8.3. Історична географія України в XVIII ст. Приєднання Новоросії та Криму. Поділи Речі Посполитої

У XVIII ст. відбулися кардинальні зміни на політичній карті України та Східної Європи. Внаслідок переможних для Росії російсько-турецьких війн 1735-1739, 1768-1774, 1787-1791 рр. до Російської імперії були приєднані Приазов’я і Причорномор’я до ріки Дністер, а в 1783 р. Крим. Головну роль у колонізації південних степів відіграло українське населення.

Поряд з українцями в освоєнні краю активну участь приймали росіяни, а також іноземні переселенці – німці, серби, болгари, валахи (молдавани), греки і євреї. Повсюдно виникали нові села і поселення, в господарський обіг були втягнені мільйони десятин землі. почалося будівництво нових міст: Херсона, Севастополя, Олександрівська, Катеринослава, Миколаєва та ін. Заснування Катеринослава (гирло р. Кільчень) відноситься до 1776 р. коли тут була закладена церква і сюди перебрався губернатор з канцелярією. Але це місце було не придатним для життя і тому в 1787 р. будівництво міста перенесли на місце колишньої запорозької слободи Половиці, де і розташувався остаточно новий губернський центр. Йому готувалося чудове майбутнє третьої столиці імперії, гідного пам’ятника великих діянь Катерини ІІ, але постійна війна Росії підірвала фінансову міць держави і не дала можливості здійснитись цим задумам.

У XVIII ст. період занепаду і розкладу переживала Річ Посполита. Анархія шляхти, масові селянські виступи, рух гайдамаків і опришків, Коліївщина 1768 р., внутрішні протиріччя політичного і соціально-економічного розвитку призвели до занепаду держави і вона стала легкою поживою для агресивних сусідів: Австрії, Прусії і Росії. В результаті трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) вона перестала існувати. До Росії відійшли Київщина, Волинь, Поділля і Берестейщина, до Австрії – Західна Волинь, Галичина і Закарпаття та частина Буковини. На українських землях в кінці XVIII ст. жило приблизно 10 млн. чол.

8.4. Закріпачення українського селянства. Посилення феодального

гніту

У другій половині XVIII ст. відбувається процес повторного закріпачення селянства. У ролі феодалів-кріпосників утверджувалися залишки старої православної шляхти, а також нова знать – козацька старшина, яка отримувала за службу так звані “рангові” (тобто військові), експоприйовані у поляків землі з селянами. Обмеження прав селян виявилося в тому, що наприкінці XVII ст. дедалі більшого поширення набуває феодальна рента, зокрема відробіткова, інтенсивність якої у другій половині XVIII ст. сягає п’яти і більше днів на тиждень. Водночас зберігалася натуральна і грошова ренти. Логічним фіналом процесу обмеження селянських прав став царський указ 1783 р., який узаконив закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині.

8.5. Антифеодальні виступи українських селян

Посилення феодального гніту викликало численні повстання селян і козаків. Найбільш значними були в Західній Україні під проводом Олекси Довбуша у 1730-1740 рр., на Правобережжі Максима Залізняка і Івана Гонти в 1768 р., що дістало назву “Коліївщина”. Бунтували також козаки Донецького і Дніпровського полків. В 1789 р. відбулося повстання в селі Турбаях, яке очолювали брати Рогачки і Помазан. Повсталі вбили місцевого поміщика і упродовж чотирьох днів жили керуючись козацьким звичаєвим правом. За наказом Катерини ІІ повстання придушили, село спалили, а місцевість, де воно знаходилося, розорали. Значно менш відомий виступ селян села Морзівка під керівництвом С. Довгоп’ята. Шляхом безкровної боротьби з поміщиками, за підтримки П. Рум’янцева, вони домоглися, що в березні 1785 р. суд визнав безпідставність дій поміщиків щодо закріпачення селян і перевів їх з розряду поміщицьких в державні, чого вони й бажали.