3. „Визволитель” України.

Не треба бути військовим ґеніальним стратеґом, щоб зразу ж угадати, чим мала скінчитися боротьба німецької дісціплінованої, ідеально озброєної, п'ятьсот-тисячної армії з нещасними, обдрипаними, незорґанізованими частинами червоної ґвардії. Для німецького війська це був собі військовий променад по Україні. Вони собі йшли, пострілювали, а большевики при одному наближенню їх, часто не пробуючи навіть для проформи ставити опір, одступали й тікали.

А для декорації, для сімволу, що большевиків виганяє українська влада, попереду німців виступали ті дрібочки українського війська, яке було при Центральній Раді. Коли большевики очищали перед німецькою силою якесь місто, українці старались першими вступити в його й приняти на себе всю честь визволення.

Так було визволено й столицю української держави, Київ. Большевики, розуміючи, що на одбиття Київа німцями буде кинено значну кількість своїх сил і що боротись з цими силами є справа цілком безнадійна, рішили здати місто без бою. Але іменно для Київа й треба було утворити вражіння, що виганяють большевиків українські війська, а німці, мовляв, так собі, десь там ззаду, як малозначні, непомітні свідки цеї боротьби.

І от для такої декоративно-рекламної, дутої справи виступив майстер по цій части, бувший ґенеральний секретарь військових справ, а тепер тільки отаман (ґенерал) С. Петлюра. Йому роздути свій рекламний пузирь до надзвичайних розмірів було тим легче, що большевики самі його до цього часу з усіх сил рекламували. Не знаючи, що його вже було позбавлено посади військового секретаря, й думаючи, що він і далі є військовим міністром, большевики прив'язували до імени С. Петлюри всі військові операції українців, усиленно називаючи „петлюровцями” всіх, хто їм здавався контрреволюціонером. Сотні відозв, промов і статей з лайкою „петлюровець” робили те, що С. Петлюрі, людині в українському рухові й у політичних колах зовсім незначній, а почасти навіть смішній деякими рисами своєї вдачи, було зроблено, що називається „ім'я”. Для большевиків, для революційного робітництва й селянства це ім'я стало іменем контрреволюційним, а для всіх ворогів большевизму таким іменем, з яким з'язувались надії на визволення від большевиків. Отже можна сказати, що без своєї вини, силою випадкових обставин С. Петлюра „безъ драки попалъ въ большія забіяки”. Будучи гарячим прихильником саморекламної діяльности, С. Петлюра, розуміється, нічого не мав проти рекламування його большевиками й ще допомагав цьому парадами, молебнями та всякими инчими декоративними „актами” своєї „політичної” діяльности.

Таким чином нічого дивного не було, що київські українці, київська буржуазія, розігнане з своїх маєтків поміщицтво, домовласники, спекулянти, дрібне міщанство, словом усі ті шари населення, які з тих чи инчих причин були ворожі до большевиків, що вони з іменем на всі боки лаяного Петлюри й „петлюровців” з'язували своє визволення й ждали того Петлюру, як бога.

А тут ще „отаман” Петлюра час від часу візьме та й сипне з німецького аероплану прокламацій на Київ. Або, стоячи з своїми дрібочками „козаків” поперед тяжких, запанцирених військ німецької армії, стане в позу героя й визвольника й по телефону накаже мійській думі надіятись, твердо триматись і вірити, що славне українське військо з ним на чолі визволить Неньку-Україну з під ярма напасників.

І коли, нарешті, большевики (в ніч на 2 марта 1918) виступили з Київа, то з другого кінця в його вступили українські війська з „отаманом” С. Петлюрою на чолі. Отже С. Петлюра здержав своє слово: визволив і всю Вкраїну й столицю Київ. І то він прогнав насильників, він, такий непереможний, такий могутній, такий одважний.

А С. Петлюра зараз же на Софійську Площу й давай з попами, з дзвонами, з усією декорацією пресерйозно приймати всю честь на себе й парадувати.

А так над вечір тихенько, скромно, але з тяжким, моторошним і, здавалось, з безконечним гуркотом почали вкочуватись у столицю України німецькі війська.

 

------------------------------------------------------------------

[13] Після перебрання влади есерами склад Ради Народніх Міністрів був такий: Голова Р. Н. Міністрів: Голубович (у. с-р.); військовий м. — Немоловський (у. с-р.); м. освіти — Григорів; м. вн. справ — Христюк (у. с-р.); м. фінансів — Перепелиця (у. с-р.); м. шляхів — Сокович (у. с-р.); м. хліборобства — Терниченко (безп.); м. продовольчих справ — Ковалевський (у. с-р.); м. судових справ — Ткаченко (у. с-р.); м. морських справ — Антонович.

Цю Раду Міністрів було сформовано неповно й провізорично й потім переконструовано по повороті до Київа таким способом: голова міністрів — В. Голубович (у. с-р.); м. внутрішніх справ — М. Ткаченко (у. с-д.); військових і морських — О. Жуковський (у. с-р.); судових — С. Шелухин (у. с-ф.); земельних — М.Ковалевский (у.с-р.); харчових - П.Коліух (у.с-д.); державний секретарь заграничних — М. Любинський (у. с-р.); праці — Л. Михайлів (у. с-д.); почт і телеґрафів — Г. Сидоренко (с. сам.); залізничих шляхів — Сокович (у. с-р.); фінансів — Перепелиця (у. с-р.); державний контрольор — Лотоцький (с-ф.); просвіти — В. Прокопович (с-ф.); торговлі й промислу — І. Фещенко-Чоповський (с-ф.).

ЩЕ ОДНА ЛЕКЦІЯ

Доба Гетьманьщини дає нам ще одну лекцію історії. На арену боротьби виводиться ще один противник національного українського відродження - велика буржуазія України. І вся ця доба є неперестанне, настійне нищення всякими способами національних здобутків українства.

Але знов таки помилкою було би думати, що ця національна боротьба була поза сферою соціальною. Навпаки, з цієї доби так само виразно видно, що національний і соціальний моменти - неподільні. Тут цілком виразно помітно, як національний утиск; капіталістичних кляс на Україні тісно йшов із соціальною й політичною реакцією, як в ім'я й ради соціальних інтересів паразітарних кляс їм необхідно треба було нищити національні українські здобутки. Одне без другого було просто неможливе.

І так само наочно видно, як справа національного визволення неминуче в'язалася з справою соціальною, з інтересами українських працюючих мас.