Суперечливість Ренесансної культури

Ренесансна культура, прагнучи воскресити античність та у всьому беручи приклад з неї, так і не змогла досягнути тієї ясної та спокійної гармонії, котра була характерна для античної культури і в повній мірі розкрилась в класичній Греції. Світогляд людини епохи Відродження, котра пройшла школу середньовічного християнства, втратив характерне для античності відчуття гармонійної єдності з космосом, природою. Якщо для античної людини природа виступає як об’єкт споглядання - художнього та пізнавального, то людина Ренесансу переходить до активної позиції, виступаючи як завойовник та підкорювач природи. Для людини Відродження світ дуже швидко втрачає свою гармонію.

Антропоцентризм як теоретичне гасло Відродження в практичній площині соціальної поведінки нерідко виявляє себе як нічим не об­межений егоцентризм і суб’єктивізм. На місце традиційній, конвенці­ональній моралі, яка вимагала від кожного індивіда безумовного під­корення звичаю, традиції, приходить автономна мораль, котра надає йому повну свободу в самовизначенні власних вчинків. Але та ступінь автоно­мії, до якої прагне особистість епохи Відродження, починає вже суперечити самій моралі у будь-якій її формі, загрожує деструкцією самому суспільству. Вплив гуманістів на свою епоху знайшло найбільший вираз в руйнуванні середньовічної аскетичної моралі. Але, як виявилося, результатом цього стало всезагальне падіння моралі.

Зворотною стороною ренесансного титанізму була абсолютизація творчою особистістю своєї власної винятковості, індивідуальності, що вело до приниження іншої індивідуальності. В намаганні утвердити себе така особистість часто руйнує оточуючий світ іншого, заперечуючи його право на самобутність, самостійне існування. Починається війна усіх проти всіх, в якій уже не може бути переможців. Навіть серед геніальних митців Відродження точилася гостра боротьба, конкуренція, що приводила навіть до відкритої ворожнечі між ними.

Мистецтво Відродження

Найбільш яскравою маніфестацією ідеології Відродження стало мистецтво. Епоха Відродження характеризується сплеском художньої творчості. Це знайшло своє глибоке і яскраве відображення в невмирущих творах Бокаччо, Петрарки, Еразма Роттердамського, Рафаеля, Леонардо да Вінчі, Тіціана, Мікеланджело, Мазаччо, Брейгеля, Рабле та інших. Творчість видатних митців цього періоду проникнута вірою у безмежні можливості людини, відкидає середньовічний аскетизм у її зображенні.

Живописці Відродження оволоділи усім арсеналом засобів реалістичного відображення багатства реальності: способами передачі об’єму, простору, світла, зображен­ня людської фігури, реального середовища - інтер’єру, пейзажу. Архітектори, ви­користовуючи античний ордер, арочні галереї, колонади, куполи, склепіння, надали своїм переважно світським спорудам - громадським будинкам, палацам, міським будинкам - величавої ясності, гармонійності та людиномірності. Реалістичний погляд на людину притаманний і літературі. Реалізм Відродження зано­во відкриває індивідуальну людину з її безмежним внутрішнім сві­том і правом на суб’єктивність. Об’єктом його художнього пошуку стає особистість абсолютно вільна у своїх проявах. Але слід зазначити, що мистецтво і література, віддаючи належне творчим поривам розуму, зосереджує свою увагу на чуттєвій природі людини.

Крім того, мистецтво, і передусім живопис, безпосередньо включається в сфе­ру пізнавальної діяльності людини. Наприклад, Рафаель, Дюрер, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі були не тільки художниками, а й анатомами, оптиками, механіками, здатними синтезувати свої творчі і наукові досягнення зрілим філософським світоглядом.

Таким чином, звернення до людини як вищого начала буття, ідея утвердження гармонійної, звільненої від феодальних пут творчої особистості надає мистецтву Ренесанса ве­ликої ідейної значимості, величного героїчного масштабу. Але і мистецтву Відродження притаманні елементи суперечливості і нотки трагічного світовідчуття. Симптоматичним явищем, котре свідчило про кризу ренесансного гуманізму, була поява утопій, одними з перших авторів яких були представники гуманістичного руху Т. Мор та Т. Кампанелла. Те ж саме знаходить свій вираз і в літературі, особливо в творчості У. Шекспіра і М. Сервантеса. Художній задум їхнього бачення дійсності базується на протиставленні добра і зла. Одні з їхніх персонажів уособлюють високі гуманістичні ідеали і духовні цінності, для інших сенсом існування є нажива і неприхова­на матеріальність. У цьому прозаїчному світі перші приречені на самотність і нерозуміння, оточені ворожою стіною підступності, наклепів, ненависті і зневаги. Уособленням розчарування в ідеях гуманізму є шекспірівський Гамлет.

Однак, незважаючи на суперечливість цієї епохи, вона увійшла в історію як подих звільнення, знаменувала собою поворотний пункт в історії, обумовила характер подальшого культурного розвитку і відіграла немалу роль у тому, що Європа у наступні століття змогла побудувати цивілізацію, що зайняла провідне положення у світі.