Буддизм

Основні риси світових релігій

Важливою віхою в історії релігії стало виникнення світових релігій, які, на відміну від релігій етнічних та регіональних, наб­рали міжнаціонального характеру. Буддизм, християнство та іс­лам – це підсумок тривалого розвитку політичних, економічних та культурних контактів між різними країнами та народами.

Світові релігії з’являлися в епохи великих історичних поворотів, переходу від одних суспільних відносин до інших. Буддизм – у VI ст. до н.е., коли у Північній Індії розхитувався становий, варновий устрій; християнство – у I ст. н.е. у східних провінціях Римської імперії під час кризи рабовласницького ладу; іслам – у VII ст. н.е. у Західній Аравії в період переходу до класового суспільства. У їх становленні і розвитку велику роль відігравали засновники або група засновників, котрі самі відчували потребу у новій релігії, розуміли релігійні потреби мас. У віровченнях, що розроблялись, в культі, церковній організації відображався спосіб життя багатьох регіонів, різних класів, прошарків, каст, племен, народностей, і тому ці різнорідні спільноти ставали носіями нових релігій.

Ці релігії принесли уявлення про рівність єдиновірців перед Богом або Абсолютом, про можливість виходу за межі певних тради­ційних культур, пов’язаних з національно-державними ідеологі­ями. Світовим релігіям притаманний яскраво виражений прозелітизм – пропагандистська активність, їх проповідь носить міжетнічний і космополітичний характер, що дало їм змогу пе­ретнути державні кордони. Поява світових релігій означала виникнення вперше в історії людства віросповідального зв’язку, котрий істотно відрізнявся від етнічного, мовного і політичного. Люди стали об’єднуватися між собою як єдиновірці, незалежно від місця народження, мови і країни, де вони жили.

Загальна характеристика буддизму

Найдревнішою з трьох світових релігій є буддизм, який існує понад 2500 років. Буддизм виник у північній частині півостро­ва Індостан, в долині ріки Ганг у VI-V столітті до н.е., тобто на п’ять століть раніше од християнства і на дванадцять століть раніше од ісламу. Буддизм відіграв важливу роль в культурно-історичному розвитку людства, він продовжує здійснювати значний вплив на спосіб життя значної частини населення Японії, Шрі-Ланки, Бірми, Таїланду, Китаю, Монголії та інших країн Південної, Східної та Південно-Східної Азії. У світі, за різними підрахунками, нараховується від 300 до 600 млн. буддистів. В таких країнах як Бірма, Таїланд, Лаос, Шрі-Ланка буддисти становлять 70-90% населення. В останні десятиліття буддизм поширився також у країнах Заходу.

Буддизм – це грандіозний соціокультурний комплекс, що включає як релігійний світогляд і культ, так і філософські та етичні погляди, традиції і звичаї, специфічні жанри мистецтва, духовні практики та ставлення до світу. Ця могутня культурна традиція довгий час розвивалась на власній основі, у відриві від християнської та мусульманської культур, тому людині Заходу важко розібратися в уявленнях і поглядах Давнього Сходу.

За багато століть свого існування буддизм розділився на багато шкіл, течій та напрямків, з яких одні роблять акцент на практичні аспекти вчення, інші – на психологічні, метафізичні та етичні. Але завжди залишаються певні спільні риси, притаманні усім напрямкам, що дозволяє говорити про буддизм взагалі і реконструювати його в якості єдиного соціокультурного комплексу.

Ідейні витоки буддизму

Буддійське вчення з’явилося в історико-культурному контексті давньоіндійської цивілізації, котра до того вже існувала біля двох з половиною тисяч років. Місцеве протодравидійське населення створило Хараппську цивілізацію з централізованою державою, ієрогліфічним письмом, високою культурою міського будівництва; духовне життя характеризувалось культом богині-матері, ідеями перевтілення та воздаяння. Індоарії, що прийшли у середині ІІ тис. до н.е. на індостанський півострів принесли свою ведичну релігію, в результаті синтезу якої з місцевим віруванням сформувався брахманізм. Брахманізм був релігією лише привілейованих варн індійського суспільства. Тільки їх представники допускалися до культових дій та обрядів.

В середині І тис. до н.е. індійське суспільство переживало соціально-економічну та духовну кризу, це була епоха „бродіння умів”, в результаті чого виникають течії, опозиційні брахманізму: буддизм та джайнізм. В Індії починається відокремлення ремесла від сільського господарства, утворюються торгово-ремісничі центри, починається вік заліза, розвиваються товарно-грошові стосунки. З розвитком розподілу праці та майновим розшаруванням чисельність нижчих верств зростала. Усе це вело до першої кризи традиційного варнового устрою, який „освячувався” брахманізмом. Все більше почали підніматися небрахманістські варни, зокрема значно посилилась опозиція кшатріїв, підтримуваних вайш’ями – проти брахманів. Крім того, варни брахманів та кшатріїв почали тіснитися в усіх сферах життя аборигенними етносами, котрі лишалися приниженими.

Буддизм і джайнізм стали своєрідним духовним виразом соціальних змін та устремлінь небрахманістських варн. Засновники цих течій Сідхартха Гаутама та Махавіра походили з політично-значимих прошарків кшатріїв. Вони поширювали свої погляди як у сільському, так і у міському середовищі, яке серед брахманів вважалось нечистим. Їх вчення, на відміну від брахманізму, котрі носили потаємний характер, були підкреслено відкритими і демократичними, звернутими до широких кіл населення. Вони не визнавали варнового поділу, допускали жінок до чернецтва та вивчення священних книг. Зародження буддизму відбулось у північній частині індо-арійського культурного ареалу, в басейні ріки Ганг, де опозиція брахманізму була особливо сильною. Отже, буддизм виник на противагу брахманізму з його кастовістю, ритуалізмом та жертвоприношеннями. Буддизм здобуває підтримку, перш за все, серед нижчих станів суспільства як рух, що визнає принципову рівність усіх людей, що й дозволило буддизмові згодом набути статусу світової релігії.

Виникнення і поширення буддизму

Засновником буддизму був Сідхартха Гаутама, Шак’я-муні (Шак’я та Гаутама – родові імена, муні – мудрець), роки життя якого приблизно 567-480 рр. до народження Христа. На думку більшості дослідників, Сідхартха був реальною історичною особою, проте за багато століть розповіді про нього набули легендарного характеру.

Майбутній Будда, за легендою, сам обрав своє останнє пере­родження в родині Шудходани – правителя одного з невеликих князівств Північної Індії. Дружина правителя Майя народила сина, знаки величі на тілі немовляти свідчили про те, що доля його буде незвичайною. Його назвали Сідхартха – «той, хто виконає призначення». Мудрець Асіта, побачивши хлопчика, засмія­вся і заплакав, а відтак пояснив, що сміється, бо на землю при­йшов спаситель, а плаче тому, що не доживе до виконання ним місії. Сідхартха, за словами Асіти, може стати або великим правителем, або великим вчителем, який врятує світ від страждання. На сьомий день після народження хлопчика його мати померла. Батько вирішив уберегти його не тільки від будь-яких труднощів життя, а й навіть від знання про існування будь-якого страждання, щоб він не знав темної сторони життя. У такий спосіб Шудходана намагався залишити для сина можливість лише першого шляху.

До 29 років Сідхартха жив у палаці та вів безтурботне життя. Оточений розкішшю, він знав лише радощі життя. Коли Сідхартха виріс, то одружився із царівною Ясодхарі, з якою мав сина Рахулу. Але якось він потрапив за межі палацу, до міста. Там відбулися чотири зустрічі, які і змінили спершу світогляд, а потім і все життя Сідхартхи. Спочатку він побачив хвору людину, тіло якої було вкрите виразками. Це показало йому, що в житті існує страждання. Далі він зустрів зігнуту від років стару людину і зрозумів, що страждання не обминає нікого. Поховальна процесія була останньою крапли­ною, що показала: все життя – страждання. Четверта зустріч бу­ла з аскетом, заглибленим у медитацію. Отже, Сідхартха довідався, що у світі існують нещастя, хвороби, смерть і страждання. Це настільки вразило царевича, що він вирішив присвятити своє життя пошукам відповіді на питання: як врятувати світ від страждання.

Ца­ревич залишив палац, навіть не попрощавшись із родиною, боя­чись, що вона може вплинути на його намір. Приєднавшись до аскетів, Гаутама сім років навча­вся священних знань, медитації та аскетичної практики, перевер­шивши своїх учителів. Він навчився задовольнятися одним зернятком рису на день, надовго затримувати дихання тощо, проте з часом збагнув, що така пра­ктика може призвести до смерті, але не допоможе у відкритті іс­тини. Сідхартха дійшов висновку, що обидві крайнощі: і життя, повне задоволень та хтивості, і добровільні страждання однаково далекі від вірного шляху. Перша – це життя негідне, що суперечить духові, друга – життя понуре, нікчемне, марне. Вірний шлях лежить посередині – це шлях самозаглиблення для пізнання істини, шлях, який веде до спокою і просвітлення духу.

Намагання досягти прозріння привело його одного разу під священ­не «дерево бодхі» (дерево пізнання), де він вирішив, що не зрушить з місця, поки не знайде відповідей на питання про найважливіші істини життя. Сидячи у глибокому самозаглибленні після багатоденного посту у час травневого повного місяця Гаутама, перемігши спокуси демона Мари, “прозрів”: пізнав таємниці і причини круговерті життя, побачив шлях до спасіння людства від страждань, осягнувши чотири священні істини. Він стає Буддою (тобто пробудженим, просвітленим) і починає проповідувати цей шлях. Послідовники Будди утворюють першу буддійську общину – сангху. Понад 40 років він подорожував разом з учнями по Індії, проповідуючи своє вчення.

У віці 80 років Будда помер у містечку Кушінагара. Його тіло було спалене, а прах розподілений між вісьмома головними послідовниками. Ті, хто отримав прах Будди, поховали його і спорудили надгробні піраміди – ступи. Згідно легенді, один з його учнів зумів вихопити з поховального вогнища зуб Будди, котрий також став об’єктом культу, головною реліквією буддизму. Його кінцеве місцеперебування – місто Канді (Шрі Ланка), де збудовано спеціальний храм Зуба Будди та проводяться щорічні торжества.

Проповідь нової релігії мала широкий успіх в Індії. Буддійське вчення вказувало шлях позбавлення від страждань широким народним масам, котрі не бачили виходу з нужди та бідувань. Це вчення не вимагало дорогих жертвоприношень і складних обрядів.

У ІІІ столітті до н.е. буддійське вчення стало пануючою релігією в державі Магадха, котре об’єднало більшу частину Індії. В цій державі знизився вплив брахманів, особливо при царях династії Маур’їв, котрі були вихідцями з нижчих каст і стали покровителями буддизму. Для великої і централізованої держави буддизм був вигідний тим, що не був пов’язаний з місцевими племінними культами. Тому третій цар з цієї династії Ашока, після короткочасного переслідування буддистів, змінив своє ставлення до них і об’явив буддизм державною релігією. Сангха набула оформленого вигляду, мережа монастирів розповсюдилась по усій Індії. Якщо спочатку приєднання до буддизму означало відхід від світу і життя ченця-схимника, що живе подаянням, то вже сам Ашока став прикладом вступу до сангхи зі збереженням світського способу життя. Ашока активно сприяв поширенню буддизму, в тому числі і за межами країни. Будучи довгий час найбільш масовою релі­гією в Індії, буддизм у Х ст. н. е. дещо втратив свій вплив. На зміну йому приходить індуїзм, котрий запозичив ідеї брахманізму та буддизму.

Віровчення буддизму

Буддизм є особливою світовою релігією. Обґрунтовуючи своє віровчення, адепти буддизму не апелювали до авторитету Бога-творця, а розвивали філософсько-теоретичне тлумачення релігійної ідеї спасіння. Вчення Будди в основному зосереджено на земному стражданні і звільненні від нього. Буддизм зводить в абсолют твердження, за яким головна риса чуттєвого буття в усіх його формах робить страждання суттю буття. Будь-яке життя, існування завжди є обов’язково стражданням, злом. Саме цим буддизм відрізняєть­ся від інших релігій, хоча в усіх релігіях, як правило, світ земний, світ чуттєвий принижується, а протиставлений йому світ небесний звеличуєть­ся, утверджується як істинне надбуття. Звідси – логічний вис­новок, що перебування у земному світі повинно бути викорис­тане для підготовки до життя у світі небесному. Зрозуміло, що «вічне життя» дається як винагорода за перенесені під час зем­ного існування страждання.

Але буддизм, зробивши відправним пунктом свого вчення тотожність будь-якого існування із повним стражданням, уже не міг припустити можливості іншого існування. Смерть, що є водно­час стражданням, не позбавляє від мук. Після неї розпочинаєть­ся нове, сповнене стражданнями існування, адже вчення брахма­нізму про переродження залишилось у буддизмі незмінним. Звідси випливає висновок про необхідність примирення із страждан­ням. Але буддизм на цьому не зупиняється. Він вказує шлях до порятунку, до подолання страждань. Якщо багато з релігій пропонують надприродні рішення проблем земного життя, то буддизм у своїх ранніх формах був зовсім іншим: він вчив, що спасіння від страждань залежить тільки від особистих зусиль людини. Будда, а потім його учні і послідовники, користувалися ретельно розробленими в священних текстах брахманізму релігійними поняттями. З брахманістської релігії були запозичені ідеї воздаяння (карми), переродження (сансари), обов’язку, праведного шляху (дхарми). Але головна увага була приділена індивідуальному порятунку кожної людини, її особистому, праведному шляху.

Головним у віровченні буддизму є вчення про чотири благородні істини:

1. Істина страждання. Життя – це страждання. Народження, хво­роби, старість, смерть, поєднання з немилим і розлучення з тим, що є милим – усе несе страждання.

2. Істина причини. Причини страждань – прив’язаність до життя, жага буття, бажання, жадоба на­солод, невтомний потяг до радощів і надії. Ця жага до буття веде „від народження до народження”, а отже від страждання до страждання.

3. Істина звільнення. Припинення страждань полягає у припиненні жадоби до життя через повне позбавлення від бажань. Людина має подавити усяке прагнення до існування, усяке бажання, пристрасть, усіляку прив’язаність до чого б то не було.

4. Істина шляху. Спосіб позбутися бажань – це слідування шляхом спасіння, що його відкрив Гаутама і виклав у таких восьми принципах:

– правильні погляди – необхідно вірити в „чотири благородні істини”, щоб не ухилитися від шляху, приписаного Буддою;

– правильна рішимість – готовність оволодіти своїми почуттями і бажаннями, прагнення зосередитися на тому, щоб вести життя у відповідності з чотирма благородними істинами;

– правильна мова – правдива, доброзичлива, миролюбна, позбавлена марнослів’я та ненормативної лексики;

– правильна поведінка заснована на неспричиненні шкоди усьому живому, утриманні від почуттєвих задоволень та від навмисного пошуку вигоди;

– правильний спосіб життя – мирний, чесний, чистий; культивування безкорисного ставлення до життя і звички жити чесною працею, отримання лише заслуженого;

– правильне зусилля – зусилля, спрямоване на досягнення чотирьох великих цілей: ухилятися від того, що заважає порятунку; перемогти те, що прив’язує до життя; розвивати досягнуті успіхи; зберегти накопичені заслуги;

– правильна увага – відмова від почуттів, звільнення з-під їх впливу, завдяки якому ми прив’язуємося до життя; відмова від думок, котрі породжуються нашими почуттями та егоїстичним „Я” і спонукають людину до дій, які перетворюють її у заручника сансари;

– правильна зосередженість – правильні методи зосередженості і медитації, котрі ведуть до набуття внутрішнього спокою.

Восьмеричний шлях буддисти зазвичай поділяють на три частини: перша (ступені 1-2) пов’язана з мудрістю; друга (ступені 3-6) – з моральною поведінкою; третя (7-8) відноситься до області особливого „тренування думки”, практики споглядання, „очищення розуму”, або йоги, як вона традиційно називається в Індії; ця практика потрібна, оскільки навіть у людини, яка зовнішньо віддалилася від світу, завжди вирують приховані пристрасті і прихильності.

Дотримуючись восьмеричного благородного шляху спасіння та вимог буддійської моралі, лю­дина досягає спочатку просвітлення (самадхі), а потім поринає у нірвану (заспокоєння, згасання) – ідеальний стан людського буття, який означає звільнення від страждань, бажань, незворушного спокою, вічного блаженства у житті і абсолютного спокою, своєрідного „безвітря душі”. Це внутрішнє згасання чуттєвості і тілесності має звільнити людину від її страждаючого „Я” і від жаги до життя, котре тягне усіх живих істот до нескінченних перероджень. Тим самим відміняється влада карми, просвітлений мудрець до кінця розчиняється у абсолютному спокої.

Людина, що побажала досягти звільнення від страждання на шляху, запропонованому буддизмом, повинна слідувати моральним приписам буддизму, не відчувати ні до кого злості й ненависті, бути дружелюбним, співчувати усім живим істотам (принцип ахімси), звільнитися від метушні, від нескінченних усе нових і нових бажань. У буддизмі існують свої моральні табу, дуже подібні до біблійних. Це лаконічно виразилося у так званих п’яти правилах (Панча-шила): не шкодити живим істотам; не красти; не перелюбствувати; не брехати; не вживати алкоголю та наркотиків. Будда вчив, що ніколи в цьому світі ненависть не припиняється ненавистю, але відсутністю ненависті припиняється вона.

Початковий буддизм відмовлявся від спеціальних систематичних розмірковувань про світ та його природу. Будда забороняв своїм учням здійсню­вати будь-які зусилля задля пізнання світу, оскільки питання про сутність буття, про явища світу вважав зайвими і непотрібними у справі виходу за межі нескінченних перевтілень душі. Будда сформулював своїм уч­ням два фундаментальні закони пошуку істини:

1) свідомість людини повинна бути спрямованою лише на те, що має практичне значення для справи позбавлення реінкарнацій;

2) фактом можна вважати лише те, що є доступним для спос­тереження, тому встановити закони світу навряд чи можливо, а головне – це нічого не дає для спасіння.

Одному із своїх учнів, який намагався втягнути його в дискусії та обговорення питань світобудови, Будда відповів притчею: коли людина поранена отруєною стрілою, то їй не варто намагатись замислюватися над питаннями, хто була та людина, що вистрілила з луку, якого вона була походження, як виглядала тощо. Замість цього їй слід негайно шу­кати лікаря та способів позбутися смертельної небезпеки. Людині не варто мучитись над питаннями про те, чи є світ вічним, нескінченним, чи співпадають між собою життя та тіло, чи до­сягається звільнення після смерті, чи ні. Людина повинна, перш за все, усвідомити сутність "благородних істин".

В той же час в буддизмі є певна картина дійсності, яка відображає ідею позбавлення від страждань. Це поділ світу на реаль­ний і потойбічний. Потойбічний, або істинний світ – це нірвана. Ре­альний, наочний світ – це арена перевтілень, місце боротьби духу з ма­терією за своє звільнення, яке супроводжується неперервними страж­даннями. Основним законом світобудови є закон залежного походження, за яким жодне явище не виникає без відповідної причини. Однак, встановити першопричину будь-якого явища або дії неможли­во, тому буддизм розглядає і приймає існуючий світ таким, яким він є; люди не в змозі змінити існуючий стан речей. Отже, справу людського порятунку буддизм віддавав у руки кожної людини.

Буддизм, на відміну від брахманізму, заперечує існування вічної душі Всесвіту та вічної індивідуальної душі. Натомість стверджується, що основу всіх речей і явищ як матеріаль­них, так і духовних, становлять певні елементи – дхарми. За своєю при­родою дхарми пасивні і збуджуються відповідним видом енергії, дже­релом якої є усвідомлені вольові дії, думки і слова людини. Людина бажає володіти і насолоджуватися різними речами. Однак ці бажання, згідно з буддизмом, стимульовані невіглаством і призводять до вольової дії, яка утво­рює карму. Порятунок людини – це справа самої людини. Вона єдина відповідає за свою карму, ніхто не може її змінити, навіть боги. Згідно з вченням буддизму, людина посідає особливе місце в ієрархії всіх істот, тому що вона одна має можливість врятуватися від ланцюгів одвічної сансари (колеса життя) і досягнути нірвани. Взагалі нірвана порівнюється з вогнем світильника, який згас через те, що згоріло масло. Нірвана – це не смерть, це не самознищення, а стан звільнення від свого "Я", згасання емоцій, коли людина перебуває в абсолютному спокої. Всі прояви індивідуальності згасли: немає ні відчуттів, ні образів, ні свідомості. Чинність закону карми припиняєть­ся, після досягнення нірвани людина вже не відроджується і залишає сансару.

Будда відкинув визнання необхідності існування варн. У зв’язку з цим Будда наводив приклад: якщо нам треба полум’я та світло, то не варто розмірковувати над тим, яку породу дерева слід використати для цього. Отже кожна людина за умов дотримання відповідних духовних настанов може досягти досконалості, тому в буддистські монастирі він вважав за можли­ве приймати представників будь-яких варн, також не відмовляли буддисти в пошуках праведного шляху й жінкам.

Спочатку на протязі 5-ти століть, тобто 20-30 поколінь, вчення Будди передавалось усно. Лише в кінці І ст. до н.е. воно було записане мовою палі. Повний звід священних текстів буддизму іменується „Тіпітака” або “Трипітака” („три кошики”). Він складається з трьох части: 1. Віная-пітака – дисциплінарні правила для ченців; 2. Сутта-пітака – вислови і проповіді Будди (викладені його улюбленим учнем Анандою), в яких викладено віровчення буддизму, зокрема, тут міститься настільна книга буддистів Дхаммапада, в якій викладена сутність усього буддійського вчення, тобто зібрані найважливіші вислови з різних текстів палійського канону; 2. Абхідхамма-пітака – містить у систематизованому вигляді усі положення вчення, викладені у Сутта-пітаці.

Основні напрямки буддизму

Послідовники Будди утворили два основних напрямки: тхераваду – вчення старійшин (його ще називають хінаяна – мала колісниця) та махаяну (велика колісниця). З махаяни виокремилася ваджраяна (алмазна колісниця), згодом сформувалися ламаїзм (синтез махаяни, ваджраяни і тибетської релігії), а також дзен-буддизм (особливий китайський і японський напрямок махаяни).

Тхеравада (південний буддизм) – вузький шлях спасіння. Цей напрямок набув поширення в Таїланді, Лаосі, Шрі-Ланці, частково в Індії. Він найбільш близький до первісного вчення Шакья-Муні. Для тхеравади характерний особливо строгий, доступний не кожному чернечий спосіб життя, досить складний і пишний культ, паломництва до «святих місць» тощо. Гаутама вважається тут великою особистістю, Учителем, прикладом досягнення нірвани. Особисті зусилля самого індивіда визнаються вирішальною умовою порятунку.

Махаяна – північний буддизм – широкий шлях спасіння. Послідовники махаяни – буддисти Китаю, Тибету, Монголії, Кореї та Японії. Найбільш відомі на Заході форми китайського та японського буддизму – це секти чань і дзен, центром їх учення є твердження про можливість досягнення миттєвого просвітлення (саторі). Махаяна виходить з того, що врятуватися може не тільки чернець, але й мирянин, що слідує заповідям Будди, здійснює молитви й інші обряди, обдаровує ченців і прибігає до їх допомоги. Махаяна містить невідоме іншим течіям буддизму вчення про пекло і рай. Особливе значення тут надається культу бодхісатв. Серед безлічі бодхісатв особливо шанований Майтрейя (прийдешній Будда) та Авалокітешвара (уособлення добра). Бодхісатві притаманні дві головних якості – прояснена мудрість і жалість, співчуття, що дозволяють йому одночасно прямувати до вищого знання і продовжувати трудитися на благо всіх живих істот. Вважається, що бодхісатва не порине в нірвану доти, поки в цьому світі сансари залишиться хоча б одна страждаюча істота. Образ бодхісатви виявися винятково привабливим для простих людей і саме тому став об’єктом широкого поклоніння. У махаяні Будду стали представляти не звичайною людиною, а надлюдською істотою, по відношенню до якої не діють закони цього світу. Земне перебування Будди вважається незначним епізодом його перебування у вічності.

Ваджраяна («алмазна колісниця»), або буддійський тантризм, склалася до середини I ст. н.е. Тут визнаються основні принципи буддизму і вважається, що стану Будди можна досягти вже за життя. Для цього застосовуються йогічні вправи, медитація, мантри – магічні заклинання. Важливе місце у ваджраяні належить гуру – духовним наставникам. У пантеон ваджраяни входять численні жіночі божества, дружини бодхісатв. Істотну роль у ваджраяні відіграють уявлення про міфічну щасливу країну Шамбалу і про вчення, яке там виникло – Калачакра («колесо часу»). Відповідно до цього вчення, усі зовнішні процеси і явища взаємозалежні з тілом і психікою людини, тому, змінюючи себе, людина змінює увесь світ. Звідси бере початок і так називаний «східний календар» з його 60-літнім «звіриним циклом» (п’ять разів по 12 років). У майбутньому ваджраяна пророкує бій між добрими і злими силами, після чого наступить прекрасний і справедливий час.

Особливий напрямок буддизму, розповсюджений у Тибеті, Монголії, Бурятії, називається ламаїзмом. Вважають, що основу цього напрямку заклав Падмасамбхава в VIII ст. н.е., а остаточно оформив його релігійний реформатор Цзонкава (XV ст. н.е.) Він заснував кілька монастирів, увів безшлюбність духівництва і тверду монастирську дисципліну. Цзонкава високо підняв авторитет буддійського ченця – лами, духовного наставника мирян. Центр ламаїзму знаходився в тибетському місті Лхаса. Пантеон ламаїзму розширився як за рахунок місцевих тибетських божеств, так і за рахунок обожнювання вищих керівників церкви – панчен-лами і далай-лами. Буддизм не має єдиного центра і глави, але ламаїстська Церква користається повагою буддистів усіх країн як одна з найбільших організацій. Її глава – Далай-лама XIV.

Один з різновидів далекосхідного буддизму – дзен-буддизм – в останні десятиліття набув значної популярності серед освічених прошарків західного суспільства. Японському поняттю дзен відповідає китайське чань і санскритське дхьяна, тобто медитація (споглядання). Це одна з ланок восьмеричного шляху порятунку. За переказом, історія дзен-буддизму почалась із приходом у Китай у 520 р. н.е. індійського ченця Бодхідхарми. Саме йому приписуються основні принципи віровчення дзен. Дзен виходить з можливості досягнення просвітлення і припинення перероджень безпосередньо в цьому, земному житті. У кожній людині є природа Будди, її необхідно осягти, що може бути здійснено інтуїтивно і миттєво. Головна перешкода на цьому шляху – логічне мислення, яке лише огрубляє дійсність. Логічним шляхом істина недосяжна, тому дзен акцентує увагу на практичних методах просвітління: на медитації, розміркуванні над абсурдними загадками, що не мають логічного рішення; такий же характер носять діалоги, дихальні і гімнастичні вправи, напружена фізична праця тощо.