4. Страх обивателів з "Верховної Влади" перед соціалістичною революцією.

Підготовляючи повстання, ініціатори й орґанізатори його старались передбачити можливий хід і розвиток його не тільки з чисто мілітарного погляду, але й з громадсько-соціального. І не трудно було вгадати, що з успіхом мілітарним буде розгортатися й поширятися рух соціальний і національний, Не важко було тим, хто пережив усі етапи попередньої революції на Вкраїні, передчувати, що широкі народні маси, ввійшовши в рух, ставши його основною силою, будуть знову прагнути як найбільшого й найповніщого свого політичного, національного, а, головне, соціального визволення.

Особливо ж коли взяти на увагу те люте фізичне й соціальне катування, яке вони зазнали від гетьманщини й усіх її паразітарних кляс.

Директорія, розпочинаючи революцію, поставила її під прапор демократичних гасел: відновлення Української Народньої Республіки, повернення всіх демократичних свобод, знищення старост і відживлення демократичних місцевих, як мійських так і земських самоврядувань. В соціальній сфері: земля селянам, восьмигодинний робочий день, охорона професійних інтересів працюючих, словом, усе те, що разураз стояло в програмі всіх українських урядів.

Але ініціаторам руху ясно було з перших же днів, що ця програма не задовольнить широких мас, що для того, щоб бути дійсними виразниками їхніх прагнень і волі, цю програму треба радікально й відповідно до сітуації змінити.

Ініціатори не помилились, коли передбачали, що головною силою революційного руху буде пролетаріат сільський і мійський. І, дійсно, повстанська армія поповнялась переважно пролетарським елементом, се-б-то тим елементом, який, перш усього, найбільш зазнав страждання й пониження від панства й який не мав великого хазяйства, що прив'язувало б його до хати. По містах і містечках активною, ініціативною силою було, розуміється, робітництво, як українське, так і неукраїнське.

Отже, само собою, цей елемент не міг задовольнитися тими невиразними гаслами, які виставлялися Директорією й "самочинно" почав поширювати їх, закладаючи скрізь Революційні Комітети, які, переважно, мали характер радянської влади.

Селянство, правда, ставилось дуже обережно що до захоплення поміщицьких маєтків. Пам'ятаючи ту тяжку розплату, яку довелось перетерпіти за руйнування економій, селяне не зачіпали їх, навіть самі охороняли від грабіжу.

Але це було тільки наслідком непевности в своїй перемозі, а не поштивостю до прав поміщицтва на землю й економії.

Крім того орґанізації большевиків, або, як вони тепер офіціально (після конґресу партії на весні 1918 р.) називалися, комуністів зразу ожили й стали провадити енерґічну аґітацію за поширення й поглиблення революційних гасел.

Маючи це на увазі, передбачаючи, що цього руху спинити неможливо, (та й не маючи до того ніякого бажання), знаючи, що він неминуче захопить наші маси, що він нас зітре, коли ми будемо ставити йому опір; а з другого боку бажаючи не випустити ініціативи й керовництва з національно-українських рук, щоб тим зберегти національні й державні наші завойовання в цій революції, я ще в Фастові поставив перед Директорією питання про приняття сістеми радянської влади на Україні. Цим, розуміється, ми стали би на ґрунт чисто соціалістичної революції. Цим, розуміється, ми одштовхнули б од себе наші помірковані, дрібнобуржуазні національні елементи.

Але за цю соціальну одважність ми придбали б для українського національного відродження таких активних і сильних прихильників, як пролетаріат села й міста. Стаючи на радянську сістему влади, ми тим самим позбавляли б руських большевиків виступити проти нас і прагнути до захоплення влади. Ми тим самим зразу припинили б ворожнечу й боротьбу серед анті-гетьманського табору, яка вже стала подекуди помічатися й яка не віщувала нічого доброго для нас. Особливо ж, коли взяти на увагу, що на Катеринославщині вже відродився старий Совітський Уряд Пятакова й вів аґітацію проти Директорії.

Крім того. Введена з ініціативи й з діректив самої Директорії радянська влада, могла бути сконструйована по такому прінціпу, щоб національний український характер її зберігся в повній мірі й щоб від того справа нашого раціонального відродження й нашої державности, як найкращого засобу для того, не постраждала.

Цим рішучим кроком по шляху соціальної революції ми, на мою думку, ставили національно-державну українську ідею в рівні умови боротьби з руською ідеєю на Україні. Большевики в попередній боротьбі з нами через те національно перемогли нас, що мали в руках далеко дужчу зброю, ніж ми, - соціальні лозунги, - сили наші нерівні були. Отже тепер, коли ми хотіли побороти їх національно, ми повинні були озброїтися так само, як вони. І тоді нехай вони виступають проти нас тільки як руські націоналісти, нехай аґітують серед наших мас, щоб радянська влада на Україні була руська, а не українська. Бо тоді, коли б ми стали на чистий радянський шлях, коли б рішуче взялись до будови робітниче-селянської держави й до радікальної боротьби з буржуазним ладом на Україні, коли б це маси виразно бачили й відчували, то за що могла би йти боротьба між нами й руськими комуністами? Тільки за той чи инчий національний характер влади. А тут, я був певен і тепер та певність у мене тільки побільшилась, вони не мали би ніякого успіху.

Але переважна більшість членів Директорії на чолі з С. Петлюрою поставилась неґативно до мого внесення.

Основною причиною цього був, розуміється, їхній "поміркований", дрібно-буржуазний світогляд, псіхіка обивателів, яких національне чуття втягло в революцію, а обставини зробили політичними діячами. Для них, натуральна річ, чудно й страшно було уявити самих себе большевиками. Які вони, в бога, большевики?! Що вони в тому знали, розуміли? Вони знали тільки, як і всі обивателі, що большевики "руйнують" господарство й руйнують його так собі, з злости на буржуазію та ще з якихсь там фантазій і утопій, що вони розстрілюють людей, що одбірають будинки й гроші. Отже стати й собі такими розбишаками? Ні, на це вони не могли одважитись навіть для національної справи.

Особливий же опір ставив С. Петлюра. Будучи таким самим націоналістом-обивателем, він крім того мав чисто особисті підстави протестувати проти намірів зробить його большевиком. Адже ті самі большевики так довго рекламували його як контрреволюціонера, що дивно було б з його боку так швидко забути це. Та й хто повірив би в його большевизм?

Це було причиною їхнього одкинення мого внесення. А арґументи були такі.

Насамперед, казав С. Петлюра, військові ні за що цього не приймуть. ("Військові" - це не салдатські маси, а штаб січових стрільців, ґен. Осецький й ще два-три офіцери.) І то була правда: їхня псіхіка так само була далеко від робітниче-селянської радянської державности, як і більшости членів Директорії.

Крім того, говорили вони, Антанта побачивши, що ми - большевики, почне нас бити з заду, - в Румунії вже стояли французські війська. Німці вийдуть із свого нейтралітету й теж почнуть нас бити.

А поза всім, нам нема чого так боятися большевизму, бо маси йдуть за нами, вірять нам, слухаються нас (отже селяне не грабують економій, які ж вони большевики!) і ми легко справимось з усякою анархією, коли візьмемо Київ і покінчимо з Гетьманщиною.

Мене ці арґументи не переконали, а через те певної постанови винесено не було, питання ж було одкладено до вирішення його партіями, коли можливо буде їх скликати.

Розуміється, то вже було ненормально, що такої Великої ваги питання вирішувала невеличка ґрупа людей з п'яти чоловік, хоч вона й називалася "верховною владою". Але наставали часи, коли в силу ненормальних обставин особи висувались наперед і грали перебільшену ролю в рухові мас.