32.Набуття права власності на земельні ділянки в процесі паювання.

05.06.2003 було прийнято ЗУ «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)». Згідно із Законом, на розвиток якого була прийнята ПКМ від 04.02.2004 №122 «Про організацію робіт та методику розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв)», Процедура виділення земельних ділянок включає такі стадії:

1. звернення суб’єкта права на земельну частку (пай) із заявою до місцевої ради або РДА про виділення земельної частки (паю) в натурі (ч.2 ст.3 Закону);

2. у разі подання заяв більшістю власників земельних часток (паїв) у межах одного сільськогосподарського підприємства відповідний орган приймає рішення про розробку проекту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) (ч.4 ст.3 Закону). Розробка і затвердження проекту регламентується ст.7 Закону (до прийняття Закону роль таких проектів виконували т.з. «схеми поділу земель колективної власності на земельні частки (паї)»);

3. розроблення документації із землеустрою щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) (включає (1) проект землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) та (2) технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку);

4. погодження та державна землевпорядна експертиза документації із землеустрою (загальні засади проведення експертизи визначаються ЗУ «Про державну експертизу землевпорядної документації», особливості експертизи передбачені ст.8 ЗУ «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»);

5. розподіл земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) (ч.ч.1-3 ст.9 ЗУ «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»);

6. затвердження протоколу про розподіл земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) відповідною радою чи районною державною адміністрацією (ч.4 ст.9 Закону);

7. прийняття рішення щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) (ч.4 ст.9 Закону);

8. реєстрація земельної ділянки та права власності на неї.

За відсутності прямої законодавчої вказівки при цьому зазначаються різні види цільового використання: «для ведення товарного сільськогосподарського виробництва» або «для ведення особистого селянського господарства», іноді навіть поза волею суб’єктів права на земельну частку (пай).

На сьогодні відсутні законодавчі механізми запобігання парцеляції земельних ділянок, подрібнення яких призведе до значного зниження ефективності їх використання (угіддя з меліоративними спорудами, певні різновиди еродованих земель, тощо)

33. Особливості набувальної давності у земельному праві.

Відповідно до Земельного кодексу України. Стаття 119.

1. Громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом.

2. Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом.

ЗСУ: Набувальна давність – це можливість набуття громадянами права на земельну ділянку за давністю користування. Як ми бачимо зі змісту ст. 119 ЗК , умовами набуття громадяни права власності або користування на земельну ділянку є добросовісне, відкрите і безперервне користування нею протягом 15 років.

Цілком логічно, що відсутність бодай однієї з цих умов, свідчить про відсутність достатніх підстав для застосування норми набувальної давності.

Добросовісне користування земельною ділянкою може бути визнане таким у разі використання її за цільовим призначенням з дотриманням користувачем екологічного, земельного, аграрного, містобудівного, водного та іншого законодавства, виконання правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон. Необхідно визначити також, що цим громадянином не порушувалось спадкове право інших осіб. Цілком справедливо розглянути питання чи сплачував такий користувач податок на землю протягом 15 років, а також можна розглядати і інші умови, що витікають із законодавства чи звичаю, який не встановлений актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин (стаття 7 Цивільного кодексу України).

Відкрите користування земельною ділянкою очевидно передбачає, що про таке користування відомо сусідам, уповноваженим органам, які не порушували або порушували питання про самовільне використання земельної ділянки, про сплату податків чи отримання субсидій.

Безперервне користування земельною ділянкою на протязі 15 років означає що громадянин протягом цього часу безперервно користувався земельною ділянкою (наприклад, проживав на цій земельній ділянці, експлуатував побудований на цій ділянці гараж, займався індивідуальним садівництвом та т.і.), що треба підтвердити документами та/або заявами свідків.

Отже, при наявності всіх зазначених умов громадянин може набути право на земельну ділянку за давністю користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим ЗК Укр. Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом.

Слід також зазначити, що оскільки у цій статті 119 ЗК немає застережень, що таким правом користуються громадяни України, то цілком логічно до суб'єктів права власності на земельну ділянку за набувальною давністю відносити як громадян України, так і іноземних громадян за умови, що іноземні громадяни мають право набувати земельну ділянку такого цільового призначення у власність чи користування.