13. Мистецтво Кнїв.Русі.

Староруське мистецтво - живопис, скульптура, музика - із прийняттям християнства також пережило суттєві зміни. Поганська Русь знала всі ці види мистецтва, але в чисто поганському, народному виразі. Древні різьб'яри по дереву, каменерізи створювали дерев'яні і кам'яні скульптури поганських богів, духів, живописці розмальовували стіни поганських капищ, робили ескізи магічних масок, що потім виготовлялися ремісниками; музиканти, граючи на струнних і духових дерев'яних інструментах, звеселяли племінних вождів, розважали простий народ.

Християнська церква внесла в ці види мистецтва цілком інший зміст. Церковне мистецтво підпорядковане вищої цілі - оспівати християнського Бога, подвиги апостолів, святих, діячів церкви. Якщо в поганському мистецтві «плоть» тріумфувала над «духом» і затверджувалося все земне, що уособлюс природу, то церковне мистецтво оспівувало перемогу «духу» над плоттю, підтверджувало високі подвиги людської душі заради моральних принципів християнства. У візантійському мистецтві, шп рахувалося в ті часи самим зробленим у світі, це знайшло вираження в тому, що там і живопис, і музика, і мистецтва ліплення створювалися н основному по церковних канонах, де відсікало усе. що суперечило вищим християнським принципам.

Аскетизм І строгість у живописі (іконопис, мозаїка, фреска), піднесеність, «божественність» грецьких церковних молитов і співів, сам храм, що стає місцем молитовного спілкування людей, - усе не було властиво візантійському мистецтву. .Якщо та або інша релігійна, богословська тема була в християнстві разом і назавжди строго встановлене, те і її вираження в мистецтві, на думку візантійців, повинно було ниражати цю ідею лише раз і па завжди встановленим образом; художник ставав лише слухняним виконавцем канонів, що диктувала церква.

З от перенесене на руський грунт канонічне по змісту, блискуче по своєму виконанню мистецтво Візшїтії зіткнулося з поганським світосприйманням східних слов'ян, із їхнім радісним культом природи - сонця, весни, світла, із їх цілком земними уявленнями про добро і зло, про гріхи і чесноти. З перших же років візантійське церковне мистецтво на Русі випробувало на собі всю міць руської народної культури і народних естетичних уявлень.

Вінце вже йшла мова про те, що однокуиольїшн візантійський храм на Русі XI в. перетворився а багатокупольну піраміду, основу якої складало руське дерев'яне зодчество. Те ж відбулося і з жшюпнеом. Вже в XI в. сувора аскетігчна манера візантійського іконопису перетворювалась під пензлем руських художників у портрети, близькі до натури, хоча руські ікони і несли в собі всі риси умовного іконописного образу. У цей час прославився печорський чернець-маляр Алимпий, про якого сучасники говорили, що він «иконі писать хитр бе [був] зело». Про Алимпия розповідали, що іконописання було головним засобом його існування. Але зароблене він витрачав дуже своєрідно: на одну частину купувала усе. що було необхідно для його ремесла, другу віддавав біднякам, а третю жертвував у Печорський монастир.

Поряд з іконописом розпивався фрескоїшй живопис, мозаїка. Фрески Софійського собору в Києві показують манеру письма тутешніх грецьких і руських майстрів, їхня схильність людському теплу, цілісності і простоті. На стінах собору ми бачимо і зображення святих, і сім'ю Ярослава Мудрого. І зображення руських блазнів, і тпарітн. Чудовий іконописний, фресковий, мозаїчний живиїїНС наповняв і інші храми Києва. Відомі своєю великою художньою силою мозаїки Ми\айловского Златоверхого монастиря з їхнім зображенням апостолів, святих, що загубили свою шантІЙську суворість: образи їх стали більш м'якими, округлими.

Протягом довгих сторіч на Русі розшшалося, удосконалювалося мистецтво різьблення по дереву, пізніше - по камені, Дерев'яні різьблені прикраси взагалі стали характерною рисою жител городян І селян, дерев'яних храмів.

Чудовим різьбленням славилися посуд. У мистецтві різьбярів із найбільшою повнотою !

виявлялися руські народні традиції, уявлення русичів про прекрасне і витончене. І

Цс стосувалося не тільки різьблення дерену і каменю, але і багатьох видів художніх ремесел. Витончені прикраси, справжні шедеври створювали староруські ювеліри - золотих і срібних діл майстри. Вони робили браслети, сережки, підвіски, пряжки, діадеми, медальйони, обробляли золотом, сріблом, емаллю, дорогоцінними каменями посуд, зброю. З особливими старанням і любов'ю майстри-умільці прикрашали оклади ікон, а також книги. Прикладом може служити мистецьки оброблений шкірою, ювелірними прикрасами оклад «Остромирова євангелія», створеного за замовленням київського посадника .Остромнра в часи Ярослава Мудрого.

^

Активно розвивалося дскоративпо-прішіадпе мистецтво. Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх Життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського.

Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка Й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель І вовни слов'янки ткали чудові сукна і полотна. їм було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Недаремно в усній народній творчості склалися оповіді про кожум'як - людей умілих, сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час в давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей.

Складовою частиною мистецтва Русі було музичне, співоче мистецтво. У «Слові о полку Игореві» згадується легендарний сказитель-співак Боян, що «напускав» свої пальці на живі струни і вони «самі князям славу рокотали». На фресках Софійського собору ми бачимо зображення музикантів, що грають на дерев'яних духових І струминних інструментах - лютні і гуслях. З літописних повідомлень відомий талановитий співак Митус у Галичі. У деяких церковних творах, спрямованих проти слов'янського поганського мистецтва, згадуються вуличні блазні, співаки, танцюристи; існував і народний ляльковий театр.

І. звичайно, важливим елементом усісї староруської культури був фольклор - пісні, сказання. биліши, прислів'я, приказки, афоризми.

14.Суспільно-політичні та історичні обставини розвику української культури

14-!!СрШ.ЇЇ0Л 16 СТ.

Розвиток української культури на початку XIV—першої половині XVII ст. відбувався у складних суспільно-полі-тичннх та історичних обставинах. Розпад Київської Русі та монголо-татарська навала в середині ХШ ст. призвели до занепаду економічного, політичного і культурного життя України. Від численних міст і поселень України залншк-'лись руїни. Всі руські князівства опинились у повній залежності від татарського хана. В середині XIV ст. українські землі (Київщина, Черні-гівщнна, Переяславщина, Поділля і значна частина Волині були приєднані до Великого кпязіпства Литовського, яке стало найбільшим державним утворенням у ЄпропІ. Цей період виявився більш сприятливим для розвитку української культурі!, ніж роки татарської навали, Багато литовських магнатів із династії Гедимінаеів прийняли пра-вослав'я. споріднюючись з українськими та білоруськими князями. Староукраїнська (руська) мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Вона використовувалась при складанні грамот І за^конів. Литовські правителі розглядали свої завоювання як місію «збирання земель Русі». На думку М< С. Грушевського, Велике князівство Литовське зберегло традиції Кшв-ської Русі більшою мірою, ніж Московське князівство.

У другій половині XIV ст. на українські землі розпочалася експансія Польщі. Протягом двох десятиліть поляки в союзі з угорцями воювали з литовцями за Галичину І Во-линь. Війна закінчилась у 1366 р. польською окупацією всієї Галичини й невеликої частини Волині. Підпорядкування поляками українських земель було важливим поворотним пунктом в історії обох народів. Для полякіи це означало сталу орієнтацію на схід, а для укра-їнців — заміну своїх правителів чужими, підпорядкування чужій нації з Іншою релігією та культурою. Виник гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, який пошпурився на всі сторони життя України, Згодом провідні політики Польщі та Литви зрозуміли, що їх об'єднують спільні важливі інтереси. У 1385 р. в невеликому білоруському місті обидві країни уклали Кревеьку унію, ЗГІДНО з якою литовський князь Ягайло став польським королем, зобов'язуючись навернути литовців у католицизм, а .землі Литви та України «на віки вічні приєднати до польської корони».

У кінці XV ст. зміцнюється Московська держава., яка у 1480 р. скинула з себе вікове монголо-гатарськс іго. Внаслідок воєн ч Литвою вона підпорядковує собі СІперщину (Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський). Московський князь !ван НІ, привласнивши собі титул «государя всісї Русі», згодом проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають бути приєднані до Московської держави.

Таким чином, над Україною нависла реальна загроза, з одного боку, латинізації і спольщення, а з другого — омосковлення. Українське національне життя, національні традиції та вся національна культура зазнали важких втрат.

Великою перешкодою на шляху розвитку української культури було й те, що впродовж XV— XVI ст. тривала нерівна боротьба з татарською ордою, яка завдала великих збитків матеріальній та духовній культурі українського наброду. Ні литовський, ні польський уряди не були енромож-ні

організувати оборону окраїнних земель. Це завдання виконало українське козацтво, яке стало оплотом оборони України перед татарами, а згодом і боротьби проти колоніального гніту польської шляхти,

Початки козаччини припадають на XV ст. У XVI ст. козаки починають об'єднуватись у військову організацію. Найбільш визначним їх організатором був Дмитро Вишневенький (Байда), який у 1550 р.'об'єднав розпорошені гр'лш козаків і побудував фортецю на острові Мала Хортиця — Запорізьку Січ. Наприкінці XV! ст. внаслідок політичних обставин значення козацтва зростає, Це иоясню-валось тим. що під виливом Польщі український та білоруський елементи поступово починають нівелюватися, особливо в Галичині. У XVI ст. тільки дрібна шляхта зберегла своє національне обличчя, а знатні українські роди переходили на службу до поляків, відмовляючись від своєї мови та культури. Польська колонізація знищила також українську шляхту на Поділлі, Київщині та Брацлавщині, а зго^дом і на Волині. Чимало представників української фео-дальної верхівки, спокушені польською культурою, привілеями та посадами, переходять у польський табір. Важливим чинником культурного процесу в Україні була православна церква, роль якої в історії українського суспільства постійно зростала. Церква для українців, за умов відсутності власної держави, залишалась єдиним інститутом вираження їх самобутності. Однак становище православної церкви було надзвичайно тяжким. Проти неї вів боротьбу католицизм, підтримуваний польською короля і всь кою адміністрацією. Трагедія православної церкви полягала в тому, що нона була позбавлена підтримки мс-ценатів, а з XVI ст. культурно занепала, її література обстежувалась лише (югослопськимп книгами, які ис могли задовольнити запитів багатьох інтелектуально розвинутих людеіі.