8.5.1. Організація країн-експортерів нафти — опек (Organization of the Petroleum Exporting Countries— орес)

ОПЕК утворена в 1960 р. Її заснували країни, що належать пере­важно до регіону Перської затоки, який має найбільші розвідані по­клади нафти у світі. ОПЕК як постійно діюча організація була створе­на на конференції в Багдаді 10—14 вересня 1960р. Спочатку до складу організації ввійшли Іран, Ірак, Кувейт, Саудівська Аравія і Венесуела (ініціатор створення). До цих п'яти країн, що заснували організацію, пізніше приєдналися ще дев'ять: Катар (1961), Індонезія (1962—2ОО8, 1 листопада 2ОО8 р. вийшла зі складу ОПЕК), Лівія (1962), Об'єднані Арабські Емірати (1967), Алжир (1969), Нігерія (1971), Еквадор (1973-1992, 2ОО7), Габон (1975-1994), Ангола (2ОО7).

Нині в ОПЕК входить 12 членів, з урахуванням змін складу, що відбулися в 2ОО7 р.: появи нового члена організації — Анголи й повер­нення до організації Еквадору. В 2ОО8 р. Росія заявила про готовність стати постійним спостерігачем у картелі.

Штаб-квартира міститься у Відні.

ОПЕК з'явилась як відповідь на необмежене панування трансна­ціональних нафтових компаній (Брітіш петролеум, Галф ойл, Стан­дарт ойл оф Каліфорнія та ін.) на світовому ринку нафти. Вони дик­тували ціни, обсяги видобутку й продаж нафти. Узгоджені дії країн ОПЕК лишили ці компанії їхнього монополістичного положення й самі почали встановлювати розміри видобутку нафти та її експорту, що істотно впливає на ціни. Фактично ОПЕК виступає колективним монополістом, що контролює значну частину нафтового ринку. Найсильнішою акцією ОПЕК було різке підняття цін (майже в 10 разів) на початку 70-х років, що спричинило енергетичну кризу в світі.

Особливо постраждали країни, що не мають енергетичних ресурсів;

відчули «нафтовий шок» також великі імпортери нафти серед розви­нутих країн (Японія, США, Італія, Франція). Високі ціни на нафту стимулювали розвиток енергозберігальних технологій. Згодом ціни їдали, але все ж таки вони значно вищі, ніж до початку 70-х років.

Країни — члени ОПЕК контролюють близько 2/3 світових запа­сів нафти. На їхню частку припадає 40 % всесвітнього видобутку, або половина світового експорту нафти.

Головна мета ОПЕК — стабілізувати світові ціни на нафту на рів­ні, який забезпечує інтереси країн-членів.

Цілі:

• координація нафтової політики країн-членів;

• забезпечення стійких прибутків;

• регулярне постачання нафти споживачам;

• охорона довкілля.

Головним механізмом регулювання нафтового ринку ОПЕК вважає визначення загального граничного обсягу видобутку нафти й розподіл у його межах між країнами-членами. Якщо ціни стоять занадто високі, то обсяг видобутку й продажу розширюється; коли ціни падають, то приймаються колективні заходи щодо скорочення ; видобутку. Ця процедура непроста, вона ускладнюється економічними й політичними моментами. Кожна країна хоче мати більшу квоту , (зараз найбільша квота у Саудівської Аравії); до того ж визначення компромісного рішення ускладнюється політичними суперечками. Для підтримки країн, що розвиваються, ОПЕК утворила Фонд міжнародного розвитку ОПЕК (1979). Фонд надає цим країнам пільгові позики для здійснення проектів розвитку, програм і регулю­вання платіжного балансу. Ресурси Фонду складаються з добровіль­них внесків держав—членів ОПЕК, а також з прибутків, одержаних від інвестиційних і кредитних операцій.

Членами Фонду є ті самі держави, що й в ОПЕК. але управління Фондом й ОПЕК роздільне, оскільки їхні основні функції неоднако­ві: ОПЕК займається регулюванням нафтових ринків, а Фонд надає допомогу країнам, що розвиваються. Допомогу Фонду може отрима­ти будь-яка країна цієї групи, за винятком самих членів ОПЕК. Пози­ки можуть надаватися також міжнародним інститутам, які сприяють країнам, що розвиваються.

ОПЕК намагається встановити ділові стосунки з іншими орга­нізаціями — із системою ООН, Європейським Союзом. Проте між ОПЕК і розвинутими країнами, що є найбільшими імпортерами на­фти, напруження не зникає: їхні інтереси діаметрально протилежні.