27.Українське мистецтво та музика 2-ї пол.. 17-18 ет.

Під впливом театрального мистецтва розпивалась музична культура українського народу, В народнії! муліші удосконалювались насамперед пісенні і танцювальні жатри. Значного поширення набули обрядові, родниш-побу-топі та ліричні пісні, а також народні танці — метелиці, гопаки, козачки тощо, Продовжувала розвиватися народна інструментальна музика, ЇЇ творці та виконавці — кобзарі, лірники, шпьт-кпрі, цимбалісти часто об'єднувалися в ансамблі (троїсті музики) для виступів па святах, весіллях. У другій полонині XVII ст. виникли своєрідні професійні цехи музикантів. У 1652 р. В. Хмельницький видав універсал про створення цеху музикантів на Лівобережжі. Аналогічні універсали видавали й козацькі полковники. Протягом XVIII ст. музичні цехи виникли в Стародуоі. Ні-'жшіі. Чернігові, Харкові та в інших містах. Об'єднані в цехи музиканти обслуговували різноманітні урочисті цере-монії, військові походи, панські розваги, їх репертуар включав військові марші, народну танцювальну та інструментальну музику. Мелодії кантів — багатоголосних пісенних творів служили джерелом для розвитку культової музики. Особливо відчутним був їх вплив на один із хорових жанрів — партесннй концерт. Видатний український композитор і теоретик пар-тесного жанру М. Днлсцькнй (1650—1723 рр.) об-члтжшав метод створення духовних гімнів на основі мелодії світської пісні, наводячи як приклад мелодію поширеного тоді канта «Радуйся, радость свою поспіваю». Партесинй концерт був своєрідніш проявом стилю українського ба^роко в музиці. Видатними виконавцями у цьому жанрі в Україні були Олекса Лешковський, Клим Коновський. Ва-силь Пікулниськнй. Іван Календа та іи. У професіоналізації музичного мистецтва значну роль нідіїрала фахова освіта. Вона здійснювалася на основі тео-ретичиих праць композитора М. Дилецького, зокрема його «Граматики музикальної», яка узагальнювала практику партесного співу і композиції. Підготовку музикантів-вико-навців. рєгеитін, педагопв-теоретіїків, композиторів здій- '■

ипошли (Сисво-Могилянська академія та Харківський ко-уіегіум, а також музичні школи, які існували і

при монастн~т)ЯХ і духовних семінаріяхЗ метою підготовки освічених Музикантів, а також задоволення

потреб царського двору в 1738 р- у М. Глухові на Чернігівщині була створена спеціальна музична школа. Вона підготувала велику кількість музикантів, серед яких всесвітньо відомий композитор Дмитро Степанович Бортняпськпй (1751—1825 рр.). Саме з його ім'ям пов'язаний новий етап у розвитку української професійної музики.

28.Умови розвитку української культури 1-ї пол- 19 ст.

У першій половині XIX ст. в Україні культура розвивалася передусім в умовах національно- культурного відродження українського народ)', під впливом антикріпосницького визвольного руху, а також революційних ідей, ілей утопічного соціалізму, романтизму та інших, які йшли з Західної Європи. Саме розвиток української культури був яскравим виявом дальшого формування української нації, відродження самосвідомості українського народу, його прагнення до утвердження себе як самобутнього окремого народу.

Характерною рисою цього періоду була дедалі глибша демократизація культури.

країнська культура розвивалася в тісному єднанні з культурами слов'янських народів, зокрема з російською культурою. Прогресивні російські письменники, художники, композитори виявляли великий інтерес до України і в своїй творчості широко розробляли мотиви й теми з життя українського народу, виступали на його захист, протестували проти політики національного гноблення, що її проводив царський уряд.

Зокрема значну роль у розвитку української культури відігравали столичні міста — Москва і Петербург. У Московському і Петербурзькому університетах навчалися багато вихідців з України, які потім внесли значний вклад у розвиток української культури. Велике значення мало те, що в Москві й Петербурзі було опубліковано багато пам'яток українського фольклору, художніх творів українських письменників, наукових праць з Історії України. Так, перші видання «Енеїди» І. Котляревського, твори П. Гулака-Артсмовського, Л. Боропиковського, «Кобзар» Т. Шевченка вийшли в Петербурзі. У Москві були надруковані «Мшюроссийские іієсіш» М. Максимовича, повісті її оповідання Г, Квітки - Основ'яненка і багато інших творів. Навіть перша граматика української мови, підготовлена О. Павловсшш, побачила СВІТ у Петербурзі (і 8 ] 8 р.).

Царський уряд, намагаючись зберегти непорушного віджилу феодально-кріпосницьку систему, всіляко гальмував розвиток передової культури. Особливо реакційною була його політика в національних районах, в тому числі її в Україні. Царизм забороняв розвиток української культури, не дозволяв дітям навчатися в школах рідною мовою, робив усе, щоб тримати трудящих у темряві. Реакційною була політика в галузі культури й освіти Австрійської монархії а західноукраїнських землях:.

29. Гсиеза та періодизація національно - культурного відродження України у 19 ст. Кінець XVIII - початок XX ст. є періодом національно-культурного відродження на українських землях. Головним його моментом було формування і пробудження національної самосвідомості, активного політичного життя і модерної української культури. Розуміння цих загальнотеоретичних проблем, зокрема передумов, наслідків та значення національного відродження в західноукраїнських землях є одним з основних напрямків дослідження.

національне відродження є в першу чергу процесом політнчно-культурним, бо його кінцевою метою є завоювання національної незалежності, утворення самостійної національної держави, розквіт духовної культури нації. У вітчизняній літературі традиційно склалася тичка зору, згідно і якою початок українського національного відродження пов'язувався т появою „Енеїди" І. Котляревського (1798 р.), який першим увів українську народну мову до літератури, а також з його послідовниками Г. Квіткою-Основ'яненком та Харківським гуртком літераторів. Другим чинником українського національного відродження була ідея народності, яка іародилася у другій половині XVIII ст. на Заході. Першими серед слов'янських народів, що захопились цими ідеями на початку XIX ст., були чехи, серби та поляки, які опублікували праці з етнографії га фольклору. Згодом аналогічні публікації з'явилися і у Росії. Зацікавлення історичним минулим народу стало одним із головних елементів українського романтизму, який розвивався у загальноєвропейському та слов'янському руслі.

І. Лчсяк-Рудннцький, який вважав, що цей процес тривав 130 років - від кінця козацької держави до першої світової війни. Усю добу національно-культурного відродження на Україні кінця XVIII - початку XIX ст. він ділить на три основні періоди: перший - шляхетський або дворянський (1780-1 840 рр,); «рупій - народницький (1840-1880 рр,); треті» - модерністський (1890-1914 рр.).

У першій чверті XIX ст., коли серед української інтелігенції посилювалася ідея національного Пробудження, вийшов друком визначний анонімний твір „Історія Русїв" (1846 р.).

Важливим чинником, який започаткував, процес національного відродження України, стало заснування в 1805 р. Харківського університету, створеного за приватною ініціативою і на кошти

І

; мешканців міста. У йоги відкритті важливу роль відіграв відомий громадський і культурний діяч

Василь Караній (1773-1842), який увійшов в Історію українського культурного процесу як .архітектор'¹ відрпдж-ння. Саме у народницький період національно-культурного відродження у середовищі передової демократично настроєної інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як „етнічну національність". Цей період характеризувався наступними рисами: 1) керівництво національним рухом переходить зо рук нової інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський та Київський університети; 3) провідну роль у відродженні культури України відіграє творчість Т. Шевченка

ЗО. Дослідження української історії та фольклору кінця 38 першої пол 19 ст.

У. процесі зростання національної свідомості вирішальну роль відігравало відтворення національної історії, адже без знання свого історичного минулого народ не може мати і свого майбутнього. Вивчення минулого посилювалося ще й тим, щоб спростовувати твердження ряду російських істориків (В. Татищев, М. Карамзін. М. Ломокосов) щодо існування української нації і що Малоросія — споконвічна російська земля, яка не має НІ власної Історії, ні мови, НІ культури. Ці -завдання виконувала національна історіографія науковим дослідженням історичного минулого. Тому, як підсвідомий протест проти русифікації, наприкінці XVIII ст. серед дворян-інтслігентів Лівобережжя зростає зацікавленість справжньою історією українського народу.

| Щоб прислужити рідній історії, група освічених українських патріотів почала збирати

гетьманські універсали, дипломатичне листування, рукописні записки видатних діячів минулого. І Іайяідсшіїїїими такими збирачами були Андріян Чепа (І760—1822) і Григорій Полетика (1725— 1784). На основі зібраного матеріалу Яків Маркевич (1776— 1804) почав складати енциклопедію українознавства. Встиг видати лише перший том під назвою «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» (1798), її якій містяться короткий огляд географії та етнографії України. Григорій Гкпетика основну увагу приділяв вивченню діяльності Богдана Хмельницького та інших гетьманів. Є І

припущення, що він був автором «Історії Руш».

На «Історії РусІв» виховувалися сотні українських патріотів, і вплив її позначився на творчості М. Маркевича, Д- Бантиш-Каменського, М. Костомарова, М. Гоголя, П. Куяіша, Т. Шевченка. Не випадково дослідник О. Оглоблін назвав цю книгу «Декларацією прав України)'.

Дослідження фольклору. Крім історії українського народу велике захоплення молодих дворяп-Інтелігентів викликала вивчення фольклору, селянських звичаїв, традицій, пісень тощо.

Такій зацікавленості народним буттям української інтелігенції сприяли ідеї, які цислопив німецький філософ і иисьменник-просвітитель Йогаші Гердер (1744—1803), що поступово просочилися і в Україну.

Одним з перших до фольклорних джерел української культури прилучився князь Микола Цертелгв (1790—1869)

Більш ґрунтовні дослідження української етнографії виконав Михайло Максимович (1804— ]873) — видатний український вченнй-природознавеаь, історик, фольклорист, письменник. Народився па Черкащині п родичі збіднілого дворянина.

М. Максимович — автор однієї з перших у Росії «Истории древней русекой словесності!» (1839). Випускає альманах. «Денниіда», «Кневлянин», «Украинец», які донесли до нас не лише багатство українського фольклору, а й засвідчили народність української мови, її історичні витоки та глибини історичної минувшини України. Максимович чи не перший вивів українську фольклористику на рівень наукового пізнання.