11.2.4. Карибське співтовариство і Карибський спільний ри­нок — каріком (Carribian Community and Common Market - саrісом)

Утворено в 1973 р. замість Карибської асоціації вільної торгівлі. До нього входять: Антигуа і Барбуда, Багамські Острови, Барбадос, Беліз, Домініка, Гренада, Гайана, Монсеррат, Сент-Кітс, Невіс і Ангілья, Сент-Люсія, Сент-Вінсент і Гренадіни, Суринам, Тринідад і Тобаго, Ямайка.

Головна мета КАРІКОМ — утворення спільного ринку, що пе­редбачає єдиний зовнішній тариф, а також координацію зовнішньої політики, співробітництво в технічній, соціальній і культурній галу­зях. Ліквідуються митні податки й нетарифні обмеження в торгівлі між країнами-членами, здійснюється єдина торговельна політика й політика в галузі сільського господарства. Передбачається вільний рух трудових ресурсів і капіталу, співробітництво в розвитку туриз­му, який є важливою галуззю для країн регіону. В довгостроковому плані намічено утворити валютний союз і увести в обіг спільну ва­люту.

Незважаючи на амбіційну мету — утворення спільного ринку, -інтеграційні процеси в межах КАРІКОМ (як і в ЛААІ) йдуть повіль­но. Головна причина полягає в тому, що економіки цих країн майже зовсім не доповнюють одна одну. Для всіх країн регіону туризм — основна галузь; переважна частина зовнішньої торгівлі орієнтована на країни за межами регіону, переважно на США та ЄС. У цих умо­вах керівництво КАРІКОМ шукає шлях інтеграційного зближення з іншими організаціями Америки. В 1994 р. Конференція голів урядів поставила питання про перспективи вступу країн КАРІКОМ до ор­ганізації НАФТА на засадах колективного члена. КАРІКОМ підтри­мує утворення зони вільної торгівлі в межах обох Америках.

У 1991 р. було утворено Карибський інвестиційний фонд, який має стимулювати підприємницьку діяльність у регіоні. Для фінансо­вого забезпечення розвитку країн Карибського регіону ще в 1970 р. засновано Карибський банк розвитку (КАРИБАНК), а в 1973 р. — Карибську інвестиційну корпорацію.

У 1990 р. на зустрічі голів держав і урядів КАРИКОМ були при­йняті рішення про прискорення інтеграції. Країни домовилися про запровадження спільних тарифів на імпорт товарів з третіх країн,тобто про створення митного союзу, скасування всіх нетарифних бар'єрів у торгівлі товарами, що виробляються всередині субрегіону, створення спільного ринку з вільним рухом капіталу, зі спільною гро­шовою одиницею, узгодженою політикою в сфері фінансів, відносно іноземних інвестицій. З 1991 р. єдиний тариф замінив систему кіль­кісних обмежень імпорту як основного інструменту захисту внутріш­нього ринку КАРИКОМ. З 1993 р. розпочалося поетапне зниження єдиного зовнішнього тарифу.

1.3. Інтеграційні угруповання в Африці

Інтеграційні процеси в Африці розгорнулися з 60-х років, коли набув силу бурхливий процес деколонізації й утворення незалеж­них держав на континенті. В 1963 р. була утворена Організація аф­риканської єдності (ОАЄ), до якої сьогодні входить 53 члени, тобто майже всі африканські країни. ОАЄ — політична організація; однією з головних її цілей є боротьба із залишками колоніалізму, для чого необхідна солідарність народів континенту. Економічне піднесення також є серед цілей ОАЄ як умова для досягнення головної мети. В структурі організації є спеціальний комітет з економічних і соціаль­них питань. У 1991 р. країни ОАЄ підписали Договір про утворення Африканського економічного співробітництва; його формування буде здійснюватись поетапно протягом 34 років. Воно стане складо­вою частиною ОАЄ.

Все ж таки в межах Організації африканської єдності доміну­ють переважно політичні цілі. Інтеграційні процеси поки що роз­виваються на просторах регіональних організацій, які охоплюють окремі частини Африки, де розташовані арабські держави. Єгипет, Лівія, Мавританія, Сомалі й Судан об'єднуються в Раді арабської економічної єдності з арабськими країнами, що розташовані в Азії. Взагалі північноафриканські держави надають перевагу загальноарабським і загально ісламським інтересам перед загальноафриканськими.

На процес інтеграції в Африці впливають два протилежних фак­тори. З одного боку, політична воля лідерів африканських країн, їхнє прагнення спільними зусиллями вивести свої народи на шлях еко­номічного прогресу дають певні позитивні наслідки. З іншого боку, Африка — найменш розвинутий регіон в економічному відношенні.

З групи найбідніших країн, що є в світі, 25 розташовані в Африці. Переважна більшість африканських держав має недорозвинуту на­родногосподарську структуру з низькою часткою обробної промис­ловості і відсутністю її сучасних галузей, зокрема машинобудуван­ня. Зовнішня торгівля орієнтована на регіони за межами Африки, оскільки національні економіки практично не доповнюють одна одну. Це гальмує розвиток інтеграції.

На економіку африканських країн і, певною мірою, на характер інтеграційних процесів значний вплив має Європейський Союз. Справа в тому, що Велика Британія, Франція, Португалія, Німеччи­на, Іспанія, Бельгія тривалий час були метрополіями для багатьох колоній на території Африки, і зв'язок незалежних країн з колишні­ми метрополіями не зовсім увірвався не тільки в економічному, але й в політичному плані. ЄС має в Африці особливі інтереси, і значна частина країн регіону є його асоційованими членами. Англійська та французька мови мають статус державних поряд з національними мовами. Проте є проблеми: частина країн орієнтується переважно на Францію, інша — на Велику Британію. Ці розбіжності більше проявляються в культурній сфері, але іноді гальмують і економічне зближення. Далекосяжні цілі, що ставили перед собою організатори інтеграційних угруповань в Африці, відбилися в назвах організа­цій: Митний і економічний союз, Спільний ринок, Економічний і валютний союз тощо. Проте інтеграційний процес в Африці здій­снюється повільно і з труднощами. Деякі організації розпадають­ся, не досягши намічених цілей. Так було із Східно-Африканським співробітництвом (Кенія, Уганда, Танзанія), яке 1977 р. припинило своє існування.