Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Тексти лекцій українською.doc
Скачиваний:
11
Добавлен:
01.12.2018
Размер:
1.29 Mб
Скачать

11.3.2. Спільний ринок Східної та Південної Африки — комеса (Common Market for Eastern and Southern Afric — сомеsа)

Утворений у 1994 р.; його попередником була Преференційна зона торгівлі держав Східної та Південної Африки. Членами КОМЕ­СА є 19 держав: Бурунді, Демократична Республіка Конго, Джибуті, Замбія, Зімбабве, Єгипет, Кенія, Коморські Острови, Лівія, Маври­кій, Мадагаскар, Малаві, Руанда, Свазіленд, Сейшельські Острови, Судан, Уганда, Еритрея, Ефіопія. Більшість із них належать до найбідніших країн світу.

Головна мета КОМЕСА — формування реального спільного рин­ку до 2ОО0 р. й валютного союзу — до 2020 р. Досягнення мети має здійснюватись поетапно. Насамперед передбачається лібералізація торгівлі. Через 10 років після укладення Договору планувалося утво­рення митного союзу шляхом усунення митних податків і нетарифних перешкод, уведення спільного зовнішнього тарифу, встановлен­ня режиму найбільш сприятливої нації. До кінця 90-х років майже всі нетарифні обмеження вже ліквідовано.

Основні напрями співробітництва: торгівля й митне співробіт­ництво; транспорт і зв'язок; промисловість і енергетика; валютні питання й фінанси; сільське господарство; економічний і соціаль­ний розвиток.

Серед функцій КОМЕСА особлива увага надається сприянню співробітництва у валютно-фінансовій сфері. Намічено запровади­ти спільну розрахункову валютну одиницю — ЕСАКУ, утворити платіжний союз, забезпечити взаємну валютну конвертованість, вільний рух капіталу. Однією з цілей є сприяння інвестуванню, зокрема укладено угоду про усунення подвійного оподаткування.

11.3.3. Південноафриканське співтовариство розвитку — садк (Southern African Development Community — sadс)

Було утворене в 1992 р. Воно об'єднує 14 держав: Анголу, Бот­свану, Замбію, Зімбабве, Демократичну Республіку Конго, Лесото, Маврикій, Малаві, Мозамбік, Намібію, Свазіленд, Сейшели, Танза­нію, Південноафриканську Республіку (ПАР). У рівнях економічно­го розвитку цих країн спостерігається значний перепад: ПАР, Замбія і Зімбабве входять до числа відносно розвинутих країн Африки, тоді як Ангола, Мозамбік і Танзанія — до найбільших. САДК є одним з найкрупніших і найбільш впливових субрегіональних об'єднань Аф­рики. Загальна чисельність населення країн-членів САДК становить близько 248 млн. чол., сумарний ВВП — 432 млрд. дол. США. Бюджет організації — майже 50 млн. дол. США.

Головною метою організації є економічне зростання й підвищен­ня добробуту населення країн регіону. Її досягнення передбачається за рахунок самозабезпечення й взаємодоповнення національних еко­номік. Конкретними цілями є лібералізація торгівлі, забезпечення вільного руху капіталу, робочої сили й технології.

Одним з першочергових завдань САДК визначено утворення єдиної енергосистеми країн Південної Африки та ефективне вико­ристання водних ресурсів.

Лідерами держав, що входять до САДК, була підписана угода про створення в Південній Африці зони вільної торгівлі з метою підви­щення конкурентоспроможності африканських товарів на світовому ринку. Угода передбачає поступове зняття митних бар'єрів у півден­ній частині Африканського континенту. Строки створення зони віль­ної торгівлі — 2ОО8 р., митного союзу — 2010 р. В 2015 р. повинен бути створений спільний ринок країн Союзу.

У 2ОО5 р. голова Центробанку ПАР Тіто Мбовені заявив, що до 2016 р. у світі може з'явитися нова валюта Співтовариства розвитку Південної Африки (САДК). Основне забезпечення новій валюті да­дуть Південна Африка й Ботсвана — ці дві «алмазні» країни забез­печують, за деякими оцінками, до 90% ВВП співтовариства (з них 2/3 — південноафриканські). На нову валюту, яку у світі заздалегідь прозвали «афро», можуть перейти всі 14 країн—учасниць САДК. При створенні єдиної валюти САДК буде враховано досвід Європейсько­го співтовариства по створенню євро.

САДК у своїй діяльності орієнтується на співробітництво із за­хідними країнами, на допомогу з їхнього боку. Основними донорами є Скандинавські країни (50% зовнішнього фінансування), а також ЄС і США [52, с. 70].