3.Зовнішня політика держави: цілі, принципи , засоби. Зовнішня політика України

Зовнішня політика – це частина міжнародних відносин, діяльність держави та інших політичних інститутів суспільства по здійсненню своїх інтересів та потреб на міжнародній арені.

Зовнішня політика – це курс держави в міжнародних справах, що забезпечує специфічними засобами і методами захист її суверенітету, незалежності, досягнення життєво важливих національних інтересів та цілей. Кожна держава зобов’язана будувати свою зовнішню політику, виходячи із своїх власних інтересів та інтересів своїх партнерів. Зовнішня політика будь-якої держави формується на основі багатьох факторів, зумовлених географічним розташуванням, історичними зв’язками і менталітетом нації, її релігійними, моральними, світоглядними особливостями.

Зовнішня політика будь-якої держави є продовженням внутрішньої політики. Головна мета зовнішньої політики – забезпечення сприятливих умов для реалізації інтересів тієї чи іншої держави, забезпечення національної безпеки та добробуту народу. Зовнішня політика зв’язана із пануючим економічним укладом, суспільним та державним устроєм суспільства і висловлює їх на міжнародній арені. Водночас зовнішня політика держави має цілий ряд специфічних, тільки їй притаманних особливостей. Вона має більш широкі просторові та соціальні виміри, бо характеризує собою взаємодію з двома або більше країнами. Зовнішня політика визначається зовнішніми факторами, міжнародними обставинами, бо кожна держава існує не ізольовано, а у системі держав, у системі міжнародних відносин.

Зовнішня політика держави складається з усвідомленого і наміченого власного курсу, спрямованого на досягнення мети держави (національних інтересів) на міжнародній арені, з об’єктивного «виносу» у зовнішню політику певних внутрішніх процесів і явищ, що розвиваються в державі і суспільстві, з необхідності для держави так або інакше враховувати об’єктивні умови, що існують або здатні виникнути в системі міждержавних відносин, з необхідності впливу на інших суб’єктів міжнародних відносин або, навпаки, реагування на їх дії, оскільки вони прямо чи побічно торкаються інтересів держави.

У кінцевому рахунку зовнішня політика забезпечує збереження, ствердження та розвиток існуючої у даній державі системи суспільних відносин.

Держава, реалізуючи свою зовнішню політику, ставить перед собою такі головні цілі:

• Створення сприятливих міжнародних умов для успішної реалізації всіма державами своїх внутрішньополітичних цілей і завдань.

• Активна співпраця і взаємодія з усіма суб’єктами світового політичного процесу, з метою реалізації загальнолюдських інтересів, насамперед, збереження цивілізації.

• Участь у міжнародному поділі праці та пов’язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винагородами й духовними цінностями.

• Захист прав людини взагалі та кожного громадянина тієї чи іншої держави зокрема.

• Об’єднання зусиль у боротьбі проти міжнародного тероризму.

• Спільна ефективна участь у розв’язанні глобальних проблем сучасного світу.

До об’єктивних засад зовнішньої політики сучасної держави відносяться:

• Стан економіки країни та економічних відносин у регіоні в світі в цілому.

• Різноманітні об’єктивні інтереси країни, груп країн у системі міжнародних відносин.

• Географічні та природні умови країни, регіону.

• Існуючі міжнародні організації та установи.

• Ратифіковані міжнародні колективні та двосторонні договори, конвенції тощо.

• Міжнародні та регіональні традиції, звичаї, ритуали тощо.

• Національний склад населення країни або регіону.

До суб’єктивних засад зовнішньої політики держави відносяться

• Особисті якості людей, які працюють у апараті зовнішньополітичних установ, їх компетентність, патріотизм, відданість інтересам країни.

• Якість підготованих та підписаних зовнішньополітичних документів.

• Настрій, суспільна думка серед населення сприводу основних проблем, напрямів зовнішньої політики.

Відмінності між зовнішньою політикою та міжнародними відносинами є не лише термінологічними, а й змістовними. Пов’язані вони передусім із відмінностями між суб’єктами цих видів міжнародної діяльності. Коли йдеться про зовнішню політику, які іноді називають закордонною, то мається на увазі діяльність держави за межами своїх національних кордонів. При цьому держава може виступати і як територіально організоване й політично незалежне суспільство, і як політичний інститут – система організацій та установ. У першому випадку суб’єктами зовнішньополітичної діяльності крім держави як політичного інституту виступатимуть також інші політичні інститути – політичні партії, громадсько-політичні організації, суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації. У другому випадку суб’єктом зовнішньої політики є лише держава як політичний інститут. Найчастіше під зовнішньою політикою розуміють тільки закордонну діяльність держави як політичного інституту. Пов’язане це з тим, що держава є єдиним загальнонаціональним інститутом, уповноваженим здійснювати зовнішню політику, тільки вона наділена правом офіційно представляти все суспільство у зовнішніх зносинах, брати участь від його імені у відносинах з іншими державами й міжнародними організаціями, укладати договори, оголошувати війну тощо.

Крім держави та інших національних політичних інститутів, суб’єктами політики виступають також різноманітні організації міжнародного характеру. Для позначення багатоманітної діяльності всіх суб’єктів зовнішньополітичної діяльності і міжнародного політичного життя використовується термін «міжнародні відносини», тоді як термін «зовнішня політика» зазвичай позначає тільки закордонну діяльність держави.

У визначенні специфіки зовнішньої політики важливе значення має з’ясування її співвідношення з внутрішньою політикою. Існує кілька варіантів вирішення цієї проблеми. Перший пов’язаний з теорією завоювання, яка пояснює виникнення держав завоюванням одних народів іншими. Відповідно до цієї теорії зовнішня політика, в результаті якої виникають та існують держави, є визначальною стосовно їх внутрішньої політики. Другою особливістю зовнішньої політики є її зумовленість певним етапом розвитку міжнародних відносин і конкретною ситуацією на міжнародній арені. Визначення і реалізація державою цілей у зовнішній політиці, особливо формування програм та організація дій, мають здійснюватися з урахуванням дій і цілей інших суверенних держав. Внутрішня політика має відносну автономію стосовно зовнішніх чинників. Третьою особливістю зовнішньої політики є її залежність не тільки від держави, що її здійснює, а й від ступеня погодженості або конфлікту інтересів даної держави з інтересами та устремліннями інших держав: залежно від ступеня узгодженості цих інтересів проведення зовнішньої політики полегшується або ускладнюється. Четверта особливість зовнішньої політики полягає у тому, що вона має власне інституціональне забезпечення.

До принципів зовнішньої політик відносять:

1. принцип мирного співіснування – держав зобов’язані підтримувати мир на земній кулі, виявляти толерантність одна щодо одної, розвивати співробітництво без огляду на належність до різних цивілізацій, політичних, економічних і соціальних систем та на рівень розвитку. Цей принцип проголошує право народів жити у безпечному, справедливому й демократичному світі, створює нормативну модель світового порядку, за якого не повинно бути місця насиллю й гнобленню народів у будь-якій формі.

2. принцип незастосування сили або загрози силою – це загальна вимога, на якій ґрунтується Статут ООН. Принцип незастосування сили вимагає від держав утримуватися від силових методів, пропаганди агресії та війни у зовнішній політиці. Агресивну війну оголошено міжнародним злочином, що тягне міжнародно-правову відповідальність держав і міжнародну кримінальну відповідальність осіб.

3. принцип суверенної рівності держав. Соціальною аксіомою є те, що домовитися можуть тільки рівні. Коли ж у взаємовідносинах і позиціях сторін немає рівності, то вони ґрунтуються не на угодах, а на відвертому або прихованому протистоянні.

4. принцип непорушності державних кордонів – є підставою для заперечення територіальної експансії.

5. принцип територіальної цілісності.

6. принцип невтручання у внутрішні справи.

7. принцип поважання прав людини та її свобод як одного із основних принципів зовнішньої політики будь-якої держави.

8. принцип взаємного інтересу. Принцип балансу сил і формула розвитку держав шляхом обмеження інтересів інших країн і народів у сучасному світі втрачають сенс. На зміну концепції балансу сил іде концепція балансу інтересів у зовнішній політиці держав.

9. принцип пріоритетів загальнолюдських цінностей над вузьконаціональними будь-якої держави.

10. принцип відповідальності нормам міжнародного права.

Зовнішня політика сучасної України (від прийняття незалежності до сьогодення).

Після прийняття акту про незалежність України перед вітчизняним Міністерством закордонних справ постали нові відповідальні завдання, які вимагали нових професійних підходів, реформування структури МЗС, формування відповідної законодавчої бази.

У «Основних напрямках зовнішньої политики» зазначається, що з огляду на своє геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково–технічний та інтелектуальний потенціал, Україна може і повинна стати впливовою світовою державою, здатною виконувати значну роль в забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі.

Неодмінною умовою успішної реалізації Україною своїх можливостей є її активне і повномасштабне входження до світового співтовариства. Долаючи кризові явища в суспільстві і торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на свої фундаментальні загальнонаціональні інтереси, відповідно до яких визначаються засади, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики. На сьогодні Україна – учасник понад 100 міжнародних організацій, ініціатор об′єнання держав ГУАМ, один з ініціаторів ОЧЕС, контрибутор безпеки в Південно-східній Європі, Придністров’ї, на Кавказі. Україна визнана стратегічним та особливим партнером ЄС та США, бере активну участь в інтеграційних процесах у Європі, на Балто–Чорноморському просторі. Україна встановила дипломатичні відносини з 166 державами світу, має розгалужену сітку дипломатичних та консульських установ, уклала та виконує понад 2 тисячі міжнародно-правових документів.

* Депутатський запит — це вимога народного депутата, народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, яка заявляється на сесії Верховної Ради України до Президента України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції.

* Ультима́тум — вимога, пов'язана з обмеженням часу, який даний на її виконання, а також з погрозою серйозних наслідків у випадку її невиконання.

Ультиматум є демонстрацією небажання якого-небудь роду переговорів. Ультиматуми застосовуються насамперед в політиці і часом передують оголошенню війни. Іноді ультматуми зустрічаються й в інших соціальних сферах, наприклад в особистому житті або у економіці. З етичної точки зору ультиматуми в наш час оцінюються скоріше негативно, особливо якщо вони пов'язані з шантажем. Проте в певних політичних ситуаціях ультиматуми здатні запобігти більшому злу.

Білет №22