Тема “кризи культури” в культурологічній думці

В XX столітті в суспільній свідомості все наполегливіше звучить думка про те, що людство знаходиться на порозі значних перетворень, кардинальних змін. Про це свідчить, зокрема, комплекс глобальних проблем, перед якими опинилось людство у ХХ столітті.

Тема “кризи культури” стала визначальною філософською проблемою. Ознаки напруженості з’явилися ще в культурі кінця XIX – поч. XX ст., і західноєвропейська думка розвинула мотив приреченості свого суспільства і своєї культури, а згодом оголосила про кризовий стан всієї західноєвропейської культури.

Саме в цей період були зроблені спроби видатними мислителями цього часу О. Шпенглером, А. Тойнбі, Х. Ортегою-і-Гассетом, Г. Маркузе, А. Швейцером, Е. Гуссерлем осмислити глобальну кризу культури, визначити її причини та вказати на можливі шляхи виходу із кризової ситуації. В їх роботах криза культури розглядається як наслідок закономірного старіння суспільства, всіх його складових – і матеріальних, і духовних, але провідна роль відведена занепаду духовних елементів.

Так, О.Шпенглер кризу та загибель розглядає як долю, неминучу для культури, оскільки процес розгортання культури в часі тлумачиться ним як спрощення її складної структури до механічної єдності. За О. Шпенглером, культура перероджується в цивілізацію, для якої характерним є засилля техніцизму та інтелектуалізму, відмова від безпосереднього та творчого сприйняття світу. Отже, криза культури, за О.Шпенглером, не спричинена якимись соціальними факторами, а є необхідним етапом її існування (Докладніше див. в розділі “Класичні теорії цивілізації”).

Схожий підхід щодо розуміння кризи культури був обгрунтований П.Сорокіним, як вже зазначалось раніше. Еволюція культурної реальності в його концепції постає як зміна культурних надсистем („ідеаціональної”, „ідеалістичної” та „чуттєвої”), кожна з яких характеризується своєю ментальністю, специфічною системою істини та знання, власною філософією та світоглядом, законами, економічною та політичною організацією, а криза культури розуміється як елемент процесу зміни однієї надсистеми іншою (Див. розділ “Схеми культурно-історичного процесу”).

Е.Гуссерль розглядав кризу сучасної культури як результат тієї ситуації, в якій опинилась європейська наука, європейський раціоналізм взагалі, який, за визначенням Е.Гуссерля, „збився зі шляху”. Е.Гуссерль розглядає проблему втрати віри в розум, в пізнання, основою якого є раціональність, зазначаючи, що науковий розум в широкому розумінні слова являє центральне ядро, душу європейської культури та європейської частини людства.

В цьому ж аспекті криза культури ХХ століття аналізується в концепції Г.Маркузе. Суспільство різноманітними шляхами переросло минулі революційні суперечності та трансформувалося таким чином, що втратило здатність критично себе сприймати. В ньому, на думку Г.Маркузе, сформувалися стандарти хибних потреб, що пов’язують індивіда та сучасне суспільство. Він називає їх репресивними. Тим самим людина втратила основу, на якій вона мала б змогу розвиватися автономно і протистояти суспільству. Внаслідок цього формується модель „одномірного” мислення та поведінки, витоки якого Г.Маркузе шукає в сфері метафізики. Він вважає, що в основі сучасної індустріальної цивілізації лежить історичний проект такого відношення людини до світу, яке він назвав технологічним, або технологічною раціональністю. Ставлення європейської людини до природи носить згубний характер. Людина намагається пристосувати навколишній світ до власних потреб, однак це намагання завдає шкоди як природі, так і їй самій. Репресивна раціональність проявляється як ірраціональність, яка може привести людство до катастрофи. Людина самовладно знищує можливі альтернативи, бо виявляється нездатною відмовитись від благ цієї цивілізації. Сама думка про відмову від цих благ здається людині катастрофою.

Таким чином, технологічна раціональність, що лежить в основі сучасної індустріальної цивілізації, спричиняє кризу культури XX століття. А це, у свою чергу, є чи не основним проявом кризового стану і самого людського буття: культура виробляє механізми для власного знищення. Шляхом виходу з кризового становища, яке склалося в культурі XX століття, Г.Маркузе вважає певні соціальні зміни, необхідні як для кожної окремої людини, так і для суспільства в цілому. Він стоїть на позиції відмови від капіталізму та соціалізму, спотворених, на його думку, тоталітарною системою влади і політикою співіснування та змагання. Не менш важливою, на його погляд, є зміна свідомості. Людство має вийти за межі „одномірного мислення”, відновити критичну теорію з раціональним обгрунтуванням.

Позиція критики абсолютизованої ролі науки у свідомості сучасного суспільства, панування сцієнтизованого світогляду як безпосередньої передумови кризи сучасної культури представлена концепцією А.Швейцера. Він зазначає, що перспективи, які відкрила перед людиною наука, дозволили покращити матеріальний рівень людського буття. Матеріальні досягнення культури стали пріоритетними за рахунок недооцінки значення духовних витоків культури. Втрата рівноваги матеріальних і духовних вимірів культури і призвела до її кризового стану.

Найбільш загрозливим для культури наслідком матеріальних досягнень стало поневолення мас людей. Ідеали культури втратили свою необхідну чистоту, вони були спотворені інтересами боротьби. Матеріальна залежність людини призвела і до духовної несамостійності, яка збільшується пропорційно матеріальній. А.Швейцер приходить до висновку, що, незважаючи на всі успіхи в розвитку культури і досягненні благополуччя, люди в багатьох відношеннях втрачають здатність до осягнення справжньої, істинної культури. За умов втрати духовної сутності культури людство сформувало хибні ідеали і хибний світогляд. Отже, кризу культури, за А.Швейцером, спричинила відсутність світогляду, який би відповідав справжній, істинній культурі. Тому важливим завданням є розробка філософськи обгрунтованого і практично втілюваного оптимістичного світогляду, який би утверджував людську особистість в умовах дегуманізованої цивілізації, відновлюючи її творчу активність. Сам А.Швейцер шукає вихід з кризового стану культури, проголошуючи етичний принцип „благоговіння перед життям”, який має стати основою формування нового світогляду, нових етичних принципів людської діяльності, спрямованої на збереження і вдосконалення життя.