Мистецтво європейського Середньовіччя

Європейське Середньовіччя створює таке мистецтво, яке принципово відрізняється від античного не лише своїм змістом, але й відчуттям і розумінням форми, що не має чітких меж, тобто є “відкритою”. Руйнується розуміння краси як порядку та пропорційності, і стверджується краса як божественне начало, що розлите у світі і призначене привести до свого першоджерела – Бога. З’являється естетична модель, яка стверджує протилежність ідеального і реального. Середньовічне мистецтво мало перед собою досить складне завдання - об’єктивно явити людству світ духовного, Божественного. Мистецтво розглядається як Біблія для неписьменних, як засіб, що дозволяє проявити світ божественного, наблизити його до людини.

Для середньовічного мистецтва прекрасне, на відміну від чуттєвого античного, це Бог як надчуттєва, вічна і абсолютна краса. Бог – найдосконаліший митець, який дав і образ, і кра­су всьому за своїми законами. Але для середньовічного митця важлива не краса сама по собі, а лише прихований в ній зміст, що осягається розумом. В зв’язку з цим в мистецтві переважає алегорія і символ - най­більш характерні риси середньовічного офіційного мистецтва, яке майже цілком спрямоване на релігійно-церковні потреби.

Символ фактично став тим феноменом, який забезпечив зв’язок між матеріальним і духовним полюсами культури. Середньовіччя вбачає в кожному матеріальному предметі відображення чогось, що відповідає йому в сфері більш високого, духовного. Символізм носив універсальний характер. Середньовічна символіка розпочиналася на рівні слів та розповсюджувалась на світ і природу. Характеризуючи феномен символізму середньовічної культури, слід звернутися до роботи Ле Гоффа “Цивилизация средневекового Запада”.

В художній культурі сформовано канон, який визначає рамки змісту, художньої форми та цілі творчості.

Оскільки серед найважливіших форм середньовічної симво­ліки займала символіка чисел, музика, яка була основана на нау­ці чисел, вважалась одним з самих досконалих мистецтв. В музиці протягом багатьох століть, майже до XIV був розповсюджений григоріанський хорал, що одержав свою назву за іменем папи Григорія І. Природа григоріанського співу була строго одноголосною, незалежно від того, виконувався він хором чи одним співаком. Пояснювалось це так: “хорал має бути одноголосним, тому що істина єдина”. Одноголосна мелодична лінія символізувала повне єднання почуттів і помислів віруючих.

Глибоко символічний і середньовічний живопис, який, заперечуючи самостійність видимого світу, постійно нагадує про примарність людського, земного споглядання. В живописі майже на протязі всього Середньовіччя відсутній портрет. Середньовічний художник, перш за все, виражає свої почуття – тобто власне переживання духовного і не прагне відтворювати природну схожість з оригіналом, його тілесну красу. Тому провідною формою живопису стала ікона, в якій ставиться завдання проявити, зробити образним духовний світ. Ікона розуміється, перш за все, як емоційний зв’язок з духовним світом, як втілення божественного, як “видиме невидимого”, в ній зображено присутній в реальному тілі незримий дух. Так, наприклад, в іконі значна увага приділяється зображенню очей як дзеркала душі. При цьому інтенсивність проявлення божественного світу в іконі визначалась ступенем моральної чистоти іконописця - “пензля в руках Бога”.

Ще одну якість середньовічної художньої свідомості можна визначити як вкоріненість в ній образу страждаючої і ображеної людини. Особливо образ мученика був поширений у готичному мистецтві, де зображуються плебеї, жебраки, мандрівники. В готиці, як правило, художнє ствердження духовного начало виявляється зворотно пропорційним фізичній красі. Якщо античні статуї свідчать про те, що прекрасний дух може бути притаманним лише прекрасному тілу, то скульптура західноєвропейського середньовіччя свідчить про протилежне. Висока напруга внутрішнього життя, що руйнує рівновагу тілесного та духовного – відмітна риса готичного мистецтва – виражає себе через спотворені пропорції, через зображення фігур людей, плоть яких виснажена, покрита глибокими зморшками. Герой готичної скульптури нещадний до свого тіла, на ньому завжди лежить печать страждання, він завжди про щось болісно розмірковує, щось болісно силкується зрозуміти.

Одним з важливих видів мистецтва, в якому проявився символізм Середньовіччя, стала архітектура. Саме в архітектурі найповніше виражені два основних художніх стилі цього періоду: романський (від лат. romanus – римський) та готичний.

Термін “романський стиль” з’явився у ХІХ столітті, коли був установлений зв’язок архітектури XI-XII століття з давньоримською архітектурою, зокрема - використання арок та склепінь. Для романських будівель – храмів, монастирів, замків-фортець - характерними є сполучення ясного архітектурного силуету і лаконічної зовнішньої обробки, масивних гладких стін з вузькими прорізами вікон і ступінчато-заглиблених порталів. Важливим елементом композиції монастиря чи замку стає башта – донжон, навколо якої розташовувались інші будівлі, складені з простих геометричних фігур – кубів, призм, циліндрів. Романське мистецтво здається здебільшого «грубим» та «дикунським», завдяки наявності в ньому образів «тваринного стилю», який потрапив в романське мистецтво з народного фольклору, казок.

Готичний стиль XII-XV століть знаменує собою вершину середньовічної християнської цивілізації. Він був би неможливий без розвитку міст, торгівлі та ремесел. На зміну похмурим романським будівлям приходять яскраві, експресивні, ажурні, злітаючі вгору форми готики. Відповідно багато оформляються і будинки знаті і багатих городян. У вікнах соборів панують вітражі – картини з шматочків кольорового скла, котрі, пропускаючи крізь себе сонячні промені, створювали справжню симфонію світла та кольору.

В цілому доба Середньовіччя стала новим кроком в культурному і художньому розвитку людства, наповнила новими досягненнями світову культурну скарбницю.  

Іслам

Виникнення і поширення ісламу

Іслам є другою (після християнства) за кількістю послідовників світовою монотеїстичною релігією, на якій ґрунтується культура численних народів Сходу. Його сповідують до 1 млрд. осіб більш ніж у 120 країнах світу. У 28 країнах іслам визнано державною релігією – таких як Єгипет, Іран, Ірак, Кувейт, Об’єднані Арабські Емірати, Пакистан тощо. Значна кількість мусульман живе в окремих країнах Європи.

Іслам – наймолодша зі світових релігій; зелений прапор є символом молодості та вічності цієї релігії. Іслам виник на початку VII ст. н.е. на Аравійському півострові, який населяли арабські племена. Він формувався на ґрунті родоплемінного культу найвпливовішого племені Західної Аравії – курайшитів, релігійний та адміністративний центр якого був у Мецці, племінним богом яких був Аллах (араб. аль-Іллах). Остаточно ж іс­лам як релігія з розвиненою міфологією, канонічними текстами, ри­туалами сформувався вже за межами Аравії: в Ірані, Сирії, Єгипті, тобто в країнах, що мали до часів Середньовіччя багату культурну спадщину.

У цілому соціокультурна та політична ситуація того часу створювала всі умо­ви для формування монотеїзму: в Аравії з роздрібнених племінних союзів, переважно кочівників-скотарів, почала формуватись певна етнічна спільність, розповсюджувалась єдина арабська мова. Арабські племена постійно змушені були відстоювати свої економічні, торгові інтереси, і монотеїстичний іслам виявився ідеальною релігійно-політичною основою для централізованої держави.

На формування ісламу великий вплив мали християнство та іудаїзму. Власне Аллаха мусульма­ни вважають тим же богом, якому моляться іудеї та християни, але вважають, що ті хиб­но трактують як сам образ бога, так і його настанови.

Процес формування ісламу пов’язаний із дія­льністю реальної історичної особи – пророка Мухаммеда бен Абд Аллаха (570-632), з роду хашим племені курайш. У 616 році Мухаммед, будучи впевненим, що він є Божий об­ранець, виступив із проповіддю нової монотеїстичної релігії серед мешканців Мекки, яку назвав ісламом (у перекладі з арабської – покірність, тобто покірність волі Аллаха).

Мухаммед про­голошував велич одноосібного та єдиного бога Аллаха, відкидав багатобожжя, що було тоді розповсюджене, попереджав про май­бутнє воскресіння з мертвих, про День Суду та кару у пеклі всіх тих, хто не увірує в Аллаха. У його проповідях звучали також вимоги соціальної справедливості, заклики до братерства віруючих, добровільної допо­моги бідним; засуджувалося лихварство, підкреслювалася необ­хідність дотримуватися простих норм моральності.

У 622 р. Мухаммед та група його прихильників змушена була поки­нути Мекку і переселитися до Ясрібу, яке пізніше перейменували на Медина (місто пророка). З цієї події (араб. хіджра – переселення), що сталася 622 р., починається мусульманське літочислення за місячним календарем. В Медині Мухаммед стає духовним та політичним лідером общини (умми), яка органічно по­єднувала риси релігійної та політичної спільноти. Тут бу­дується перша мечеть, встановлюються засади релігійного вчен­ня та мусульманського ритуалу, правила життя общини. Саме звідси починається розповсюдження ісламу на арабські племена півострова (а також і гоніння на тих, хто не приймав іслам, зокрема іудеїв), саме тут формується перше мусульманське військо, яке близько 630 р. здобуває Мекку, розпочинається форму­вання мусульманської феодально-теократичної держави – Араб­ського халіфату, першим релігійним і політичним керівником якої був Мухаммед. У 632 р. пророк помер та був похо­ваний у Медині.

Після смерті Мухаммеда територія впливу мусульманської общини, що перетворилась у державу — халіфат — дуже швидко розширюється. Уже у VII—VIII століттях скориставшись слабкістю Візантії та Персії, араби підкорили країни Середнього та Близького Сходу, частину Індії, Середню Азію. Вже за 30 років існування халіфат охопив територію сучасного Ірану, Іраку, Сирії, Єгипту та Лівії, а пізніше він поширився на Схід до Аму-Дар’ї та Інду, і на Захід – до Атлантич­ного океану та Піренеїв. У більшості країн Середземномор’я іслам витіснив християнство (Північна Африка, Єгипет, Сирія, Мала Азія), те ж саме частково сталося на Кавказі, на Балканах.

Після розпаду Халіфату роль поширювача ісламу взяли на себе монгольські кочівники (XIII-XIV ст.), потім утворилася Османська імперія (XV-XVI століття), котра наприкінці Середньовіччя та на початку Нового часу (до XVIII ст.) була серйозним суперником європейських держав. Колоніальна експансія Заходу у XVIII- XIX ст. ще більше посилила роль ісламу у духовно-політичному житті народів Сходу.

Іслам не є єдиним. Більшість сучасних мусульман належать до сунітів (майже 90% ісламського світу) і шиїтів. Суніти, спираючись на Коран і Суну, виходили з конце­пції ісламської державності, згідно з якою майбутній халіф мо­же одержати державну владу на підставі договору між визнаними представниками релігійної громади і претендентами на владу. Халіф має бути муджтахідом, тобто мати репутацію та звання богослова й правознавця вищого рангу; мудрим; фізично здоровим; піклуватися про благо підлеглих і походити з племені курайшитів. Шиїти (від араб. „аш-шиа” – прихильники, партія) вважають, що влада має божественну природу, а отже, може наслідуватися тільки нащадками Мухаммеда. Шиїти вважають, що главою мусульман може стати лише кровний родич Мухаммеда, оскільки лише на нього може перейти божественна благодать, якою був наділений засновник ісламу.

Оригінальною і вільнодумною течією в ісламі – суфізм, який виник у ІХ столітті і являє собою синтез вчення Мохаммеда з елементами грецької, індійської та християнської філософії. Носіями його виступають дервіши, які ведуть чернецький спосіб життя і вважають необхідним відмову від багатства, щоб врятувати душу. Недарма назва цього напрямку походить від арабського суф – у перекладі – вовна, тому що з грубої шерсті виготовлявся аскетичний одяг суфіїв. Крім того, дервіши культивують стан трансу та екстазу, який дає змогу злитися з божеством, вважаючи, що тільки повна самовіддача Аллаху дає спокій та щастя.

Основи віровчення та культу. Шаріат

Основні положення віровчення ісламу викладено в головній священній книзі мусульман – Корані (в перекладі з арабської «читання вголос, повчання»), який складається з 114 сур. Зібрання історій з життя Мухаммеда та його близьких утворило Суну, яка подібна до священного переказу християн.

В основі віровчення ісламу сім основних положень: віра в єдиного Бога – Аллаха, що створив усе суще і визначив його долю, вищого, всемо­гутнього, мудрого і милостивого суддю; віра в янголів і демонів; віра у святість Корану, який вважається вічним, несотворенним; віра в пророків, печаттю яких є посланник Аллаха – Мухаммед; віра в рай і пекло; віра в божественне провидіння; віра у безсмертя душі, яка залишає тіло в день смерті, та її воскресіння в день Страшного суду.

Важливим поняттям у віровченні ісламу є джихад („зусилля”) – боротьба за віру. Це багатозначне поняття: джихад серця  – боротьба з власними недоліками мусульманина; джихад мови – схвалювання того, що відповідає Корану і засудження того, що засуджує Коран; джихад руки – покарання за злочини перед вірою; джихад меча – пряма озброєна боротьба з невірними.

Мусульманський культ базується на таких основних п’яти обов’яз­ках мусульманина, так званих «стовпах ісламу»:

1. Іман – повторення формули віри (шахади): «Немає бога, крім Ал­лаха, а Мухаммед – посланець Аллаха», розуміння її смислу і щира переконаність у її істинності;

2. Сала(я)т (араб. „ас-салат”, перс. „намаз”) – щоденна п’ятиразова молитва та колективна молитва (джумма) в мечеті у п’ятницю;

3. Саум (перс. „рузе”, турецьке – „ураза”) – дотримання посту протя­гом дев’ятого місяця за місячним календарем;

4. Зак’ят – обов’язкова регулярна милостиня-податок на користь бідних, яка становить 1/40 частину річного доходу;

5. Хадж (ар. паломництво)– паломництво до Мекки у дванадцятий місяць мусульманського календаря, приурочений до свята жертвоприношення (курбан-байрам).

Невіддільною частиною ісламського культу є релігійні свята такі як: Ід аль-фітр (Ураза-байрам) – свято закінчення посту, розговіння; Ід аль-адха (Курбан-байрам) – свято жертвопринесення; Мірадж – свято вознесіння; Маулюд – день народження пророка (дванадцятого числа третього місяця місячного календаря); Лейлят аль-Кадр – ніч напередвизначення (цієї ночі почалось послання Корана Мухаммеду).

Молитовне приміщення мусульман іменується „мечеть” (араб. „масджид” – місце, де здійснюються земні поклони). У мусульман мечеть не є храмом. Це молитовний дім, як синагога у іудеїв або кірха у протестантів. Якщо у християн про початок церковної служби сповіщає дзвін, то у мусульман перед обов’язковою молитвою лунає спів муедзина (того, хто закликає), котрий речитативом читає азан (молитовний заклик) з галереї мінарету, звернувшись у бік Мекки.

У мусульман нема духовенства у християнському сенсі слова. Мулла є людиною, що проводить спільну молитву і пояснює Коран. Пророк також сказав, що в ісламі немає чернецтва. Вільний від роботи день в ісламі – п’ятниця – на честь дня, коли народився Пророк.

Характерною особливістю мусульманської релігії є те, що вона активно втручається в усі аспекти життя людей. Іслам не просто релігія, це – спосіб життя. Сукупність мусульманських правових норм, норм моралі, культурних приписів, які регулюють життя мусульманина, називається шаріат (араб. аш-шарія – належний шлях, закон, припис).

Шаріат базується на ідеї обов’язку людини перед Аллахом, точніше – її неоплатного боргу Творцеві. Людина, згідно мусульманських уявлень, істота недосконала. Аллах допускає зло, аби випробувати людину. Отже слід прагнути добра. Мусульманське право поділяє усі вчинки людини на п’ять категорій:  суворо обов’язкові,  бажані, дозволені (добровільні), небажані, суворо заборонені. Доброчинності людини, за шаріатом: правдивість, терпіння, вміння прощати, милосердя, відсутність заздрості, покірність владі. Мета людини – наблизитися до Аллаха.

Зараз має місце процес іс­ламського відродження - посилення ролі ісламу в економічному, політичному, ду­ховному житті народів, які входять в орбіту традиційного поши­рення цієї релігії.