2. Безконтрольність і контрреволюційність отаманської влади.

І от тут ще раз підтвержується життєва раціональність і необхідність у революційний момент таких орґанів, як ради.

Все лихо Директорії було в тому, що вона не мала відповідних орґанів, які проводили би в життя її програму. Основна помилка була в тому, що ми, одкинувши чисто радянську сістему революційної влади, зупинили свою революцію на півдорозі. Слідуючою помилкою було, що ми, прінціпіально ухваливши трудові ради, фактично їх одкинули також. Ми позбавили самих себе тих засобів, якими могли здійснити свої благі наміри. Ми своїми комендантами й комісарами приглушили й здушили революційну самодіяльність народніх мас, ми одсунули їх від активної участи в творінню життя, ми навіть не дали їм права й змоги контролю нашої діяльности.

Ми боялись большевизму, думали способом репресій не допустити його розвитку, але цим як раз добились того, що не тільки пхнули маси в обійми націоналістичної течії руського большевизму, але знов одіпхнули їх від української ідеї, знов ми цю ідею одягли в соціально-ворожі масам, майже реакційні, петлюрівське-балбачанівські форми.

Другим нашим лихом було те, що фізична військова сила нашої революції була в руках людей або політично-неосвічених, або навіть ворожих до широкого соціального руху мас.

І річ не в Січових Стрільцях. Січові Стрільці, навіть старшини, здебільшого діти селян, могли бути здатними до ширшої соціальної акції, їхня основна хиба була в їхній політичній неосвічености, в їхній односторонности псіхіки, що нічого не бачила й не розуміла крім національного, а те національне розуміла хибно. При инчій сістемі влади вони могли би навіть бути корисними революції своїм запалом, енерґією, самовідданостю.

Лихо було в тому, що вся сістема орґанізації військової влади була не відповідна до тих завдань революції, які висувались життям і які Директорія старалась сінтезувати й формулувати. Діло в тому, що більшість нашої старшини були не революціонери, а то й контрреволюціонери. Більше того: значна частина її складалась з бувших гетьманців, з руської офіцерні, яка валом валила в нашу армію. Ця офіцерня розкладала наші війська, провокувала їх на ексцеси, одних тягла в бандитизм, у погроми, а других одкидала в бік ворожости до Директорії. І то, як бували докази, робилось тою офіцерньою цілком свідомо, навмисно.

Отже тут треба було з самого початку вжити рішучих, революційних заходів. Я ще в Вінниці до вступу в Київ, маючи на увазі необхідність орґанізації революційної й соціалістичної армії, без якої ніякі наші гасла й декрети не могли бути здійсненими, вніс проект орґанізації старшинських шкіл, в які приймались би свідомі політично й соціально українські робітники й селяне. До випусків з цих шкіл офіцерів призначати з унтер-офіцерів. А крім усього ввести в армію інстітут політичних комісарів.

Ці внесення зустріли явну, гостру неприхильність з боку "Головного Отамана" С. Петлюри. Навіть протест, що Директорія вмішується в військові справи, хоче насадити в армії большевизм, внести розклад у неї. Запротестували й инчі неголовні, але по суті може ще й більш головні, ніж "Головний", отамани. Я все ж таки настоював на своїх внесеннях. Загрожувало конфліктом. Тоді отамани вжили инчої тактики: вони прінціпіально згодились і на школи, й на політичних комісарів, (назвавши їх, щоб не похоже було на большевиків, "інспекторами"). Але в життя, не вважаючи на всі мої настоювання як у Вінниці, так і в Київі, уперто не переводили.

Таким чином фізична сила, військо, лишалось у руках елементів, які або не розуміли революції або були явними контрреволюціонерами й навіть контрукраїнцями.

В цьому ж полягає причина й тих єврейських погромів, які, почавшись незабаром по вступі Директорії в Київ, потім такою страшною, крівавою пошестю розлились по всій Україні. Не маючи глибоких, захоплюючих салдатські маси соціально-революційних лозунґів, отамани мусіли чимсь підбадьорювати "козацький дух". І "давали хлопцям погуляти", як говорилось тоді.

Ні для кого тепер уже не секрет, що переважно сама офіцерня підбивала до цього салдат. І також не секрет, що ні одного з таких злочинців отаманською владою не було ні розстріляно, ні навіть якось покарано. А коли голова Директорії став вимагати в Головного Отамана пояснення, то Головний Отаман С. Петлюра сердито відповів: "А чого ж вони (євреї) не боролись з нами проти гетьманщини?!" І коли Головний Отаман говорив і думав, що євреї заслужили погроми, то що могли думати, говорити й робити отаманці? І що дивного, наприклад, у тому, що один із "національних героїв" отаман Ангел зупиняв поїзд, витягав з його всіх євреїв, жінок, дітей, старих людей, розкладав їх усіх вряд на пероні й поров різками?

І чи було ж покарано того Ангела, як вимагала вся Директорія від С. Петлюри? Розуміється, ні.

А чи було покарано тих руських офіцерів, які під приводом боротьби з большевиками, учиняли потім погроми в Бердичеві, Житомирі й других місцях? Чи розстріляно хоч одного з них, як було розстріляно українця Вербицького за те, що він був большевиком, або як Балбачан розстрілював відомого українського соціаліста Шинкаря, якому тільки чудом якимсь удалось утікти з місця кари з простріленою рукою? Розуміється, ні.

І не було ні кари, ні управи, ні суду, ні контролю над цими злочинцями й ворогами не тільки революції, але й національного руху. Бо вся сістема військової влади була збудована й свідомо Головним Отаманом і неголовними отаманами піддержувана так, щоб над ними не було ніякого контролю.

От ця безконтрольність, самодержавність влади цивільної й військової була основною, початковою нашою бідою. Це була й свідома, й несвідома наша контрреволюція, яка, користуючись обставинами, захоплювала всю владу, й одтирала від неї революційні елементи, не допускаючи над собою їхнього контролю ні в якій формі, а особливо в формі рад.