3. Що таке демократичний лад?

О, ні, — можуть мені заперечити самозакохані наші демократи, — ми боронили й скріплювали демократичний лад. Ми обстоювали прінціпи демократії, ми не хотіли насильства ні над одною клясою, ми спірались на волю всього населення.

Дійсно, на українському прикладі можна найкраще переконатися, що так звана „демократія”, демократія сучасности, є тільки замасковане панування буржуазії, що демократичний лад не порушує основ капіталістичного ладу.

Ми були самим демократичним Урядом. То правда. І щиро демократичним. Але це не заважало тому, що вся сістема економичного й соціального життя лишалась суто-буржуазною.

В той час, як большевики іменно цю сістему ламали, руйнували, нищили, ми її всіма силами оберігали.

Розгляньмо чесно й отверто всю нашу діяльність.

Взяти хоча би таке вже питання, як земельне, де ми були й повинні були бути найбільш радікальними, (бо в йому полягала найбільша вага нашої влади). І ми в Універсалі, спраді, виявили себе радикалами.

Але... бути в життю такими радікалами не змогли. Переведення в дійсність наших постанов одбувалось нерішуче, неупевнено, з огляданням на поміщицтво, з прислуханням до ґвалту фабрикантів, заводчиків. Ми навіть мусіли давати „роз'яснення” панам поміщикам. Голова Ґенерального Секретаріату через кільки днів по випуску Універсалу мусів заспокоювати великих землевласників, цукрових заводчиків і инчих переляканих панів, натякаючи їм, що, хоч земля й одбірається у них, але, може, якось буде їм і відшкодовання.

Це „роз'яснення” конче треба було дати, бо промисловці дуже хвилювались. А ми ж так боялись, щоб промисловість на Україні не постраждала. Ми зовсім не хотіли бути большевиками, які „вносили анархію” в індустрію, які „демаґоґічно” одбірали в поміщиків землю й без усяких церемоній віддавали її селянам.

Так само ми не посміли й пальцем чіпнути фінансового капіталу на Україні, цієї найбільшої фортеці сучасного капіталізму. Ми корчились од браку грошей, не знали чим платити залізничникам, робітникам, не мали чим навіть своїх служачих удержувати, викликали проти себе невдоволення, наражали самий престіж української влади на небезпеку, а чіпнути банки, де лежали потрібні для краю гроші, ми ніяк не сміли. Бо ми ж були не большевики, а демократи, ми не могли допустити такого „незаконного” вчинку, ми страшенно поважали „закони”.

А той знаменитий державний контроль над промисловостю? Хіба це не було нікчемним паліативом? Хіба він хоч трошки спинив експлуатацію робітників чи зменьшив „заробітки” капіталістів? Хіба він порушив сістему визискування одною клясою сили другої?

Ані трішки. Все лишилось незачепно в чистому своєму „законному” вигляді. (Та, по правді сказати, ми взагалі ніякого контролю не вводили.)

А суд? Хіба ми торкнулись суті цього сторожового пса буржуазії? Хіби ми задумались над тим, що всякий суд у буржуазному громадянстві є не орґан справедливости, а орґан охорони всіх прівілеїв і способів грабування пануючих кляс? Що весь він з усією своєю сучасною сістемою права є фіксація істнуючого стану соціальних відносин і що його завданням є усіма способами (штрафом, арештом, тюрмою, карою на смерть) берегти цей стан. Чи ми ж таке завдання одняли в „нашого” суду? Чи ми ж його, дійсно, принатурили до потреб і інтересів працюючих, як то обіцяли в Універсалі? Чи посміли ми, як то зробили большевики, викинути в помийницю історії весь „сводъ дЂйствующихъ законовъ” царизму й пануючих кляс і замінити його отвертим, народнім судом?

Та боже борони. Всі „дЂйствующіе” закони лишились у повній їх силі, всі апарати охорони буржуазного ладу ми й нігтем не чіпнули. Вся наша „революція” була в тому, що ми неукраїнців заміняли українцями й звеліли прикладати ті закони „іменем Української Народньої Республіки”.

А школа? От тут то вже, мабуть, одбився характер нашої робітничої нації. Це ж уже така сфера, де ми могли цілком безборонно давати нашій нації все, що вважали найкращим.

І що ж? Ми й тут тільки змінили мову, змінили учителів неукраїнців на українців. Але самої сістеми навчання, самої суті шкільної науки не змінили ні на іоту. Тільки переклали на українську мову все те сміття, яким буржуазна шкільна наука набиває молоді душі. А коли мною було піднято одного разу питання про те, щоб виключити „закон божий” з числа обов'язкових предметів і ввести предмет історії соціалізму, то ця пропозіція зустріла такий протест і викликала стільки арґументів, що не було чого й думати про переведення її в постанову. Та коли б і сталась така постанова, то її все одно всі урядовці міністерства освіти збойкотували б і не проводили в життя. Бо це ж уже пахло большевизмом, це ж могло настроїти проти нас усі „батьківські комітети”, могло викликати в них неприхильність до української державности.