на всіх рівнях суспільства, біорізноманіття дотепер не вдалося навіть стабілізувати, і воно продов­жує погіршуватися. Знищуючи його, порушуючи глобальну кліматичну, екосистемну рівновагу, руйнуючи захисні структури біосфери (озоно­вий шар), змінюючи хімічний та фізичний стан атмосфери та гідросфе­ри, людина збільшує антропогенний тиск на біосферу і тим самим від­повідний тиск довкілля на себе. Підтвердженням цього є шість глобальних екологічних криз: 1. Потепління клімату або парниковий ефект. 2. Озонові дірки в стратосферному озоновому горизонті. 3. Кис­лотні дощі. 4. Накопичення в фунтах токсичних відходів, що помітно погіршує якість продуктів та викликає отруєння у людей. 5. Опустелю-вання - деградація ґрунтів з втратою продуктивності та родючості. 6. Загроза біорізноманіттю, що призводить до зникнення видів, в ре­зультаті чого вже сьогодні може зникнути 26 тисяч видів рослин і тва­рин, а за наступні 50 років при зростаючих темпах деградації приро­ди - до чверті з вже відомих науці видів.

Таким чином, цілком очевидно, що сучасна модель розвитку сус­пільства веде до катастрофи, а негативні зміни довкілля набувають глобального масштабу та незворотного характеру. Зростаюче духовне

спустошення населення світу є віддзеркаленням спустошення біоріз-номаніття, яке сьогодні досягло таких масштабів, що порушує динаміч­ну рівновагу біосфери та її самовідновлення. І тому на даному етапі подальшого розвитку цивілізації вже немає ніякого сумніву, що саме збереження біорізноманіття є ключовою проблемою виживання націй та етносів і збереження їх менталітету.

Історія Земної кулі за останні три мільярди років вважається істо­рією становлення біорізноманіття, яке є атрибутом, матеріального сві­ту, що існує у різних формах і якостях. Людина - його невід'ємний елемент і поза біорізноманіттям існувати не взмозі. Так само не мо­жуть існувати нації. Всі вони формуються серед біорізноманіття певно­го біому і під його впливом. Національні особливості, менталітет нації є віддзеркаленням особливостей біорізноманіття біомів, тому його збе­реження вкрай необхідне для збереження самобутності нації, і не тіль­ки. Біотичне різноманіття забезпечує функціонування біосфери, під­тримку її рівноважного стану, ресурси для багатьох галузей економіки, освітні, виховні, пізнавальні, рекреаційні й оздоровчі запити населення, є банком генофонду національного і світового значення.

Одним із найважливіших і екологічно багатофункціональних біомів земної поверхні є ліси, які на території України є основним типом рос­линності. В них зростає 1074 види рослин, що становить близько 24 % природної флори України, причому майже однакову роль відіграють як бореальні, так і неморальні елементи. Про різноманітність і цінність лісів свідчить і значна участь рідкісних видів, занесених до Червоної книги України (із 541 виду в лісах зростає 128). Однак сучасний стан лісів нашої держави не відповідає вимогам Концепції сталого розвитку і сучасним соціально-економічним умовам країни. Головною вадою, на наш погляд, є те, що ведення лісового господарства ще не базується на екологічному імперативі. Внаслідок антропогенного тиску екологічна ємність лісів на сьогодні вичерпалась на 40-^45 %, майже половина лісів штучного походження, погіршився якісний, а за рахунок експансії малоцінних видів збільшився кількісний склад порід, суттєво розбалан-сувалася вікова структура деревостанів (лише 11 % стиглих і перестій­них), втрачається екологічна стійкість лісів, лісовідновлення вимагає великих витрат, воно не орієнтоване на збереження корінного біоріз­номаніття, не відповідає біологічним особливостям лісових видів, на великих площах лісовий покрив забруднений хімічними та радіоактив­ними речовинами, порушені його гідрологічні умови, почастішали еро­зійні процеси, що в значній мірі призводить до захворювання лісів. За цих обставин у найближчі 20-30 років слід очікувати подальшого погір­шення екологічної ситуації в країні, активізації процесів ослаблення та всихання лісів, збільшення частки малоцінних лісів та зменшення їх продуктивності.

Така екологічна ситуація повинна викликати докорінні зміни в га­лузі природоохоронної політики й управління лісами, як це ми бачимо в передових країнах світу. Тому збереження біорізноманіття має бути не тільки справою міжнародної і державної політики, але й всіх верств населення від президентів країн до школярів, для чого потрібна най-ширша обізнаність про проблеми довкілля. Одним із засобів досягнен­ня цього є отримання і поширення професійних природоохоронних знань у вищих закладах освіти.

Представлений навчальний курс охоплює передові досягнення науки і практики природно-заповідної справи на регіональному, націо­нальному та міжнародному рівнях розвитку. Водночас при викладанні даної дисципліни студентам будуть запропоновані найсучасніші знання про створення й функціонування природно-заповідних територій та їх географічних й екологічних мереж, засоби та механізми державного управління, охорону та використання ресурсів природно-заповідного фонду тощо.

Цю книгу написано на основі теоретичних знань автора та практич­ного досвіду з роботи в Головному управлінні національних природних парків і заповідної справи і Державній службі заповідної справи Міні­стерства охорони навколишнього природного середовища України. При цьому він використав багатий нормативно-правовий, довідковий, ста­тистичний матеріал, а також деякі конструктивні підходи, що висвітлені в перших пробних навчальних посібниках з природно-заповідної спра­ви в Україні.

Шановні студенти!

Перед Вами нове видання, яке так довго чекала природоохоронна спільнота і яке конче необхідне Вам - молодому поколінню. Ця книга є сучасним джерелом передових знань в галузі територіального збере­ження живої природи України. Вона написана моїм учнем, а нині провід­ним фахівцем у галузі природо-заповідної справи спеціально для тих, хто хоче присвятити себе охороні безцінного скарбу нашої планети -лісів. Тож, працюючи у сфері лісового та садово-паркового господар­ства, завжди користуйтеся набутими природоохоронними знаннями та намагайтеся передавати їх широким верствам населення України, не байдужим до цієї проблеми.

Ю.Р. Шеляг-Сосонко

академік НАН України,

лауреат Державної премії України,

Заслужений діяч науки і техніки України,

доктор біологічних наук, професор

Розділ 1 СУТНІСТЬ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОЇ СПРАВИ

Природно-заповідна справа в нашій країні на нинішньому етапі свого розвитку задекларована на найвищому рівні як сучасний пріори­тет довгострокової державної політики. Це, безумовно, є свідченням цивілізованого шляху розвитку України, яка своєю політикою передба­чає докорінне удосконалення й оптимальне функціонування природно-заповідної справи відповідно до нових соціально-економічних умов, її інтеграцію у Всеєвропейську стратегію збереження біотичного та ланд­шафтного різноманіття, синтез в єдину систему як нових поглядів, так і апробованих вже протягом історичного розвитку в Україні принципів, підходів та показників створення та функціонування природно-заповід­ного фонду. Наміри України інтегруватися в європейський природо­охоронний простір зобов'язують її, насамперед, закріпити за держав­ним механізмом управління природно-заповідною справою вирішальну роль права, збалансованого бюджету, надання пріоритетного значення соціальному й екологічному факторам у прийнятті управлінських рі­шень, приведення у відповідність до об'єктивних умов розвитку біль­шості традиційних понять, принципів та підходів у формуванні та існу­ванні природно-заповідного фонду. Сучасна природно-заповідна справа має стати комплексною системою узгоджених між собою й об'єднаних єдиною метою, методологією та ідеологією традиційних і новітніх по­глядів, положень і понять, принципів та механізмів їх реалізації, спря­мованих на збереження, відтворення та збалансоване розумне вико­ристання природно-заповідного фонду.

Водночас дуже важливим є також створення засад для системи прийняття управлінських рішень на різних щаблях влади через склад­ний і довготривалий процес реформування, переорієнтування, вдоско­налення та визначення стратегічних напрямів довгострокового розвит­ку природно-заповідної справи, в тому числі діяльності заповідників і національних природних парків України та інших територій і об'єктів природно-заповідного фонду з метою своєчасної, поступової і без втрат інтеграції в ринкову систему країни. Така політика диктується тим, що вирішення головних природоохоронних проблем в Україні галь­мується певною відсталістю та недосконалістю як ідеології, принципів та методів природоохоронної теорії, так і системи практичних рішень щодо збереження, відтворення та збалансованого використання при­родно-заповідного фонду, управління у цій сфері, недостатнім розвит­ком геосозологічних досліджень, низьким рівнем фінансового, матері­ально-технічного та кадрового забезпечення. Сучасна ідеологія природно-заповідної справи визначає першочергові та довготермінові засади збереження біотичного та ландшафтного різноманіття через

10

заповідання цінних природних комплексів і є обов'язковою складовою збалансованого розвитку держави, а в більш загальному значенні -виживання людської спільноти.

Специфічність та своєрідність розвитку природно-заповідної спра­ви спонукають до особливої уваги у визначенні її об'єкта та предмета. Вже стало очевидним, що в об'єкті природно-заповідної справи про­стежуються як матеріальні, так і нематеріальні аспекти, а предмет має відображати основні структурні елементи об'єкта і напрями його розвит­ку. Звідси, об'єктами природно-заповідної справи є:

матеріальні - виділені, запроектовані та зарезервовані для запо­відання природні території та їх мережі, території й об'єкти природно-заповідного фонду та їх мережі, охоронні зони, екологічні мережі та її територіальні елементи, біорізноманіття заповідних та інших охорон­них екосистем;

нематеріальні - морально-етичні, освітні, світоглядні норми і стан­дарти, сакральна, естетична, духовна, етнічна, символічна цінність, ідеальна природа, любов і патріотизм до природи тощо.

Отже, головним матеріальним об'єктом природно-заповідної справи є природно-заповідний фонд як своєрідна природно-терито­ріальна система, яка відображає сукупність природних територій, категорій різних рангів, що взаємопов'язані та взаємодоповнюють один одного, а також забезпечують у межах регіону, держави чи між­державного простору цілком стабільне та довгострокове виконання природоохоронних завдань.

Предметом природно-заповідної справи є: вивчення, виділення, резервування, проектування та функціонування територій та об'єктів природно-заповідного фонду, їх мережі й екологічної мережі.

Основні завдання природно-заповідної справи вперше в 1994 році масштабно були визначені Програмою перспективного розвитку заповідної справи в Україні ("Заповідники"), а саме:

• створення нових територій та об'єктів природно-заповідного фон­ ду як важливого інтегрального екологічного показника й оптимізація існуючих природно-заповідних територій (пріоритетний розвиток полі- функціональних) з метою поліпшення умов для збереження природних комплексів;

• удосконалення класифікації природно-заповідного фонду шля­ хом запровадження нових та уточнення статусу існуючих категорій;

• забезпечення репрезентативності природно-заповідного фонду за флористичною, біоценотичною, фауністичною, геологічною, ґрунто­ знавчою, ландшафтною й іншими екологічними ознаками;

• формування загальнодержавної територіальної комплексної си­ стеми охорони навколишнього природного середовища (екомережі) на основі поєднання територій та об'єктів природно-заповідного фонду з іншими природними територіями, що особливо охороняються;

11

• запровадження регулярного наукового аналізу стану природно- заповідного фонду, органічного поєднання завдань розвитку природно- заповідної справи з системою освіти, екологічного та патріотичного виховання;

• підвищення ефективності участі України в міжнародному співро­ бітництві у сфері природно-заповідної справи, створення міжнародних поліфункціональних природно-заповідних територій;

• удосконалення системи державного управління, перш за все, за­ повідниками та національними природними парками;

• посилення відповідальності за порушення режиму природно- заповідних територій.

На сучасному етапі розвитку природно-заповідної справи досі ак­туальними і трьома найголовнішими її завданнями залишаються:

• покращання екологічного стану країни згідно з конституційним правом населення на чисте довкілля через створення географічно ре­ презентативної мережі природно-заповідних територій;

• перехід на збалансоване співвідношення земель природно-запо­ відного фонду з іншими категоріями земель і визнання його обов'язко­ вою складовою сталого розвитку держави;

• пріоритетність збереження біотичного та ландшафтного різно­ маніття через формування національної екологічної мережі України, організація системи екологічного моніторингу природоохоронних тери­ торій та управління ними, підвищення рівня екологічної та природо­ охоронної свідомості населення.

Тлумачення термінів. Поняття "заповідна справа", на нашу дум­ку, є інтегральним і включає в себе дві змістові частини - це про збе­реження природної спадщини, з одного боку, та культурної спадщини -з іншого. Відповідно, воно вже стало правовою нормою, звичне для вчених, широко використовується в природоохоронній літературі тощо. Однак, залежно від об'єкта та сфери діяльності ці дві половини цілого "заповідної справи" все-таки варто розглядати окремо. В такому разі, в природоохоронній галузі необхідно вживати термін "природно-запо­відна справа", а відповідно в галузі охорони пам'яток, культури, істо­рії, архітектури, де функціонує своя класифікація охоронних об'єктів, доцільно користуватися терміном "культурно-заповідна справа". Коли йде мова про спільні інтереси у збереженні культурних і природ­них об'єктів, варто застосовувати традиційний термін "заповідна справа".

На сьогоднішній день існують різні тлумачення змісту поняття "природно-заповідна справа", а саме як науки, власне справи, практич­ної діяльності, гуманістичної ідеології тощо. Серед вчених та практиків також немає єдності поглядів на феномен природно-заповідної справи. Більшість із них не нада'вали великої уваги поясненню змісту цього тер­міна, а сприймали його в широкому розумінні таким, яким він є, тобто як певний вид діяльності щодо заповідників чи інших охоронних природ-

12

но-територіальних об'єктів. Наприклад, наукові знання про природо­охоронні території і механізм їх збереження М.Ф. Реймерс називає се-портологією (від англ. "зиррогі"- підтримка, допомога). А.А. Коваль­чук наводить таке визначення: "Заповідна справа - екодисципліна, предметом якої є розробка концепцій та пошук шляхів збереження природного розмаїття за допомогою об'єктів природно-заповідного фонду в умовах наростання у природних екосистемах необоротних змін, що спричиняються антропогенною активністю". М.Д. Гродзин-ський вважає, що "заповідну справу можна визначити як теорію і прак­тику збереження та відновлення природних комплексів і їх компонен­тів, а також їх раціонального використання в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду", хоча тут же заперечує: "Не сама заповідна справа шукає та формулює нові наукові закони чи концепції". Якщо так, тоді яка вона теорія? На нашу думку, сучасний рівень розвит­ку науки про природоохоронні території дає підстави вважати, що при­родно-заповідна справа володіє теоретичними засадами. Вже сьогодні стало очевидним, що природно-заповідній справі притаманна досить значна кількість концепцій, закономірностей, постулатів, принципів, методологій і методів. Багатьма вченими доведено, що саме її науко­вий сектор представляє система наук з рядом загальнонаукових і спе­ціальних методів, серед яких можна назвати методи класифікації, ре­презентативності, визначення мінімальної й оптимальної площ природно-заповідних територій, методичні підходи до розташування охоронних і функціональних зон тощо.

Історично так склалося, що в Україні термін "заповідна справа" за­кріпився від російського "заповедное дело" в первісному його значенні лише як "справа про заповідники". В Росії всі категорії земель приро­доохоронного призначення об'єднані поняттям "особо охраняемьіе природньїе территории". Перейнявши і це поняття, українські законо­давці зберегли його в значенні як природні території, що особливо охороняються, до яких віднесли і території та об'єкти природно-заповідного фонду. У 80-х роках XX століття українська заповідна гео-созологія отримала нові терміни "природно-заповідні території", "при­родно-заповідна мережа" і "природно-заповідний фонд". Тоді виникає питання, чому відповідно до змісту цієї термінології не був введений термін "природно-заповідна справа". Мабуть, данина стереотипам. На­томість, українські фахівці далі розвинули суть ідеології заповідної при­роди, розширили об'єкт і зміст поняття "заповедное дело", але, на жаль, не змінили назву терміна, який настільки сильно укорінився в нашій країні в науковому, прикладному й правовому вживанні. Лише 23 травня 2005 року "крига скресла". Вперше на офіційному рівні тер­мін "природно-заповідна справа" був вжитий Президентом України В.А. Ющенком у відповідному указі.

13

І 1991 року и незалежній Україні поступово змінюється і вектор рйййитку природі ю-зштовідної справи, орієнтуючись на виконання між-ин|нідмих природоохоронних зобов'язань. У зарубіжній співпраці на­шим фахівцям доводиться користуватися власне світовими терміноло­гічними стандартами, дуже уважно перекладаючи їх на державну мову, не забуваючи і про вітчизняні відповідники, оскільки в західних глосарі­ях світу термін "заповідна справа" не наводиться.

В науковій сфері природно-заповідної справи варто вживати тер­мін "заповідна геосозологія", запропонований С.М. Стойком, а в сфері охорони біорізноманіття - генетично споріднений, але в значній мірі відокремлений термін "біосозологія", який в нашому розумінні є не що інше як "біологія охорони природи" (від англ. "сопзеп/аііоп ЬіоІ-оду") М. Сулея та Б. Уілкокса.

У цьому виданні в обсязі лише окремого розділу ми приділили увагу біосозології, оскільки такий курс потребує окремого видання. Зважаючи на літературні джерела та вищезазначене, цілком логічно можна вважати, що основними науковими дисциплінами природно-заповідної справи як їх системи є: геосозологія, екосозологія, фітосо-зологія (аутфітосозологія і синфітосозологія), мікосозологія, зоосозоло-гія, біосозологічні - історія науки та ресурсознавство.

Отже, в результаті аналізу змісту вищевикладених наукових по­нять пропонуємо достатньо складне, але науково містке тлумачення об'єкта, якому власне і присвячене це видання. Природно-заповідна справа- це система наукових, правових, економічних, еколого-освітніх, культурно-виховних, созотехнологічних, організаційно-тех­нічних та інших заходів, моральних норм і гуманістичних світоглядів, спрямованих на збереження варіабельності біорізноманіття на ге­нетичному, видовому, популяційному, біоценотичному, біогеоцено-тичному, ландшафтному, біомному, біосферному рівнях організації живого, забезпечення його відтворення та можливості екологічно збалансованого гуманного використання.

Таким чином, у науковому аспекті природно-заповідна справа є комплексною проблемою і складається із наукових дисциплін екологіч­ного спрямування й науково обґрунтованих практичних заходів, які спрямовані на дослідження біологічних та екологічних основ виділен­ня, організації і функціонування природно-заповідних територій як сис­теми географічних та екологічних мереж.

Контрольні запитання і завдання

1. Що таке об'єкт і предмет природно-заповідної справи?

2. Які основні завдання природно-заповідної справи?

3. Охарактеризувати сутність терміна "природно-заповідна справа".

4. Охарактеризувати становлення терміна "природно-заповідна справа".

5. Дати визначення понять "природно-заповідна справа" і "природно- заповідний фонд".

14

Розділ 2

ІСТОРІЯ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОЇ СПРАВИ