6.4. Формування мережі природоохоронних територій

6.4.1. Системні основи формування мережі природно-заповідних територій

Поняття про систему природно-заповідних територій

Система - це виділена з навколишнього середовища цілісна мно­жина елеменів, які об'єднані між собою сукупністю внутрішніх зв'язків та відношень. Виходячи з даного визначення, для аналізу системи необхідно виділити елементи, з яких вона складається, та внутрішні зв'язки і відношення, які утворюють систему. Розуміння елементів у загальному вигляді не потребує пояснень - це те, що вступає у взає­модію, взаємозв'язки, що має відношення до інших об'єктів, понять, категорій системи, це - склад системи. Елементи системи розгляда­ються з урахуванням їх місця та функції в цілому, вони відносно не­подільні, лише в контексті відповідного завдання і об'єкта. Не потребує особливих пояснень та розуміння взаємозв'язків і взаємовідношень елементів у системі.

Сила внутрішніх зв'язків, які створюють систему в даному випадку, в інших різних системах може бути досить різною. Якщо є зв'язки між окремими елементами, які створюють систему, тоді має бути і єдність між ними. У цьому аспекті важливе значення відіграє встановлення цих внутрішніх зв'язків. В.І. Василевич вважає, якщо в сукупності елементів з'являється якась цілісність, загальні властивості й упорядкованість, то її можна приймати за систему.

Вимога щодо системності по відношенню до природних об'єктів, що охороняються, є відбиттям розвитку системного підходу до всіх га­лузей знань за останні 25 років і може слугувати інструментом упоряд­кування та надання існуючій сукупності природно-заповідних територій нових властивостей та нової цінності.

Виходячи із вищевикладеного, природно-заповідний фонд може бути розглянутий з точки зору не лише як проста сукупність дискретних державних категорій заповідності, але і як певна система всіх охорон­них природних наземних й акваторіальних об'єктів, що мають цілісне загальне призначення, але різні функції. Питання про створення єдиної системи природно-заповідних територій, як одного з напрямів глобаль­ного збереження природи, було порушене вченими лише за останні декілька десятиріч, коли екологічна криза стала очевидною. Складність цього питання полягає ще у тому, що існуючі мережі природно-заповід­них територій створювалися поступово, в міру того, як бралися під охорону окремі природні об'єкти. Природно, що мета створення систе­ми в її сучасному сприйманні не ставилася. Тому, як вважає А.Ж. Мел-лума (1988), при плануванні системи природно-заповідних територій

141

для конкретних територіальних одиниць (областей, районів тощо) необ­хідно передбачити набір категорій об'єктів заповідання, який би за­безпечив вирішення поставленої мети, а також набір поодиноких тери­торіальних об'єктів природи, які планується охороняти.

Система природно-заповідних-територій є реальним явищем, і водночас абстрактним відображенням дійсності. Створення такої аналітичної системи представляє розумову діяльність по упорядкуван­ню природно-заповідних територій за системними принципами, які бу­ли вибрані. При визначенні поняття "системи" необхідно враховувати тісний взаємозв'язок його з поняттям "елемента", "цілісності", "структу­ри", "зв'язку" тощо.

З позицій системного підходу цілком логічно вважати, що елемен­тами системи природно-заповідних територій можуть бути й природо­охоронні категорії об'єктів різних рангів, де цілісність системи визнача­ється спільністю цілей збереження та відновлення генофонду, біоріз-номанітності, еталонів природних екосистем тощо. Структурність системи природно-заповідних територій визначається таким набором доповнюючих категорій, який може представити у достатній мірі цілісну просторову систему конкретної територіальної одиниці. Ієрархічність, багатоскладовість характеризують будову системи та її функціонування. Окремі рівні системи обумовлюють нові аспекти її поведінки, а цілісне функціонування виявляється результатом взаємодії всіх її сторін та рівнів ієрархії. Система природно-заповідних територій характеризу­ється не тільки наявністю зв'язків та відношень між її елементами, але і неподільною єдністю у взаємозв'язках з екзогенним середовищем, з яким система виявляє цілісність. Природно-заповідні території завжди беруть участь у формуванні умов середовища, а також виконують різні захисні функції, що обумовлено їх положенням у просторі по відно­шенню до різних джерел впливу.

У багаточисельних бібліографічних джерелах часто вживаються терміни "мережа" та "система", причому здебільшого мова йде в основ­ному про мережу, а не про систему природно-заповідних територій. Лише деякі автори розуміють мережу як систему, а М.Ф. Реймерс та О.В. Яблоков (1982) навіть протиставляють ці терміни. На нашу думку, зазначені поняття дуже близькі і, можливо, відрізняються лише за об­сягом. Мережа передбачає формування єдиної цілісності та структур­ності на території і представляє собою лише сукупність рівномірно або нерівномірно розміщених природно-заповідних територій. З нашої точ­ки зору, система володіє яким-небудь абстрактно-просторовим цілісним окресленням, а мережа є його матеріально-територіальним відобра­женням. Чи правомірно мережу розуміти як систему? А.Ж. Меллума на це питання відповідає таким чином, що певна ціленаправлена діяльність з охорони природних об'єктів - їх виявлення, збереження,

142

облік, управління діями - все це надає сукупності природно-заповідних територій системних властивостей. Саме в цьому аспекті варто гово­рити про систему. З таким трактуванням можна погодитися, однак сис­тема володіє більш складним механізмом своєї побудови і функціонування елементів, що знаходяться у взаємозв'язку та різнобічних відношеннях. Врешті-решт основні системні аспекти про­являються в цілісності і структурності, відкритості та динамічності, зоанішній взаємозалежності системи, внутрішній взаємозв'язаності її елементів. Єдність елементів створюється завдяки наявності прин­ципів, способів, законів зв'язку, відношень їх у рамках єдиного цілого. З позицій сучасної теорії системного підходу очевидна і система управління. За станом природних об'єктів можна однозначно оцінити їх внутрішні зміни, визначені процесами саморозвитку природи даного регіону і біосфери в цілому й обсягами вилучення природних ресурсів. Тому емпірично побудована сукупність об'єктів має бути замінена сис­темою, організованою відповідно за спеціально розробленими принци­пами управління.

Планування мережі природно-заповідного фонду здійснюється на науковій основі, здебільшого за басейновим підходом, часто на підста­ві даних про ландшафтну структуру регіону, за показниками його біо­тичного різноманіття та основних напрямів поточного та перспективно­го господарського освоєння. Мінімальним рівнем планування системи є екорегіон (той же басейн ріки), у якому втілюється загальнодержавна система охорони й управління природно-заповідними територіями.

Система природно-заповідних територій повинна відповідати ряду вимог, які забезпечують вирішення поставлених перед нею завдань.

Поліфункціональність. Ця вимога випливає з поліфункціональної ролі фітостроми, тому система повинна враховувати всі її функції та рівні організації з метою забезпечення повноосяжного збереження природної різноманітності.

Розвинутість. Система повинна охоплювати всі території у відповідності до конкретних цілей її створення в конкретних природних та соціально-економічних умовах. Ступінь розвинутості може бути оха­рактеризований зайнятою площею або питомою вагою площі природ­но-заповідної території чи показаний через розвинутість її структури, як просторової, так і категоріальної. Уявлення про категоріальну та функціональну розвинутість системи дає співвідношення категорій та функцій природно-заповідних територій, які розрізняються за статусом і режимом збереження.

Взаємопов'язаність. Система природно-заповідних територій пов'язана із системою вищого рівня, в рамках якої вирішуються більш загальні природоохоронні завдання: ресурсоохоронні, середовищетві-рні та об'єктозахисні, пізнавально-рекреаційні, етноохрронні, наукові.

143

Вона має бути інтегрованою із системою свого управління, господар­ського розвитку, наукових досліджень та іншими системами, які до цьо­го мають відношення.

Повнота. Система повинна охопити найцінніші для науки та гос­подарства природно-територіальні комплекси, які сформувалися в різних екологічних умовах, і відображати широтно-меридіанальні, а в гірських регіонах - висотно-поясні закономірності розповсюдження лісових комплексів. Вона має охопити максимальну кількість раритет­них об'єктів регіону та репрезентативно характеризувати природу його фізико-географічних та біогеографічних територіальних одиниць.

Відкритість і простота. Система повинна мати можливість постійного доповнення об'єктами та новими категоріями або удоскона­лення без корінної перебудови, а також здатність досить спрощеного цілеспрямованого управління.

Довговічність. Система є постійною щодо збереження функцій протягом всього часу і не може бути розформованою, оскільки створю­ється на вічне існування.

За різними критеріями система може поділятися на підсистеми. Наприклад, за значенням легітимних категорій можна виділити такі категоріальні підсистеми.

Міжнародна. Біосферні заповідники відповідно до своїх завдань і цілей повинні бути основою глобальної системи контролю за станом, еволюцією й антропогенними змінами природних екосистем. Створен­ня мережі біосферних заповідників (біосферних резерватів) дозволяє виконати завдання Програми ЮНЕСКО "Людина і біосфера" та Севільської стратегії. Якщо біосферний заповідник як категорія є най­вищою формою природно-заповідних територій, то за кількісним скла­дом ми не можемо визнати, що він повинен займати центральне місце в системі, оскільки представленість біосферних заповідників на національному рівні охорони може виявитися недостатньою для вирішення глобальних завдань. У систему природно-заповідних тери­торій, як центрів суворого режиму збереження ландшафтів та біоріз-номаніття, вони повинні бути включені як паліативи для природних за­повідників.

За аналогічними принципами формування мережі біосферних за­повідників створюються умови для організації мережі подібних за зав­даннями та структурою об'єктів таких категорій як міждержавний за­повідник та природний міжнаціональний парк. Створення спільних природних заповідників та національних природних парків, як вважає С.М. Стойко (1992), є однією з форм міжнародного співробітництва в галузі охорони природи, до якого країни закликають МСОП, ЮНЕП, ЮНЕСКО. Для їх організації можливості в Україні є, особливо в Кар­патському регіоні. Тут створено перший у світі міждержавний трилате-

144

ральний (Україна, Словаччина, Польща) біосферний резерват "Східні Карпати", який на території нашої держави представлений Ужанським національним природним парком та регіональним ландшафтним пар­ком "Надсянський".

Загальнодержавна. Система природних заповідників в Україні в цілому вже склалася завдяки глибокій історичній сутності цієї категорії, яка є головною в структурі даної підсистеми. Сюди можна також долу­чити національні природні парки, які у значній мірі відповідають вимо­гам державного рівня охорони природи. Ці природно-заповідні терито­рії виявилися найзручнішими для сприйняття нових концепцій у природно-заповідній справі. На них покладено завдання інтеграції ідей охорони природи із соціальними, культурними й економічними інтере­сами, національними традиціями. Системи категорій національного рівня охорони природи у країнах Європи є найбільш розгалуженими та представницькими. Мета збереження природи висуває національні природні парки в ряд територій, що особливо охороняються, а також вказує на їх багатофункціональне призначення - від ресурсоохоронно-го до еталонно-заповідного.

Регіональна. Вивчення організації відпочинку в зарубіжних націо­нальних парках показало, що ні законодавче забезпечення охорони, ні обмеження відвідування не можуть зменшити надвикористання цінних у науковому або рекреаційному відношенні об'єктів, якщо поблизу них не створені умови для приваблення відпочиваючих на більш ординарні ресурси природних територій. З огляду на це біля національних при­родних парків повинні створюватися регіональні ландшафтні парки, які відіграють важливу роль у системі охорони природи багатьох країн Єв­ропи. Поняття регіонального ладшафтного парку значно ширше, ніж поняття деяких категорій місцевого значення.

Місцева. У системі природно-заповідних територій необхідна й така категорія, яка передбачає відновлення та відтворення окремих або декількох компонентів найбільш цінних типових чи унікальних при­родних комплексів. Цією категорією може бути заказник, який також має важливе регіональне значення у системі природно-заповідних те­риторій, а як форма охорони є досить ефективною. Найбільш спроще­ну за завданнями й образну за уявленням форму мають пам'ятки при­роди. Введення цієї категорії до місцевої підсистеми необхідне для охорони незначних за площею територій (лісовий квартал, виділ) та окремих її об'єктів. Естетичний і культурно-освітній аспект пам'яток природи істотним чином відрізняє їх від заказників, а менша площа - і від регіональних ландшафтних парків. У класифікації природно-запо­відного фонду України ще є одна особлива категорія місцевого зна­чення - заповідне урочище. За цілями й об'єктами охорони ця катего­рія близька до мікрозаповідників (філіалів, відділень чи масивів

145

природних і біосферних заповідників), а відрізняється лише за ознакою наявності у заповідного урочища не штучних, а природних меж.

Аналізуючи структуру системи природно-заповідних територій, з нашої точки зору, необхідно виробити чіткі критерії розмежування між об'єктами міжнародного, загальнодержавного та місцевого значення. Наприклад, важко відрізнити за науковою цінністю заказник загально­державного значення від заказника місцевого значення. У системі при­родно-заповідних територій в обсязі однієї категорії повинна бути єди­на уніфікація.

Отже, за якісним і кількісним змістом, науковою й екологічною цінністю, режимами збереження природно-заповідні території є нерів­нозначними. Тому можуть бути об'єднані за близькими ознаками у певні сукупності, що представляють яку-небудь природоохоронну кате­горію. Єдиної категоріальної структури системи природно-заповідних територій досі не розроблено, бо і природно-заповідний фонд України за кількістю і якістю категорій також не є досконалим. До його складу увійшли як природні території, так і штучні об'єкти. Із природних - це загальновизнані природні й біосферні заповідники, національні природ­ні, регіональні ландшафтні парки, заказники і пам'ятки природи, за­повідні урочища. У зарубіжних країнах є цілий ряд інших категорій. У кожної країни свої особливі, але, в основному, всі вони керуються кла­сифікацією МСОП.

Серед учених з цього питання також не виробилася єдина позиція. Наприклад, М.Ф. Реймерс та Ф.Р. Штільмарк (1978) визнають і такі ка­тегорії як парки-пам'ятки, "музеї в природі", а А.Ж. Меллума (1988) ' біосферний резерват, природний парк, резерват, область охоронного ландшафту тощо.

У науковій літературі вже більш-менш утвердилася категоріальна структура системи природно-заповідних територій, яка включає кате­горії різного рангу. Природно-територіальні одиниці мусять відповідати такій кількості категорій, запровадження яких повинно забезпечити збереження всієї природної різноманітності. Залежно від потреби збе­реження на глобальному (міжнародному), державному (національ­ному), регіональному та місцевому рівнях необхідно формувати склад категорій, які б мали високу наукову й природоохоронну цінність, у пер­шу чергу, а вже потім еколого-соціальну чи еколого-економічну. Кате­горії повинні бути вибрані таким чином, щоб об'єкти, які вони предста­вляють, складали природно-заповідну систему, що регулюється І функціонує у взаємозв'язку з іншими зовнішніми системами, і є части­ною глобальних екологічних програм.

Таким чином, система природно-заповідних територій - це су­купність природних територій різних геосозологічних рангів, що вза­ємопов'язані та взаємодоповнюють один одного, а також забезпе­чують у межах регіону або держави цілком стабільне та довгостро­кове виконання природоохоронних завдань, які постають перед ними,

146

Система принципів і підходів до формування мережі природно-заповідних територій

Мережа природно-заповідних територій України бере свої витоки з иорвісної охорони лісів. Як відомо, з самого початку вона виникла з мриватно-утилітарної та культової необхідності захисту лісів, і пред­ставляла просту сукупність лісових заказних об'єктів у формі "священ­них місць", мисливських угідь, "корабельних лісів" тощо. За ознаками маказного режиму створювалися об'єкти ще при князівському ладі і проіснували практично до початку XIX сторіччя. Так на суспільних по-і рибах почала формуватися в Україні мережа природно-заповідних іориторій.

Із середини XIX століття розпочалося формування мережі вже за категоріальним принципом (мережа заповідників, мережа заказників іощо), що свідчить про застосування елементів наукового підходу. Сьогодні вже не викликає сумніву, що створення мережі природно-іаповідних територій, безперечно, має здійснюватися на суворій нау-кооій основі. В історії природно-заповідної справи започаткувалося ба­што різних наукових підходів до формування мережі природно-лаповідних територій. З нашої точки зору, головним недоліком ПІпьшості теоретичних узагальнень була спроба універсалізації понять "особливо охоронний об'єкт", у якій не визначалася принципова різниця між типологічно різними об'єктами охорони (лісовими, степо-ііими, лучними, болотними, гідрофітними тощо). С.М. Стойко, не пов-іорюючи аналогічного підходу, знайшов вихід у створенні системи (ме-|южі) природно-заповідних територій на біогеоценотичній основі.

Крім цього, мережі можна формувати, наприклад, на основі вищих одиниць районування (біогеографічного, фізико-географічного тощо). І Іам здається, що з різних причин цей шлях також не знайшов достат­нього визнання, позаяк він не дає можливості реально організувати природно-заповідні території на більш низьких рівнях районування. Мабуть, оптимальним є комплексний підхід до формування мережі мриродно-заповідних територій (ландшафтний, типологічний, синтак-шномічний, географічний, популяційний тощо), що дозволяє забезпе­чити високу репрезентативність екосистем. У такому разі мережа при-(юдно-заповідних територій функціонально може бути пов'язана із системою територіальних одиниць районування, з одного боку, а з ін­шого боку - з системою одиниць типології і класифікації природних об'єктів.

Мережа природно-заповідних територій в Україні на науковій ос­нові формувалася переважно геоботаніками, які виділяли природні об'єкти за головним типом рослинності (наприклад, степознавці ииділяли степові ділянки, болотознавці - болотні, лісознавці - лісові іощо). Тому процес формування мережі в основному закладався гео­ботаніками на типологічній основі, що частково продовжується й досі, коча треба відмітити, що за останнє десятиріччя з'явилася тенденція

147

комплексного підходу до виділення природно-заповідних територій. Особливо яскраво простежується типологічний підхід на формуванні мережі лісових природно-заповідних територій, що пояснюється, з од­ного боку, великими площами лісового типу рослинності і його геосо-зологічною цінністю, що повсякчас привертала увагу лісознавців-геоботаніків, з іншого боку, у створенні лісових природно-заповідних територій наявний пріоритет на землю, безперечно, належав лісогос­подарському відомству, оскільки новостворені, особливо природні за­повідники та національні природні парки в більшості випадків залиша­лися у його підпорядкуванні. В цілому від початку мережа природно-заповідних територій формувалася з перевагою елементів стихійності і без наукової основи.

У першу чергу в Україні розвивалася мережа природних заповід­ників, бо саме системність їх створення на теренах колишнього СРСР мала пріоритетне значення. Вона досягалася єдністю витікаючих із докучаєвської традиції задумок в організації системи територіального розподілу, єдністю спільного напряму і методичних принципів роботи, координацією ряду дослідницьких проблем. Тому єдиною своєрідною вищою комплексною формою охорони природи в XX сторіччі були са­ме природні заповідники. Лише декілька десятиріч перед цим назріла необхідність створення комплексних мереж природно-заповідних тери­торій нового якісного характеру, тобто полікатегоріального змісту, ніж окремі мережі біосферних і природних заповідників, національних при­родних парків тощо. Згодом виникло питання про єдину географічну мережу природно-заповідних територій, яке донині є пріоритетним у заповідній геосозології. В свою чергу, елементи географічної мережі у взаємозв'язку представляють основний предмет досліджень, позаяк вони можуть категоризуватися, об'єднуватися або розділятися на типи за певними ознаками чи принципами.

На сьогодні актуальнішим є необхідність формування репрезента­тивної та комплексної мережі природно-заповідних територій. Явище репрезентативності дозволяє досліднику уявити у мікроваріанті всю природну структуру окремих географічних регіонів, наприклад, біотичної та ландшафтної різноманітності у зональному масштабі як комплексної проблеми. Дуже вдало прослідкувала еволюцію формування мережі природно-заповідних територій в Україні Т.Л. Андрієнко. Вона в 1990 році виділила три періоди, а саме:

1. мережі розрізнених окремих об'єктів;

2. репрезентативної мережі;

3. комплексної і перспективної мережі.

Зі змісту категоріальних завдань природно-заповідних територій часто вчені виводять загальні принципи та критерії формування їх сис­теми. В цьому аспекті вони намагалися подати багато оригінальних ідей, підходів, прийомів, класифікували за ознаками цільового застосу­вання та подібністю за змістом. У багатьох роботах принципи підміня-

148

ються підходами і навпаки. Можливо, це і не дозволило досі розробити універсальної класифікації.

На основі багаторічних напрацювань геосозологів ми пропонуємо пласну узагальнену систематизацію, за якою виділяємо дві групи принципів і одну групу підходів (табл. 6.1).

Таблиця 6.1

Система підходів і принципів до формування мережі природно-заповідних територій

ГРУПИ
наукові підходи	принципи
	наукові	природно-соціальні
рпритетний ктегоріальний функціональний Ііпжимності збереження моніторинговий	екологічний географічний еволюційний	культурно-освітній естетичний рекреаційний ресурсно-господарський

В обсязі кожної групи можуть виділятися при необхідності відпові­дно нові принципи чи підходи або замінюватися у зв'язку із втратою їх актуальності.

1. Група наукових підходів. Система природно-заповідних тери­торій забезпечується необхідною кількістю її елементів, які створюють умови для охорони біорізноманіття та стабілізації екологічної рівноваги.

Раритетний. Для наукових цілей зберігаються рідкісні екосисте­ми, фітоценози та види флори, фауни та мікобіоти, насамперед, реліктові, ендемічні чи зникаючі. Завдяки цьому підходу найбільш цінні компоненти біому резервуються і заповідаються в першу чергу.

Категоріальний і функціональний. Формується єдина структу­ра взаємодоповнюючих категорій і функцій природно-заповідних тери-юрій, а при необхідності розробляються нові. Передбачається система паліативів та шляхів запровадження зарезервованих природних тери-юрій. Категоріальна структура має бути динамічною залежно від пріоритетних цілей охорони та зміни функцій деяких її елементів.

Режимності збереження. Запроваджуються всі науково обфун-юізані види режимів збереження екосистем, а при необхідності опра­цьовуються нові, особливо у тих випадках, коли декілька функцій при­родно-заповідних територій входять у протиріччя. Система режимів збереження має поєднуватися із системою природокористування і те­риторіального впорядкування. Вона формується разом з єдиною сис-і омою природно-заповідних територій.

Моніторинговий. Система природно-заповідних територій фор­мується для виконання глобальних, регіональних і локальних еко-

149

логічних завдань, вона буде повноцінною лише тоді, коли матиме роз­галужену мережу об'єктів, необхідних для стеження і контролю за ан­тропогенними процесами, що відбуваються на різних екологічних рівнях організації біому.

1. Група наукових принципів. Формується система природно- заповідних територій, на основі якої будуть вирішуватися лише наукові проблеми збереження генофонду та ценофонду, забезпечення існування всіх форм і різновидностей життя.

Екологічний. Під час формування системи природно-заповідних територій репрезентативно забезпечується охоронним статусом вся біорізноманітність, тобто генофонд, ценофонд та екофонд певної те­риторії (мережі), в першу чергу такі, які знаходяться в екстремальних екологічних умовах. Цей принцип є основним для стабілізації еко­логічної рівноваги та виявлення флористичної й ценотичної репрезен­тативності.

Географічний, Система природно-заповідних територій відобра­жає ландшафтно-географічні, широтно-меридіанальні, а у гірських регіонах - висотно-поясні закономірності поширення природних екоси­стем. У географічному просторі системи природно-заповідних терито­рій репрезентативно забезпечується охороною весь спектр природно-територіальної (ландшафтної) різноманітності.

Еволюційний. Система природно-заповідних територій забезпе­чує збереження в природному стані всіх ланок еволюційних процесів утворення видів та філценогенезу. При цьому особлива увага приділя­ється популяціям еволюційно прогресуючих та древніх видів і їх форм, а також ценосистемам динамічного типу, що мають важливе еколого-стабілізуюче значення.

2. Група природно-соціальних принципів. Формування системи природно-заповідних територій підкріплюється додатковими принци­ пами, які не є головними у вирішенні проблеми збереження біорізноманітності, а лише доповнюють концепцію збалансованого розвитку, яка в значній мірі уособлює відношення суспільства до при­ роди в ідеалі.

Культурно-освітній. Система . природно-заповїдних територій включає всі природні об'єкти, які володіють загальноосвітнім, науково-інформаційним, пізнавальним, культурним потенціалом, передусім, що сприяють формуванню у населення уявлень про загальні закони роз­витку і функціонування природи, її значення для суспільства, вихову­ють бережне відношення до навколишнього природного середовища.

Естетичний. Система природнб-заповідних територій включає найбільш-' мальовничі ділянки природи, які сприяють розвитку емоційної сфери людини й естетичних її уявлень. Естетичний принцип дозволяє розкрити найліпші вподобання суспільства до природи, на­солоджуватися її красою.

150 . . . .; ..

Рекреаційний. Система природно-заповідних територій включає багаті рекреаційними ресурсами природні території загальнооздоров­чого, бальнеологічного, санітарно-гігієнічного і спортивно-туристичиого значення. Площа цих об'єктів має забезпечити круглорічно масовий відпочинок людей без шкоди природному середовищу.

Ресурсно-гоєподарський. Система природно-заповідних тери­торій забезпечує збереження об'єктів, які мають прикладне народно­господарське значення і використовуються людиною у виробничій сфері, насамперед, це відноситься до лісових ресурсів, а також ресур­сів рослинного і тваринного світу, які потребують відновлення,

Репрезентативність

Класифікація. Термін "репрезентативність" походить від англійсь­ких слів "гергевепі" і "гергезепіаііоп", що в цілому означає представля­ти (представлення), відображати (відображення) щось у чомусь. Тобто, репрезентативність об'єктів природно-заповідних територій - це дзер­кальне відображення на природно-заповідній території типового ланд­шафтного чи біотичного різноманіття, яке є характерним для визначе­ної більшої площі одиниці природно-географічного поділу (зонування, районування тощо).

В останні декілька десятиріч проблема репрезентативності природ-но-заповідних територій та їх мереж стала однією з найбільш актуаль­них у заповідній геосозології. Цій проблемі приділяли увагу багато українських вчених, зокрема С.М. Стойко, Л.І. Мілкіна, О.О. Кагало, В.П. Ткачик, Ю.Р. Шеляг-Сосонко, Т.Л. Андрієнко, І.Г. Ємельянов, М.Д. Гродзинський та інші. На основі їх досліджень можна вважати, що у заповідній геосозології вже сформувалися такі типи репрезентатив­ності: біологічна, географічна й об'єднуюча їх геосозологічна.

Біологічна репрезентативність природно-заповідних територій складається із ботанічної, зоологічної та мікологічної. В свою чергу, наприклад, ботанічна репрезентативність складається з флористичної (таксономічної, біоморфологічної, ареалогічної тощо) та фітоценотич-ної (синтаксономічної, фітоценогенетичної, типологічної тощо).

Географічна репрезентативність складається з ландшафтної (структурної) та біогеографічної (біогеоценотичної).

Геосозологічна репрезентативність складається з об'єктної, кате­ горіальної та функціональної (рис. 6.1). Об'єктна репрезентативність передбачає представленість унікальних і рідкісних об'єктів природно- заповідних територій по відношенню до їх мереж різного рівня. Катего­ ріальна репрезентативність охоплює якісний склад категорій, а функці­ ональна - відповідно функцій у мережах природно-заповідного фонду різних рівнів. Розглянемо лише деякі аспекти різних типів репрезента­ тивності природно-заповідних територій. ■:

151

/\
г	го
т:	—
■9-	1
«■	о
с;	о ю

/		\
			ьна
то			—
	о.
	о
о	а;		нк
1			-я

Рис. 6.1. Структура репрезентативності

природно-заповідних територій

З другої половини XX сторіччя, як було показано вище, стрижне­вою проблемою природно-заповідної справи залишається формування репрезентативної щодо біотичного та ландшафтного різноманіття гео­графічної мережі природно-заповідного фонду. Ступінь репрезентатив­ності біотичного та ландшафтного різноманіття у повній мірі є дзерка­лом ступеня репрезентативності природно-заповідних територій, на яких воно має місце.

Біологічна репрезентативність. Як відмічалося у розділі 3, за результатами досліджень вчених Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України та на основі попереднього аналізу, можна стверджувати, що в заповідниках та національних природних парках України зростає на цей час 414 видів судинних рослин, які занесені до офіційних "чер­воних переліків" видів. Цей показник становить лише близько восьми відсотків флори України. Із Європейського Червоного списку в заповід­никах та національних природних парках зростають 110, Червоної кни­ги МСОП - 70, Червоної книги України - 327, переліків Бернської кон­венції- 27, Вашингтонської конвенції (СІТЄЗ)- 63 види судинних рослин. Фітогенетичний фонд представлений 75 родинами, серед яких найбільшими за видовим складом є родини: Зозулинцеві (Огспісіасеае

152

- 60), Тонконогові (Роасеае - 37) та Айстрові (Аеіегасеае - 33 види). Із зазначеного видового складу раритетних судинних рослин близько 130 видів вирощуються у ботанічних садах та дендрологічних парках, що значною мірою підсилює їх стан збереження в Україні. Видовий склад раритетних судинних рослин, занесених до офіційних переліків, пред­ставляє велику наукову цінність, яка має місце у заповідниках та наці­ональних природних парках України. За даним критерієм наукової цін­ності та з огляду статистичного підходу можна визначити пріоритет­ність територій природно-заповідного фонду. Тому вважається, що у науковому відношенні за кількістю раритетних видів судинних рослин найбільш репрезентативними і водночас цінними в Україні є Ялтинсь­кий гірсько-лісовий природний заповідник, в якому зростає 96 рідкісних видів, Карпатський національний природний парк- відповідно 89 ви­дів, Карпатський біосферний заповідник- 79 видів, Карадазький при­родний заповідник - 78 видів, Український степовий природний заповід­ник- 69 видів, що є підтвердженням гіпотези про унікальність в Україні Кримського та Карпатського центрів раритетності флори. Найменша кількість рідкісних видів судинних рослин зростає в Дніпровсько-Орільському- 10, Рівненському- 13, Поліському та "Єланецький степ" природних заповідниках- по 14 рідкісних видів. Надалі під час продов­ження інвентаризаційних досліджень становище з цим кількісним скла­дом вже суттєво змінитися не зможе, оскільки ці території на сьогодні­шній день досить добре вивчені.

У заповідниках і національних природних парках України на даний час зростає 20 рідкісних видів мохоподібних, занесених до Червоної книги європейських мохоподібних (7 видів) та Червоної книги України (16 видів). Вони відмічені лише на дев'ятьох природно-заповідних те­риторіях. Найбільша кількість видів мохоподібних зростає у Карпатсь­кому національному природному парку (9 видів) та Кримському природ­ному заповіднику (3 види). На наш погляд, ці дані свідчать про досі низький рівень інвентаризації мохоподібних на територіях природно-заповідного фонду.

Лише дев'ять видів водоростей, які занесені до Червоної книги України, зростають тільки в шістьох заповідниках і національних при­родних парках України. З них найбільша кількість у природних заповід­никах - Карадазькому (4 види) та "Мис Мартьян" (3 види), що також свідчить про незадовільний рівень інвентаризації видів водоростей на територіях природно-заповідного фонду.

Раритетний мікогенетичний фонд у заповідниках і національних природних парках України представлений 22 видами грибів та 26 ви­дами лишайникоутворюючих грибів, які занесені до Червоної книги України. Чотири види грибів пропонуються занести до переліків Берн-ської конвенції. Всі ці види грибів представлені на територіях лише 10 заповідників. Найбільша кількість видів грибів відмічена у Ялтинському

153

гірсько-лісовому та Кримському природних заповідниках (по 10 видів), Карпатському біосферному та природних заповідниках - "Розточчя" та Канівському (по 6 видів). У той же час немає жодних відомостей про зростання рідкісних видів грибів у національних природних парках. Ра­ритетні лишайникоутворюючі гриби, які занесені до Червоної книги України, представлені на територіях 12 заповідників і національних природних парків України. Найбільша кількість їх відмічена у Карпатсь­кому біосферному заповіднику (12 видів), Карпатському (11 видів) та Ужанському (9 видів) національних природних парках, що аналогічно свідчить про низький рівень інвентаризації грибів та лишайникоутво-рюючих грибів на територіях природно-заповідного фонду.

Раритетний фітоценотичний фонд, який віднесено до Зеленої кни­ги України, складає 456 асоціацій і повністю представлений на всіх те­риторіях заповідників і національних природних парків України. З цього фонду до переліків Бернської конвенції занесено 41 рослинне угрупо­вання, а вісім фітоценозів відтворено у ботанічних садах Києва (Націо­нальний ботанічний сад), Донецька (Донецький ботанічний сад) та Ял­ти (Нікітський ботанічний сад - Національний науковий центр). Більша частина раритетних фітоценозів потребує абсолютного та регульова­ного заповідного режиму збереження.

Таким чином, необхідно зазначити, що інвентаризація раритетного фітогенофонду судинних рослин та фітоценофонду майже у повній мірі здійснена для старих заповідників і національних природних парків України, у меншій мірі - для новостворених. Потребують подальшого розширення наукові дослідження щодо інвентаризації раритетного ви­дового складу мохоподібних, водоростей та мікогенетичного фонду. Відсутність повних списків цих видів для багатьох природно-заповідних територій не може сприяти розвиткові біосозологічних досліджень в Україні в цілому, тому необхідно не тільки в інститутах Національної академії наук України чи профільних кафедрах вищих навчальних за­кладів, але і в заповідниках та національних природних парках форму­вати відповідну наукову тематику, кадровий потенціал, наукові фонди, що послужить запорукою створення у нашій державі єдиної системи реєстрації біотичного різноманіття природно-заповідного фонду України.

Водночас доцільно наголосити, що створення природного заповід­ника не може ґрунтуватися на необхідності взяття під охорону лише одного якого-небудь, навіть досить рідкісного біологічного виду, як це сталося з хохулею звичайною в Луганському природному заповіднику. Для цього можна використати ідею заказної охорони, а в заповіднику мають охоронятися біотичні системи всіх рівнів організації та природ­но-територіальні комплекси.

Окремо слід відмітити, що лише з деякою певністю можна ствер­джувати про кількісний склад раритетного біорізноманіття територій та об'єктів природно-заповідного фонду, визначених статтями восьмою і

154

дев'ятою Бернської конвенції, оскільки вони недостатньо досліджені. В цьому відношенні найповніше зібрані відомості в Каталозі раритетного біорізноманіття заповідників та національних природних парків. Фітоге-нетичний, мікогенетичний, фітоценотичний фонд (2002). Для тваринно­го світу аналогічного каталогу не складено.

Таким чином, щоб зробити висновок, чи репрезентативно пред­ставлене біорізноманіття на природно-заповідному фонді, необхідно володіти базами даних про його склад окремо на кожній території різ­них категорій. На сьогоднішній день існують інвентаризаційні списки біорізноманіття лише для старих заповідників та національних природ­них парків, дуже рідко для категорій нижчого рангу. Новостворені запо­відники та національні природні парки таких списків ще не мають. Тому в цілому можна вважати, що мережа природно-заповідних територій у різній мірі лише частково репрезентує біотичне та ландшафтне різно­маніття.

Географічна репрезентативність. Типи рослинності є не­від'ємними елементами природних ландшафтів. На нинішньому етапі розвитку охорони природи все більшої актуальності набуває питання збереження окремих типів рослинності, які вже стали в Україні рідкіс­ними внаслідок великомасштабної трансформації природних ландшаф­тів, а саме степи, альпійські, петрофітні екосистеми. О.М. Мариничем (2001) відмічається, що в межах України визначено близько 220 видів ландшафтів, які за природними зонами розподіляються так: зона мі­шаних лісів - 31 вид; зона широколистяних лісів - 16 видів; лісостепо­ва зона- 48 видів; степова зона- 68 видів; Українські Карпати- 21 вид; Гірський Крим - 11 видів.

Представленість ландшафтів у природно-заповідному фонді в значній мірі залежить від площі територій та об'єктів, що його склада­ють. Як і фіторізноманіття, найповніше ландшафти представлені в за­повідниках та національних природних парках. В інших категоріях вони представлені тільки фрагментами. На Українському Поліссі під цим типом охорони знаходяться лише вісім видів ландшафтів - це типові моренно-зандрові та алювіально-зандрові рівнини. У лісостеповій зоні у трьох природних заповідниках під охороною знаходяться сім видів ландшафтів. В основному, це рідкісні розчленовані лесові височини і рівнини, а також денудаційно хвилясті рівнини. Типові ландшафти цент­рального та лівобережного лісостепу на цьому рівні не охороняються або частково представлені в заказниках. У степовій зоні заповідано 16 видів ландшафтів - це сильнорозчленовані схили лесових височин і височинні лесові та піщано-лесові рівнини, заплави, приморські ланд­шафти лиманно-морських солончакових рівнин, черепашково-піщані пересипи, коси й острови. Досі не заповідані північно-степові ландша­фти правобережжя та центрального степу, південного правобережжя, степового Криму. У Карпатах заповідано близько 10 видів ландшафтів,

155

а у Гірському Криму - шість. Всього по Україні в природно-заповідному фонді знаходиться близько 40 % видів ландшафтів від загального їх числа.

Географічні основи формування мережі природно-заповідних територій

Правове поле. Як ми відмічали на початку цього розділу, терито­рія України простяглася із заходу на схід на 1316 км, а з півночі на пів­день її протяжність складає 893 км. Вона займає площу 603,7 тис км², на якій має місце багатство і різноманіття природних ландшафтів. Ос­новним напрямом в охороні ландшафтного різноманіття є формування географічної мережі природно-заповідного фонду.

Зародки правового механізму охорони ландшафтів вперше були започатковані в Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжна­родне значення, головним чином як середовища існування водоплав­них птахів (Рамсар, 1971; Париж, 1982, 1987), та Конвенції про збере­ження дикої фауни і флори та природних середовищ в Європі (Берн, 1979), а також в Конвенції про біорізноманіття (Ріо-де-Жанейро, 1992) в частині збереження на рівні екосистем. Через три роки спеціальна увага щодо необхідності збереження ландшафтного різноманіття була привернута розробкою з ініціативи Ради Європи основоположного у цій сфері документу - Пан'європейської стратегії збереження біотичного та ландшафтного різноманіття. Тобто, вищезазначений документ ух­валено на III конференції міністрів довкілля країн Європи "Довкілля для Європи", яка відбулася у жовтні 1995 року у Софії. У подальшому роз­почалася розробка проекту відповідної Європейської ландшафтної конвенції, основні положення якої вже були схвалені у Флоренції в 2000 році.

Більшість міжнародних договорів з питань збереження ландшафт­ного різноманіття є багатосторонніми, укладаються від імені України і ратифікуються Верховною Радою України. За останні роки Україна приєдналася до цих конвенцій та інших міжнародно-правових докумен­тів. Нині наша держава є учасницею виконання близько 50-х докумен­тів з даної проблеми.

Ландшафтні засади. Головними географічними засадами розвит­ку теорії природно-заповідної справи є класифікація та районування природно-територіальних комплексів, що пов'язане з вивченням прос­торової та часової організації і взаємозв'язків між елементами заповід­них геосистем різних рівнів на основі методологій картографування природно-територіальних комплексів з використанням сучасних ГІС-технологій. Особливо такий прийом необхідний під час запровадження системи фонового моніторингу, який передбачає системне автомати­зоване збирання, опрацювання, передавання, аналізування наукової

156

інформації про сучасний стан, динаміку та прогнозування вірогідних змін заповідних екосистем.

Ландшафтні засади передбачають створення природно-заповідних територій відповідно до типовості та унікальності різних рангів об'єд­нання ландшафтних одиниць. Зокрема, вибір виду ландшафту для за­повідання є комплексною географічною проблемою. При цьому врахо­вуються характерні риси й особливості класифікації ландшафтів. Наприклад, у межах фації можна створювати заказник чи заповідне урочище, підтипу ландшафту - природний заповідник чи національний природний парк, типу ландшафту- біосферний заповідник чи область охоронного ландшафту.

На основі вивчення ландшафтної структури визначаються гомо­генні та гетерогенні природні території. Гомогенні території характери­зують типологічну одноманітність для різних ландшафтних одиниць, для яких встановлюється категорія природно-заповідного фонду низь­кого рангу. Гетерогенні території забезпечують різноманітність ланд­шафтних одиниць, для яких встановлюється категорія природно-заповідного фонду високого рангу. Об'єднання різних гомогенних видів ландшафтів у гетерогенну комплексну природну територію проводить­ся за критерієм подібності її елементів. Прикладом може бути водозбір­ний басейн ріки, для якого створюється природно-заповідна територія найвищого рангу. В цьому аспекті М.Д. Гродзинський у 1993 році, ана­лізуючи оптимальну структуру мережі заповідників України, виділив типологічну (природний заповідник має бути представлений всіма ос­новними типами геосистем природної зони), хорологічну (мережі ландшафтних контурів природного заповідника і відповідної природної зони за складністю є подібними) та структурно-ландшафтну репрезен­тативність (поєднує обидва вищезазначені види репрезентативності регіону). Особливо треба відмітити, що у більшості випадків на рівні виду ландшафту виділення природно-заповідної території здійснюєть­ся за критерієм унікальності, наприклад, реліктовий ландшафт.

На даний час, маючи відносно сформовану базу ландшафтної структуризації території України та зростаючі екологічні проблеми при­родокористування, збереження ландшафтного різноманіття та ство­рення екомережі стає необхідним порівняно новим видом науково-технічної діяльності в ландшафтознавстві та екології. Провідні геогра­фи України вважають, що нормування антропогенного навантаження на ландшафтні комплекси, їх окремі компоненти й оточуюче природне середовище в цілому, визначення меж допустимого впливу, а також визнання виду ландшафту мають стати правовими нормами вітчизня­ного законодавства.

Біогеографічні засади. Ідея формування мережі заповідників на географічній основі належить відомому російському лісознавцю

157

Г.Ф. Морозову. Згодом її розвинули інші природознавці і поступово во­на стала науковою основою сучасної природно-заповідної справи. Американська та західноєвропейська школи заповідної геосозології ґрунтують свої ідеї на принципах біогеографії. Глобальна мережа біо-сферних резерватів у світі почала формуватись на початку 70-х років минулого сторіччя. У світовому масштабі репрезентативність біосфер-них резерватів визначається на основі біогеографічного районування Землі, розробленого М.О.Р. Шуагсіу в 1975 році за пропозицією МАБ ЮНЕСКО. Ним було виділено вісім біогеографічних царств, 193 провін­ції та 360 біогеографічних районів, кожен з яких мав бути представле­ний хоча б одним біосферним (біогеографічним) резерватом.

В Україні біогеографічна система природно-заповідних територій формувалася за принципом "екологічна цінність природних територій -науковий інтерес - ступінь щільності об'єктів у мережі". Як результат функціонування цього принципу - це різна густота природно-заповідних територій в екорегіонах України. Найбільш розгалуженою є мережа Вододільно-Верховинської області Українських Карпат, Західного По­ділля та Гірського Криму. Наслідуючи принцип МАБ ЮНЕСКО "кожно­му біогеографічному району - один біосферний резерват", а також за біогеографічним районуванням українських вчених у нашій державі у п'ятьох районах повинно функціонувати, як мінімум, лише п'ять біо-сферних заповідників, що, без сумніву, не відображатиме величину репрезентативності на біосферному рівні організації природно-заповідної системи України. На сьогоднішній день біосферними запо­відниками забезпечені такі біогеографічні райони: Карпати - Карпатсь­ким, Лівобережний рівнинний - "Асканія-Нова", а також район гирла річок, морського узбережжя - Чорноморським та Дунайським біосфер­ними заповідниками. Не охопленими залишаються Крим та Правобе­режний рівнинний райони, для яких проектуються відповідно Кримсь­кий та Поліський біосферні заповідники.

Фізико-географічні засади. Проблема формування географічної мережі природно-заповідних територій значно ширше проглядається з позицій фізико-географічного районування України, розробленого в 1968 році і вдосконаленого в 2003 роках колективом провідних вчених під керівництвом О.М. Маринича (рис. 6.2 - за Національною доповід­дю..., 2000; табл. 6.2). Автор цього видання в 2001 році удосконалив "концепцію мінімуму", яка була висунута програмою "Заповідники" (1994 рік). У новій редакції концепція нами трактується таким чином: "кожну фізико-географічну провінцію (край) представляє один біосфер­ний заповідник", "кожну фізико-географічну область - один природний заповідник або один національний природний парк".

158

Стан забезпеченості фізико-географічних провінцій природно-заповідними територіями часто аналізували вчені-географи, власні результати представлені в таблиці 6.2. Застосовуючи диференційова­ний підхід, а також за підсумками аналізу наукового і фактичного мате­ріалу, нами було встановлено такі наукові факти, які викладаються далі.

На рівні провінції з їх 14 одиниць фізико-географічного району­вання України лише три з них забезпечені (21 %) біосферними заповід­никами, причому додатково в цих провінціях проектується створити Дністровський, "Мармароші" та "Чивчини" біосферні заповідники. У ші­стьох провінціях (43 %) створення біосферних заповідників забезпече­но планами державних програм, а решта провінцій (36 %) забезпечені на первинному рівні лише науковими пропозиціями, у тому числі й ав­тора, про створення Середньопридніпровського, Слобожанського, "По­бужжя", Самаро-Орільського та Керченського біосферних заповідників.

На рівні області із цих 57 фізико-географічних областей 32 (60 %) забезпечені існуючими природними заповідниками чи націона­льними природними парками. Ці 32 фізико-географічні області забез­печені природними заповідниками (враховувалися філіали, відділення й окремі масиви біосферних заповідників) та національними природ­ними парками у такій кількості: однією відповідною природно-заповід­ною територією забезпечені такі 20 областей: Житомирське Полісся (Поліський природний заповідник), Чернігівське Полісся (Мезинський національний природний парк), Новгород-Сіверське Полісся (націо­нальний природний парк "Деснянсько-Старогутський"), Середньопо-дільська височинна (філіал "Кременецькі гори" природного заповідника "Медобори"), Київська височинна (Канівський природний заповідник), Північно-Придніпровська терасова височинна (Ічнянський національ­ний природний парк), Сумська схилово-височинна (відділення "Михай­лівська цілина" Українського степового природного заповідника), Хар­ківська схилово-височинна (національний природний парк "Гомільшан-ські ліси"), Південно-Придніпровська схилово-височинна (природний заповідник "Єланецький степ"), Орільсько-Самарська низовинна (Дніп-ровсько-Орільський природний заповідник), Дніпровсько-Молочанська низовинна (національний природний парк "Великий Луг"), Приазовська височинна (відділення "Кам'яні Могили" Українського степового природ­ного заповідника), Приазовська низовинна (відділення "Хомутовський степ" Українського степового природного заповідника), Донецька схило­во-височинна (відділення "Провальський степ" Луганського природного заповідника), Задністровсько-Причорноморська низовинна (Дунайсь­кий біосферний заповідник), Нижньодніпровська терасово-дельтова низовинна (Чорноморський біосферний заповідник), Присивасько-Кримська низовинна (філіал "Лебедині острови" Кримського природного

160

заповідника), Рахівсько-Чивчинська (Мармароський і Кузійський маси­ви Карпатського біосферного заповідника), Вулканічно-Карпатська (масив "Долина нарцисів" Карпатського біосферного заповідника), За­карпатська низовинна (масиви "Чорна гора" і "Юліївська гора" Карпат­ського біосферного заповідника);

двома - такі сім областей: Розтоцько-Опільська горбогірна (при­родний заповідник "Розточчя" і Яворівський національний природний парк), Західно-Подільська височинна (частина природного заповідника "Медобори" і національний природний парк "Подільські Товтри"), Захід-но-Донецька схилово-височинна (відділення "Крейдяна флора" Україн­ського степового природного заповідника, частина національного при­родного парку "Святі Гори"), Старобільська схилово-височинна (відділення "Стрільцівський степ" і "Станично-Луганське" Луганського природного заповідника, частина національного природного парку "Святі Гори"), Присивасько-Приазовська низовинна (біосферний запо­відник "Асканія-Нова" і Азово-Сиваський національний природний парк), Керченська горбисто-пасмова (Опукський і Казантипський при­родні заповідники), Прсько-Кримська (частини Кримського та Ялтинсь­кого природних заповідників);

трьома - такі дві області: Волинське Полісся (Рівненський і Че-ремський природні заповідники, Шацький національний природний парк), Полонинсько-Чорногірська область (Чорногірський, Угольсько-Широколужанський і Свидовецький масиви Карпатського біосферного заповідника, частини національних природних парків - Карпатського та "Синевир");

чотирма - такі три області: Вододільно-Верховинська (Ужанський національний природний парк, частини природного заповідника "Гор-гани" й національних природних парків - Карпатського та "Синевир"), Зовнішньокарпатська (національні природні парки - "Сколівські Бески­ди" та "Вижницький", частини національного природного парку "Гуцуль-щина" та природного заповідника "Горгани"), Південнобережно-Крим-ська (природні заповідники- Карадазький і "Мис Мартьян", частини природних заповідників - Ялтинського гірсько-лісового та Кримського).

У 16 фізико-географічних областях (28%) створення природних заповідників і національних природних парків забезпечено планами державних програм. Решта областей забезпечені об'єктами лише на рівні пропозицій вчених, органів влади чи громадських екологічних ор­ганізацій. У цілому на сьогоднішній день залишається створити хоча б по одному природному заповіднику чи національному природному пар­ку в 25 фізико-географічних областях України, а це становить трохи менше половини всього їх складу (44 %, табл. 6.2).

161

Таблиця 6.2

Модель завершеної географічно репрезентативної мережі

заповідників і національних природних парків відповідно

до фізико-географічного районування України

Зона, Гірська країна	Провінція (репрезентативна природно-заповідна територія)	Область (репрезентативна природно-заповідна територія)
Зона мішаних лісів	Поліська Поліський БЗ (*«, вбу); частина трилатерального БР "Західне Полісся" (***, т, вбу); частина білатерального БР "Придеснянське Полісся" (**, т, вбу)	1. Волинське Полісся Рівненський ПЗ (+, *, вбу); Черемський ПЗ (+, вбу); Південнополіський ПЗ (**); Шацький НПП (+, т, вбу); НПП "Прип'ять-Стохід" (***, т, вбу); Костопільський НПП (**); Ківерцівський НПП (Цуманська пуща), (****); Надслучанський НПП (****). II. Житомирське Полісся Поліський ПЗ (+, вбу); Коростишівський НПП (**); Городницький НПП (****). III. Київське Полісся Дніпровсько-Тетерівський НПП (****). IV. Чернігівське Полісся Дніпровський ПЗ (**); Деснянський ПЗ (**, вбу); Сновський ПЗ (***, т, вбу); Придеснянський НПП (****). V. Новгород-Сівеоське Полісся
		НПП "Деснянсько-Старогутський" (+,*,**, т, вбу); Мезинський НПП (+, *, **). VI. Мале Полісся НПП "Мале Полісся" (****).
Зона широко­листяних лісів	Західноукраїнська БЗ "Розточчя" як частина білатерального Розточанського БР (***, т)	VII. Волинське Опілля НПП "Мізоцький кряж" ("Перлина Волино-Поділля", Дермансько-Мостівський), (****). VIII. Розтоцько-Опільська горбогірна
		ПЗ "Розточчя" (+); Яворівський НПП (+). IX. Захшно-Подільська височинна
		частина ПЗ "Медоборй" -філіал "Медобори" (+); НПП "Подільські Товтри".(+, *); частина НПП "Дністровський каньйон" (***); НПП "Північне Поділля" {••**). X. Сеоедньополільська височинна
		частина ПЗ "Медобори" -філіал "Кременецькі гори" (+); НПП "Кременецькі гори" (***). XI. Прут-Дністровська височинна
		НПП "Хотинський" (****).

162

Продовження таблиці 6.2

Дністровсько-дніпровська

лісостепова

Український лісостеповий БЗП

Лівобережно-Дніпровська

лісостепова Середньопридніпровський

БЗ (*"*, вбу)

Середньо-російська лісостепова Слобожанський БЗ (•***)

Лісо­степова зона

XII. Північно-Західна Придніпровська

височинна

НПП "Верховня-Рось" (****).

XIII. Північно-Східна Придніпровська

височинна

НПП "Унава" (****).