Іудаїзм – національна монотеїстична релігія

Іудаїзм – перша послідовно монотеїстична релігія, одна з небагатьох релігій Давнього світу, що збереглася до наших днів з невеликими змінами. Термін “іудаїзм” (івритом – яаадут) походить від назви єврейського племінного об’єднання Іуди, яке було найчисленнішим серед 12 єврейських племін (колін) і котре відіграло головну роль в становленні давньоєврейської держави в XI-X ст. до н.е.

Іудаїзм так і не став світовою релігією, хоча він не містить заборон щодо прийняття її неєвреями. Іудаїзм називають іноді релігією Мойсея, «Мойсеєвим законом» – за іменем духовного і політичного лідера євреїв, котрому, як стверджує біблійний переказ, були даровані Божі заповіді, що стали основою іудаїстського вчення. Іудаїзм є національною релігією євреїв, нараховуючи близько 13 млн. послідовників у різних країнах світу. Серед інших народів, що свого часу прийняли іудаїзм, слід назвати тюркський народ хозарів, деякі ефіопські племена тощо.

Іудаїзм формувався поступово, переробляючи культурно-духовні традиції не тільки євреїв, але й інших народів Передньої Азії (Північна Африка, Месопотамія). У давнину євреями (від давньоєврейського «Ібрім» – ті, що походять із-за Євфрату) називалася група західносемітських племен, що переселилися в XVI—XIV ст. до н.е. з північномесопотамських степів у Сирійсько-Аравійську напів­пустелю. Спочатку євреї були скотарями, кочуючи в Північній Аравії, потім, завойовуючи територію Східного Середземномор’я, вони поступово переходили до осілості, займаючись землеробством, садівництвом і тваринництвом. Патріархально-родовий побут євреїв спочатку був освячений політеїзмом. Боги-заступники називалися ваалами. Ідоли-ваали, як правило, встановлювалися на височині, під покровом дубів. Кожен ваал був «хазяїном» своєї місцевості. До нього зверталися за благословенням скота чи полів. У Старому Завіті мається багато вказівок на ідолопоклонство євреїв.

Поступово піднялося плем’я Іуди, а разом з ним – їхній божественний заступник Яхве. Культ Яхве – бога, якому поклонялося плем’я Іуди – став загальноєврейським, утворився племінний союз зі спі­льним культом бога Яхве. Із середовища іудеїв склалася династія іудейсько-ізраїльських царів. Відомо, що засновником ізраїльської держави був Саул (XI в. до н.е.). Його зять Давид (1000—985 р. до н.е.) приєднав Єрусалим, що став столицею Ізраїльського царства, а при його молодшому сині, царі Соломоні (біля 965—935 р. до н.е.), був споруджений храм на честь Яхве. Зі зміцненням іудейсько-ізраїльської держави духовне життя євреїв еволюціонувало від політеїзму до монотеїзму; поступово Яхве приймає образ Творця світу і заступника євреїв, «обраного народу».

Древня історія єврейського народу наповнена постійною боротьбою за етнічну самобутність і політичну незалежність. Іудейську державу не раз підкорювали більш могутні держави: у VIII ст. до н.е. – Ассірія, у VI ст. до н.е. – Вавілонія. Вавілоняни зруйнували Єрусалимський храм, а безліч євреїв повели в полон. При перському царі Кірі, котрий, у свою чергу, підкорив вавілонян, частина полонених євреїв у 538 р. до н.е. повернулася на батьківщину. Храм був відновлений у 516 р. до н.е., а в середині V ст. до н.е. була завершена і канонізована Тора (П’ятикнижжя).

Протягом наступних трьох століть (з IV до II ст. до н.е.) Іудея відчула на собі сильний вплив грецької культури. У 30-і роки III ст. до н.е. Олександр Македонський, що вступив на шлях широких завоювань, захопив землі Східного Середземномор’я, у тому числі Палестину. Після його смерті імперія розпалася, і Іудея попадала то під єгипетське, то під сирійське панування. Об’єктом боротьби для іудаїзму надовго залишається й еллінізм – давньогрецька духовна культура з її пантеїстичними релігійними уявленнями. У єврейському середовищі утворилася партія елліністів, котра була пов’язана з грецькими правителями і відійшла від релігії Яхве. Ця партія розгорнула активну діяльність, і грецька культура стала проникати в усі сфери громадського життя євреїв. Однак іудаїзм встояв. У середніх і нижчих шарах єврейського суспільства в III ст. до н.е. виділилися книжники – хасідеї (благочестиві). Вони рішуче виступили проти елліністів і стали на захист «віри батьків». З цією метою вони зайнялися тлумаченням Тори і розробкою детальних правил поведінки єврея-іудаїста. Так з’явилися начала Талмуда – другої після Тори «священної книги» іудаїстів.

У I ст. н.е. єврейський народ спіткала нова трагедія – римські полчища під керівництвом Помпея захопили Іудею. Соціальний гніт і пропомпейська політика іудейського царя Ірода викликали релігійне повстання відданих захисників віри – зелотів. У ході повстання Єрусалимський храм був в 70 р. н.е. удруге зруйнований римлянами, а євреїв почали насильно виселяти з Палестини. Останній удар по єврейській національній державі був нанесений після другого іудейського повстання (132— 135 р. н.е.). Єрусалим був цілком зруйнований, а євреї виселені з території Палестини в різні частини Римської імперії. У єврейській діаспорі цілком оформилися віросповідальні і культові риси іудаїзму, що стає символом етнічної самосвідомості євреїв у різних країнах світу.

Таким чином, в історії становлення іудаїзму можна виділити чотири етапи. Древній період – становлення монотеїзму, пов’язаного з культом Яхве. Він починається приблизно в XV-XIV ст. до н.е. з утворенням Ізраїльського царства.

Другий етап – палестинський період. Він включає епоху незалежного існування іудейсько-ізраїльської держави. В цей час відбувається формування іудаїстської релігійної традиції. Її носіями були служителі іудаїстського храму, численні пророки, провісники. Значною подією стала релігійна реформа царя Іосії (621 р. до н.е.), коли були вилучені із Єрусалимського храму предмети культу усіх інших богів, окрім Яхве, скасовані всі місця шанування язичницьких богів і знищені їхні служителі – жерці. Одночасно була строго регламентована правова й обрядова сторона життя євреїв. Палестинський період завершується вавілонською агресією проти Іудейського царства, завоюванням Єрусалиму, руйнуванням у 586 р. до н.е. храму і взяттям у полон безлічі євреїв. Вперше в цей період виникають синагоги – молитовні будинки і одночасно осередки етнічної культури і самоврядування.

Третій період формування іудейської релігії називають звичайно епохою «другого храму». Він починається з повернення іудеїв із вавілонського полону в 538 р. до н.е. і відновлення Єрусалимського храму. У новій єврейській державі канонізується П’ятикнижжя (Тора), тим самим зміцнюються основи віровчення. Епоха «другого храму» завершується римським завоюванням Палестини, другим руйнуванням Єрусалимського храму в 70 р. н.е. і насильницьким виселенням євреїв з історичної батьківщини.

Четвертий період – так званий «період діаспори» (розсіяння) – I-V ст. н.е. Євреї, позбавлені державності і розселені на значній території Римської імперії, створюють у місцях свого поселення синагоги. Виконання релігійних обрядів було покладено на рабинів – духовних лідерів, що знали релігійні тексти. Їхня репутація була заснована на мудрості й ерудиції. У діаспорі завершується формування і канонізація Талмуда.

Таким чином, незважаючи на усі спроби підкорити єврейський народ, сила монотеїстичної релігії іудеїв була непереможною: євреї зберегли себе як етнос і через дві тисячі років відродили свою державу.

«Священними книгами» іудаїзму вважаються Тора і Талмуд. Тора – зведена назва п’яти перших книг Старого Заповіту – П’ятикнижжя: Буття (Берешит), Вихід (Шемот), Левіт (Вайїкра), Числа (Бемідбар) і Второзаконня (Дебарім). Саме слово «тора» означає вказівку, керівництво до дії. Джерелами формування Тори був ряд книг, складених в Іудейському царстві, які не дійшли до нас в оригіналі. Остаточна систематизація і канонізація Тори була здійснена іудейським первосвящеником Єздрою у 444 р. до н.е. Зміст книг Тори включає міфи про створення світу і людини, історію взаємин людей з Богом після вигнання Адама й Єви з раю, в періоди до і після потопу (книга Буття), про зруйнування Содома й Гоморри, вчення про культ тощо. Тора містить також безліч приписів щодо жертво­приношень, ритуальної чистоти, харчових заборо­н, богослужіння, організації жрецтва. Значне місце в книгах займає розгляд релігійних і правових питань. Є в Торі медичні та санітарно-гігієнічні приписи, що уза­гальнюють досвід того часу. П’ятикнижжя – блискучий літературно-історичний і духовний пам’ятник епохи древності, відображення релігійної свідомості єврейського народу.

Особливий сюжет П’ятикнижжя – взаємини Бога з єврейським народом і укладення з ним договору – «завіту». Кульмінаційним моментом Тори є розповідь про діяння пророка Мойсея (Моше) і про те, як йому були даровані «заповіді» Божі. Мойсей у переказах іудаїзму і християнства – перший пророк Яхве і засновник його релігії. Для іудаїзму він також перший учитель віри, що одержав від Бога П’ятикнижжя, і засновник усної традиції іудаїзму. У книзі “Вихід” розповідається історія його життя і діянь. Історичні події, відбиті в легендах про Мойсея, мали місце в другій половині II тисячоріччя до н.е. (приблизно у період правління XIX династії в Єгипті, тобто в 1305—1196 р. до н.е.). Відповідно до біблійного оповідання, Мойсей був євреєм з коліна Левія. У той час частина єврейського народу проживала в Єгипті. За переказом, Бог обрав Мойсея своїм пророком і рятівником народу ізраїльського від полону єгипетського. На третій місяць після виходу з Єгипту єврейський народ наблизився до Сінайської гори, обраної Богом для укладення «завіту» з Ізраїлем. На цій горі Мойсей одержує від Яхве десять заповідей – так званий «декалог». Ці заповіді Бог записує на двох кам'яних дошках (скрижалях).

Талмуд (від давньоєврейського – “ламейд” – вивчення, вчення) – багатотомний збірник іудейських догматичних правових, релігійно-філософських, моральних і побутових приписів, що склалися протягом восьми століть – од IV ст. до н.е. по IV ст. н.е. Тал­муд включає Мішну (докладний коментар до Старого За­повіту) і Гемару (зібрання тлумачень до трактатів Мішни). Пристосовуючи Біблію (Старий Заповіт) до істо­ричних обставин існування єврейських громад, талмудисти розробили безліч правил, постанов і заборон. Талмуд містить міркування про культ, догматику, повчання про мораль і різноманітні релігійні при­писи, а також відомості з медицини, математики та географії, притчі й прислів'я, казки й легенди, міфи та байки. Крізь увесь Талмуд проведено ідеї залежності людини від Бога, терпіння, сми­рення тощо.

Віровчення і культ іудаїзму. В основі іудаїстського віровчення лежать ідеї монотеїзму, богообраності єврейського народу і месіанства. Ідея єдинобожжя є головним догматом іудаїзму. Вона втілюється через культ Яхве (у християнських виданнях Старого Завіту – Ієгови). Саме ім’я Бога невимовне; заборонялося вимовляти ім’я Боже всує, воно згадувалося первосвящеником лише раз на рік. З III ст. до н.е. проголошення цього імені в іудаїзмі цілком заборонено; якщо ж воно зустрічається в текстах, замість нього вимовляється «Адонай» (Господь).

Згідно переказу, Яхве уклав з “обраним народом” Ізраїлю союз (завіт). Це свого роду договір, згідно з яким народ Ізраїлю користується заступництвом всемогутнього Бога за умови, що не відступить від єдинобожжя і буде вірний заповідям божим. Яхве виразив свою волю у вигляді Закону, суть якого у десяти заповідях.

Вчення про месію (давньоєвр. – машіах, давньогр. – Христос) виникло як своєрідна відповідь на постійні соціальні і політичні потрясіння єврейського суспільства і держави. Прихід месії у світ означає кінець світу. Очікуванням кінця світу і царства справедливості пронизаний світогляд віруючого єврея. Воно символізує надію на кращі часи й одночасно є одним з найважливіших стимулів праведного життя.

Також у Торі й Талмуді викладено положення про створення світу і людини (за образом і подобою Бога), про янголів і демонів, первородний гріх, праведність, потойбічний світ, відплату, майбутнє воскресіння мертвих.

Організація культу й обрядовість іудаїзму формувалися історично. У період існування Єрусалимського храму все релігійне життя було зосереджено довкола нього. Богослужіння здійснювали священики (когени) з помічниками (левітами). Релігійними, а також світськими справами займався синедріон – збори верховного іудаїстського жрецтва на чолі з первосвящеником. Поряд з цим, як уже відзначалось, з часу Вавілонського полону почали виникати місцеві громади – синагоги. Будувалися особливі приміщення для відправлення богослужінь і вирішення місцевих справ. Після другого руйнування Єрусалимського храму центр культурного життя перемістився в синагоги, що є такими і дотепер. Навколо місцевої синагоги концентрується релігійно-суспільне життя віруючих євреїв у всіх країнах. Особливим впливом у громаді користується рабин – особа, як правило, обрана з числа особливо авторитетних знавців віровчення і культу. Рабини є служителями культу, суддями, вчителями, відправляють обряди і навчають Тори.

Релігійні свята іудаїзму пов’язані з фактами священної історії євреїв та есхатологічними уявленнями. Особливого значення надається святу Шаббат (євр. спокій) – суботі, яке освячене в заповідях Мойсея і є обов'язковим для кожного віруючого єврея. Цей день, згідно із заповідями Мойсеєвими, присвячується Богові, слід відпочивати від усякої роботи. Субота починається з вечора п'ятниці, тобто з заходу сонця, і закінчується з появою на небі перших трьох зірок у суботу ввечері. Шаббат за традицією супроводжується вечірньою тривалою вечерею, денним молінням у синагозі. Решта дня проводиться, звичайно, в бесідах, читанні «священних книг», моліннях тощо.

Важливим святом є Песах (Великдень). Єврейський Великдень тісно пов'язаний з історією. Насамперед це свято звільнення, пам’ять про вихід євреїв з єгипетського рабства. Він відзначається у весняний місяць нісан (за місячно-сонячним календарем). На 50-й день від другого дня Великодня настає свято Шебуот (Седмиця). У цей день, згідно переказу, Мойсею на горі Синай була дана Тора. Серед інших іудаїстських свят особливо шануються Рош Ашана (Новий рік), що настає першого числа місяця тішрі (вересень-жовтень) і Ханука (оновлення, святкується в листопаду-грудні). Велике значення для віруючих євреїв має Йом Кіпур – свято Судного дня, коли Яхве виносить кожній людині вирок «за її заслугами». У день свята читаються спеціальні покаянні молитви. Йом Кіпур – найбільш відповідальний період на протязі року. Молитви в синагогах не припиняються з ранку до вечора. Дотримується строгий піст.

Різні форми іудаїзму. З огляду на те, що історія іудаїзму нараховує більш ніж три тисячі років, не дивно, що в ньому відбувалися значні зміни, які часто приводили до утворення різних релігійних течій.

У VIII ст. н.е. у Багдаді виникла течія караїмів, що відкидають шанування Талмуда, а також деякі традиційні, але не згадані в Торі обряди. Згодом караїми з'явилися в єврейських діаспорах Європи. Нині нараховується близько 10 тис. караїмів; більшість з них проживає в Ізраїлі.

Каббала – містичне вчення, яке надавало сакрального зна­чення 10 цифрам і 22 літерам єврейської абетки. Головними текс­тами цього вчення були «Сефер Ієцира» («Книга Творення») та «Зогар» («Сяяння», близько X ст.), присвячені способам відкрит­тя прихованого змісту Тори, в якій, за твердженням каббалістів, записано всю минулу та майбутню історію світу і долю кожної людини. Ці способи базувалися на тлумаченні значення кожної з літер.

Хасидизм (від давньоєвр. хасид – “благочестивий”, «набожний», «святий») виникає у XVIII ст. в середовищі єврейських громад Правобережної України та Польщі. Це вчення, спираючись на каббалу, також ствер­джує, що Тора має таємний зміст, але пошуки його – це справа не «знавців Тори», а цадиків (праведників), тих, хто сам «став Торою». Родоначальником і першим цадиком хасидизму був Ізраель бен Єліезер (1700—1769), що став відомим як Баал Шем Тов (той, що Володіє Божим Ім’ям). Він вчив, що світ створений з Божества і є його проявом. Бог перебуває і в найдрібніших речах, і у вищих проявах людського духу, він постійно втручається в усі земні справи. Тому до кожної людини треба ставитись як до праведника, бо ніхто не падає настільки низько, щоб не міг знову піднятись до Бога, тобто «пізнати себе як вияв Божества». Саме це і є, згідно з вченням хасидів, метою життя кожної людини. Моління «ревнителів благочестя» протікають дуже емоційно і навіть екзальтовано. Вони особливо прагнуть зберігати чистоту віри і зазвичай тримаються відчужено по відношенню до «зовнішніх». Хасиди  – прихильники релігійного фундаменталізму. У різних країнах сьогодні нараховується кілька сотень тисяч їхніх послідовників. Особливим впливом користається громада хасидів в Ізраїлі.

Головні ідеї іудаїзму були сприйняті й адаптовані християнс­твом, де Ісуса Христа було проголошено очікуваним месією. Але іудаїзм не погоджується з тим, що поява месії вже відбулася, і про­довжує чекати на його прихід. Іудаїзм надає особливого значення не стільки самій вірі, скільки вчинку, поведінці за вірою. У плані монотеїзму іудаїзм більш строгий, ніж християнство, яке відстоює догмат про троїчність Бога. Християнство, на відміну від іудаїзму, рішуче заперечує богообраність будь-якого народу. Іслам також багато в чому базуєть­ся на іудейській традиції: у Корані значне місце посідають сюже­ти й персонажі, запозичені з неї.

Взагалі, іудаїзм, християнство та іслам є різними варіантами монотеїзму, їх називають авраамічними релігіями. Авраам (Ібрахім) був першою людиною, що прийняла віру в єдиного Бога. Ці релігії становлять генетично і внутрішньо пов’язані системи, які виникли на ґрунті релігії стародавнього єврейства.