16. Поняття та особливості права власності на землю.

Право власності на землю традиційно розглядається у суб’єктивному та об’єктивному розумінні.

У суб’єктивному розумінні право власності на землю – певні повноваження (правомочності) суб’єктів по відношенню до землі (земельної ділянки) як об’єкта права. ЗКУ визначає право власності на землю як «право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками». Наведений підхід відображений і в працях представників доктрини земельного права, одні з яких формулюють свої визначення на основі тріади повноважень, а інші – додають до неї інші правомочності (напр., правомочність «вільно набувати земельну ділянку» та «захищати земельну власність»).

Будь-який перелік правомочностей «за визначенням» є умовністю, він не може повністю пояснити сутності права власності як найбільш повного речового права, зміст якого визначається формулою «дозволено все, що не заборонено». Між тим, безперечно також, що «класична тріада» досить повно відображає набір можливостей, що є у власника. Ч.1 ст.90 ЗКУ містить перелік прав власника землі:

а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;

б) самостійно господарювати на землі;

в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію;

г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.»

На наш погляд, з метою відмежування права власності на землю від інших речових прав, з урахуванням наведеного вище право власності на землю (земельну ділянку) можна визначити як право повного панування над землею (земельною ділянкою), з обмеженнями, встановленими законом або договором, яке особа здійснює за власною волею, незалежно від волі інших осіб.

У більшості випадків, коли йдеться про суб’єктивне право власності на землю, йдеться не про власне «землю», а про «земельну ділянку», оскільки лише земельна ділянка може бути об’єктом, яким можна володіти на праві власності, річчю - «предметом матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки» (ст.179 ЦКУ), а отже, майном (ст.190 ЦКУ). Таким чином, усталений термін «право власності на землю» в більшості випадків фактично означає «право власності на земельну ділянку».

У об’єктивному розумінні право власності на землю прийнято розглядати як систему правових норм, що регулюють відносини щодо набуття та здійснення суб’єктивного права власності на землю.

16. Право власності на землю Українського народу.

Ч.1 ст.13 КУ передбачає, що «Земля та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією».

У земельному законодавстві України окрема форма права власності на землю – право власності Українського народу – не закріплена. Визнається лише право власності громадян, юридичних осіб, держави та територіальних громад.

На думку деяких дослідників, народ України є самостійним суб’єктом права власності на землю. В.І. Андрейцев та В. Костицький розділяють державну, комунальну та народну власність на землю. О.А. Вівчаренко, обстоюючи виділення права власності Українського народу як окремої форми власності, посилається на ст.ст.2, 318 ЦКУ, де згадані і народ, і держава.

Деякі науковці вважають народ не лише окремим, але й єдиним суб’єктом права власності на землю. І.І. Каракаш пропонує теорію «поділеної власності». На його думку, власність народу України «повинна ґрунтуватися не на поділі цілісної природи за об'єктами або повноважень володіння, користування і розпорядження природними ресурсами, а на розподілі функцій, пов'язаних з реалізацією відповідних повноважень власності, між органами державної влади та місцевого самоврядування різних рівнів».

В.В. Носік пропонує і розвиває конструкцію «дворівневої власності на землю», за якою «право власності держави, юридичних осіб та громадян (право нижчого рівня) є похідним та залежним від права власності Українського народу (права вищого рівня)».