18.2. Негаразди суспільно-політичного життя

Післяхрущовське двадцятиріччя (1965-1985 рр.) в Україні пройшло під знаком поглиблення кризи радянського суспільства, що поширилися на всі сфери життя. У соціально-політичному та культурному житті відбувся поворот до неосталінізму. Цей процес почався з доповіді Л.Г. Брежнєва на урочистих зборах на честь 50-річчя Жовтневої революції (1967), яка поклала початок розробці міфу про побудову в СРСР розвинутого соціалізму. Починається створення нового "культу особи", звеличення Брежнєва, який за час свого керування країною (1964-1982 рр.) отримав звання Маршала СРСР, орден "Победа", чотири зірки Героя Радянського Союзу, зірку Героя Соціалістичної праці, став двічі лауреатом Ленінської премії тощо.

У Конституції СРСР 1977 р. і написаній на її основі Конституції УРСР (1978) проголошувалося народовладдя, однак насправді господарем держави була партійна номенклатура. Вона фактично жила не за державними, а власними законами. Чи не єдиною підставою для покарання будь-кого з партійних керівництв було порушення неписаних правил бюрократичної субординації. Саме амбіційність першого секретаря ЦК КПУ П.Ю.Шелеста стала причиною його усунення з посади, хоча формально він був звинувачений у націоналізмі через книжку "Україна моя радянська", що вийшла за його ім'ям. У 1972-1989 рр. першим секретарем ЦК КПУ був В.В.Щербицький, який раніше разом з Брежнєвим працював на Дніпропетровщині. Він залишився і надалі найближчим сподвижником останнього.

На місцях влада цілком належала першим секретарям обкомів, міськкомів, райкомів партії, які усували партійні маси від вирішення політичних і навіть господарських справ, недоброзичливо ставилися до тих , хто вголос висловлював свою думку або проявляв несанкціоновану згори, ініціативу.

Інтенсивно йшов процес злиття функцій партійного і державного апарату, підміни держави та її органів партією. Якщо у перші роки радянської влади партійний курс у Радах проводився через комуністів, які входили до їхнього складу , то у брежнєвський період зникає навіть тінь самостійності Рад у їхньому ставленні до партійних комітетів, які поступово засвоїли стиль прямого і безпосереднього командування не тільки Радами, органами державного управління, а й профспілками, комсомолом, громадськими організаціями.

Відсутність від часів Хрущова справжньої ротації керівних кадрів і громадського контролю за їхньою діяльністю призвела до постаріння і деградації української політичної еліти, створила умови для корупції і зради соціалістичним ідеалам з боку тих, хто безліч разів декларував їх з високих трибун. У суспільстві, в самій компартії визрівали політична апатія і розчарування у соціалізмі. Хоча, насправді, радянська цивілізація (суспільство), як вже відзначалося, мала лише окремі соціалістичні елементи, та й ті у деформованій формі.

Все більше утверджувався диктат офіційної ідеології. Партійна цензура "викривала ідеологічні помилки " в роботі журналу " Вітчизна", "Жовтень", кіностудії ім. О. Довженка. У проявах "буржуазного націоналізму" звинувачувалися видатні письменники і поети. Ідеологічному тиску було піддано роман О.Гончара "Собор".

Отже, суспільно-політичне життя в державі дедалі більше набуває закритого характеру, наростає відчуження партії від народу, посилюється ідеологічний диктат. Брежнєв і його "команда" не тільки не зробили систему стійкішою, а навпаки, заважаючи назрілим змінам у суспільстві, продовжували і стимулювали поглиблення кризових явищ.