3. Політичні кризи, їх типи.

Політична криза — це переломний стан політичної системи суспільства, який виражається у поглибленні і загостренні конфліктів, які мають місце, у різкому посиленні політичного напруження і нестабільності"

Основою політичної кризи є зміни у співвідношенні сил в уряді, парламенті навколо балансу інтересів, криза може відображати відповідну дезорганізацію, дестабілізацію політичної системи, але і виявити нове співвідношення сил, інтересів, і її (кризи) розв'язка буде означати не що інше, як початок нового етапу суспільного розвитку.

Внутрішньополітичні кризи можливо вибудувати за ступенем їх глибини і безпеки для суспільної стабільності: урядова криза, парламентська і конституційна кризи.

Урядова криза. У тих країнах, де кабінет міністрів формується за участю парламенту і на коаліційній основі, часто виникають урядові кризи. Формування уряду на багатопартійній основі створює вірогідність виникнення непорозумінь з наступною відставкою окремих його членів. Парламентська більшість також може виказувати вотум недовіри урядовому курсу і формувати новий кабінет міністрів.

Прикладом урядової нестабільності є Італія, де практично кожен рік змінюється кабінет міністрів. Досить часто це має місце і в Україні.

Внутрішньо парламентські конфлікти проявляються у формі політичної боротьби різних фракцій, між парламентом і урядом, між парламентом і президентом, між парламентом і групами тиску чи у формі протистояння палат парламенту (у двопалатній системі).

Конституційна криза, з точки зору її функціональної ролі, є сигналом, проявом послаблення державності і виникнення суперечностей у соціальному і політичному ладі країни. Ця криза не виникає несподівано або випадково. їй передують конституційні конфлікти, причини яких вельми різноманітні. Це можуть бути і конфлікти, породжені внутрішніми суперечностями самої конституції, її недосконалістю, неточністю формулювань і т.п. У таких випадках вдосконаленню конституції слугує тлумачення її' статей Конституційним Судом, або внесення в неї поправок парламентом. Друга група конституційних конфліктів — це конфлікти органів державної влади з конституцією; намагання обійти конституційні норми, внаслідок політичного розрахунку або через правову неграмотність.

Прикладом може бути розвиток конституційної кризи на початку 90-х років у Югославії (вимоги Словенії і Хорватії щодо перетворення країни у федерацію). Радянський Союз, а потім Росія у 90-х роках пережили декілька конституційних криз. Конституційною кризою можна вважати Біловезьку угоду у грудні 1991 року, яка призвела до розпаду СРСР. Політологи (навіть російські!) вважають конституцію Російської федерації "конституцією громадянського конфлікту".

Особливою формою політичних криз є революція, контрреволюція, повстання, путч, війна тощо.

Найбільш типовими для перехідних суспільств є такі кризи:

— криза ідентичності, яка викликана суперечностями, пов'язаними з відмовою від старих і пошуком нових систем цінностей, ідей, символів. У багатьох країнах яайтиповішим способом вирішення кризи ідентичності стала апеляція правлячих еліт до популізму, націоналізму, звернення до історії цього народу або заклик до модернізаційного ривка у майбутнє;

— криза розподілу матеріальних і духовних благ. Початок переходу до ринку не гарантує одночасного зростання добробуту всіх верств населення. Ресурси для здійснення економічної модернізації шукають всередині суспільства, а це вимагає зміни стандартів і способів розподілу. Наприклад, політика, спрямована на стабілізацію економіки і боротьбу з інфляцією, вимагає упорядкування соціальних витрат держави і скорочення нерентабельного сектору економіки, що не може не відбитися на життєвому рівні населення;

— криза легітимності породжується розчаруванням частини населення "курсом реформ". Це знижує соціальну базу підтримки політичної еліти, з якою асоціюються реформи;

— криза участі зумовлена тим, що процеси лібералізації сприяють розширенню включення громадян у політичні процеси і легальному прояву різних ідеологічних течій. Нові політичні інститути, що народжуються (законодавчі органи, партії, місцеве самоврядування) не завжди бувають підготовленими до того, щоб виразити різноманітність цих інтересів. У деяких випадках інституціональні способи вираження запитів населення підмінюються мітинговою стихією. Іншим проявом кризи участі, навпаки, є політична пасивність населення;

— криза проникнення, яка проявляється в декількох аспектах:

• у втраті єдності темпів змін у різних суспільних сферах;

• у зниженні ефективності рішень центральної влади через розбіжності реальної політики і проголошених завдань;

• у розбіжності процесів перетворень у різних регіонах країни.

Політична практика посткомуністичних країн, можливо, породить нові форми політичних конфліктів та криз.

*Фракция — группа членов одной партии в парламенте, а также особая группировка внутри партии, имеющая собственную идейную и организационную платформы, отличающиеся от основной политической линии и текущих установок партии.

* ВОТУМ (лат. votum - желание, воля) - мнение или постановление, выраженное или принятое большинством голосов избирательного корпуса или представительного учреждения.

Білет №6

1. Політична думка Стародавньої Греції та Стародавнього Риму

Давня Греція. Її мислителі зробили вагомий внесок у розвиток політичної думки в основі політичної думки лежить 6 етапів, кожен з яких характеризує окремий напрямок політичного мислення.

1 етап - античні, міфічні уявлення про державу

2 етап - формування філософських поглядів політичних процесів

3 етап - раціоналістична інтерпретація політичного розвитку

4 етап - логіко-понятійний аналіз політичних інститутів і процесів

5 етап - емпірично-теоритичний підхід до вивчення політичних процесів

6 етап - занепад давньогрецької державності і підпорядкування греко-римській республіці. Основою політичної думки в греко-римській республіці було римське право. Після занепаду греко-римської республіки популярними стали ідей Сенеки, Аврелії, Модестина, Папініана та інших мислителів. У політичне життя вони внесли правовий контекст.

У працях мислителів Давньої Греції аналізується антична соціально-політична практика. Державність цього періоду втілилася у формі полісів - невеликих міст-держав і навколишніх поселень. Центром давньогрецької цивілізації став афінський поліс періоду розквіту демократії (VI-V ст. до н.е.). Демократичні процедури передбачали участь вільного чоловічого населення в роботі народних зборів і прийняття рішень, рівність громадян перед законом, право на заміщення виборної суспільної посади. Практикою функціонування демократія спричинила вплив на уявлення древніх мислителів Еллади і бажаної форми держави. Багато з них зробили свій вибір не на користь демократії. Серед тих, хто розділяв аристократичні погляди на правління, були Піфагор, Геракліт, Сократ. Правити, на їхню думку, повинен не весь народ, а тільки кращі люди, доброчесністю яких є мудрість. Прибічником "поміркованої" цензової демократії був Демокрит.

В античних авторів присутнє розуміння Закону, що перетворює Хаос у Космос. Поліс у їхньому уявленні виступає відображенням космічного порядку. Так, у вченні Піфагора міститься думка про закон космічної гармонії, що визначає порядок для всього сутнісного.

Сократ. Відчайдушним захисником ідеї компетентного правління і панування законів в організації полісного життя був Сократ. Він стверджував, що правити повинні знаючі люди-філософи, а саме правління є мистецтвом, яке здатні сприймати лише окремі "кращі" люди завдяки своєму народженню, вихованню і навчанню. Його критика демократії мала реальне підґрунтя: ірраціональність рішень, що приймалися афінськими громадянами, часто призводила до нестабільності політичного життя..

Платон. Вперше його політичні ідеї були викладені в окремих політичних трактатах, написаних у формі діалогів: "Держава", "Політик", "Закони". Давньогрецький філософ продовжив традицію, що намітилася, - обґрунтування ідеальної форми, держави. Подібний підхід збережеться включно до епохи Нового часу. Інша проблема, яку зачепив Платон, - зміна державних форм.

Ідеальна держава Платона ієрархічна. Вищим станом є правителі, тому що вони, володіючи мудрістю, здатні забезпечити спільне благо. Справедливість, як принцип досконалої держави, полягає в тому, що кожен стан займається своєю справою і має своє особливе становище у суспільній ієрархії.

Друга риса ідеальної держави - аристократичне правління, при якому правлять тільки розумні люди..

Держава залишається ідеальною доти, доки кожен стан займається своєю справою, в чому і виражається, на думку Платона, справедливість. Надмірна майнова нерівність викликає невдоволення народу, що призводить до утвердження демократії, яка потім замінюється найгіршою формою держави - тиранією.

Демократію він також розглядає як недосконалу форму держави: рішення народу не завжди були мудрими, демократичними процедурами часто користувалися авантюристи для приходу до влади.

У той самий час у проекті ідеальної держави Платона прослідковуються контури тоталітаризму: пріоритет держави над індивідом, наявність цензури, організація життя за планом, встановленим правителями, однаковість у житті всіх громадян, регламентація всіх її сторін, включаючи інтимне життя

Аристотель. Його можна назвати „батьком" використання порівняльного методу в політології. Разом з учнями він проаналізував сто п'ятдесят вісім конкретних видів державного устрою і створив класифікацію державних форм, яка протягом наступних століть вважалася класичною. Влада небагатьох, заснована на доброчинності та вихованні, - аристократія, коли "уряд сформований з найкращих людей". Її викривленням є олігархія - влада заснована на багатстві і відстороненні від влади більшості населення. Третьою правильною формою Аристотель визнає політію або конституцію - правління більшості, що визнає закон. Їй протиставляється демократія, де при владі переважають бідні, які не мають необхідного виховання і якостей для того, щоб займатися управлінням. Вплив Аристотеля на наступну політичну думку був значним, а його оцінка демократії як "поганої" форми правління повторювалася багатьма мислителями включно до епохи Нового часу. Він був прибічником наслідування принципу "вірної міри" - знаходження у всьому "золотої середини". В організації полісного життя потрібна величина йому бачилася саме в політії, що була поєднанням олігархічного і демократичного елементів. Політія - це своєрідний компроміс між добробутом і рівністю.

Аристотель критикував ідею Платона про ліквідацію приватної власності і сім'ї як таких, що протирічать природі людини. В той же час він попереджав про небезпеку надмірної майнової нерівності у суспільстві, що призводило до суспільної нестабільності та виступів бідних проти багатих. Вихід з цього становища він бачив не в знищенні приватної власності, а в її відносному вирівнюванні і формуванні заможного середнього прошарку.

Основні політичні ідеї патріархів політичної думки можна схематизувати таким чином:

Політичні ідеї Платона (428-347 pp. до н.е.)

Політичне вчення Арістотеля (384-322 pp. до н.е.)

У діалогах "Держава", "Закони" та ін.: •    Розробив концепцію полісу, чотирьох стадій його розвитку та занепаду •    Обґрунтував положення про людину як суспільну істоту •    Заснував учення про природ­ний та суспільний розподіл праці як основу суспільної стратифі­кації •    Обґрунтував концепцію ідеаль­ної держави, основними харак­терними ознаками якої є муж­ність, мудрість, самодостатність, справедливість і рівність •    Запропонував модель держав­ного устрою, в якій регламента­ція життя громадян набирає всезагального, тотального харак­теру Основа такого ладу - детальні й суворі закони, законопослушність громадян

У творах "Політика", "Афінська політія" та ін.: •    Визначив людину як "політич­ну істоту", чия сутність прояв­ляється насамперед у державно­му житті •    Уперше розмежував владу на законодавчу, адміністративно-управлінську та судову •    Визначив правильні та непра­вильні форми державного прав­ління •    Найкращим державним ладом вважав змішану форму влади, коли править середня верства населення •     Політику тісно пов´язував з моральністю (доброчесностями) та етикою, які вважав вступом до політики

Марк Тулій Цицерон. Давньоримська політична думка продовжила грецьку традицію обґрунтування найбільш правильної форми правління, але вже з урахуванням нової політико-правової практики. В 509 р. до н.е. в Римі стверджується республіканська форма правління. Визначним представником політичної думки цього періоду і захисником республіканського правління був знаменитий римський оратор і політик Марк Тулій Цицерон. Він визначав республіку як "справу", "надбання народу", підкреслюючи, що сам народ є об'єднанням людей, пов'язаних згодою у питаннях права і спільністю інтересів. Звертаючись до проблеми правильно влаштованої держави, він віддає перевагу змішаній державній формі, що поєднує в собі одночасно царський (монархічний), аристократичний і демократичний елементи. Ідеалізуючи дійсність, він бачив аналог подібного правління в Римській республіці, до речі, у розподіленні владних повноважень між магістрами і перш за все консулами, що відповідають за загальну політику та командують армією (царська засада), сенатом (аристократична засада). В ідеях Цицерона про правове об'єднання громадян республіки і правову регламентацію державної діяльності про розподіл повноважень між республіканськими інститутами, їх взаємній рівновазі лежать витоки теорії "правової держави".

2. Особистість у політичних відносинах і процесах. Політичні інтереси особи ПОСМРОТРЕТЬ ЕЩЕ

Соціальна активність особистості – це спосіб самореалізації особистістю своєї сутності, розуміння нею своєї сутності, цілей і сенсу життя, показник ступеня соціальної зрілості, сфера самовдосконалення і само становлення особистості як суб’єкта соціальної дійсності. Особистість живе не в абстрактному середовищі, а в реальному соціальному просторі, який дає можливість задовольняти потреби, реалізовувати інтереси. Суспільний лад цього простору, соціальні, економічні і політичні відносини стають визначальним чинником життєдіяльності особистості. Тому особистість завжди прямо або опосередковано включається в політичне життя.

Становлення особистості як громадянина, формування її політичної свідомості і політичної поведінки , політичної культури відбувається в результаті політичної соціалізації. Говорячи про політичну соціалізацію, маємо на увазі процес, за допомогою якого людина прилучається до певних політичних норм і цінностей, включає їх у свій внутрішній світ, формує політичну свідомість і культуру, об’єктивно та суб’єктивно готується до політичної практики (діяльності) і здійснює її протягом усього свого життєвого циклу.

Політична соціалізація триває протягом усього життя. На сьогоднішній день у нашому суспільстві спостерігається підсилення процесів стихійної соціалізації. Масово втрачається довіра до влади, офіційних політичних структур, відмова їх підтримувати, , зневіра в тому, що особиста участь може вплинути на політичний процес. З одного боку, демократичні перетворення посилюють потребу в політичному розвиткові особистості, в її активному включенні до політичного процесу. З іншого зберігається тенденція до відчуження людини від держави і політики.

Характеризуючи ситуацію, яка склалася в суспільстві стосовно політичної соціалізації можна говорити навіть про певний процес десоціалізації, який обумовлює не стільки залучення людини до політики, як відштовхування від неї як від малоефективного засобу виживання. Дослідники виділяють головні фактори, які впливають на процес політичної соціалізації індивіда. Це – власний життєвий досвід, між особистісні комунікації, соціальні інститути, та, як специфічний фактор, ЗМК, які дають можливість кожному скористатися “спільним” досвідом, наданим у вигляді різних форм і змістів.

Можливості впливати на процеси в суспільстві багато в чому залежать від політичної активності особистості, її здатності знаходити канали участі в соціальній політичній практиці, масштабності впливу та соціальної значущості ролей , які відіграє особа в соціальному і політичному житті.

Політична активність є функціональним проявом особистості в політичній діяльності, яка, в свою чергу, упорядковується самим суб’єктом. Стаючи суб’єктом владних відносин, особистість вибудовує власну систему політичних дій, структуруючи її певним чином, але у відповідності до вимог політичної системи і власної політичної культури.

Політичний інтерес являє собою внутрішнє, усвідомлене джерело політичної поведінки, яке спонукає людей до постановки певних політичних цілей і виконання конкретних дій для досягнення їх.

Политическое участие – деятельность частных граждан с целью повлиять на структуры управления, государственную политику. Действия могут быть направлены на поддержание существующей власти, ее структур и политики или же могут быть попыткой изменить что-либо из составляющих либо всю систему.

Политическая реальность предстает перед нами, по крайней мере, в двух ипостасях: во-первых, она существует как взаимодействие государств, партий, других политических институтов, во-вторых, как взаимодействие людей или групп людей со своими специфическими мотивами, целями, результатами, то есть политическое поведение. Разочарование, безразличие или враждебность к политической системе, абсентеизм (отказ или воздержание от участия в выборах) – это тоже варианты политического поведения. Оно, таким образом, может быть не только позитивным, но и негативным.

Можно выделить три основных модели политического участия. В рамках первой модели, все граждане принимают непосредственное участие в принятии решений. Вторая модель предполагает участие рядовых граждан в виде более-менее регулярного акта подтверждения полномочий призванных к руководству групп. Третий тип, элитарный, предполагает еще более значительное сокращение степени участия граждан в политическом процессе. Представьте другие классификации типов политического участия, (например, конвенциональное и неконвенцианальное политическое участие).

Чаще всего граждане участвуют в политике, участвую в выборах или референдумах (последнее реже). Выборы органов власти – непременный признак, атрибут демократии, легитимации любой системы. Они позволяют заменить мирно и законно одних политических лидеров другими.

Выборы - с одной стороны, это механизм, с помощью которого формируются разного рода центральные и местные органы власти, представляющие интересы граждан страны. С другой стороны, это наименее обременительный способ для гражданина высказать свое мнение по поводу политики в стране и повлиять на ход политического процесса.

Выборы осуществляются на основе действующего избирательного права. Сегодня в большинстве стран провозглашено и закреплено в законах всеобщее избирательное право. Но это не означает, что право голоса имеют абсолютно все члены общества. Обратите внимание, какие выборные цензы существуют.

3.Виникнення поняття конфлікт – як соціального явища. Основні теорії походження і особливості політичних конфліктів.

Конфлікт як соціально-політичне явище присутній у будь-якому суспільстві. У реальному житті завжди залишається місце для суперечностей. Певна автономність людини щодо суспільних відносин неминуче спричинятиме конфлікти, у тому числі політичні, а відтак ще довго існуватиме необхідність пошуку механізмів їх урегулювання.

Найбільш загальною причиною соціальних конфліктів є соціальна нерівність, такий розподіл позицій у ієрархічній системі соціальних відносин, який робить неможливим досягнення своїх інтересів та задовольнити свої потреби в доходах, знаннях, інформації тощо, певними особистостями або соціальними групами. Споконвічний розподіл людської спільноти, соціальних груп та колективів на тих, хто керує, приймає рішення і тих, хто вимушений підкорятися і виконувати накази згори, тобто на тих, хто наділений владними повноваженнями, і тих, хто таких повноважень не має, є невичерпним джерелом різноманітних соціальних конфліктів. Люди завжди очікують влади, яка здатна розв'язати усі їхні проблеми, але у практичному плані такі очікування ніколи не можуть бути задоволеними.

Конфлікт - це повсюдне явище. Кожне суспільство, кожна соціальна група, соціальна спільність в тому або іншому ступені схильні конфліктам. В науці існує спеціальна галузь соціологічного знання - конфліктологія.

Типологія, структура і функції політичних конфліктів. Предметом політичного конфлікту є влада. Люди в своїй діяльності, знаходячись в контакті, будують певну систему взаємостосунків і взаємовпливу, а вона, у свою чергу, перетворюється на піраміду рівнів управління. Вершиною цієї піраміди і є політична влада.

Поняття політичного конфлікту позначає боротьбу одних суб'єктів з іншими за вплив в системі політичних відносин, доступ до ухвалення загальнозначущих рішень, розпорядження ресурсами - словом, за все те, що складає владу і політичне панування.

Політичний конфлікт - це зіткнення, протиборство політичних суб'єктів, обумовлене протилежністю їх політичних інтересів, цінностей і поглядів.

Всі політичні конфлікти в суспільстві можна розділити на два основні вигляд: горизонтальні і вертикальні.

1. Горизонтальні політичні конфлікти. В них боротьба за владу і владні повноваження ведеться в рамках існуючого ладу. Наприклад, між урядом і парламентом, різними політичними угрупуваннями в правлячій еліті, державою і окремими суб'єктами політики (особою, групою, інститутом) і т.д.

Мета і причини виникнення горизонтальних конфліктів - вдосконалення існуючої системи влади. Наприклад, часткове коректування політичного курсу, зміна неугодних лідерів або правлячої еліти, збільшення або зменшення владних повноважень тих або інших суб'єктів політики і т.п.

Тоталітарний режим влади не визнає ніяких політичних конфліктів і прагне їх не допустити. В демократичній політичній системі горизонтальні політичні конфлікти інституалізовані і певною мірою запрограмовані. Більшість з цих конфліктів носить відкритий характер, наприклад, парламентські дебати, розпуск парламенту і призначення нових виборів, вотум недовір'я уряду, обіг в конституційний суд та ін.

2. Вертикальні політичні конфлікти. В них конфронтація проходить по лінії «влада – суспільство». Різні соціальні шари, класи і етнічні групи в неоднорідній соціальній політичній структурі суспільства займають різні позиції (статуси) і грають різні ролі. Ієрархічність статусно-ролевої структури нерівний доступ до ресурсів і влади породжують політичні конфлікти на всіх рівнях вертикалі «влада - суспільство».

Як види політичних конфліктів виділять також конфлікти цінностей і конфлікти інтересів.

Конфлікт цінностей виникає як зіткнення різних ціннісних орієнтацій, тобто уявлень про саму політичну систему, політичний курс країни і правила політичної гри.

В конфлікті інтересів боротьба йде у сфері розподілу і перерозподілу різних ресурсів (влади, матеріальних благ, духовних цінностей та ін.).

Специфіка об'єкта і суб'єктів політичних конфліктів додає їм низку характерних особливостей, що відрізняють цей вид міжгрупових конфліктів від усіх інших.

1. Переважно відкритий характер і досить яскравий прояв зіткнення інтересів. Політика - це сфера дозволеної суспільством боротьби, спосіб ослабити соціальну напругу розрядкою емоцій у політичному змаганні. Звідси і з'являється схильність до зовнішніх ефектів, відома театральність політичного життя.

2. Обов'язкова публічність. Ця характеристика означає, по-перше, що політика нині професіоналізувалася, тобто здійснюється особливою групою осіб, інтереси яких не співпадають з інтересами народу, а, по-друге, це припускає їх звернення до народу (непрофесіоналів) й активну мобілізацію його на підтримку своєї сторони.

3. Збільшення кількості політичних конфліктів. їх сьогодні набагато більше, ніж інших. І не тільки тому, що конфлікт є головним способом дії чи зразком поведінки політиків, а головним чином тому, що багато конфліктів неполітичної сфери життя людей, не знаходячи свого мирного вирішення, переходять у сферу політичну, тобто вимагають для врегулювання державного втручання.

4. Зростаюча значущість. Яким би локальним не був політичний конфлікт, він завершується ухваленням рішення на державному рівні, а воно обов'язкове для всіх членів суспільства.

5. Обов'язкове встановлення політичного панування. Оскільки політичні конфлікти розгортаються в соціальному просторі, де домінуючою віссю є вертикаль державної влади, їх головною метою неминуче стає встановлення політичного панування сторони, що виявилася сильнішою. Звідси й гострота політичних конфліктів та набуття ними крайніх форм - путчі, заколоти, повстання.

6. Можливість використання силових ресурсів.. З усіх видів влади в суспільстві тільки державна володіє правом легального застосування сили. Оскільки держава як політичний інститут є неодмінним учасником практично всіх політичних конфліктів, завжди існує велика спокуса в якості останнього аргументу використати силу, причому на абсолютно законних підставах. Це робить політичні конфлікти потенційно небезпечними та руйнівними за їх наслідками.

* Ультима́тум (лат. ultimatum - доведене до кінця) — вимога, пов'язана з обмеженням часу, який даний на її виконання, а також з погрозою серйозних наслідків у випадку її невиконання.

Ультиматум є демонстрацією небажання якого-небудь роду переговорів. Ультиматуми застосовуються насамперед в політиці і часом передують оголошенню війни. Іноді ультматуми зустрічаються й в інших соціальних сферах, наприклад в особистому житті або у економіці. З етичної точки зору ультиматуми в наш час оцінюються скоріше негативно, особливо якщо вони пов'язані з шантажем. Проте в певних політичних ситуаціях ультиматуми здатні запобігти більшому злу.

* Геноцид - це повне або часткове знищення окремих груп населення за національними, расовими, релігійними або етнічними ознаками. Це міжнародний злочин, кричуще порушення прав людини. На відміну від расизму чи фашизму, до злочинів геноциду відносять дії, які завдали дуже серйозного збитку певної етнічної групи щодо життя, здоров'я або продовження роду.

Білет №7