Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Теорія держави і права

втратити свої якості ( форму, цінність), то об’єкти права інтелектуальної власності існують в ідеальній формі, хоча і можуть бути матеріалізовані [Актуальні проблеми держави і права : зб. наук. пр. / Одес. нац. юрид. акад. ; [редкол. : С. В. Ківалов (голов. ред.) та ін.]. - Одеса : Юридична література, 1997 - . Вип. 41. - 2008. – c. 116]. Право власності є фізичним пануванням особи над річчю, якому характерне відособленням цієї речі від інших. З правом інтелектуальної власності все складніше, адже дуже складно відокремлювати нематеріальний об’єкт інтелектуальної діяльності від необмеженого кола осіб. Право на матеріальний об’єкт є безстроковим і тривалість перебування об’єкту у власності одного суб’єкта зумовлена бажанням цього суб’єкта володіти річчю. Право на об’єкт інтелектуальної діяльності є обмеженим у часі.

Предметом права інтелектуальної власності можна назвати особисті немайнові та майнові відносини, які стосуються об’єктів інтелектуальної діяльності, що утворюються між суб’єктами правовідносин. Метод права інтелектуальної власності поєднує в собі різні методи правового регулювання: диспозитивний, імперативний, договірний метод та метод тимчасової монополії [Бурлаков С. Ю. Правове регулювання відносин інтелектуальної власності / С. Ю. Бурлаков // Форум права. — 2013. — ғ 3. — С. 69 -

Режим доступу: http://nbuv. gov. ua/j-pdf/FP_index. htm_2013_3_13.pdf.]. Метод тимчасової монополії полягає в тому, що держава на певний час надає особі монополію на використання певних нематеріальних благ, супроводжуючи з цим явищем заборону іншим суб’єктами використовувати ці блага. Договірний метод полягає в тому, що держава мінімалізує свій вплив на відносини у сфері права інтелектуальної власності.

Також варто проаналізувати Цивільний кодекс. Виходячи з того, що в ньому одними з об’єктів цивільних прав є результати інтелектуальної, творчої діяльності можна дійсно сказати, що оскільки об’єкти цивільного права і права інтелектуальної власності збігаються, то і право інтелектуальної власності повинне бути підгалуззю цивільного права [Інтелектуальна власність в Україні: погляд з ХХІ ст. Збірник наукових праць за матеріалами ІІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції, 26-27 вересня 2013 р. / За заг. ред. А.І. Кузьмінського, О.П. Орлюк. – Черкаси: Чабаненко Ю.А., 2013. –-c. 11]. Але, якщо аналізувати далі, то можна помітити деякі неточності. У ЦК України передбачено, що: «Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом» [Цивільний кодекс України: чинне законодавство станом на 1 лютого 2016 року: (офіц. текст). – К.: Паливода А.В., 2016. – 380 с. - ISBN 978-966-437-049-0.]. Але об’єкти права інтелектуальної власності являються не лише об’єктами в галузі цивільного права. В кримінальному та адміністративному праві передбачена відповідальність за порушення права інтелектуальної власності.

Отже, провівши детальний аналіз наведеного матеріалу, можна сказати, що право інтелектуальної власності сформувалось, як самостійна галузь права. Поєднання разючої відмінності між правом власності і правом інтелектуальної власності в поєднанні з особливостями об’єктів права інтелектуальної власності та низкою інших відмінностей дає нам змогу ще раз довести це твердження. Але не зважаючи на достатню кількість доказів, право інтелектуальної власності законодавчо визнане підгалуззю цивільного права. І наостанок хочеться процитувати Сергія Валерійовича Корновенка, який зазначив, що: «…де-факто виокремлення із цивілістики права інтелектуальної власності

20

Теорія держави і права

як комплексної галузі права відбулося.» [Інтелектуальна власність в Україні: погляд з ХХІ ст. Збірник наукових праць за матеріалами ІІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції, 26-27 вересня 2013 р. / За заг. ред. А.І. Кузьмінського, О.П. Орлюк. – Черкаси: Чабаненко Ю.А., 2013. – c. 10].

Науковий керівник – к.ю.н., асист. Кобан О.Г.

Анастасия Вергейчик

Гомельский государственный университет имени Франциска Скорины, юридический факультет студентка 5 курса

Правовой мониторинг как механизм совершенствования законодательства в Республике Беларусь

Проблемы, связанные с качеством и эффективностью законодательства, актуальны для любого государства, поскольку, какими бы стабильными не были его система права и система законодательства, рано или поздно определенный массив нормативных правовых актов нуждается в совершенствовании, учитывая, что жизнь динамична, не стоит на месте, и общество, в свою очередь, также постоянно развивается. Вместе с тем возникают и формируются и общественные отношения, нуждающиеся в правовом регулировании. В этой связи представляется, что одним из инструментов совершенствования законодательства в складывающейся ситуации может выступать правовой мониторинг [Полящук Н. А. Роль правового мониторинга в совершенствовании законодательства [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://elib.bsu.by/handle/12345 6789/29386].

Стоит отметить, что как система постоянных наблюдений за состоянием и изменением тех или иных объектов, а так же, как комплекс мероприятий в целях сбора, передачи и обработки полученной информации для своевременного выявления, оценки и прогнозирования изменений, предупреждения и устранения последствий негативных процессов, определения степени эффективности мероприятий, мониторинг обозначен относительно давно. Так, ряд кодифицированных нормативных правовых актов, таких как Водный кодекс Республики Беларусь, Кодекс Республики Беларусь о земле, Лесной кодекс Республики Беларусь закрепляют в своих текстах такую дефиницию, как мониторинг. Например, статья 55 Водного кодекса Республики Беларусь дает определения таким понятиям, как мониторинг поверхностных вод и мониторинг подземных вод, а статья 56 – локальный мониторинг. Вышеуказанные мониторинги являются видами мониторинга окружающей среды и проводятся в составе Национальной системы мониторинга окружающей среды в Республике Беларусь.

Однако, что касается понятия «правовой мониторинг», то в настоящее он трактуется в различных вариантах: «мониторинг правового пространства», «мониторинг правового поля», «мониторинг правовой системы», «мониторинг закона», «мониторинг нормативных актов», «мониторинг законодательства», «мониторинг правоприменения» и др.

На наш взгляд, правовой мониторинг можно определить как систематическую деятельность уполномоченных органов государственной власти по наблюдению, анализу, оценке качества правовых норм и практики их применения, главной целью

21

Теорія держави і права

которой является создание эффективного механизма правотворчества и реализации его результатов – нормативных правовых актов, отражающего общественные потребности.

Также считаем, поскольку отсутствует нормативная база регулирования правового мониторинга в Республике Беларусь, можно в качестве одной из глав Закона Республики Беларусь от 10 января 2000 г. ғ361-З «О нормативных правовых актах Республики Беларусь» предложить отдельную главу «Правовой мониторинг нормативных правовых актов», в которую будут входить статьи, определяющие основы правового мониторинга, такие как: понятие, цели и задачи, принципы, субъекты и объекты, виды мониторинга и др.

Таким образом, нормативное обеспечение правового мониторинга в национальном законодательстве пока не состоялось, поэтому на данном этапе приходится говорить только о проблемах его становления. В свою очередь, правовой мониторинг позволит оптимизировать процесс совершенствования законодательства, обеспечить более высокую результативность аналитических и научных исследований, максимально полно использовать данные социологических исследований. Следовательно, становится очевидным, что закрепление института правового мониторинга и его элементов на законодательном уровне будет способствовать совершенствованию не только правотворческой (нормотворческой) и правоприменительной деятельности, но правовой системы Республики Беларусь в целом.

Научный руководитель – к.ю.н., доц. Краснобаева Л.А.

Ирина Вершок

Белорусский государственный университет, юридический факультет канд.юрид.наук, доцент

Об актуальных проблемах универсализации и регионализации содержания прав человека

Теория естественного права, основанная на политических идеях либерализма, получила свое широкое концептуальное распространение в философской мысли Европы Нового времени. Эпоха Просвещения придала данной доктрине статус аксиомы с доминированием антропоцентристских идей, приходящих на смену средневековому Христоцентризму. С течением времени идея изучения природы человека как источника естественного права стала пересматриваться, однако неизменным оставалось доминирование европейской картины мира, признающей западные стандарты естественно-правового содержания для всех иных государств. В настоящее время происходит переоценка сложившейся тенденции распространения европейских ценностей в качестве универсальных применительно к обществам традиционного типа. Признается, что в праве, являющемся феноменом культуры, в соответствии с концепцией культурной относительности не имеется возможности полного копирования или переноса правововых институтов одной цивилизации в другую. Правовая аккультурация, при которой обычное право традиционных обществ сталкивается с импортированными моделями европейского права [Честнов И. Л. Универсальны ли права человека: Полемические размышления о Всеобщей декларации прав человека / И. Л. Честнов // Правоведение. – 1999. – ғ 1. – С. 73–81], является сложным и противоречивым процессом, причины и последствия которого необходимо подробно изучать. Так, анализ проблемы универсализации прав человека можно осуществлять

22

Теорія держави і права

сквозь призму не только собственно юридических либо социо-культурных, но и технологических факторов. Дело в том, что на протяжении истории существования человечества технологии передачи информации уже несколько раз коренным образом меняли не только индивидуальное сознание, но и существенно влияли на коллективное сознание и, соответственно, структуру многих социальных институтов, правосознание населения. Культура западно-европейского общества Нового времени с присущей ей парадигмой являлась продуктом так называемого «общества печатной культуры» [Маршалл Мак-Люэн. Галактика Гутенберга. Сотворение человека печатной культуры / Мак-Люэн Маршалл. – Киев : Ника-Центр Эльга, 2004. – 432 с.], признающей одномерное (линейное) развитие всей человеческой цивилизации, гомогенизацию человеческого сообщества, визуализацию общественного сознания, достигаемую благодаря распространению информации в широчайших масштабах и для неограниченного круга лиц на основе развития печатных технологий. В результате сложившейся тенденции произошли важнейшие сдвиги в юридической теории и практике: появление науки (а не метода) сравнительного правоведения и соответствующие классификации правовых систем на основе универсальных для того времени признаков; формирование международного права как самостоятельной правовой системы и внедрение формально схожих правовых ценностей в национальные правовые системы; закрепление естественных прав человека в нормах позитивного права; правоприменительная практика Европейского Суда по правам человека, который уполномочен принмать жалобы от любого физического лица и тем самым визуализировать его естественные права. Совершенствование национальных правовых систем стало основываться на использовании прогрессивного опыта государств западной цивилизации путем декларации универсальных (потому что естественных, природных) прав человека. Развитие общества печатной культуры требовало глобальной визуализации, воплощения сначала в международном, а потом и национальном законодательстве естественных прав человека, содержание которых ранее относилось больше к метафизической, аксиологической сфере, области духовного бытия человека. Если первоначально категория «естественное право» входила в предмет философии права, задавала ценностную основу профессионального правосознания юриста на теоретическом уровне, то в последующем она воплотилась, юридизировалась в практике международного и национального правотворчества и правоприменения. Действительно, в настоящее время апелляция к содержанию естественных прав человека является обычной для юристов при обсуждении актуальных вопросов, например, об эффективности применения смертной казни в уголовно-правовой сфере. Данная юридизация естественных прав началась со Всеобщей декларации прав человека и длится по настоящее время, в том числе и в национальных правовых системах. На фоне глобализации, вызванной развитием общества печатной культуры, из-за механического переноса юридических форм естественного права происходит стирание исторических, этно-ментальных особенностей между различными (в том числе этнически и (или) религиозно неоднородными) социальными группами и государствами, а также между исторически изменчивыми и самобытными национальными правовыми системами Украины, Беларуси и других государств. С другой стороны, в результате быстрого распространения не только печатных, но и электронных, аудиовизуальных технологий передачи информации происходит перестраивание общества и общественного сознания, основанного на сочетании одновременно слухового и зрительного типов восприятия человеком получаемой информации. Кроме линейной, последовательной картинки

23

Теорія держави і права

развития и обязательной преемственности универсального опыта при формировании национального права, ставшей привычной для человека печатной (визуальной) культуры, все шире распространяется симультанное, многолинейное, параллельно развивающееся в разных правовых плоскостях (международной, зарубежной и отечественной – национальной) бытие права. На фоне усиливающейся правовой гомогенизации общества происходит и его дифференциация, обусловленная особенностями традиционной культуры, возврату к своим национальным, устно транслируемым из поколения в поколение, обычаям и традициям, которые существенно персонифицируют национальную правовую систему и понимание собственного уникального содержания прав и свобод человека. Юристы снова обращают внимание на свободное развитие права, обусловленное не столько целенаправленной деятельностью государства, международного сообщества, сколько влиянием социокультурных, природных и технологических факторов социального развития, а также сложившихся и передаваемых из поколения в поколение традиций определенного общества.

Валерій Власенко

Національна академія внутрішній справ, канд.юрид.наук, доцент

Правова культура працівників поліції – соціальна гарантія дії верховенства права

Реалізація Україною євроінтеграційної політики передбачає впровадження до національної правової системи визнаних Європейським Союзом загальних правових засад, демократичних методів та інститутів, ціллю яких є подолання суспільних суперечностей шляхом досягнення компромісу, створення умов для розвитку громадянського суспільства, проведення на міжнародній арені політики, що сприяє взаємним поступкам, досягненню домовленостей з іншими державами.

Посилення реалізації євроінтеграційної політики та спричинені на цій основі демократичні, політичні перетворення в державі впливають на формулювання нового змісту завдань органів поліції, що зумовлює формування відповідного рівня правової культури працівників поліції.

Правова культура працівників поліції є складним соціокультурним утворенням, що включає матеріальні, ідеологічні та поведінкові елементи, характеризує специфічний зріз соціального буття, пов’язаного з правоохоронною, правозастосовною та іншою юридичною діяльністю, що здійснюється в процесі виконання службових обов’язків.

Правову культуру працівників поліції пропоную розуміти як сукупність загальнолюдських та правових цінностей, що виражають цінність права, виступають основою при визначенні завдань поліції та їх виконанні і спрямовані на захист прав та свобод людини, забезпечення законності і правопорядку в суспільстві.

Із змісту запропонованого поняття випливає те, що поліція у своїй діяльності повинна орієнтуватися на загальнолюдські цінності (свобода, рівність, справедливість, відповідальність тощо), загальнонаціональні цінності (державність, толерантність, патріотизм тощо), професійні цінності (чесність, вірність обов’язку, знання, уміння, навички тощо), правові цінності (верховенство права, законність, повага до права, правових норм та принципів тощо) та міжнародні правові цінності (принципи поліцейського права, загальновизнані норми міжнародного права, положення міжнародних угод та інше).

24

Теорія держави і права

Сьогодні основним системоутворюючим принципом правової держави є принцип верховенства права, тобто панування права у життєдіяльності громадянського суспільства і функціонуванні держави. Принцип верховенства права зафіксований у частині 1 ст. 8 Конституції України, яка закріплює, що «В Україні визнається і діє принцип верховенства права». Саме він у нашій країні має визначати умови життєдіяльності усього соціального організму, зокрема порядок створення, існування і функціонування державних органів і громадських організацій, соціальних спільностей, відношення до них, а також між собою окремих громадян тощо. Саме завдяки цьому він має модифікуватися у різних сферах функціонування держави і права, наприклад, у

правоутворенні,	правореалізації,	правоохоронні	[Колодій А. М.	Демократія,
верховенство права та права людини		у контексті європейської інтеграції України			/

А. М. Колодій // Юридичний вісник. Повітряне і космічне право. – 2008. – ғ 2. – С. 3338].

У діяльності поліції принцип верховенства права визначається як принцип, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Правова держава розуміється як ідеальний тип держави, вся діяльність якої підпорядкована праву. Головне призначення правової держави – максимально повно

забезпечити юридичними засобами охорону і захист	прав людини	і громадянина
[Великий енциклопедичний юридичний словник /	за ред. акад.	НАН України
Ю. С. Шемшушенка. – К., 2003. – Т. 5. П-С. – С. 35].

Характеристика правової держави розкривається крізь взаємовідносини з громадянським суспільством, особистістю і правом. В правовій державі особистість захищена, її права і свободи гарантовані. Становище особи, ступінь її захищеності – головні критерії правової держави та критерії визначення ефективності здійснення функцій держави. Для забезпечення справжнього народовладдя держава повністю підпорядковується суспільству, стає виразником його інтересів і в законодавчій діяльності керується загальнонародною волею [Барабаш Ю. Г. Дихотомія правової, демократичної та соціальної державності – тонка грань українського конституціоналізму

/Ю. Г. Барабаш // Право України. – ғ7. – 2010. – С. 24-32].

Зданого положення випливає, що для правової держави захист прав людини і громадянина є найважливішим принципом і органи поліції, будучи специфічним державним органом, що здійснює правоохоронну, правозастосовну функції зобов’язані виходити у своїй службовій діяльності з пріоритету інтересів суспільства, пропагуючи повагу і забезпечення прав людини. Іншими словами, побудова громадянського суспільства та правової держави вимагає від поліції високого рівня правової культури та гуманізації правоохоронної діяльності.

Рівень правової культури будь-якої професійної групи визначається ступенем розвиненості культури кожного з його членів, тобто ступенем загальної освіти, рівнем його кваліфікації тощо.

Так, на рівень правової культури працівників поліції впливають: правові знання, що характеризуються особливим обсягом, глибиною і формалізацією; переконаність у необхідності суворого дотримання і виконання норм права, готовність діяти у відповідності з цією переконаністю; ціннісні орієнтири та правові установки, що відображають правові закони, природні права людини, обов'язковість їх охорони і захисту.

25

Теорія держави і права

Об’єктивний розвиток суспільних відносин зумовлює формування завдань та методів правового виховання працівників поліції, з одного боку – це переконаність в цінності права, в необхідності неухильного дотримання закону, захисту прав і свобод людини і громадянина, а з іншого боку, професійно-компетентного, висококультурного, морально і психологічно сталого професіонала, здатного в умовах нестабільної ситуації ефективно забезпечувати правопорядок.

Переорієнтація зовнішньої державної політики, об’єктивний розвиток суспільних відносин, утвердження засад правової держави обумовлює розширення вимог до правової культури працівників поліції, що полягають у підвищенні компетенції її носіїв, здобуття ґрунтовніших знань про право як універсального регулятора суспільних відносин та міри свободи і справедливості.

Отже, усе зазначене вище дає підстави вважати, що високі моральні якості, розвинена правова культура та правова активність працівників поліції визначають рівень цивілізованості правових відносин в державі, усвідомленості та переконаності у необхідності визнання людини її прав та свобод найвищими цінностями, що визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Наталія Волкович

Національний університет біоресурсів і природокористування України, юридичний факультет студентка 1 курсу ОР «Магістр»

Значення казуального тлумачення для ефективного здійснення правозастосовної діяльності

Сьогодні спостерігається інтенсивний процес оновлення українського законодавства, що призводить до появи нових норм та перегляду типу правового регулювання. Це, у свою чергу, призводить до пожвавлення інтерпретаційно-правової діяльності загалом та казуального тлумачення зокрема.

Казуальне тлумачення – це офіційне тлумачення, роз’яснення правових норм, яке здійснюється лише для окремого, конкретного випадку та стосується окремої особи, щодо якої воно провадиться. Зазвичай використовується там, де в процесі правозастосування необхідно роз’яснити норму, яка буде використана для належного вирішення тієї чи іншої справи. Значення інтерпретаційно-правових актів казуального характеру у правозастосовній практиці полягає в тому, що вони є обов’язковим для суб’єктів суспільних відносин, щодо яких таке тлумачення проводилося. Таке казуальне тлумачення ми можемо зустріти у рішеннях Верховного Суду України [Шаповал В. Офіційне тлумачення як функція Конституційного Суду України (проблеми теорії) / В. Шаповал // Вісник Конституційного Суду України. — 2007. — ғ 5]. Однак зустрічаються випадки, коли казуальне тлумачення поширює свою дію не лише на конкретну ситуацію, а й використовується в аналогічних судових справах.

Казуальне тлумачення спрямоване на належне з’ясування та роз’яснення суті правової норми, тому важливо, щоб при інтерпретації не змінювався зміст законодавчих актів України. При такому тлумаченні має зберігатися їх дійсний зміст. Інтерпретаційна діяльність виключає можливість порушення Конституції та інших законів, підзаконних актів, відхилення від їх змісту. Там, де суб’єкт правозастосування виходить за межі закону, він не інтерпретує, а змінює або порушує закон [Погорілко В. Ф. Проблеми

26

Теорія держави і права

реалізації Конституції України: теорія і практика (Нормативні документи та коментарі): [монографія] / В. Ф. Погорілко. — К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України: А.С.К., 2003. — С. 652].

Цінність використання казуального тлумачення, його методології і принципів полягає в адекватному усвідомленні змісту правових норм, забезпеченні ефективності їх реалізації та усуненні існуючих суперечностей. Таке тлумачення спрямоване на зміцнення законності і стає своєрідним містком до впровадження стандартів міжнародно-правової системи, культури в суспільстві та побудови соціальної, демократичної, правової держави. На практиці можна зустріти випадки, коли казуальне тлумачення виступає як мотивуюча частина правозастосовного акта. Наприклад, у судових рішеннях, вироках, правозастосовних актах міністерств, комітетів, відомств та ін. [Смирнов А. В. Толкование норм права : [учеб.-практ. пособ.] / А. В. Смирнов, А. Г. Манукян. — М. : Проспект, 2008. — С. 144 ].

Значення інтепретаційно-правових актів казуального характеру полягає в тому, що вони виступають прикладами зразків найбільш правильного застосування правових норм, створюють правила вирішення справ і стають прообразом майбутніх нормативних рішень, що змушує практикуючих правників думати однаково й професійно.

Таким чином, казуальне тлумачення як юридична діяльність є запорукою забезпечення законності, підвищення правової культури та правосвідомості, а відтак сприяє ефективному здійсненню правозастосовної діяльності.

Науковий керівник – к.ю.н.,доц. Качур В.О.

Микола Волошин

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студент 2 курсу

Теоретичне обґрунтування проблеми правового регулювання таємниці сповіді в галузевому законодавстві України

Актуальність теми дослідження обумовлена нормативною невизначеністю правової категорії таємниці сповіді як на конституційному, так і на галузевому рівні українського законодавства.

В умовах розбудови громадянського суспільства в Україні, роль інституту Православної Церкви у суспільному житті держави починає стрімко зростати. Церковне життя особистості передбачає фактичну реалізацію закріпленого в статті 35 Конституції України права кожного на свободу світогляду і віросповідання. Відповідно до догматичної складової православного віровчення одним із центральних обрядів православної Церкви є таїнство Сповіді, яке передбачає повідомлення віруючим священнослужителеві особистої таємної інформації.

Доктринальне визначення поняття «таємниця сповіді» формулюється з одного боку як самостійний вид охоронюваних законом таємниць, а з іншого – як одна із гарантій свободи віросповідання. Таємниця сповіді, як правова категорія, випливає із загального законодавчого визначення поняття «таємна інформація».

Згідно ст. 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих. Але у Законі України «Про доступ до публічної інформації» відсутнє

27

Теорія держави і права

текстуальне відображення категорії «таємниця сповіді», проте її наявність припускається законодавцем і виражається через поняття «професійна таємниця». Зазначимо, що на відміну від таємниці сповіді, заборона розголошення якої передбачена лише церковними канонічними нормами, заборона розголошення професійної таємниці передбачається відповідними нормативно-правовими актами. [Пристинський І.О., ж: Адвокат, 2011. -

ғ9].

Визначене статтею 35 Конституції України відокремлення Церкви від держави декларативно встановлює розмежування і між церковним та світським законодавством, не враховуючи існуючого правового зв’язку між цими галузями, які є виражаються, у тому числі, і у змісті категорії «таємниця сповіді». Через це законодавець не закріпив у переліку гарантованих державою таємниць, визначених у статті 31 Конституції України таємницю сповіді, включивши її до оціночної категорії «таємниця кореспонденції».

Відповідно до положень статті 31 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», особи, винні в порушенні законодавства про свободу совісті та релігійні організації, несуть відповідальність, встановлену законодавством України. Суперечливою проблемою сучасної законотворчості залишається потенційна можливість законодавчого закріплення процедури розголошення таємної інформації священнослужителем у судовому порядку. В той же час, відповідно до п. 3 ст. 51 Цивільного процесуального кодексу України не підлягають допиту як свідки священнослужителі щодо відомостей, що одержані ними на сповіді віруючих. Аналогічні положення містяться у Кримінальному процесуальному кодексі та в Кодексі адміністративного судочинства України. Єдиним винятком із вказаного принципу є ст. 272 Кодексу України про адміністративні правопорушення, яка взагалі не передбачає жодних обмежень щодо допиту як свідків не лише священнослужителів, а й адвокатів, лікарів, нотаріусів та психологів. Така правова колізія є неприйнятною, особливо коли мова йде про законодавче закріплення даної процедури в межах однієї галузі права.

Виходячи із зазначеного, можна сформулювати наступні пропозиції щодо законодавчого удосконалення механізму правового регулювання таємниці сповіді:

1.Пропонується включити до статті 31 Конституції України правову категорію «таємниця сповіді», як таку, що відноситься до переліку охоронюваних державою таємниць. Це дозволить імплементувати дану категорію у галузеве законодавство України.

2.Пропонується виділити поняття «таємниця сповіді», встановивши над ним окреме правове регулювання щодо відповідальності за розголошення такої таємниці.

3.Пропонується доповнити зміст статті 8 Закону України «Про доступ до публічної інформації» категорією «таємниця сповіді» у переліку відомостей, що відносяться до таємних.

4.Необхідно включити до статті 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» бланкетну норму щодо встановлення відповідальності за порушення заборони розголошення таємниці сповіді.

4. Пропонується внормувати положення Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кодексу адміністративного судочинства України у встановлення чітко визначеної заборони допиту священнослужителів у якості свідків щодо відомостей, одержаних ними під час сповіді віруючих.

Враховуючи зазначені проблемні аспекти правового регулювання таємниці сповіді у чинному українському законодавстві, можна дійти до наступних висновків:

28

Теорія держави і права

1.Канонічні правові норми за своєю природою спрямовані до імплементації у світське законодавство, що, зокрема, виражається у змісті інформаційних правовідносин таїнства сповіді.

2.Чинне українське законодавство недостатньо регулює правовий режим захисту особистої таємної інформації, отриманої під час таїнства сповіді на конституційному рівні, що викликає наявність значних правових колізій у галузевому законодавстві.

3.Удосконалене правове регулювання таємниці сповіді дасть можливість закріпити високий рівень довіри громадян України до Православної Церкви загалом та її священнослужителів зокрема. Це дасть змогу підвищити авторитет Церкви як вагомого національно – консолідуючого інституту громадянського суспільства на шляху до формування в Україні основних засад правової держави.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Теремцова Н.В.

Вікторія Гнатів

Приватний вищий навчальний заклад «Фінансово - правовий коледж», студентка 1 курсу

Проблема «зловживання правом» в законодавстві сучасної України

Вже протягом багатьох століть вчені розглядають поняття «зловживання правом», намагаються дати йому визначення та характеристику. Це явище є складним та суперечливим. На нашу думку, воно об’єктивно існує у практиці реалізації законодавства сучасної України.

Проблема зловживання правом, попри наявність значної кількості наукових досліджень, залишається однією з найбільш дискусійних і до кінця не вирішених. Невизначеність цього явища у законодавстві та наявність суперечливих поглядів науковців на вказану проблематику вкрай ускладнюють виявлення шляхів попередження та уникнення цього явища. Саме тому, існує об’єктивна необхідність проведення досліджень відповідної проблематики, як на галузевих, так і на загальнотеоретичному рівні.

Серед науковців, які досліджували цю проблематику можна назвати таких, як М. Агарков, М. Бару, Т. Боднар, В. Грибанов, С. Зайцева, Н. Кузнєцова, В. Кулакова, Й. Покровський, М. Самойлова, О. Фонова та інших.

Зловживання правом - це соціально-шкідливе явище, яке відображає нігілістичне ставлення особи до права та полягає в намаганні суб’єкта правовідносин створити ілюзію (видимість) правомірного використання права при вчиненні ним умисних діянь спрямованих на порушення об’єктивних меж здійснення права та внутрішніх (спеціальних) меж зовнішнього розсуду [Рогач О.Я. Проблема зловживання правом / О.Я. Рогач // Науковий вісник Ужгородського національного університету: Серія ПРАВО. Випуск 10. – Ужгород: Ліра, 2008].

При всьому негативному ставленні до цієї проблеми зі сторони ряду правознавців треба відзначити, що термін "зловживання правом" вже тривалий час використовується в законодавстві багатьох країн. Відповідне положення є у французькій Декларації прав людини і громадянина. У німецькому цивільному законодавстві заборонена "шикана" (нім. Schikane - "каверза") - використання свого права в цілях заподіяння шкоди іншим особам. Термін «зловживання правом» застосовується в ч. 3 ст. 13 ЦК України як

29