Постмодерністський поворот другої половини хх століття

Друга половина ХХ сторіччя ознаменувала себе важливими соціокультурними трансформаціями у високорозвинених країнах Заходу, переходом до нового періоду культурно-історичного процесу як реакції на інформаційно-технологічний переворот в житті суспільства. Сутність цих трансформацій нині позначається терміном “постмодерн” (буквально «після-сучасність»). Цей термін вперше з’явився у книзі Р.Панвіца «Криза європейської культури» (1914), а у 1934 році іспанський літературознавець Ф. де Оніс застосував його у значенні «реакція на модернізм». У 1947 році, який вважають початком епохи постмодернізму, англійський історик А.Тойнбі у книзі «Осягнення історії» надав терміну історико-культурного сенсу: постмодерн став означати кінець панування традиційних західноєвропейських культурних цінностей.

Для епохи модерну, що охоплює період від початку Нового часу до середини ХХ століття, характерним було панування європейської культури з її цінностями й ідеалами – універсалістським баченням світу, тобто впевненістю в існування єдності усього сущого і прагненням прорватися до граничних підстав буття, культом розуму, вірою в абсолютну істину, в безмежність людських можливостей і нескінченний прогрес на основі науки і техніки.

У найбільш загальному сенсі перехід до постмодернізму знайшов вираз в дусі радикального плюралізму в різних сферах людської діяльності. Англійський теоретик архітектури Чарльз Дженкс у книзі «Мова архітектури постмодерну» (1978) писав про «зміну євроцентризму глобальним поліцентризмом, в результаті чого виникає ряд рівноцінних методів і підходів, котрі, будучи протиставлені один одному, утворюють нову цілісність з багатою палітрою значень».

В культурно-естетичному плані постмодернізм проявляється у всезагальній амбівалентності, двоїстості, неоднозначності, зміщенні акценту з твору на процес його створення, з предмету - на мову, з автора - на аудиторію. Мистецтво постмодерну стає байдужим до змісту в традиційному сенсі. Французький філософ Ролан Барт говорить про необхідність переходу до «вільного польоту асоціативності».

Основними прийомами постмодерністського мистецтва виступають інтермедіальність (в літературі - інтертекстуальність), нейтралізація авторитетів (за Р.Бартом «смерть автора»), тобто відмова від уявлення про художника як творця; зміщення акценту з породження нового - на гру із уже створеним; пародійність, іронія; подвійне кодування (зіставлення двох або більше світів, стилів, методів); пастіш - сполучення різнорідних елементів; дискретність, тобто фрагментарність мислення; подолання меж між “високою” та “масовою” культурою.

Для «постмодерністської чуттєвості» характерне відчуття світу як хаосу, в котрому відсутні ціннісні орієнтири, усі елементи композиції розглядаються як рівноцінні. Принциповий еклектизм постмодерністського мистецтва проявляється у створенні ускладнених творів, які перевантажені цитатами, суцільно складені з культурних кодів. Як зазначав С.В.Аверінцев, ми живемо в епоху, коли усі слова уже сказані, тому кожне визначення, слово, тема, мотив сприймаються цитатами з минулого. Теоретики літератури постмодернізму вважають, що текст не відображає реальність, а творить нову реальність, вірніше - багато реальностей, частіше за все незалежних одна від одної. Реальності просто нема. Якщо завгодно, є різні віртуальні реальності.

У постмодерністському мистецтві існують різні напрями: хеппенінг, інсталяція, інвайронмент, перформенс, відео-арт, мінімал-арт та ін. Народжується так зва­не матеріальне мистецтво — поп-арт (англ. pop-art, скорочення від «popular art» «популярне мистецтво», народне мистецтво), що виникло переважно в Америці й Англії. Поп-арт в образотворчих мистецтвах представляє загально­доступне, популярне мистецтво, зрозуміле усім. Так, ассамбляж може містити в собі різні предмети: пляшки, опудала, посуд, шматки тканин — що завгодно. Замість зображення пред­мета тут безпосередньо присутній сам предмет.

В соціальному плані ситуація постмодерну проявляється в фундаментальних змінах сучасних західних суспільств, які характеризуються як постіндустріальні, інформаційні. В цих суспільствах величезних масштабів досягло так зване символічне виробництво, тобто виробництво не матеріальних речей, а нематеріальних знаків. Соціальний простір розвинутих суспільств, за Ж. Бодрійаром (“Симулякри і симуляції”) змінюється, він складається з симулякрів. Симулякр - це копія, подоба, котра витісняє собою оригінал, стаючи при цьому важливішим од самого оригіналу. Так, об’єкти реклами мають вельми віддалене відношення до “реального” предмету, продати який прагне комерсант. Купляючи його, ми купляємо не стільки сам предмет, скільки його образ. Предмети наших жадань (придбань в супермаркеті) мають вельми віддалене відношення до наших реальних потреб. Обмін, в якому ми приймаємо участь, перестає бути обміном вартості, а стає обміном знаками. Знаки в сучасному суспільстві, на відміну від індустріального суспільства, змінюються, вони перестають бути репрезентацією деякої зовнішньої їм реальності. Світ, в якому живе сучасна людина, є світом безконечної циркуляції знаків, які стають самодостатніми. Симулякри поглинули собою предмети, тобто реальність в звичайному сенсі слова. В симулятивній реальності сучасного суспільства не можна чітко провести межу між реальним та фіктивним. Ця реальність виткана із фікцій, і навпаки, ці фікції зробились єдиною реальністю.

Тобто постмодернізм акцентує увагу на суб’єктивності індивідів, знявши саму проблему об’єктивної реальності, на місце якої стає розмаїття знаково-символічних картин світу. Звідси і притаманний постмодернізму рух сприйняття по “поверхні” явищ, без розуміння їх сутності.

Про докорінну трансформацію соціальної реальності, але в інших термінах, говорить і американський філософ Ф.Джеймісон. Він зазначає, що усі аспекти соціального життя, наприклад, політичні, економічні та інші процеси постають перед сучасною людиною, будучи опосередкованими образами, що створюються мас-медіа і формують наші уявлення про значимість тих чи інших подій. Суспільні події, що переживаються не у реальній соціальній взаємодії, а “на екрані”, втрачають свою життєво-практичну значущість.

Таким чином, соціальне зникає. Це проявляється і у фрагментації соціального життя - у втраті традиційних соціальних зв’язків, що поєднували людей в суспільстві, і перетворенні суб’єктів в ізольовані соціальні атоми. Відбувається і фрагментація самого суб’єкта – індивіди втрачають стійку самоідентичність, постійно змінюючись під впливом влади і мас-медіа.

Важливою рисою ситуації постмодерну є також децентрація - коли зникає поняття центру як зосередження і символу влади. В економічній сфері це виражається в децентрації виробництва, а в сфері культури – у відмові від етноцентризму – тим самим підкреслюється поліфонічність різних культурних світів, зникає протиставлення “високої” і “низької” культури. Найбільш драматично децентрація проявляється по відношенню до особистості: фрагментація суб’єкта приводить до кризи особистісного начала.

Особливості постмодернізму в інтелектуально-теоретичному вимірі полягають, перш за все, у відмові від онтології, тобто описання світу таким, яким він є - без інтерпретацій. З позиції постмодернізму, що особливо виразно сформульовано Ліотаром в книзі “Ситуація постмодерну”, усяке знання, вчення, теорія – лише наррації (фр. narration – історія, оповідання, розповідь), які не відображають ніякої справжньої реальності. Вчені, історики, філософи - носії цих вчень - лише розповідають нам історії, які самі і придумали і за якими не стоїть ніяка справжня реальність. Тому Ліотар проголошує втрату довіри до вчень, що містять у собі претензії на всеохоплююче пояснення світу та загальнообов’язковість. Він називає їх великими нарраціями, або мета-нарраціями. До числа таких ідеологій відноситься будь-яка світоглядна система - наукова, просвітницька, релігійна. Такими є, зокрема, наррація спасіння (християнство), наррація емансипації (марксизм). Слід відмовитись від мета-наррацій і прийняти положення, що світ є радикально плюралістичним, являє собою розмаїття наррацій – способів мислення, способів життя, які можуть мирно уживатись лише за умови, коли жодна не буде прагнути стати єдино вірною.

Постмодерністська філософія, за Ліотаром, має роз’яснювати ситуацію множинності світу і репресивний характер усякої єдності. На зміну впорядкованому, універсалістському баченню світу приходить розгляд його як плюралістичного і фрагментарного, гетерогенного і рухливого. Соціальне ціле розпадається на множину світоглядів, ідеологій, способів життя. Плюралістичний світ людини постмодерну не можна звести ні до якого об’єднуючого принципу, що знайшло, зокрема, своє відображення в теорії катастроф та синергетиці.

З точки зору постмодерністів, розум вже завів людство в глухий кут глобальних проблем і поставив його на межу загибелі, отже, розуму, науці не можна довіряти. Людина має жити емоціями, інтуїцією, грою. Для постмодернізму головне - свобода у всьому: в творчості, в культурі; свобода, яка переходить майже в хаос.

В цілому постмодернізму притаманна антираціоналістична та антисцієнтистська установка. Його центральним смисловим стрижнем є негативне ставлення до наукового мислення, а в більш широкому контексті – до раціоналістичної традиції в цілому, яка розглядається постмодерністами як парадигма, нав’язана людству в період панування класичної традиції в філософії.