33 Кирило - Мефодіївське братство і ного роль в політичному та культурному житті України.

Ядро цієї організації сформувалося в Києві наприкінці 1845 — на початку 1846 р, на основі групи українських студентів, викладачів і чиновників. Його засновниками стали: молодий професор-ад'юнкт Київського університету Микола Костомаров., молодий службовець губернської канцелярії, кандидат права Микола Гулак і студент останнього курсу Київського університету Василь Білозсрськіїй.

У засіданнях братства брали участь художник і поет Тарас Шевченко; письменник і педагог Пантелеймон Куліш; полтавський поміщик, педагог і журналіст Микола Савич, який здобув вищу освіт}- в Парижі, де пройнявся ідеями Великої французької революції; поет-перекладач Олександр Навроцькин; етнограф-фольклорист Панас Маркович; педагог Іван Посяда: поет і публіцист, автор правознавчого трактату «Ідеали держави», проекту конституції України Георгій Андрузькнй; педагоги Олександр Тулуб і Дмитро Пнльчнков.

Братство сформувалося як таємне. Своїм символом воно обрало імена святих Кирила та Мефодія — перших слов'янських релігійних просвітителів. До організації приймали представників слов'янства незалежно від станового походження. Кожний член складав присягу. Усі кирило-мефодіївці визнавалися рівноправними. За ескізами засновників були виготовлені символи братства: персні з внгравіюваними на них іменами Кирила і Мефодія свідчили про належність їхніх власників до таемвої організації. Першими власниками таких перснів стали М. Костомаров і М..Гулак. Організація мала й свою печатку з євангельським висловом: «І пізнаєте істину, і істина визволить вас». ЇЇ зберігав у исбе М. Костомаров.

Центральними фігурами братства стали М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко. Вони мали тверді переконання І кожний із НИХ по-СВОЄМу уявляв першочергові завдання національного відродження. Пантелеймон Куліш па перше місце ставив захист національної самобутності, М. Костомаров наголошував на загальнолюдських цінностях, а Т. Шевченко вважав першочерговими завданнями одночасне національне її соціальне визволення українського народу. Поєднання їхніх поглядів стало основою ідеології братства.

За таких історичних умов кирило-мефодіївці визнавали лише один шлях утвердження державної незалежності України — створення федерації незалежних слов'янських держав. Центром Усеслов'янського федеративного союзу мав стати Київ, де раз на чотири роки збирався б найвищий орган федерації — Слов'янський собор (сейм чи рада) з консультативними н регулятивними повноваженнями.

Програма містила також і соціальні вимоги: скасування кріпацтва та поширення освіти серед народу. Утілення в життя них засад забезпечило б глибокі політичні перетворення, грунтовані на особистій свойоді людини — одвічному прагненні українця.

У сфері просвітництва кирило-мефодіївці насамперед переймалися підняттям культурного й освітнього рівня народу. Його національної свідомості. Наслідком цього став проект шкільної програми В. Білозерського. який давав можливість зробити її початкову ланку максимально доступною для дітей сільських і міських «низів».

іншим важливим напрямом громадської робота члени братства вважали визначення шляхів пілнсеегпія економіки України. Ь цією метою нони збирали кошти для виданім гтогтулярнігх книжок економічного змісту. Зокрема, «братчики" видали «Кишенькову книжку Для поміщиків і найкращий видобутий із досвіду спосіб керувати маєтком», написану П. Кулішем.

Історичне значення Киршіо-Мефадіїаського братства. Братство започаткувало перехід українського національного руху від періоду дворянсько-шляхетського за складом і культурно-иросвітнішького на змістом до періоду різночинського (інтелігентського) за складом і виразно

Кнршю-Мефодіївське братство висунуло політичну Ідею створення української держави як складової слов'янської федерації. Воно поклало початок організаційному об'єднанню діячів українського національного руху.

34. Громади та громадський рух.

1861 р. розпочався новий етап національно-визвольного руху а Україні. У цьому році було утворенії напівлегальний гурток української інтелігенції та патріотично настроєного студентства -«Громаду». Серед громадівців існувало дві течії: демократично-ліберальна, яку представляли В. Антонович, Краги Рильські, II. Чубнпськнн та радикально-демократична, до складу якої входили В. Слньогуб, брати Пігпщькі. Ліберали («старі громад і вцІ») висували лише культурницькі гасла-вони вважали, що вирішення національного питання можливе шляхом широкої просвітницької діяльності серед народу. Радикали («молоді громадівці») ставили за мету народне повсталим та встановлення республіки. Громади діяли в Києві, Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові, Катеринославі. У 1863-1864 рр. н умовах переслідування та арештів Громади припинили свое існування, а відновили свою діяльність на початку 70-х років.

Громади, як правило, це мали якихось програм чи статутів, але проводили значну культурно-освітшо діяльність серед, широких народних мас. спрямовану проти антиукраїнської політики царату. і'ромадівці організовували недільні школи, видавали підручники та популярні брошури українською мовою (лише за 8 місяців 186! р. їх було розповсюджено більш як 12 тне. примірників), популяризували історію й етнографію України, займалися укладанням українсько-російського словника. За народницьку позицію та орієнтацію на національні традиції їх називали "українофілами",

Антиукраїнська кампанія завершилася циркуляром міністра внутрішніх справ Валугва в липні 1863 р.,

Цензурному відомству було дано рачгюрядження. "щоб до друку дозволялися тільки такі твори ЦІЄЮ (українською. — Ред.) мовою, які належать ло галузі красного письменства; пропускання ж книг малоруською мовою, як духовного змісту, гак і навчальних, і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити". Проте цйнчура під різноманітними приводами обмежувала також і друкування художньої літератури.

Другий його етап розпочався у 70-ті роки. На той час "старі" громадівці зберегли лише одну організацію — Київську, поряд з нею почшш діяти молоді громади. Провідним ідеологом Київської громади був фундатор української політичної історії Микола Драгоманов.

Громадівський рух знову набрав загальноукраїнського звучання¹. Його діяльністю займалася спеціальна урядова комісія, результатом роботи якої стало видання Енського указу в травні 1876 р. Його ще називають "указом ІОзефовігча" — помічника куратора Київського навчального округу, ЯКИЙ надіслав цареві доповідну записку про "українофільський рух", вбачаючи в ньому "замаскований соціалізм" і "приховане зазіхання на державну єдність Росії". У відповідь на це Енський" указ забороняв ввезення на територію Російської імперії без дозволу "будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном на малоруському наріччі", крім історичних документів І пам'яток, з дотриманням правопису оригіналів, творів літератури з використанням тільки загальноприйнятого російського правопису. Заборонялися також "різні сценічні вистави й читання на малоруському наріччі, а також і друкування на ньому текстів до музичних нот". Було зупинено видання прихильної до українства газети "Киевский телеграф", розпушено громади, припинив діяльність Півдепно-Захіїщяй відділ Російського географічного товариства в Києві, звільнено кількох професорів з Київського університету (М. Драгомапова, Ф. Вовка, М. Зібера) тощо.

Про шкоду, завдану Емським указом українській культурі, свідчить хоча б те, що в І 877 р. ие було надруковано жодної української книжки. Так закінчився другий етап громадівського руху.