1. Захоплення руських земель і Утворення Великого Князівства Литовського

На початку XIV ст. влада ординців над Південною і Південно-Західною Руссю була послаблена політичною боротьбою між ханами. Цим намагалися скористуватися галицько-волинські князі. Однак, визнаючи неспроможність самостійно отримати перемогу, вони були в пошуках держави, яка б могла надати допомогу у боротьбі з Ордою і, разом з тим, визнавала державотворчі устремління місцевої знаті. Такою державою стала Литва.

Литовська держава утворилася в результаті об’єднання близьких до слов’янських племен ятвягів, жміді, жемгалу, лотошів та інших, які довгий час не сплачували данину руським князям. Поодинці племена не могли протистояти німецьким рицарям-хрестоносцям, які на початку XIII ст. почали просування у Прибалтику, і це прискорило процес консолідації різних племен. За часів правління Міндовга (1230-1263), якого називали “самодержцем во всей земле Литовской”, утворюється Литовське князівство. Зміцнення Литви відбувалося за умов, коли давньоруські землі занепали внаслідок монголо-татарської навали.

На початку XIV ст. литовський князь Гедимін захопив Берестейщину і Пінщину, а у 1340 його син Любарт встановив владу над Волинню. У 1362 р. князь Ольгерд Гедимінович розбив на р. Сині Води трьох татарських ханів – братів Хочібея, Кутлубуку, Дмитра і закріпився на Поділлі. Оволодів Брянськом, Путивлем, Курськом, більшою частиною Переяславських земель і Києвом. За межами Литви залишилася тільки Галичина, Північна Буковина і Закарпаття.

На приєднаних землях литовські князі проводили політику, що визначалася висловом: “нового не вводимо, старого не міняємо”. Вони шанували православну віру і руську мову. Остання стала державною і нею писалися як укази так і літературні твори. Така політика схилила місцеве населення на бік литовців, бо в умовах ординського поневолення руські люди мусили обирати з двох зол меншу, і вони віддали перевагу Литві.

Приєднання Південно-Руських земель до Литви і створення Великого князівства Литовського закріпило литовців на руських землях і зменшило тут вплив Московського князівства. Однак після смерті Ольгерда (1377 р.) великим князем став Ягайло, який був молодшим сином від другого шлюбу Ольгерда з тверською княжною Уляною. Інші Ольгердовичі розпочали з ним гостру боротьбу за владу і мир та спокій надовго покинули великокнязівський престол.

2. Соціальний, економічний і політичний розвиток руських земель у складі Литви

Південно-Західні руські землі у складі Литовської держави були поділені на автономні держави утворення – удільні князівства, на чолі яких стояла литовська аристократія. Руську знать практично усунули від влади. Удільні князі були у васальній залежності від великого князя, присягали йому на вірність, платили данину, приймали участь у походах, входили до складу великокнязівської ради і брали участь у вирішенні державних питань. На місцях вони мали необмежену владу: розпоряджалися землями, доходами, збирали мито, “карали і милували”.

В економіці руських земель у складі Литовської держави великих змін не відбулося. Як і в давньоруські часи, основу економіки складало землеробство і традиційні промисли: мисливство, бортництво, рибальство. Причому промисли виступали провідною формою господарської діяльності значної частини населення, оскільки аграрна культура в часи монгольської навали занепала. Величезні родючі землі збезлюдніли і перетворились в просторі степи, де процвітало сезонне “уходництво”. Уходники гуртувалися у промислові артілі або ватаги і після закінчення сезону розпадались до наступного разу. Як промисел уходництво було зорієнтовано на ринок і сприяло його внутрішньому і зовнішньому розвитку. Товарний хліб на ринок постачали західноукраїнські землі, де умови для розвитку хліборобства були кращими. Поширювались товарно-грошові відносини. Робилися спроби налагодити карбування монет: у 1350 р. у Львові, 1360-1370 рр. у Києві. Однак на місцевому ринку в XIV-XVI ст. існували празькі, угорські турецькі та інші гроші.

Селянство, яке складало більшість населення, за характером повинностей поділялося на данників (основна повинність яких полягала в сплаті данини), “похожих” особисто вільних і “непохожих” (прикріплені до свого наділу). “Непохожий” міг залишити свого володаря, якщо хтось інший погоджувався замінити його і виконувати відповідну службу. Цей розподіл був відносним і межа між ним у значній мірі була умовною. Селяни виконували різні повинності на користь великих литовських князів і місцевих феодалів: сплачувати різноманітні натуральні і грошові податки, косили сіно, ходили на толоку, гатили греблі тощо. Наприкінці XVI ст. значна частина селян вже не мала права виходу, їм не дозволялося переходити з місця на місце без дозволу поміщика.

За рахунок селян збільшувалося населення міст. За характером занять міщанство в невеликих містах мало чим відрізнялось від селянства. Конкурентами міщанству у торгівлі виступала шляхта і пани, які мали право безмитного перевезення продуктів власного господарства. Мешканці міст займалися ремісничою діяльністю. В середині XVI ст. їх існувало більше 80.