3.Світові політико – ідеологічні доктрини: фашизм, неофашизм, тероризм і екстремізм: ідейні джерела, соціальна база.

Тероризм визначають таким чином:

• як стратегію дій, засновану на принципах насильства, репресій, фізичного знищення;

• залякування стратами, вбивствами і всіма жахами шаленства (словник Даля);

• політика і практика терору, направлена як безпосередньо на противника, так і, більшою мірою, опосередковано, тобто шляхом терору над групами населення, що не беруть участь в конфлікті, з метою викликати їх апеляцію до противника, що має на меті припинення по відношенню до ним терору ціною задоволення вимог терористів;

• метод, за допомогою якого організована група або партія прагне досягти проголошених нею цілей переважно через систематичне використання насильства (енциклопедія КММ);

• найбільш суспільно-небезпечне зі всіх злочинів, що описуються кримінальним законодавством;

• екзистенціальний протест проти формально-юридичних стосунків, що виражається в прямій дії проти "прихильників системи", корениться в надрах традиційного суспільства;

• свідоме використання нелегітимного насильства з боку групи людей або індивідуума, для досягнення певної мети, свідомо недосяжної легітимним шляхом.

Основною і змістовною стороною тероризму виступає залякування політичних або інших противників, застосування або загроза застосування насильства. Саме залякування, деморалізація супротивної сторони є центральною особливістю насильницького тиску, званого тероризмом.

Існує думка, що терористи використовують ідеологію лише для виправдання вже здійснених терористичних актів. Підтвердженням цьому служить те, що багато терористів не хвилює ідеологія, вони не мають чітких і побудованих планів і цілей, одним словом діють імпульсний, а не розумно.

Правий і лівий політичний екстремізм.

Як свідчить суспільна практика, екстремізм можуть породжувати різноманітні чинники: соціально-економічні кризи, різкий спад життєвого рівня основної маси населення, тоталітарний та авторитарний характер існуючих режимів, жорстоке придушення владою опозиції, переслідування інакомислячих, національний гніт тощо.

Слід зазначити, що в політичному плані екстремізм намагається підірвати дієвість суспільних структур та інститутів, що функціонують, за допомогою силових методів. З цією метою екстремісти організовують заворушення, провокують страйки, вдаються до терористичних актів. Представники цієї політичної течії виступають проти будь-яких компромісів, переговорів та угод, пов’язаних із взаємними поступками.

У політичній течії екстремізм традиційно поділяється на лівий та правий. Як свідчить політична практика, ліві екстремісти у своїх поглядах звертаються, як правило, до ідей марксизму-ленінізму та інших лівих течій (анархізм, лівий радикалізм), проголошуючи себе найпослідовнішими борцями «за справу пролетаріату», «трудящих мас» і т.п. Представники лівого екстремізму таврують капіталізм за соціальну нерівність, пригнічення особистості, експлуатацію, а соціалістичне суспільство вони піддають критиці за бюрократизацію, за зраду принципів класової боротьби тощо.

На противагу лівим, праві екстремісти викривають вади буржуазного суспільства з украй консервативних позицій, тавруючи його за «занепад» моралі, наркоманію, егоїзм, споживацькі настрої, засилля «масової культури», відсутність «порядку» тощо. Найбільш послідовним правоекстремістським політичним рухом є фашизм, що виник в обстановці революційних процесів, які охопили країни Західної Європи після Першої світової війни і перемоги революції в Росії.

Масовою базою правого та лівого екстремізму, як раніше, так і зараз, слугують дрібнобуржуазні й маргинальні верстви, а також частина інтелігенції, окремі групи військових, частина студентства, націоналістичні й релігійні рухи, які конфліктують з владою.

Екстремізм і основна форма його вияву — тероризм, у тому числі й міжнародний, набув останнім часом значного поширення на території багатьох країн світу. Правий та лівий екстремізм у будь-яких формах, як свідчить політична практика, несе горе й страждання народам, робить їх заручниками вузькогрупових інтересів певних політичних сил.

Фашизм та неофашизм.

Фашизм — ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найви­щої реальності та догматизованого принципу соціальної справед­ливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.

Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувався в Італії часів правління Беніто Муссоліні та Німеччині за режиму Адольфа Гітлера.

Ідеал суспільного ладу для фашизму — то­талітарна держава, позбавлена «хиб ліберальної демокра­тії», здатна до всеохопного контролю за особою й суспі­льством в ім'я єдності та процвітання «великої раси», а також вести війну. Війна робить націю сильною і загар­тованою, запобігає її «гниттю». Кожне покоління мусить мати свою війну.

Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію на засадах національної винятковості, месіан­ської ролі свого народу. Політична доктрина фашизму за­перечувала поняття «клас» і «класова боротьба», для нього головні поняття — «раса», «нація», оскільки кла­си роз'єднують вищу і вічну спільність людей — націю. Фашистська держава не визнавала жодних прав робітни­ків, службовців, вважала, що профспілки збурюють «стадні інстинкти» працюючих.

Неофашизм — різноманітні варіанти відтворення елементів ідео­логії і політичної практики фашизму, соціальну базу яких станов­лять маргінальні верстви населення.

Стрижнем неофашистської ідеології є расизм як не­від'ємна складова фашизму, яка модифікувала гітлерів­ський расизм, відсунувши на задній план його тезу про перевагу німців над іншими європейськими народами.

Твер­дження, що людина — хижа і зла, неофашисти викорис­товують для виправдання воєнних злочинів фашистів. «Так було і так буде» — мотив їх виступів з цього приво­ду.

Визна­ючи, що насильство стало невід'ємною частиною сучасно­го способу життя, ідеологи неофашизму намагаються подати його як фаталістичну тенденцію, притаманну як сучасній епосі, так і суспільству в цілому.

Неофашисти розглядають людину як нікчемність, яка не має самостійного значення. Неофашизм як політична течія виник у 60-х роках XX ст.; тоді ж сформувались його ідеологія та організа­ційні структури. З 70-х років ці організації проводять за­гальні зльоти. Неофашистські організації діють в усіх країнах Євро­пи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та краї­нах Африки. Резиденція світового координаційного нео­фашистського центру — Всесвітнього союзу нацистів — знаходиться у США.

* Фра́кція— група членів тієї чи іншої політичної партії в складі парламенту або іншої державної організації (установи) чи громадсько-політичної організації, яка організовано проводить установки своєї партії

Фракцією може також іменуватися особлива група всередині самої партії, яка має власну ідейну й організаційну платформу, котра відрізняється від основної політичної лінії та поточних установок партії.

* Алья́нс - союз між д-вами для досягнення спільних цілей у певний час; об'єднання окр. осіб, політ. партій, громад. організацій на основі договірних зобов'язань.

Білет №20

1. Соціалізм, націонал – комунізм і європейська орієнтація в українській політичній думці 1 пол. 20 ст.( Скрипника О. В. Винниченко, М. Хвильовий).

В. Винниченко, один із керівників Центральної Ради і Директорії, а 1920 р. — уряду УРСР, вважав, що ні політичне, ні соціальне визволення не може бути реальним без визволення національного. Тому, повернувшись 1920 р. з еміграції до України, щоб присвятити себе служінню справі української революції, він обумовлює свою згоду працювати у складі радянського уряду проведенням докорінних змін у державних відносинах між Україною і Росією, утворенням справжньої федерації і забезпеченням суверенітету радянських республік. Схожих поглядів дотримувалися і представники націонал-комуністичного напряму, що сформувався у 20-х роках. Він став відображенням поглядів молодої української інтелігенції та частини комуністів, особливо вихідців з колишніх соціалістичних партій, на шляхи розвитку української державності та національної культури в умовах входження України до складу СРСР (М. Хвильовий, М. Скрипник, О. Шумський).

М. Хвильовий (1893—1933 pp.) — один із видатних українських радянських письменників, не закликаючи до виходу з СРСР, послідовно відстоював суверенітет України, її економічну і культурну незалежність, і вірив у те, що самостійності України "вимагає залізна і непереборна воля історичних законів": подолання комплексу просвітянської провінційності, меншовартості, виплеканих століттями російського панування; переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення українцями ідеалу європейської людини фаустівського типу — людини-громадянина, носія етики активізму, творця культурних і суспільно-політичних цінностей та рушія історії; орієнтація українського суспільства на культурні процеси Європи.

Позиція М. Хвильового знайшла розуміння серед партійно-державних керівників України — народних комісарів освіти М. Скрипника О. Шумського. М. Скрипник (1872—1933 pp.) протистояв спробам змінити статус України як самостійної держави, котра добровільно увійшла до федерації, намагався відстояти її суверенітет. Націонал-комуністи змушені були працювати в умовах жорсткого тиску і репресій з боку партійної верхівки, і в той чи інший спосіб були знищені сталінським режимом. В умовах панування тоталітарної системи в Україні природно-історичний процес розвитку політичної думки був фактично перерваним. Українська політична еліта, зокрема та, що працювала в галузі історії, права, політики, соціології, емігрувала або була репресована. Нове покоління науковців змушене було працювати у вузьких рамках тоталітарної ідеології, в умовах панування класового підходу до аналізу суспільно-політичних явищ, будучи відірваним від світового наукового процесу.