- •2. Сутність, функції, легітимність , способи існування влади.
- •3. Поняття «політичне лідерство».
- •2.Політична позиція та її типи. Політична поведінка. Людина як суб’єкт і об’єкт політики.
- •1.Роль політики у житті суч. Суспільства
- •2. Типологія політичних систем.
- •3. Умови формування і класифікація політичного лідерства. Лідерство за Вебером.
- •1. . Зміст, особливості й завдання української політології
- •3.Конфлікти у суспільстві, типологія. Шляхи і способи регулювання.?
- •Білет №5
- •1. Зародження політичної думки у країнах Стародавнього світу( Єгипет, Індія.Китай).
- •2. Політична діяльність та її основні форми.
- •3. Політичні кризи, їх типи.
- •1.Політична думка часів середньовіччя.
- •2.Суть та основні напрямки соціальної політики.
- •1.Політика епохи Відродження. Н. Макіавеллі
- •2.Типологія, структура і принцип розподілу влади. Особливості владних відносин в Україні
- •3.Порівняйте структуру цінностей класичного консерватизму і неоконсерватизму. Політичні партії правої та правоцентристської орієнтації в Україні.
- •1.Політичні концепції нового часу.
- •2.Політична спрямованість змі
- •3.Конституція України про політичні права громадян
- •1.Виникнення і еволюція соціально - політичних ідей критично - утопічного соціалізму.
- •1) Хуі-хіх ст. – етап раннього капіталізму, який характеризується первісним накопиченням капіталу і високим рівнем експлуатації робітничого класу;
- •3 Особливості англійського утопічного соціалізму-маржиналізму
- •2.Основні теорії походження держави.
- •3.Типи політичних культур (за г. Алмондом та с. Вербою). Політична культура в сучасній Україні: традиції та інновації.
- •1.Етапи та зміст досліджень західних політологів початку 20 ст. ( Вебер, Міхельс, Парето).
- •2.Політичні інститути, їх роль і місце в політичній системі. Особливості політичної системи України
- •3.Політична культура особи, суспільної групи, народу. Особливості національних політичних культур.
- •1.Формування політичної думки Росії першої половини 20 ст.
- •2. Політична система суспільства: суть, структура, функції.
- •3.Глобальні проблеми сучасного світу та шляхи їх вирішення.
- •1. Політична думка Київської Русі та козацько –гетьманської доби.
- •2. Форми державного правління
- •3.Світові політичні доктрини: лібералізм та неолібералізм.
- •1. Конституція п. Орлика як втілення української державницької ідеї.
- •2. Політична еліта,та її основні,функції і роль у суспільстві.
- •3. Громадсько-політичні організації та рухи
- •1. Політична думка України у 19 столітті. Зародження українського лібералізму. Основні ідеї Кирило-Мефодіївського братства.
- •2. Держава як основний елемент політичної системи. Ознаки, структура та функції.
- •3. Конституційні обов'язки громадян України
- •1.Українське національне відродження та розвиток української думки 19 на поч. 20 ст. Костомаров, Драгоманов.
- •2. Державний апарат управління і бюрократія. М. Вебер про бюрократію.
- •3.Конфлікти у суспільстві їх типологія і шляхи розв’язання.
- •2.Типологія і класифікація політичних партій. Основні партійні системи і їх роль у функціонуванні політичної влади
- •3.Україна – як суверенна європейська держава в системі міжнародного співробітництва
- •1.Липинський і Міхновський
- •2.Політична еліта і демократія. Проблеми формування політичної еліти в України
- •3.Форми державного устрою. Конституція України про державний устрій
- •2.Політичні режими як форма держави та спосіб функціонування політичної системи.
- •3.Світові політико – ідеологічні доктрини: фашизм, неофашизм, тероризм і екстремізм: ідейні джерела, соціальна база.
- •2. Правова держава і громадянське суспільство: зміст і принципи життєдіяльності.
- •3.Політичний маркетинг.
- •1. Сутність та ознаки демократії.
- •1. Демократія має державний характер:
- •2. Демократія має політичний характер:
- •2.Політична свідомість: поняття, структура, функції. Ментальність.
- •3.Зовнішня політика держави: цілі, принципи , засоби. Зовнішня політика України
- •1. Пряма та Представницька демократія. Поняття парламенту. Опозиція її місце та роль .
- •2.Етапи становлення та сучасна партійна система і партійна політика в Україні.
- •3.Світові політико – ідеологічні доктрини: соціалізм та соціал–демократизм, їх місце у політичному житті.
- •1.Виборчі системи та їх роль у функціонуванні демократії.
- •2.Політичні партії, історія виникнення, розвитку і функції.
- •3.Світовий політичний процес: поняття та особливості на початку третього тисячоліття.
- •1.Сутність демократії. Концепції демократії.
- •2.Типологія, основні ознаки і характеристика політичних режимів.
- •3.Конституція України – гарант розвитку громадянського суспільства.
1. . Зміст, особливості й завдання української політології
Українська політологія — це нова наука і навчальна дисципліна, яка почала свій процес становлення з 90-х років XX ст. Предметом української політології є сутність, форми, закономірності політичного життя українського суспільства, політика й політична система України в їх історичному розвитку. Сучасні дослідники пропонують наступну періодизацію української науки про політику:
1) період Київської Русі та Галицько-Волинської держави;
2) козацько-гетьманський (кінець XV ст. — до другої половини XVIII ст.);
3) дворянський (кінець XVIII — перша половина XIX ст.);
4) дореволюційний (1848—1917 pp.);
5) міжвоєнний (1918—1939);
6) післявоєнний (1945—1991);
7) новітній (з 1991 p.).
У Радянському Союзі політологія як наука не визнавалася. Від 1917 р. до кінця 80-х років на неї було накладено ідеологічне "табу". її називали "лженаукою", "буржуазною наукою" тощо. Політологія в Україні, Росії та інших колишніх республіках СРСР дістала імпульс до бурхливого розвитку лише на поч. 90-х років XX ст. До цього часу були спроби лише окремих вчених надати політичній науці статус як окремої та необхідної для суспільства науки, але й вони інтенсивно гальмувалися владою, їм не давали можливості інституційно сформуватися. У 80-х роках, тобто ще в умовах існування СРСР, ряд вчених розвивали політологічну проблематику в філософії, політекономії, науковому комунізмі. Були опубліковані цікаві монографії, проводились науково-теоретичні конференції, уточнювався політологічний категоріальний апарат. Хоча їх вивчення мало догматичний, однобічний характер.
Інституціалізація політології в Україні почалася, як майже й у всіх республіках СРСР, у 1989 р. з постанови Вищої атестацій нової комісії (ВАК) СРСР про введення відповідних спеціальностей. Політологію як навчальну дисципліну почали викладати в українських вищих навчальних закладах, були відкриті перші кафедри політології при Київському, Одеському, Дніпропетровському, Харківському, Львівському університетах та інших освітніх закладах, починається підготовка спеціалістів з даного профілю.
В 1990 р. була відкрита аспірантура в Київському університеті ім. Т. Шевченка. Пізніше з інтервалом у кілька місяців відкрилися аспірантури й докторантури в багатьох університетах обласних міст (насамперед Львові, Одесі, Харкові).
В Україні існують професійні асоціації політологів: Українська академія політичних наук, Українська асоціація політологів, Асоціація молодих політиків і політологів України. Безперечно, що створення всеукраїнського об'єднання політологів відповідно до світових стандартів, активні контакти з міжнародними інституціями з політичної науки сприятимуть зростанню авторитету української політичної науки.
В Україні виходить чимало політологічних часописів та періодичних видань, де публікуються статті з різних проблем політичної науки: "Віче", "Генеза", "Грані", "Політичний менеджмент", "Сучасність", "Соціологія: теорія, методи, маркетинг", "Людина і політика", "Політика і культура", культурологічний часопис "І" та ін.
Практично кожен національний університет має свій "вісник з політології". Зокрема, регулярно виходять друком "Вісник Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Серія: Філософія. Політологія", "Наукові записки Києво-Могилянської академії. Політологія", "Вісник політології Національного університету ім. В.Каразіна" (м. Харків), та інші.
Особливості української політології полягають в наступному.
По-перше, особливість вітчизняної політології в тому, що протягом усієї своєї історії вітчизняна політична думка розвивалась самобутньо, на основі специфічних, національних традицій.
По-друге, українська політична наука впродовж тривалого часу розвивалась в єдиному руслі з угорським, польським, чехословацьким, російським та радянським державознавством, оскільки українські землі протягом віків перебували у складі різних імперій та держав. Не викликає заперечень також твердження, що чужі політичні системи суттєво впливали на формування поглядів і концепцій українських мислителів.
По-третє, Україна фактично не мала практики власної державності. Таким чином, за досить короткий термін в Україні вже закладені основи сучасної української політичної науки.
Основні завдання української політології зводяться до наступного:
1) розробка теоретико-методологічних засад української політології;
2) фундаментальне теоретичне обґрунтування сутності й шляхів побудови суверенної, демократичної, правової держави;
3) теоретичне обґрунтування національної демократичної доктрини;
4) вивчення динаміки трансформаційних процесів і модернізації суспільства;
5) створення об'єктивних політичних портретів українських князів, гетьманів, політичних діячів нової та новітньої доби;
6) формування на вітчизняному ґрунті субдисциплін політичної науки (етнополітологи, порівняльної політології, політичної конфліктології, політичної історії, партології та ін.);
7) виокремлення, наповнення змістом і практична апробація основних сегментів прикладної політології.
"Ключовим завданням політології, — відзначив професор Фелікс Рудич, — є навчально-просвітницька діяльність, формування високої політичної свідомості та політичної культури громадян, зокрема — молодого покоління. У цих процесах політологія як навчальна дисципліна має надзвичайно велике значення. Йдеться передусім про поширення політологічних знань по вертикалі, тобто про підготовку професійних політиків, парламентаріїв, працівників державного апарату. Не менш актуальною і такою ж складною проблемою є поширення політичних знань по горизонталі: серед найширших верств населення, учнівської і студентської молоді, усіх соціальних груп, партій, рухів і організацій.
2. Дія́льність політи́чна — невід'ємна складова загальної людської діяльності, специфічна сутність, якої полягає в сукупності дій окремих індивідів і великих соціальних груп, спрямованих на реалізацію їхніх політичних інтересів, насамперед завоювання, утримання і використання влади. Слід розрізняти політичну діяльність від політичної дії та поведінки.
Мотивація політичної діяльності
В загальних рисах можна виокремити три основні мотиваційні чинники до участі в політичній діяльності:
загальне благо
самореалізація
задоволення індивідуальних інтересів
прагнення до влади
Вебер акцентує увагу на тому, що успіх політичної діяльності буде залежити не тільки від мотивації лідера, для якого віра і відданість ідеї є неодмінною умовою, але і від мотивів йото оточення:
Єжи Вятр називає такі основні мотиви у політичній діяльності:
соціоцентричні
егоцентричні
Взагалі політична діяльність передбачає взаємодію різних політичних сил одна з одною. Звідси і різні засоби політичної діяльності: консенсус, компроміс, конфлікт. Консенсус (лат. consensus – згода, одностайність) передбачає загальну згоду відносно найбільш важливих аспектів політичного ладу або спірних питань, що втілюються у дії консолідації, тобто згуртування, об’єднання політичних суб’єктів у боротьбі за спільні цілі. Компроміс (лат. compromіssum – угода) полягає у досягненні згоди шляхом взаємних поступок різних сторін. Досягнення компромісів – найпоширеніший вид політичної діяльності, важливо лише усвідомлювати межу можливих поступок, до якої може дійти кожна з сторін, інакше компроміс як успіх усіх обернеться чиєюсь поразкою, що може стати приводом до нових конфліктів. Конфлікт (лат. conflіctus – зіткнення) – це розвиток шляхом боротьби, зіткнення і конфронтації, протиборства і протистояння різних політичних сил, які намагаються досягти несумісних цілей.
В політичній діяльності однаково важливі логіка та інтуїція, тому це одночасно і наука, і мистецтво. Суть політичної діяльності полягає у виборі суспільних цілей і засобів їх реалізації за допомогою фактора влади. Тому у структурі політичної діяльності виокремлюються, по-перше, вміння ставити близькі (тактичні) і перспективні (стратегічні) реальні цілі з урахуванням конкретних умов, а по-друге, опрацювання ефективних методів і засобів досягнення цілей, які поставлені. В реальній політиці слід уникати утопізму та прожектерства, хоча й не слід втрачати перспективу і певні ідеали. Найважливіше знайти правильне співвідношення між цілями і засобами їх досягнення, уникаючи таких одіозних принципів, як “мета виправдовує засоби” (І.Лойола).
Цілі: короткострочні. Довгосторочні , середньострочні.