3.Світовий політичний процес: поняття та особливості на початку третього тисячоліття.

Світовий політичний процес розгортається в окремих країнах, на регіональному й глобальному рівнях як сукупна діяльність соціальних спільностей та інститутів, організацій і окремих осіб, що мають політичні цілі. На світовій арені його суб’єктами є народи, держави, суспільні рухи та організації. У силу цього політичний процес набуває власного змісту, специфічних рис та закономірностей розвитку . У документах ООН уживається поняття «світове співтовариство». Воно означає сукупність усіх держав, що існують сьогодні на планеті. Кожна з них має національно-особливі, специфічні риси й належить до того чи іншого типу сучасних суспільств.

Під міжнародними відносинами, як правило, розуміють системну сукупність політичних, економічних, соціальних, дипломатичних, правових, військових і гуманітарних зв’язків і відносин між основними суб’єктами світового співтовариства. Такими суб’єктами є народи, держави, суспільні сили, рухи й організації. Пройшовши довгий історичний шлях, міжнародні відносини тільки в наш час стали по-справжньому всесвітніми. Саме як такі вони формують обличчя сучасного світу, в якому співіснують понад 200 різних держав, велика кількість народів, які говорять понад двома з половиною тисячами мов.

Протягом багатьох десятиліть після Жовтня 1917 р. світ був розділений на СРСР і капіталістичний світ, який складався, у свою чергу, з метрополій Заходу та колоній (напівколоній, залежних територій) Сходу й Півдня. Така була політична карта світу, типологія держав, що базувалася на їхньому соціально-економічному устрої та політичній орієнтації.

Після Другої світової війни 1939—1945 рр. розвалилася колоніальна система й виникла нова типологія країн: розвинуті країни і країни, що розвиваються, до яких було віднесено 120 країн, які стали незалежними (включаючи латиноамериканські, що отримали свободу ще в ХІХ ст.). На цю типологію накладалася класифікація за класовою ознакою: серед розвинутих країн виділялися капіталістичні й соціалістичні, а серед країн, що розвиваються, — ті, що орієнтувалися на капіталістичний шлях, і країни некапіталістичного розвитку (соціалістичної орієнтації). На межі ХХ — ХХІ ст. став анахронізмом (багато в чому штучний і в минулому) поділ країн за належністю до «третього світу».

Нині зберігається соціально-класова неоднорідність (гетерогенність) світу. Здавалося б, гетерогенність заходить у суперечність з самим поняттям «світове співтовариство». Але це не так. У перші післявоєнні десятиліття світове співтовариство було справді утворенням формальним — механічною сумою держав з різними, часто антагоністичними інтересами. Кінець 70-х — початок 80-х років стали тією добою, коли держави почали усвідомлювати свою взаємозалежність, взаємозв’язаність загальними, глобальними інтересами (запобігання ядерній війні та екологічній катастрофі, боротьба з голодом і смертельними хворобами, вирішення проблем відсталості тощо). Національно-державні інтереси сьогодні переплітаються із загальнолюдськими. Це перетворює світове співтовариство на живий цілісний організм. Світове співтовариство нині можна розглядати як інтегровану єдність різноманітних, багатих на суперечності взаємодоповнюючих елементів (компонентів, структур), свого роду єдність у багатоманітності.

Усередині світового співтовариства склалися підструктури (міжнародні спільності). Це великі групи держав, що належать до одного соціально-економічного типу суспільства, наприклад, капіталістичні держави. Взаємовідносини елементів світового співтовариства будуються на макрорівні — між підструктурами (Схід — Захід, Північ — Південь) і мікрорівні — між державами всередині спільностей або окремими державами міжнародних спільностей (СНД — Україна, Україна — Росія тощо).

Держави світового співтовариства постійно змінюються, трансформуються. Обсяг та глибина змін різні. Деякі вириваються наперед, створюючи високорозвинені в соціально-економічному відношенні групи. Для інших характерні низькі темпи розвитку.

Часто, якщо це багатонаціональні держави, у них на ґрунті економічного відставання або політичних суперечностей постають міжетнічні конфлікти. Ще інші тривалий час «випробовують» різні варіанти розвитку і замість прямувати до глобального соціального прогресу, залишаються на його узбіччі.

Світове співтовариство характеризується й характером міждержавних зв’язків та відносин. Життєдіяльність будь-якої підструктури нерозривно пов’язана з іншими. Сьогоднішній капіталізм зумів перебороти багато своїх вад завдяки засвоєнню досягнень соціалістичного суспільства, а саме: використанню планування в економіці, розробці державної соціальної політики (створення державних систем освіти, медицини, соціального забезпечення тощо). Трансформація соціалізму в наші дні в Китаї, В’єтнамі, на Кубі вбирає ті цінності західних суспільств, що зробили їх ефективними, — ринкову економіку, свободу підприємництва, демократизацію. Усередині кожного елемента світового співтовариства у своєрідній формі відтворюються частки, клітинки інших. Отже, усі елементи є взаємозв’язаними, взаємопереплетеними, взаємодоповнюючими та взаємонеобхідними. І що глибші, багатоманітніші ці зв’язки, то сталіше світове співтовариство, то більше воно стає глобальною самоорганізованою системою. За всієї гетерогенності світового співтовариства владно торує собі шлях тенденція до зближення всіх його компонентів через зростаючу внутрішню схожість.

У кінці ХХ століття стала очевидною тенденція до формування всесвітнього господарства. У світовій економіці — це розвиток і вдосконалення ринкових відносин. Провідним критерієм і своєрідним «спільним знаменником» економічної зрілості стає ступінь поширення «п’яти ринків» (товарів, капіталів, робочої сили, послуг та інформації), глибина суспільного поділу праці, диверсифікація виробництва і ступінь залучення національних економік у світове господарство.

Формування всесвітнього господарства відбиває дію закону інтернаціоналізації суспільного життя. Така інтернаціоналізація характеризується виходом держав за національно-державні кордони. Ефективний розвиток сучасної промисловості потребує міжнародного поділу праці. Так, наприклад, автобус «Ікарус» виготовляється в Угорщині, але багато комплектуючих деталей поставляється з інших країн. Ринок збуту «Ікарусів» також є в багатьох державах світу. Це типовий приклад інтернаціоналізації однієї зі сторін господарського життя. Відповідно інтернаціоналізуються й інші суспільні процеси — соціальні, політичні, духовні. Оскільки інтернаціоналізація нескінченно повторюється в багатьох явищах і процесах, вона стала законом життя світового співтовариства.

Всесвітнє господарство є цілісною, планетарною економічною системою зі своїми власними законами (наприклад, закон нерівномірності розвитку). Цілісність планетарного господарства існує незалежно від того, з яких частин воно складається. У всесвітньому господарстві діють уже не класові, а надкласові й наднаціональні, єдині виробничі відносини, котрі охоплюють виробництво, розподіл, обмін, споживання. Відмова СНД та країн Східної Європи від «державного соціалізму», перехід їхніх національних економік на рейки ринкового господарства — це ще один доказ загальнолюдського характеру товарно-грошових відносин [5].

Розпад старої моделі світового соціалістичного господарства прискорить формування й розвиток планетарної економіки. Знімається проблема «непоєднуваності» соціалістичної і капіталістичної економік, що базувалися відповідно на механізмах адміністративно-командного та ринкового господарювання. У цій ситуації на передній план висувається перебудова зовнішньоекономічних відносин. Ми повинні ввійти в міжнародні фінансові ринки, у глобальну інформаційну систему, активно використовувати інновації. Для цього необхідно створювати спільні підприємства, вільні економічні зони, частково впроваджувати на внутрішньому ринку конвертовану валюту тощо. Такі заходи мають узгоджуватися зі змінами відносин власності, відмовою від директивного планування, свободою підприємництва, цільовою переорієнтацією економіки на вимоги споживача. Господарська трансформація на основі передового світового досвіду уможливить нашу інтеграцію в планетарну економіку.

Розвиток всесвітнього господарства відбувається через інтенсифікацію регіональних зв’язків. Із середини 50-х років будується «єдина Європа». Сьогодні Західна Європа стала спільним економічним простором з єдиною валютою, без кордонів і митниць, з наднаціональними політичними установами. Подібні, але менш просунуті процеси економічної інтеграції відбуваються в інших частинах світу — Латинській Америці, Арабському Сході, в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

Сучасному політичному процесу, чинним у різних країнах соціально-політичним структурам притаманні й інші характерні риси та особливості:

1. Тісне переплетення революційних і еволюційних (реформаторських) чинників, через які реалізується історична необхідність.

2. Поєднання в діяльності суб’єктів політичного процесу свідомих, упорядкованих, запрограмованих виступів зі стихійними, спонтанними, непередбачуваними акціями. Це робить політичний процес особливо складним та інваріантним.

3. Різна спрямованість функціонування соціально-політичних структур. Поряд з прогресивною діяльністю численних політичних інституцій зберігаються і такі, котрі обстоюють регресивні, консервативні та реставраційні моменти в політиці. Унаслідок цього політичний процес набирає нерідко альтернативного характеру.

4. Зростання відносної самостійності політичного процесу за збереження загальної його детермінації соціально-економічними факторами. Виявляється зростаюча незалежність і самоцінність політики, політичних партій і рухів, їх власна субстанціональність. Політичний процес і його суб’єкти зберігають у своєму розвитку різний ступінь об’єктивізації базисних відносин і структур, що їх породили, який залежить від низки причин та умов, у тому числі від рівня розвитку демократії, політичної культури населення, соціально-класової структури національних спільнот, демократичних традицій тощо.

5. Видозміна структури, механізмів, форм, засобів і методів здійснення політики через ускладнення й демократизацію суспільного розвитку. Зараз у політичному процесі беруть участь різноманітні впливові сили й рухи: партії, професійні спілки, молодіжні, жіночі, конфесіональні організації, армія, групи підтримки й тиску тощо.

6. Створення певних передумов для подолання подвійного відчуження: особистості від держави (державної влади) і держави від громадянського суспільства під впливом участі широких мас у політичних рухах. Реалізації цих об’єктивних передумов перешкоджають дії деструктивних, у тому числі екстремістських, сил, охлократія (влада натовпу).

7. Суперечливі тенденції й чинники: спадкоємність і новизна, незворотність і незавершеність, поступовість і неповторність, спрямованість і непередбаченість, стабільність і мінливість. Через це визначити на конкретних історичних етапах вектор розвитку політичного процесу буває дуже складно.

8. На будь-якому рівні політичний процес — це втілення внутрішніх і зовнішніх умов, сторін і чинників, що взаємодіють один з одним. У результаті взаємодії зовнішніх причин і обставин модифікується розвиток внутрішніх основ демократизації: інституціональних, нормативних, міжособистісних, а також усього політичного процесу. Так, на політичному розвитку держав позначається загальна міжнародна обстановка і становище в регіонах, успіхи (або слабкість) антивоєнного та інших демократичних рухів тощо. Політичні процеси, що зараз відбуваються в Україні, певною мірою відбивають ситуацію, яка склалася в країнах СНД та за їх межами.

9. Уся сукупність політичних поцесів як в окремо взятих країнах, так і у світовому співтоваристві кінець-кінцем замикається на проблемі влади. Політичний процес і владу об’єднує те, що вони є певними суспільними феноменами; різниця між ними випливає з різних масштабів цих феноменів і особливостей їхнього реального функціонування. У межах світового співтовариства своєрідним епіцентром політичного процесу є система міжнародних відносин, яку репрезентує Організація Об’єднаних Націй (Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, спеціалізовані установи).

Відходить у минуле розкол світу на дві антагоністичні економічні й політичні системи, два ворожі політичні табори з їхніми замкненими державними структурами, два самостійні ринки, два відособлені типи націй, культури та ідеології. Двополюсний світ, який очолювали дві «наддержави» — США і СРСР, — поступається місцем новій системі політичних та інших взаємовідносин, яка в перспективі буде багатополюсною і спиратиметься на регіональні центри політичної, промислової, фінансової та технологічної могутності.

* Доктрина — вчення, наукова або філософська теорія, політична система, керівний теоретичний чи політичний принцип (наприклад, військова доктрина) або нормативна формула

*Феміні́зм являє собою набір рухів та ідеологій, спрямованих на визначення, створення і захист рівних політичних, економічних і соціальних прав жінок. Це включає в себе прагнення до встановлення рівних можливостей для жінок у сфері освіти та зайнятості. Феміністка обо фемініст це людина, как є адвокатом або прихильником прав рівності жінок

Білет №24