8.5.2. Арабський Союз чавуну та сталі — асчс (Arabian Iron and Steel Union - аisu)

Заснований у 1971 р. Союз налічує понад 85 компаній з 14 араб­ських країн, які виробляють продукти чорної металургії й займаються активною маркетинговою політикою. До АСЧС входять Алжир, Бах­рейн, Єгипет, Ірак, Йорданія, Кувейт, Ліван, Марокко, Катар, Саудів­ська Аравія, Сирія, Туніс, Мавританія. Штаб-квартира Союзу містить­ся в Аль-Джазаїрі (Алжир), регіональні офіси є в Дамаску і Каїрі.

Компанії—члени АСЧС виробляють близько 90% усього вироб­ництва сталі в арабських країнах, яке в 2ОО5 р. становило 19 млн. т, і готової металопродукції — 19 млн. т. Діяльність АСЧС орієнтована на широкий діапазон виробництва металу (залізо, сталь, феросплави, чавунні болванки, металева стружка та ін.).

АСЧС поєднує в собі компанії із широким спектром діяльності:

• постачальники залізної руди та металобрухту;

• виробники металопродукції;

• кінцеві споживачі;

• постачальники допоміжних матеріалів;

• дистриб'юторські компанії та металотрейдери.

Арабський союз чавуну та сталі ставить перед собою такі цілі:

• розширення виробництва продукції;

• широка диверсифікація продуктів; якщо раніше більшість компаній виробляла лише один вид продукції (переважно ар­матурну сталь), то тепер асортимент виробництва розширю­ється;

• залучення інвестицій; до початку 90-х років сталеливарна про­мисловість була підконтрольна державі, з переходом ж до при­ватної власності до галузі пішли іноземні інвестиції;

• впровадження нових технологій;

• експортна орієнтація;

• перехід від стратегії захисту до стратегії конкуренції; компа­нії почали вести торгівлю на відкритих ринках, які підпадають під вплив попиту та пропозиції, а не субсидіарної та протекці­оністської політики.

АСЧС публікує журнал «Аrаb Steel» арабською та англійською мовами; це єдиний арабський журнал, який висвітлює проблеми в І галузі чорної металургії. АСЧС проводить конференції з проблем в галузі чорної металургії та споріднених галузей, таких як виробництво труб. Також АСЧС організує щорічні симпозіуми та виставки з різноманітних питань в галузі чорної металургії. Україна активно розвиває співробітництво в галузі чорної мета­лургії з арабськими країнами, в тому числі із членами АСЧС. Серед найбільших імпортерів металевої продукції з України є Єгипет, Си­рія, Алжир, Йорданія, Саудівська Аравія, Туніс, Марокко, Ліван.

Міжнародне регулювання фінансової сфери

Міжнародний валютний фонд. Всесвітній банк.

У дев'ятому модулі розглядається становлення системи міжнародних валютно-кредитних організацій. Визначаються цілі, функції та формування ресурсів МВФ. Розглядаються організації, які входять до Групи банку. Аналізуються цілі та формування ресурсів регіональних банків розвитку.

Тема 9. Міжнародні валютно-кредитні організації

9.1. Сучасна система міжнародних валютно-кредитних організацій

Інституціональну структуру міжнародного валютно-кредитного ринку становить сукупність міжнародних банків, валютних бірж, валютних фондів, державних установ і міжнародних організацій, через які здійснюється рух капіталу в сфері міжнародних економічних відносин. Міжнародні фінансові інститути є елементами системи і валютно-кредитних відносин.

Міжнародні валютні відносини як економічне явище стали утво­рюватися ще в античну й феодальну давнину, спочатку в формі обміну іноземних монет, дисконту внесків, а потім — у формі розрахунків .між банками різних країн. Проте цілісна система валютно-кредитних відносин складається лише з середини XIX ст., коли розвиток між­народного поділу праці стимулював процес формування світового господарства, міжнародної економіки, міжнародного валютно-кредитного ринку. До цього часу належить утворення міжнародних Іванків і формування міжнародних фінансових центрів. І 3 розвитком міжнародної економіки, диверсифікації міжнарод­них економічних відносин ускладнювались і валютно-кредитні відносини. Міжнародна роль найбільших банків зростала. Збільшувалась кількість Їх клієнтів (приватні фірми, інші іноземні банки, уряди іно­земних держав тощо), а також обсяги валютних угод. Але цей процес гальмувався невпорядкованістю міжнародних валютно-кредитних відносин, практично некерованістю валютних ринків, неоднознач­ністю й суперечливістю валютної політики різних країн. Виникла на­гальна потреба в заходах міжнародного характеру, що перетворили б досить-таки стихійні валютно-кредитні відносини в упорядковану систему. Необхідні були наднаціональні органи, які встановлювали б «правила гри» на міжнародному валютному ринку. Такими тимчасо­вими органами стали міжнародні конференції, які юридичне оформи­ли статус світової валютної системи на основних етапах її розвитку.

Міжнародні економічні (валютно-фінансові) конференції — це специфічне явище в інституціональній системі міжнародних валютно-кредитних і фінансових відносин. За своєю суттю вони близькі (але не тотожні) міжнародним організаціям. Спільне в конференцій і ор­ганізацій полягає в їхньому призначенні — це регулятори світового валютно-кредитного ринку. Проте функції конференції ширші, ніж функції організації; часто організація утворюється як наслідок рішень конференції (наприклад, Міжнародний валютний фонд був заснова­ний за постановою Бреттон-Вудської конференції). Інша відмінність у термінах функціонування. Конференція — короткостроковий ор­ган; міжнародні ж організації можуть функціонувати десятки років. Конференція, таким чином, не є інститутом у повному розумінні цьо­го слова. Але вона відіграє важливу організаційну роль у формуванні інституціональної системи. Найважливішими конференціями світо­вого значення були: Паризька конференція (1867); Генуезька міжна­родна конференція (1922); Бреттон-Вудська валютно-фінансова кон­ференція (1944); Ямайська угода країн—членів МВФ (1976).

Поява міжнародних організацій (у повному розумінні цього слова), у валютно-кредитній сфері належить уже до першої полови­ни XX ст. В 1930 р. було утворено Банк міжнародних розрахунків (БМР), а в 1945 р. — Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Між­народний банк реконструкції й розвитку (МБРР).

Своєрідними інститутами в структурі міжнародних валютно-кредитних відносин є клуби кредиторів і консультативні групи країн. Таким чином, наприкінці XX ст. утворилася розгалужена й до­сить складна інституціональна структура міжнародного валютно-кредитного ринку. Основними структурними блоками є такі групи інститутів:

1. Державні органи й заклади, що контролюють міжнародну валютно-кредитну діяльність країни, — міністерства (фінан­сів, економіки),, національні банки й інші установи.

2. Багатонаціональні банки (БНБ).

3. Валютні біржі.

4. Міжнародні валютно-кредитні організації, які поділяються на групи й види:

4.1. Міжнародний валютний фонд (МВФ);

4.2. Група Всесвітнього банку (МБРР, МАР, МФК, БАГІ, МЦУ-ІС);

4.3. Банк міжнародних розрахунків (БМР);

4.4. Група Європейських міжнародних банків, організаційно

пов'язаних з ЄС (ЄІБ, ЄЦБ);

4.5. Регіональні банки розвитку;

4.6. Неспецифічні органи ООН (ЕКОСОР, ЮНКТАД);

4.7. Клуби кредиторів (Паризький, Лондонський);

4.8. Консультативні групи (Г-5, Г-7, Г-10, Г-20, Г-24, Г-30, Г-77 та ін.). Отже, можна тепер визначити призначення й основні цілі інституціональної системи валютно-кредитного ринку.

Головне призначення міжнародних фінансових інститутів — ре­гулювання міжнародних валютно-кредитних і фінансових відносин з метою ефективного розвитку світогосподарських зв'язків. Основні цілі міжнародних інститутів:

стійкий і поступальний розвиток економіки;

прискорення міжнародної валютної інтеграції як на регіональ­них рівнях, так і в глобальному вимірі;

нормалізація і стабілізація міжнародних валютно-кредитних відносин;

лібералізація й координація валютно-кредитної політики у відносинах між країнами;

надання економічної допомоги країнам, що розвиваються, і країнам з перехідною економікою шляхом надання кредитів і консультативної допомоги;

збирання й оброблення інформації, наукові дослідження з про­блем міжнародних валютно-кредитних і фінансових відносин.