- •Сю. Попович
- •Навчальний посібник
- •Присвячується
- •Вступ Шановні читанії
- •2.1. Етапи розвитку
- •Хронологія оголошення про створення заповідників та національних природних парків у першому десятиріччі незалежності України
- •2.2. Міжгалузеві зв'язки
- •Контрольні запитання і завдання
- •2.3. Роль вчених
- •Контрольні запитання і завдання
- •3.2. Книги людської тривоги
- •Контрольні запитання і завдання
- •4.2.2. Зміст і структура Зміст геосозології
- •Структура геосозології
- •4.2.3. Напрями розвитку теорії
- •Умови заповідання пзт
- •Контрольні запитання і завдання
- •Розділ 5
- •5.1. Поняття про категорії природоохоронних територій
- •Контрольні запитання і завдання
- •VII клас — ландшафтно-естетичні траси
- •Контрольні запитання і завдання
- •XI. Парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва
- •Контрольні запитання і завдання
- •Розділ 6
- •Ознаки еколого-соціальної кризи
- •6.3.3. Проектування природно-заповідних територій на стадії їх створення
- •6.3.4. Оголошення про створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду
- •Контрольні запитання і завдання
- •6.4. Формування мережі природоохоронних територій
- •6.4.1. Системні основи формування мережі природно-заповідних територій
- •XIV. Київська височинна
- •XV. Придністоовсько-Східно-
- •XIX. Південно-Придніпровська
- •XXIV. Сумська схилово-височинна
- •XXV. Харківська схилово-височинна
- •Причорноморсько-
- •6.4.2. Мережа територій та об'єктів ; природно-заповідного фонду України Структура мережі
- •Перспективна мережа
- •6.4.3. Екологічна мережа Сутність і структура
- •Розділ 7
- •7.2.3. Функціональне зонування
- •Контрольні запитання і завдання
- •Нормативне регулювання
- •7.4. Менеджмент екосистем
- •2. Інвентаризація біотичного та ландшафтного різнома ніття природно-заповідних територій:
- •7.6. Літопис природи
- •Контрольні запитання і завдання
- •Контрольні запитання і завдання
- •Контрольні запитання і завдання
- •8.3.2. Екологічні правопорушення
- •Контрольні запитання і завдання
- •8.5.1. Рекреаційна сфера
- •Контрольні запитання і завдання
- •8.5.2. Екологічні освіта, просвіта й інформування громадськості
- •Ідеологічна сфера розвитку
- •Методична сфера розвитку
- •Контрольні запитання і завдання
- •Державний екологічний контроль
- •Громадський екологічний контроль
- •Контрольні запитання і завдання
- •8.6.2. Служби державної охорони
- •8.7. Наукова діяльність
- •Структура і порядок управління
- •Контрольні запитання і завдання
- •Словник студента
- •§ 2. Загальна характеристика етапів розвитку природно-заповідної оправи в Україні.
- •Теми для самостійного вивчення
- •Рекомендована тема
- •Додатки
- •Перелік
- •II. Президент України
- •IV. Державна реєстрація Міністерством юстиції України наказів Міністерства охорони навколишнього природного середовища України
- •Бюсферні заповідники
- •Природні заповідники
- •Національні природні парки
- •Заключеннй
Контрольні запитання і завдання
Що вкладається в поняття "сталий розвиток"?
Які цілі стоять перед Україною на шляху до сталого розвитку суспільства?
Які прогалини сучасного розвитку природно-заповідної справи в Україні?
Як варто реформувати природно-заповідну справу в контексті Концеп ції сталого розвитку?
Які основні пріоритети у сфері збереження біорізноманіття на перспек тиву?
8.3. Еколого-правова сфера розвитку 8.3.1. Законодавче забезпечення
Проблема охорони навколишнього природного середовища, незважаючи на спад промислового і сільськогосподарського виробництва, продовжує залишатися для України однією з актуальних проблем. Після проголошення її незалежності відбулося істотне оновлення національного екологічного законодавства. На сьогодні в цілому ми маємо його розгалужену систему. Принципові засади охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів знайшли відображення у Конституції України (статті 3, 13, 14, 92 та інші), прийнятої у 1996 році. Однак найголовнішим є Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" (1991 рік), який як своєрідна "екологічна конституція" знаменує нову віху в гуманізації та демократизації регулювання екологічних правовідносин у зв'язку із закріпленням прав громадян - на чисте довкілля, безпечне життя і здоров'я, достовірну інформацію, екологічну експертизу й освіту, на об'єднання та участь у створенні й обговоренні проектів екологічних законів тощо. Правова база повинна гарантувати безпечне для життя людей навколишнє природне середовище і раціоналізувати процеси природокористування. Проте цього можна досягти за однієї умови - забезпечення належ-
304
ного виконання екологічного законодавства України, в чому й полягає сутність багатьох наших проблем.
Весь спектр правового забезпечення функціонування природно-заповідної справи необхідно розглядати в трьох аспектах: спеціальному, опосередкованому та віддаленому. Коротка характеристика правових документів подається за хронологією їх схвалення.
Правове поле територіальної охорони природи
Спеціальну юридичну основу природно-заповідної справи складає цілий ряд документів міжнародного і національного екологічного природоохоронного права, які мають пряме відношення до територіального напряму охорони природного середовища, тобто до проблем збереження біотичного та ландшафтного різноманіття в межах природоохоронних територій.
Міжнародне право. Конвенція про всесвітню спадщину була прийнята в Парижі у 1972 році. Вона тісно пов'язана з ЮНЕСКО, МСОП та Міжнародним Союзом з історичних та природних пам'яток. її підписали 109 країн-учасниць.
У нашій державі ця конвенція ратифікована указом Президії Верховної Ради УРСР від 4 жовтня 1988 року. Даним документом Україна взяла на себе зобов'язання самостійно чи з допомогою світової спільноти забезпечувати охорону, збереження та відновлення на своїй землі унікальних цінностей природи і культури. Такі території та об'єкти, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну, історико-культурну цінність, комплексно охороняються також відповідно до Закону України "Про природно-заповідний фонд України" та чинного законодавства України про охорону пам'яток історії та культури. Відповідальною за її виконання є Національна комісія України у справах ЮНЕСКО при Міністерстві закордонних справ України. Для виконання конвенції створюються міжурядовий комітет та фонд захисту світової культурної та природної спадщини. Кожна держава-сторона цієї конвенції визнає, що її обов'язок забезпечувати ототожнення, захист, зберігання, повернення достоїнств і передачу наступним генераціям культурної та природної спадщини, розташованої на її території. Тому кожна із країн докладає всіх зусиль, щоб здійснювати це самостійно, максимально використовуючи наявні ресурси, а також у разі потреби просити міжнародної допомоги та співробітництва. За спеціальною номінаційною формою кожна зі сторін пропонує ЮНЕСКО для включення до світового переліку найцінніші об'єкти її території.
Севільська стратегія. Цей документ був схвалений у Севільї (Іспанія) в 1995 році на конференції, присвяченій стратегії розвитку мережі біосферних резерватів на планеті, які покликані бути зразками наукових основ запровадження концепції сталого розвитку природних
305
регіонів, зокрема щодо виконання Конвенції ООН про біорізноманіття та створення умов для ефективного функціонування глобальної системи екологічного моніторингу. Стратегія надає багато рекомендацій щодо функціонування біосферних резерватів на міжнародному, національному та місцевому (тобто в межах території біосферного резервату) рівнях в аспекті їх взаємодії із суспільством. У цьому контексті пріоритетними напрямами їх розвитку є: впровадження міжнародного екологічного права стосовно біорізноманіття, змін клімату і проблем лісів; визначення шляхів наукового та гуманістичного розвитку; оптимізація територіальної організації охорони природи; налагодження стосунків з культурною спадщиною, громадами та місцевими землекористувачами і землевласниками.
Севільська стратегія складається з чотирьох розділів і статутних рамок функціонування біосферних резерватів. У нашій державі за її виконання відповідає Національний Комітет України з Програми ЮНЕСКО "Людина і біосфера".
Європейська ландшафтна конвенція. На захист природно-культурних ландшафтів в Європі 20 жовтня 2000 року у Флоренції була прийнята Європейська ландшафтна конвенція, якою було визнано, що ландшафт відіграє важливу роль суспільного інтересу у сферах культури, охорони природи, екології, соціології, економічної діяльності, управління і планування, створення нових робочих місць. Цілі конвенції- захищати, сприяти захисту, управляти, створювати і планувати ландшафти, а також організовувати європейське співробітництво з проблем ландшафтів. Тому конвенція означила такі основні поняття територіальної охорони довкілля як:
"Охорона ландшафту" означає дії щодо збереження та підтримання існуючих чи характерних особливостей ландшафту, визначених його цінною спадщиною, яка природно утворилася, створена природою і людиною чи лише людською діяльністю;
"Управління ландшафтом" означає діяльність, направлену на перспективу сталого розвитку, який гарантує регулярну підтримку ландшафту, а також управління й узгодження змін, викликаних соціальними, економічними та природоохоронними процесами в ландшафті;
"Планування ландшафту" означає масштабну стратегічну діяльність щодо розширення площ, відновлення і створення нових ландшафтів.
Кожна країна, як сторона конвенції, повинна реалізувати її за власним внутрішнім розподілом повноважень відповідно до конституційних принципів і адміністративних засобів, беручи до уваги Європейську хартію місцевого самоврядування. Поняття про ландшафт закріплюються в національному законодавстві і застосовуються для вироблення загальнодержавного плану дій.
306
Рамкова конвенція про охорону та сталий розвиток Карпат
(Карпатська конвенція). Ця конвенція була прийнята в Києві 22 травня 2003 року і є першим документом міжнародного рівня, який був підписаний на теренах України. її підписали міністри довкілля як уповноважені представники від урядів країн Карпатського регіону: Республіки Польща, Румунії, Сербії та Чорногорії, Республіки Словаччина, Республіки Угорщина, України та Республіки Чехія. Сторони конвенції визнали, що Карпати є унікальним природним скарбом визначної краси й екологічної цінності, важливим центром біорізноманіття, головним водозбором великих річок, необхідним середовищем існування та притулком для багатьох видів рослин і тварин, які знаходяться під загрозою зникнення та найбільшою в Європі територією з незайманими лісами. Карпатська конвенція складається із 23 статей, які зокрема присвячені інтегрованому підходу до управління земельними, водними ресурсами, річковими басейнами, розкривають сутність просторового планування, сталого сільського та лісового господарства, транспорту, туризму, промисловості й енергетики, визначають політику щодо збереження культурної спадщини, підвищення обізнаності, освіти й участі громадськості, а також актуалізують систему оцінки інформації про стан довкілля, моніторинг та раннє попередження загроз тощо. Окремою статтею 4 визначено політику збереження та сталого використання біотичного та ландшафтного різноманіття. Сторони конвенції співпрацюють щодо розвитку екологічної мережі в Карпатах, як складової частини Всеєвропейської екологічної мережі, створення та підтримання Карпатської мережі природоохоронних територій, а також посилюють заходи щодо збереження та сталого управління на територіях, розташованих за межами природоохоронних територій.
Національне право. Законодавчі акти. З 1991 року формується принципово нова правова база природно-заповідної справи, яка діє на основі Закону України "Про природно-заповідний фонд України", державної Програми перспективного розвитку заповідної справи в Україні ("Заповідники"), законів України "Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на період 2000-2015 роки", "Про екологічну мережу України", що стало суттєвим кроком у формуванні організаційних засад збереження біорізноманіття засобами територіальної охорони. Крім цього, прийнято ряд постанов Верховної Ради України, Уряду, ведеться інтеграція з країнами Європи здебільшого з метою забезпечення дії в Україні міжнародних конвенцій.
Сучасні правові основи територіальної охорони природи закладено Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" (1991 рік). Основне значення цього акта полягає в тому, що на новому, значно вищому рівні було закладено комплексний підхід до збереження довкілля в Україні, визнавши основні правові засоби, суб'єкти правовідносин і об'єкти охорони, повноваження відповідних
307
органів державної влади та місцевого самоврядування, громадськості, екологічні права й обов'язки людини. Розвиваючи адміністративні методи вирішення проблем у цій сфері, цей фундаментальний документ вперше на законодавчому рівні регламентує економічні важелі природокористування й охорони природи. В аспекті територіальної охорони найважливішою нормою є виділення поняття про природні території, що особливо охороняються, до яких належать і території та об'єкти природно-заповідного фонду.
Фундаментальне значення для розвитку природно-заповідної справи, безперечно, має Закон України "Про природно-заповідний фонд України" (1992 рік), який визначає правові основи та регулювання суспільних відносин щодо організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об'єктів, управління у цій галузі.
Стратегічне значення для розвитку природно-заповідної справи мала Програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні ("Заповідники", 1994 рік). Передбачена цим документом система заходів спрямована на збереження унікальних і типових ландшафтів, інших природних комплексів, біотичного різноманіття, в тому числі генофонду рослинного і тваринного світу, підвищення ролі природно-заповідних територій у розробці наукових основ раціонального природокористування та охорони природи, розвитку природознавчих наук, здійсненні моніторингу навколишнього природного середовища, підготовці висококваліфікованих фахівців, екологічному та патріотичному вихованні громадян. Програма передбачала і необхідність поліпшення юридичного забезпечення розвитку природно-заповідної справи в Україні, зокрема приведення підзаконних актів у відповідність із Законом України "Про природно-заповідний фонд України", внесення змін і доповнень до нього та лісового законодавства, розроблення і прийняття законодавчих актів про рослинний світ та про систему територій, що особливо охороняються, надання монографії "Зелена книга України" статусу офіційного документа, забезпечивши її офіційне видання, вдосконалення нормативної бази діяльності природоохоронних органів, уточнення класифікації територій та об'єктів природно-заповідного фонду, розроблення пропозицій щодо поліпшення механізму стимулювання підприємств і організацій, на землях яких створюються природно-заповідні об'єкти, посилення адміністративної, кримінальної, матеріальної відповідальності за порушення режиму заповідних територій та вдосконалення механізму накладання відповідних стягнень, завершення оформлення прав як юридичних осіб природних та біосферних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків загальнодержавного значення, а в разі потреби - інших об'єктів природно-заповідного фонду.
308
г В 2006 році на виконання відповідного розпорядження Кабінету Міністрів України розроблений проект нової державної Програми розвитку природно-заповідної справи до 2020 року ("Заповідники 2"). Основною метою програми є завершення формування репрезентативної мережі природно-заповідних територій, доведення її площі до 10 % за рахунок створення нових територій та об'єктів природно-заповідного фонду відповідно до європейських стандартів.
Втілення цих та інших пропозицій на державному рівні безперечно і спадкоємно повинно здійснюватися під час виконання Закону України "Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі на період 2000-2015 роки", який підписаний Президентом України 21 вересня 2000 року. Загальнодержавна програма розроблена в контексті вимог щодо подальшого опрацювання, вдосконалення та розвитку екологічного законодавства України, а також відповідно до рекомендацій Пан'європейської стратегії збереження біотичного та ландшафтного різноманіття щодо питання формування Всеєвропейської екологічної мережі як єдиної просторової системи територій країн Європи з природним або частково зміненим станом ландшафтів.
Загальнодержавна програма складається із п'ятьох розділів і 13 підрозділів, вісьмох додатків. Одним із додатків передбачено створення 29 національних природних парків, сімох біосферних заповідників, а також розширення меж трьох природних і трьох біосферних заповідників, п'ятьох національних природних парків. Площу природно-заповідних територій передбачається підвищити до 10 відсотків від площі території України. Реалізація програми здійснюватиметься у два етапи: 2000-2005 та 2006-2015 роки. Механізмами забезпечення її реалізації є: нормативно-правове, фінансове, наукове, організаційне забезпечення, а також інформування про стан національної еколо-" гічної мережі й участь громадськості в її формуванні.
Основоположні норми структурної територіальної організації національної екологічної мережі зазначені в Законі України "Про екологічну мережу України", який був прийнятий Верховною Радою України в 2004 році. Цим законом визначається поняття екомережі, принципи та засоби забезпечення формування, збереження та використання, державне управління, екологічний контроль, наукове забезпечення функціонування екологічної мережі України. Основними частинами цього закону є розділи щодо проектування і порядку формування, забезпечення державного моніторингу й обліку територій та об'єктів екологічної мережі.
Нормативне забезпечення. У галузі природно-заповідної справи використовується весь існуючий у правовому полі України спектр нормативних документів (положення, інструкції, методичні рекомендації,
309
порядки тощо). Одними із головних нормативних документів є Положення про територію (об'єкт) природно-заповідного фонду й Охоронне зобов'язання.
Положення про територію (об'єкт) природно-заповідного фонду - це нормативний документ, який окреслює завдання, види режимів збереження та характер функціонування природоохоронної території. В ньому визначаються завдання, природоохоронне, наукове, освітнє, рекреаційне, культурне значення природних комплексів та об'єктів, особливості природоохоронного режиму, характер функціонування установ природно-заповідного фонду. Положення для юридичних осіб складається з таких розділів: "загальні засади", "мета створення та завдання", "управління", "режим території та охорона", "науково-дослідна робота", "економічне забезпечення", "міжнародне співробітництво", а для природно-заповідних територій без юридичного статусу лише - "загальні засади", "мета створення та завдання" і "режим території та охорона". До положення додається завірена територіальними органами виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища України на місцях схема розташування території чи об'єкта природно-заповідного фонду на фрагменті топографічної карти або матеріалів землеустрою (мірило: 1:50000, 1:25000 або 1:10000), які відображають їх розміщення та прив'язку.
Охоронне зобов'язання є офіційним документом, яким зобов'язуються власники і користувачі земельних ділянок зберігати на них об'єкти природно-заповідного фонду (заказник, пам'ятку природи, парк-пам'ятку садово-паркового мистецтва, заповідне урочище) у відповідному режимі і за це нести повну відповідальність.
Таким чином, за роки незалежності України склалася досить розвинута національна система правового регулювання питань збереження біорізноманіття й охорони довкілля в цілому. Зокрема, у галузі природно-заповідної справи загалом було підготовлено і затверджено 49 Указів Президента України, прийнято чотири закони України, три постанови Верховної Ради України, 20 постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України, 14 нормативних актів, затверджених наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України та зареєстрованих Міністерством юстиції України. Все це свідчить про сучасний прогресивний розвиток природно-заповідної справи у нашій державі.
Правове поле територіальної і таксономічної охорони природи
Міжнародне право. Міжнародні правові документи регулюються за допомогою ратифікованих Верховною Радою України міжнародних конвенцій на рівні ООН, Європейського Союзу, двосторонніх та багатосторонніх угод України з іншими державами.
310
Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів (Рамсарська конвенція) була прийнята 2 лютого 1971 року в місті Рамсар (Іран). Кожна країна-член конвенції має заявити до Переліку водно-болотних угідь міжнародного значення принаймні одне своє угіддя і взяти його під охорону. Рамсарський стратегічний план дій на 2003-2008 роки передбачає такі головні природоохоронні заходи: інвентаризація угідь, удосконалення законодавства, збалансоване використання, відновлення, відтворення, менеджмент і екомоніторинг угідь, екологічна експертиза й освіта, а також інші заходи. Відповідно до цього наша держава вже зараз готує Національну стратегію збереження водно-болотних угідь України.
Україна в складі СРСР стала членом конвенції в 1975 році, а як незалежна держава 96-ю серед інших країн ратифікувала відповідний закон про приєднання до конвенції 29 жовтня 1996 року. У нашій державі питання охорони, використання та відтворення водно-болотних екосистем регулюються Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" та Водним кодексом України. Пріоритетами національної політики у цій сфері охорони природи є виявлення цінних водно-болотних угідь, забезпечення їх охороною, а також екологічно безпечне використання їх ресурсів. Кабінетом Міністрів України 29 серпня 2002 року прийнято постанову "Про Порядок надання водно-болотним угіддям статусу водно-брлотних угідь міжнародного значення", якою затверджено порядок надання статусу водно-болотних угідь міжнародного значення цінним природним територіям в Україні.
Конвенція про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі (Бернська конвенція) була схвалена в 1979 році в Берні (Швейцарія) і ратифікована Верховною Радою України 29 жовтня 1996 року.
Започатковуючи цю конвенцію, держави Європи виходили з того, що дика флора і фауна складають природну спадщину естетичних, наукових, культурних, рекреаційних, економічних та інших цінностей, які необхідно зберігати і залишити наступним поколінням. Договірні сторони конвенції беруть на себе зобов'язання розробляти і включати заходи щодо збереження дикої флори і фауни в національні природоохоронні плани та державні пріоритети, налагоджувати міжнародне співробітництво для спільного вирішення проблем збереження живої природи. Країни, що підписали конвенцію, вживають необхідні заходи для збереження популяцій дикої флори і фауни або їх модифікацій на рівні, який відповідає, зокрема, екологічним, науковим та культурним вимогам, враховуючи при цьому економічні та рекреаційні вимоги, а також потреби підвидів, різновидів чи форм, що перебувають під загрозою в певній місцевості. Кожна з країн вживає заходи щодо сприян-
311
ня виробленню національної політики з метою збереження дикої флори і фауни та природних середовищ існування, приділенню особливої уваги зникаючим та вразливим видам, насамперед ендемічним та середовищам існування, які перебувають під загрозою зникнення. Треба також враховувати питання збереження дикої флори і фауни в екологічно небезпечних регіонах, сприяти висвітленню та розповсюдженню загальної інформації про необхідність збереження дикої флори і фауни та їх природних середовищ існування. У конвенції виділені спеціальні розділи, присвячені охороні на рівні природних середовищ існування біоти та видів, особливо мігруючих.
З метою реалізації положень конвенції щодо збереження рідкісних та зникаючих видів рослин і тварин, природних середовищ існування постійним комітетом даної конвенції було прийнято цілий ряд резолюцій щодо розуміння тих чи інших термінів. Термін "природне середовище існування" означає біотоп (екотоп), що є характерним типом суходолу або акваторії, що визначається географічними абіотичними та біотичними особливостями, незалежно від того, чи є він повністю природним або модифікованим у результаті антропогенної діяльності. Термін "необхідні заходи" означає застосування таких заходів, які мають забезпечити збереження середовища існування окремого виду або їх сукупностей чи природних середовищ існування, які потребують спеціальних заходів на їх збереження. Термін "збереження" означає підтримання в природному стані, де це необхідно, відновлення або покращання абіотичних і біотичних характеристик, які формують середовище існування виду, екотопу тощо. З огляду на всезростаючий антропогенний вплив на тваринний та рослинний світ запропоновано більш суворий підхід щодо визначення "територій спеціального інтересу збереження", які Потребують особливої уваги та здійснення спеціальних заходів для їх збереження.
Виходячи з цього, мабуть, одним із найважливіших документів міжнародного екологічного права, який найближче за об'єктом та за завданнями збереження знаходиться до Зеленої книги України, є саме Бернська конвенція, тому що середовища існування є притулками не лише для видів та популяцій, але і для рослинних угруповань, які занесені до Зеленої книги України.
Конвенція про біорізноманіття. Вона була прийнята в 1992 році на конференції ООН з питань довкілля та розвитку в Ріо-де-Жанейро (Бразилія) за участю 179 держав світу. Україна була учасником конференції і ратифікувала конвенцію в 1994 році. Станом на 2005 рік учасниками конвенції вже були 188 країн світу. Цілями конвенції є збереження біорізноманіття, його збалансоване використання та рівноправне отримання вигод від використання генетичних ресурсів.
312
Всеєвропейська стратегія збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. Вона була схвалена міністрами довкілля 55 країн Європи в Софії в 1995 році і є головним засобом запровадження в Європі Конвенції про біорізноманіття. Метою документа є вироблення дій, спрямованих на призупинення і відновлення деградо-ваного біотичного та ландшафтного різноманіття в Європі. Найважливішим моментом для розвитку природно-заповідної справи є утворення в рамках стратегії Всеєвропейської екологічної мережі.
Пан'европейська стратегія збереження біологічного та ландшафтного різноманіття визначила основні терміни.
Стратегія об'єднує всі ініціативи, сприяє інтеграції підходів у галузі екології, соціології та економіки. Положення цього документа визначає основні напрями глобального розвитку охорони природи - це збалансоване використання земельних ресурсів, збільшення лісистості, захист вразливих екосистем, сприяння сталому розвитку регіонів, екологічно безпечному веденню сільського господарства, збереження біотичного різноманіття морських та приморських екосистем, відновлення водно-болотних угідь тощо. В її основі лежить план діяльності, який включає 11 напрямів, чотири з яких стосуються загальних питань, а саме: формування Всеєвропейської екологічної мережі, збереження біотичного та ландшафтного різноманіття в різних галузях господарства, збереження ландшафтів, підвищення обізнаності та підтримка політиків і громадськості, шість напрямів характеризують основні типи екосистем: прибережно-морські та морські, річкові і заплавні, озерні та болотні, лучні і степові, лісові, гірські. В цьому контексті природно-заповідна справа в значній мірі покликана займатися саме збереженням на рівні різноманіття екосистем.
Біотичне різноманіття - варіабельність живих організмів, включаючи наземні, морські, прісноводні, а також екосистеми й екологічні комплекси, частиною яких є організми. Це поняття включає в себе різноманіття в межах виду, між видами та різноманіття екосистем (стаття 2 Конвенції про біорізноманіття).
Ландшафтне різноманіття - формальне вираження численних зв'язків, що мають місце в даний час між живими організмами або їх сукупностями та топографічно окресленою територією, зовнішній прояв цих зв'язків є резуль татом впливу природних і людських чинників та їх комбінацій протягом певно го часу (проект рекомендацій Ради Європи щодо комплексної охорони райо- нів культурного ландшафту в межах ландшафтної політики). - ;
Ще один напрям даної стратегії розкриває заходи щодо збереження видів, які знаходяться під загрозою зникнення. Україна врахувала головні положення цього документа в Концепції збереження біологічного різноманіття України, Загальнодержавній програмі формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки та проекті Національної програми збереження біотичного різноманіття України.
313
Правове поле таксономічної охорони природи
Опосередковану юридичну основу галузі складає цілий ряд документів міжнародного і національного екологічного природоохоронного права, які не мають прямого відношення до територіальних засад природно-заповідної справи. Ці документи в значній мірі характеризують її таксономічний напрям розвитку.
Міжнародне право. Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин (Боннська конвенція). Конвенція була започаткована в Стокгольмі в 1972 році, однак прийнята в Бонні (Німеччина) в 1979 році, але набрала чинності лише в 1983 році, в Україні чинна з 1999 року. Нині сторонами конвенції є близько 50 країн світу, які зобов'язалися співпрацювати і сприяти здійсненню досліджень, забезпечувати збереження, регулювання та використання мігруючих видів диких тварин. Боннська конвенція складається з 20 статей і двох додатків. Додаток І включає перелік мігруючих видів, що знаходяться під загрозою зникнення, а додаток Іі - перелік мігруючих видів, про які ще немає домовленості між країнами щодо механізмів їх збереження, регулювання та використання.
Функціонування даної конвенції забезпечується Програмою охорони довкілля ООН (ЮНЕП). З 1995 року в рамках конвенції однією з головних є Угода про збереження афро-євразійських мігруючих водно-болотних птахів, до якої Україна приєдналася в 2002 році, а також достатньо важливою є Угода про збереження кажанів в Європі, до якої Україна приєдналася в 1999 році.
Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення (конвенція СІТЕ8, Вашингтонська конвенція). Вона була прийнята в Вашингтоні (США) в 1979 році, а в Україні чинна з 1999 року. Конвенція має загальносвітове значення і встановлює єдиний порядок експорту й імпорту живих рослин і тварин, а також їхніх частин (плоди, насіння, шкури, кістки, роги, м'ясо, залози тощо), виробів з них (ювелірні, декоративні тощо) та дериватів (харчові, технічні, медичні продукти і препарати, вироблені з них). Торгівля цими об'єктами дозволяється при наявності дозволу спеціально визначеного в кожній країні Адміністративного органу СІТЕ5 та підтвердження законності їх набуття.
Національне право. Аналізуючи інші законодавчі акти з питань таксономічної охорони, особливу увагу слід звернути на закони України "Про рослинний світ" (1999 рік) та "Про тваринний світ" (2001 рік), які регулюють відносини у галузі охорони, раціонального використання та відтворення рослинного і тваринного світу. На підставі цих законів та існуючої нормативно-правової бази щодо збереження та відтворення біотичного різноманіття, рідкісних і таких, що перебувають
314
під загрозою зникнення видів тваринного і рослинного світу Верховна Рада України в 2002 році прийняла Закон України "Про Червону книгу України", а Кабінет Міністрів України в цьому ж році затвердив Положення про Зелену книгу України. На черзі розроблення підза-конних нормативних документів й визначення заходів на їх виконання.
Суміжне екологічне право
Віддалену юридичну основу природно-заповідної справи складає цілий ряд законодавчих актів міжнародного і національного екологічного і природоохоронного права, які мають лише загальноекологічне відношення до охорони природного середовища чи довкілля в цілому.
Міжнародне право. До цього кола документів відносяться: Європейська конвенція про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними общинами або органами влади (прийнята в 1980 році, а в Україні чинна з 1993 року), Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики (прийнята в 1982 році, а в Україні чинна з 2002 року), Рамкова конвенція ООН про зміну клімату (Україна ратифікувала в 1996 році), Віденська конвенція про охорону озонового шару (прийнята в 1985 році), Конвенція про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному контексті (Експоо, 1991 рік), Європейська конвенція про охорону археологічної спадщини (Валетта, 1992 рік), Конвенція про охорону та використання транскордонних во-дотоків та міжнародних озер (Гельсінкі, 1992 рік, в Україні чинна з 1999 року), Конвенція про захист Чорного моря від забруднення (в Україні чинна з 1994 року), Конвенція щодо співробітництва в охороні та сталому використанні ріки Дунай (Україна ратифікувала в 2002 році), Конвенція ООН про боротьбу з опустелюванням (Україна ратифікувала в 2002 році).
Національне право. Крім спеціальних програмних та законодавчих актів прямого призначення, створення ряду природно-заповідних територій передбачено також Національною програмою екологічного оздоровлення басейну Дніпра і поліпшення якості питної води ("Дніпро"), затверджену Постановою Верховної Ради України в 1997 році, а також створення декількох об'єктів започатковано Законом України "Про затвердження Загальнодержавної програми охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів" (2001 рік).
Головні норми охорони біотичного й абіотичного середовища регулюються також і деякими кодексами України. Зокрема, питання збереження, відтворення та раціонального використання лісів природно-заповідного фонду певним чином регулюється Лісовим кодексом України (2006 рік). В його основі є визнання лісів національним багатством, які за своїм місцем розташування та призначенням виконують переважно екологічні (водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, ре-
315
креаційні), а також естетичні, виховні й інші функції і мають обмежене експлуатаційне значення. Загальним завданням Лісового кодексу України є правове регулювання відносин для забезпечення підвищення продуктивності, охорони та відтворення лісів, посилення їх корисних властивостей, задоволення потреб суспільства у лісових ресурсах на основі їх науково обґрунтованого раціонального й екологічно збалансованого використання. Земельний кодекс України (2001 рік) відносить природно-заповідні території до категорії земель природоохоронного призначення, що створює додатково правові засади для їх збереження.
Враховуючи особливо негативний вплив засобів хімізації сільського господарства на біорізноманіття, варто наголосити на тому, що останнім часом нормативне регулювання з цього питання дещо поліпшилося, зокрема прийнято Закон України "Про пестициди та агрохімі-кати" (1995 рік), а також Кабінетом Міністрів України прийнято ряд постанов щодо гігієнічної регламентації небезпечних факторів навколишнього середовища в цілому.
В рамках виконання Конвенції про біорізноманіття в 2000 році був прийнятий Картахенський протокол про біобезпеку, до якого Україна приєдналася в 2002 році. Цей документ передбачає захист біорізноманіття, і людини в тому числі, від генетично змінених (модифікованих) організмів.
Крім того, деякі питання охорони живої і неживої природи регулюються законами України "Про охорону атмосферного повітря" (1992 рік), "Про екологічну експертизу" (1995 рік), "Про мораторій на проведення суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського регіону" (2000 рік), "Про мисливське господарство та полювання" (2000 рік), "Про курорти" (2000 рік), "Про державний контроль за використанням та охороною земель" (2003 рік), "Про охорону земель" (2003 рік), Кодексом України про надра (1994 рік), Водним кодексом України (1995 рік) та іншими підзаконними та нормативно-правовими актами.