3. Союз Великого князівства Литовського з Польщею і його наслідки для України

Внутрішня стабільність Великого князівства Литовського проіснувала недовго. Вона послабилася через війни з Угорщиною, Польщею, Тевтонським орденом, Московською державою. Цим скористувалася Польща, яка наприкінці XVI ст. запропонувала шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайло (1377-1392), об’єднати сили двох держав. Це відповідало намірам Ягайла, який для затвердження на престолі був змушений шукати собі союзників як у державі, так і поза її межами.

У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польщі. За умовами унії Ягайло отримав титул короля Польщі і зобов’язувався окатоличити литовців та “навік приєднати всі свої землі литовські та руські до корони Польської”. Унія зміцнила Польщу, яка у 1387 р. відвоювала в Угорщини Галичину і встановила владу над Молдовським князівством.

Відверта пропольська політика Ягайла зумовила появу опозиції з боку литовської та руської знаті. Боротьбу опозиційних сил очолив литовський князь Вітовт. Його підтримали руські князі, які не хотіли втрачати самостійність і присягати на вірність польському королю. Тому на початку 90-х років більшість руських князівств відмовилися визнати Кревську унію, а з нею владу польського короля і литовського князя. На чолі патріотичних сил стояли князі київський, новгород-сіверський, подільський та інші, які не дозволили створити після Кревської унії єдину державу і поглинути у ній руські землі. На протязі двох століть Литва фактично зберігала незалежність. Однак опозиційні сили діяли розрізнено, неузгоджено і у другій половині XVI ст. потерпіли поразку. Гору взяли прибічники більш тісного союзу з Польщею і створення єдиної польсько-литовської держави.

Отже, українські землі протягом XIV-XVI ст. перебували у складі Великого князівства Литовського. У середині XIV ст., в результаті ослаблення Золотої Орди Розпочалося досить активне проникнення Литви у землі колишньої Київської Русі. У цей час литовці намагалися толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його досвід та традиції. Після укладання Кревської унії (1385 р.) українські землі остаточно втрачають залишки автономної, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Коли утворилася Річ Посполита (1569 р.), вони стають складовою частиною Польщі, що приводить до форсованого ополячення та окатоличення українського народу.

4. Формування українського народу

Процес етнічної диференціації руських земель почався в добу феодальної роздрібненості. В цей же час закладаються підвалини формування української етнокультурної спільноти. Впродовж XIV-XVI ст. населення українських земель вважало себе “руським”, а термін “Русь” об’єднував усі східнослов’янські народи. Потім він розподілився на “Малу”, “Велику”, “Червону”, “Білу”, “Чорну” Русь.

Термін “Україна” з’являється ще в давньоруському Іпатіївському літопису, але в “окраїнному” значенні. В тому ж значенні існують літописні згадки у 1187 р. Ним називали Переяславську, Київську та Чернігівську землі. У 1189 р. існував термін “Україна Галицька”, відносно, Галицької землі з Буковиною, Покуттям і Придніпров’ям. У 1213 р. назва Україна поширюється на Волинську землю і Поділля. У просторовому відношенні ці назви охоплювали південні, південно-західні і західні землі Київської держави від Переяславського до Галицько-Волинського князівства. У XII – початку XIV ст. назва “Україна” охоплює всі землі Південної Русі від Дніпра до Дністра і Вісли.

Вживання назви “Україна” поширюється в Речі Посполитій. У 1580 р. польський король Стефан Баторій звертається до населення України Руської, Київської, Волинської, Подільської і Брацлавської.

Описи і карти виконані французьким військовим інженером Гійомом Левассером де Бопланом, який працював і спілкувався 17 років з населенням в цих краях, зафіксували реальну етнографічну картину XVII ст. і це сприяло утвердженню назви “Україна” не тільки у нас, але і у Західній Європі. Поняття “Русь” поступово втрачає свій зміст і замінюється назвою Україна, а населення отримує назву українців. Так починається процес формування української народності, першоосновою якої стала південна група східнослов’янських племен, а в подальшому народи півдня України, козаки і Запорозька Січ.