Розділ vііі. Українська центральна рада ставить виразні вимоги російському тимчасовому правительству й руській демократії

1. Революція потребує миру.

Тим часом загально-російська революція, перейшовши стадію святочних днів, розгорталась все ширше та ширше, проймала все глибше соціально-політичні відносини, в'їдалася в соціальні тріщини, розмивала їх і робила цілими проваллями.

Революція — переворот, зміна, визволення. Так думав кожний. Кожна кляса, ґрупа, стан, професія, кожна окрема людина сподівалися від неї увільнення від тих лих, які зазнавала раніше в своєму станові.

Праця, як примус, як невільне, тяжке, безнадійне витрачання сил, праця, як довічня каторга за невідоме злочинство, як перепона до радостей життя, до веселої гри сил і розвитку, — така праця була прокляттям, найбільшою неволею. І цілком природно, що пролетаріат, отой без-вини каторжник приняв революцію не тільки, як знищення царизму, але й як визвольницю від свого соціального поневолення, від каторги примусової, винищуючої праці.

Звідси походить та „нестриманість і непоміркованість”, — як казала буржуазна преса, — вимог робітництва в сфері робітничого зоконодавства, в підвищенню заробітньої платні, в зменшенню годин робочого дню, що такою широкою хвилею розлилась по всій Росії. Вважаючи поділ на кляси явищем цілком нормальним, природним, незмінним ніколи й законним, кляса непрацюючих дивилась на домагання кляси працюючих, як на порушення норм і законів природи та людського громадянства. Не зазнавши самі того тягару, тої безпросвітности вічної, невилазної праці, вони, ці вічно безробітні, вічно гулящі люди, злісно сміялись з „зажерливости” працюючих, з їхньої „жадности” до найбільшої, непомірної платні, з їхнього бажання робити яко мога меньче, словом з їхнього, як здавалось гулящим людям, смішного, еґоїстичного, невірного й шкодливого розуміння революції й свободи.

Розуміється, вони мали деяку рацію, говорячи про шкоду для всього господарства держави від такої зміни відносин. Розуміється, продукційність краю зменьшувалась, розвиток продукційних сил гальмувався, сама машина працювала зовсім уже безладно, стіхійно.

Але запобігти цій шкоді можна було зовсім не злісним сміхом, не упертим обстоюванням своїх клясових позіцій.

Так само селянство. Революція — свобода. Але свобода й визволення не тільки від ґубернаторів, справників, стражників, але й від вікової, підтримуваної отими ґубернаторами й стражниками залежности від гулящих, вічно-святкуючих людей, від увільнення від праці на них, від поневолення земельним голодом!

А звідси знов той самий „еґоїзм, зажерливість, жадність, нетерплячка”. Прогнавши стражників і ґубернаторів, селяне не могли зрозуміти, чому мають лишатися незачепно ті, ради яких істнували ті стражники, — поміщики. І, будучи послідовними, вони самі, “самочинно”, — як тоді говорилось, — зміняли відносини, провадили революцію до лоґічних і консеквентних висновків: одбірали в гулящих людей землю, яку ті ніколи своїми руками не обробляли, й передавали тим, які все життя робили на ній.

А це, розуміється, також не сприяло планомірности й продуктивности народнього господарства. Бо провадилось це без сістеми, без ощадности, без яких будь загальних переспектів.

Але й тут не ґвалтом гулящих, не відозвами Уряду, не одсиланням до Установчих Зборів треба було залагожувати справу.

Але головним, загальним, усіх, (крім невеличкої ґрупки громадянства), гнітючим лихом була війна. Це була спадщина царизму, яка не давала нікому як слід скористуватися здобутками революції, яка нищила й далі сили народу, яка вимагала жертв, яка робила саме знищення монархії неповним, немов недоцільним.

Розуміється, ті кляси й ґрупи, для яких війна й раніше була корисна, яка збогачувала їх, яка дозволяла їм міцно зберігати пануюче становище, для тих війна була й бажана, й просто необхідна, як противага революції, як одвернення руйнуючої й творчої сили визволення в безпечний для них бік.

Але для працюючих, для тих, для яких війна була тільки шкодливою, які дивились на неї, як на тяжку спадщину царизму, як на справу пануючих, ворожих їм кляс, ті, натурально, хотіли яко мога швидче позбавитись цієї спадщини, ліквідувати її й увільнити себе від цеї страшної язви.

І на цьому ґрунті, головним чином, все дужче й дужче розросталася боротьба між тими, хто, дійсно, хотів змінити соціальні й політичні відносини на користь поневолених і тими, хто хотів зберегти їх з такою зміною, щоб вона була на користь пануючим.

Представницею першої течії була Рада Робітничих і Салдатських Депутатів, представником другої — Тимчасовий Російський Уряд.

Боротьба ця, зрештою, привела до деякої перемоги: попередній, чисто буржуазний уряд, було змінено на коаліційний з участю поміркованих соціалістів, як соціальдемократів, так і соціалістів-революціонерів. В проґрамі війни було одкинено всякі анексіонистичні наміри, але так само й наміри сепаратного миру.

Але в одкиненню сепаратного миру й виявилась несміливість, непослідовність і недальновидність тодішніх керовників Ради Робітничих та Салдатських Депутатів. Це була уступка пануючим клясам, „соглашательство”, недовірря до сили революційних кляс, страх перед імперіалістичною Антантою, словом усе те, що корінилося в суті самої політики меньшевиків і есерів.

Але така політика, як і в инчих питаннях, так і в питанню миру заспокоєння в широкі маси не внесла, бо під лозунґом оборони й миру „без анексій і контрібуцій” тяглася й далі та сама війна, провадилось далі нищення краю, людей і революції.

Єдиною послідовною, непримиримою течією як в усій соціальній політиці так і в справі найшвидчого миру була партія соціаль-демократів-большевиків. Мир за всяку ціну; мир хоч би й сепаратний; мир, кінець війні й закріплення, поширення й поглиблення революції всередині. Такі були лозунґи большевиків. І ці лозунґи знаходили в масах найбільше співчуття, не вважаючи на те, що слова „сепаратний мир” здавались тоді страшними, нечесними, зрадницькими.

Але большевики в Уряд не вступили. І це не віщувало спокійного істнування коаліції. Не дурно „Новое Время” писало: „Росія або скине соціальдемократичний Уряд або схилить голову перед будівничим її щастя. Але й в однім і в другім випадку буде принаймні знати, кого звеличує чи кого змітає; а тайна діктатура соціальреволюційних орґанізацій, прикритих позбавленим власти правительством на показ, дає широке поле для всяких соціально-політичних експерементів з боку невідповідальної безіменної влади та загрожує країні небезпекою. Свідомість її все шириться й між населенням, і в армії на фронті й викликає різкий протест проти безіменної Ради, що тяжить над Правительством. Утворення соціальдемократичної „семи-боярщини” викликало вже демонстрації в багатьох частях армії й може спричинитися до крівавих розрухів і повороту реакції”.

Тоді навіть реакційні, чорносотенні „Новое Время” й „Кіевлянинъ” любили лякать поворотом бажаної їм реакції. Але ця ґазета мала рацію: влада, дійсно, була в руках не Уряду, а Ради, бо Рада спіралась на озброєні, військові частини, на революційний, рішучий пролетаріат, а Правительство тільки на піддержку цієї самої Ради та й то з умовою: „остільки, — оскільки”. Це була маґічна формула тодішнього часу, від якої бідне Тимчасове Правительство вічно почувало себе, як сорока на тину.

І покою, творчої праці, розумного, продуктивного використовування революції, не вважаючи ні на коаліцію, ні на „остільки — оскільки”, не було. Та й не могло бути, поки всі сили держави йшли на війну, поки маси не мали спочинку, поки почувалась недостача в продуктах життя, поки скрізь були лазарети, ранені, поки не припинялась одправка на фронт, на побоїще нові й нові тисячі молодих, здорових, найбільш корисних людей. І не могли мати ні сімпатій, ні піддержки в масах ті течії, які хоч би з найщирішим запалом, стояли за це продовження цього побоїща.

Але ні Тимчасове Правительство, ні оборончеські демократичні течії цього не розуміли й уперто старались промовами, резолюціями, відозвами здмухнути гору втоми, апатії, невдоволення, яка все більш і більш насувалась і на армію й на народ. А разом з горою здмухнути й своїх противників.

А від цього Петроград дні й ночі колотився в зібраннях, мітінґах, засіданнях, демонстраціях, маніфестаціях. Резолюції виносились сотнями й тими резолюціями кидалось у бідний ґарнізон, щоб розворушить його й випровадить на фронт. Колишні політичні спекулянти й шарлатани нашвидку переодягались під революціонерів, республіканців і, вимахуючи перед носом бідного солдата червоним прапором, кричучи й ґвалтуючи старались вигнати його з його огиди до крови, ран і смерти й погнати на фронт.