3.Глобальні проблеми сучасного світу та шляхи їх вирішення.

Поняття глобальних проблем людства. У другій половині нашого століття людство зіткнулося з глобальними проблемами, від вирішення яких залежить подальший соціальний прогрес, доля цивілізації. Глобальні проблеми можна розділити на чотири основні групи: — соціально-політичного характеру — запобігання ядерній війні; припинення гонки озброєнь; мирне вирішення регіональних, міждержавних та міжнаціональних конфліктів, будівництво світу без насилля на основі довіри у відносинах між народами, зміцнення системи загальної безпеки; —соціально-економічного характеру — подолання економічної відсталості і зв'язаних з нею злиденності й культурної відсталості; забезпечення ефективного виробництва та економічного зростання країн світу; пошук шляхів вирішення енергетичної, сировинної та продовольчої кризи; оптимізація демографічної ситуації, особливо у країнах, що розвиваються; освоєння в мирних цілях навколоземного простору та Світового океану; —соціально-екологічні, що зумовлені подальшим погіршенням природного середовища. З особливою гостротою постає необхідність ужити заходів для поліпшення атмосфери, гармонійного розвитку живої і неживої природи, раціонального використання природного потенціалу планети; — стосовно прав Людини, включаючи людський вимір суспільного прогресу — дотримання соціальних, економічних та індивідуальних прав і свобод; ліквідація голоду, епідемічних захворювань, неуцтва; духовний розвиток особистості; подолання відчуження людини від природи, суспільства, держави тощо. Цілком очевидно, що, не вирішивши цих проблем, людство не подолає глибоку кризу цивілізації, не забезпечить своє виживання і подальший всебічний прогрес. Не випадково, що саме в останні роки, усвідомивши велику загрозу людству, народи за допомогою національно-державних інститутів, регіональних і міжнародних організацій стали активніше втілювати в практику глобальних взаємозв'язків і взаємовідносин такі принципи, як демократизація, демілітаризація, гуманізація.

* Плебісци́т (буквально — рішення народу) — це всенародне голосування з питання державної приналежності певної території або політичної долі держави. Хоча в деяких країнах (Бразилія, Пакистан) плебісцитом називають будь-який обов’язковий референдум.

* Консенсус - наявність між двома або більш індивідуумами схожих пізнавальних і практичних орієнтацій, що дозволять їм встановити взаєморозуміння або взаємодію в якихось-справах. Консенсус - це згода більшості будь-якого співтовариства стосовно найбільш важливих аспектів соціального порядку, що знаходить відображення у погоджених діях людей, які обумовлюють існування і функціонування співтовариства.

Білет №13

1. Політична думка Київської Русі та козацько –гетьманської доби.

Між княжою та козацько-гетьманською добою Україна перебувала під владою Литви та Польщі. Політична думка цього періоду представлена, насамперед, працями Юрія Котермак-Дрогобича (1450-1492 pp.) та Станіслава Оріховського (Роксоляна) (1513-1566 pp.)

У праці Ю. Дрогобича ´´Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини Болонського університету" висловлено думки:

1) про зміцнення сильної королівської влади;

2) про зверхність світської влади над церковною.

Одним із перших визначних гуманістів польського та українського Відродження був С. Оріховський, який увійшов в історію української політичної думки розробкою ідеї природного права та т. зв. "піраміди влади", де на вершині перебуває духовна влада, а забезпечувати її повинні священнослужителі та король.

С. Оріховський:

- виклав своє розуміння суті держави, форми управління нею, бачення проблем політичної влади;

- зробив важливий крок до визволення політичної науки від теології;

- розробивши низку порад королеві щодо управління державою, він акцентував увагу на тому, що в основі функціонування християнської держави повинно бути дотримання права.

Однак, погляди С. Оріховського пройшли складну трансформацію. Якщо у молоді роки він виступав проти ідеї божественного походження влади, відстоював принцип невтручання церкви у державні справи, то незадовго до смерті у праці “Польські діалоги політичні” він висловлювався за зверхність папської влади над королівською.

Політична думка Київської Русі

Важливим чинником розвитку української політичної думки, були соціально-політичні процеси, які відбулися в самій Україні. Перш за все це об’єднання слов'янських племен 9—10 століття. Рубіжною віхою у цьому процесі стало прийняття християнства. Разом з ним на Русь прийшла європейська цивілізація в галузі філософії, праві, історії, культури, релігії. Під єдиним впливом формувалася давньоруська суспільно-політична думка.

Основні ідеї політичної думки в Київській Русі були:

• Походження держави

• Князівська влада

• Суспільні відносини

• Стосунки між церквою і державою

• Проблеми єдності в політичній владі

• Об’єднання князівств

• Самостійність і незалежність русі

Теорія політичної думки цього періоду була викладена у "слові про закон і благодать"(основна ідея — рівність русі з Візантією), "повісті временних літ"(основна ідея — колективне володіння Руссю, єдність забезпечує християнська церква), "руській правді"(основна ідея — регулювання суспільних відносин), "повчанні Володимира Мономаха"(основна ідея — ідеалізація державної діяльності, поради про відношення з підданими), "слові о полку Ігоровім"(основна ідея — )

Основні політичні ідеї Київської Русі була зруйнована в наслідок монгольсько—татарської навали.

Політичні ідеї, що формувалися в Київській Русі у IX—XIV ст., у княжу добу, закарбовані в творах видатних державних і церковних діячів, літописців. Митрополит Іларіон у «Слові про Закон і Благодать», Ярослав Мудрий у «Руській правді», монахи-літописці Нестор і Сильвестр у «Повісті временних літ», Володимир Мономах у «Повчанні дітям» висвітлювали проблеми сутності, походження і легітимності влади, взаємовідносин світської і духовної влади, місця Русі серед держав світу.

Мислителі Київської Русі розуміли державну владу як відносини панування і підкорення, коли воля людей, що стоять на вершині ієрархічної суспільної драбини, рухає нижчими верствами суспільства з волі божої та згоди людей на такий порядок у суспільстві. Основними ознаками влади вважали справедливість — «правду» і примус — «силу». Влада, на їхню думку, забезпечує захист, порядок, справедливість і спасіння, і тому її слід визнавати і коритися їй.

Походження державної влади літописці пов'язували з покликанням Рюрика, якого вважали засновником династії київських князів. Отримана в результаті договору між ним і народними зборами слов'янських племен влада покликана забезпечити надійний захист від нападу чужинців і ліквідацію міжусобиць. Договір між Рюриком — правителем знатного походження і представниками племен був не тільки актом вияву народної волі, а й основою для обгрунтування легітимності князівської влади, яка визначалася також «богообраністю» і «благоеловенністю».

Сутність «богообраності» полягала в тому, що бог ставив князя на владу через церкву, а «благословенність» — у тому, що бог оберігав весь княжий рід, а через нього всю землю Руську.

Крім цього, літописці обгрунтували й інші аспекти легітимності: право на владу за заповітом чи волею попереднього князя згідно з міжкнязівськими договорами, підтвердженими хресним цілуванням; право на владу, отримане згідно з народною волею, висловленою вічем.

У зв'язку з тим, що поняття влади в політичній думці княжої доби часто ототожнювалося з владою князя, проблема ідеального правителя в ній посідала одне з провідних місць. Найбільш повно ідеал князя розкритий Володимиром Мономахом у «Повчанні дітям». Для нього ідеальний володар — мудрий, справедливий і милосердний, вірний слову, шанує духовних осіб, родичів, гостей, дбає про підданих.

Центральною проблемою того часу були взаємовідносини світської і церковної влади. Виділялися дві концепції: «богоугодного» володаря і князівського одновладдя. Представниками першої концепції були Феодосій Печерський і відомий літописець Нестор. Вони сформулювали ідею «духовного проводу над світською владою»; ідею необхідності захисту князем православної віри, сприяння її поширенню і процвітанню; ідею об'єднання київських князів навколо церкви, а не навколо великокнязівського престолу; ідею божественної природи влади, її обов'язку творити богоугодні справи.

Київський митрополит Іларіон вбачав у сильній монархічній владі князя запоруку територіальної цілісності держави, вважав, що церква повинна служити державі та її володарю, охороняючи загальнодержавний централізм.

На думку мислителів Київської Русі, народна воля, слабкість котрої полягала у надмірній свободі кожного з її носіїв, повинна бути обмежена волею князя, який несе відповідальність як перед народом, так і перед богом. Піддані повинні коритися владі, прагнути її захисту, опіки й заступництва.

Українська політична думка козацько-гетьманської доби (друга половина XVII — кінець XVIII ст.)

Козацтво. Полемісти розвивали українську політичну думку теоретично. З боротьбою на захист свободи і прав українського народу активно виступило козацтво. Основою виникнення козацького руху був протест проти кріпосницького гноблення польською шляхтою. Козацтво не тільки виступило на захист народу, а створило власну систему організації державної влади. Боротьба козаків привела до того, що польський уряд змушений був визнати автономію українських земель у складі Речі Посполитої. Очолив цю боротьбу гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Автономія у політичній думці України передбачала:

• Ліквідацію посади старшого над козаками від польського уряду.

• Визнання влади обраного на козацькі раді гетьмана

• Скасування рішень що до обмеження козацьких прав і вільностей.

• Свободу віро сповідування

Продовжив справу Богдан Хмельницький. Він очолив визвольну боротьбу проти Польщі і утворив козацько-гетьманську державу. Політичну думку цього періоду визначали такі документи:

• Статі про устрій

• Зборівський договір

• Універсали

• Офіційні листи Б. Хмельницького

Крім Хмельницького важливу політичну роль відіграла конституція Пилипа Орлика. Вона не набула чинності, але залишалася важливим проектом політико-правового документа. Значний розвиток державності додали С. Яворський, Прокопович.

У другій половині XVII ст. на політичній карті Європи з'явилася українська козацька республіка з яскраво вираженими демократичними рисами політичного устрою та соціально-економічних відносин. Її поява пов'язана з іменем видатного політичного й державного діяча Богдана Хмельницького. Богдан Хмельницький (1595—1657) першим серед політичних діячів не лише поставив завдання створення незалежної держави, до складу якої мали ввійти всі етнічні українські землі, а й зробив усе можливе для його розв'язання.

У Гетьманській державі були наявні елементи республіканської форми правління: гетьман обирався безпосередньо народом, свої дії мав погоджувати з генеральною старшиною. Найвища влада в державі поєднувала риси монархії (гетьман), аристократії (рада старшин) і демократії (генеральна рада). Найяскравішим виявом демократичних традицій залишалася виборність посадових осіб. Але в практичному втіленні за Богдана Хмельницького влада багатьма рисами тяжіла до монархії. За інших гетьманів — до аристократії чи станової демократії.

У 1648—1649 pp. Богдан Хмельницький висунув ідею самовизначення України в межах давньоруської держави на чолі з єдиновладним, самодержавним гетьманом — монархом.

За гетьманування Богдана Хмельницького на території української козацької республіки було ліквідовано магнатське та шляхетське землеволодіння, кріпосницькі відносини. Значна більшість селян отримала волю, право спадкоємного володіння землею, а також можливість вступати до козацького стану.