2. Гарцювання отаманії й голосіння хуторянки.

А партійна, так звана, "соціалістична" демократія? Ця була в найтраґічнішому становищі. Вона мусіла йти за отаманщиною, мусіла бути свідком усіх її гидот і злочинств, мусіла навіть покривати ці злочинства, бо так вимагала "наша державність".

Одкинувши ще під час повстання диктатуру пролетаріата й незаможного селянства, хуторянка мусіла приняти диктатуру отаманщини.

І все, що було в Київі під цією диктатурою, всі насильства, всі утиски над демократичними й робітничими установами, тепер розуміється, тяглися далі, тільки ще отвертіще, ще ціничніще. І так само, як і в початках цієї реакційної диктатури, так і тепер, нещасна партійна "соціалістична" хуторянка благала свого отаманського унтера, хапала його за "геройські", безпардонні руки й з усіх сил намагалася вдержати від безчинств і діскредітації "нашої державности". І часом, безпомічно, безпорадно сплеснувши руками, вона так голосила: "Чи в нас устрій демократичний чи реакція? - таке повстає питання в нас на місцях під цю хвилю. І на превеликий жаль не лише повстає, а вже й вирішається ясно: реакція".

Так писала "Робітнича Газета", (№ 513), орґан урядової партії, майже офіціоз. А що ж то повинні були як не писати (бо писати було небезпечно та й заборонено), то думати й почувати инчі, не урядові, а особливо не українські, а ще особливіше соціалістичні партії?

І далі, щоб ілюструвати своє запитання, ґазета наводить таку цікаву картину "демократичного" режиму:

"І тому ми бачимо з одного боку в колах робітництва й соціалістичних партій поширення у великих розмірах аґітації большевизму й зріст недовірря до нашого правітельства, з другого боку, в колах "обивательських" росте певність, що нема ріжниці між нашим урядом, нашою системою управління, а між денікінською. Так чому не чекати їм Денікіна, який несе в старих, добре знайомих формах той "порядок", ту міщанську мрію о "кінці свободи", що так давно вже чекають заможні ґрупи нашого сільського й мійського населення.

Звернімся до фактів. Візьмім таке центральне місто як Вінниця, нашу бувшу, а може скоро й будучу тимчасову столицю.

Одного дня раптом арештовують цілий фах кравців (ігольний цех), усіх членів професійного союзу, їх потім звільняють, але на призначене пізніще зібрання проф. союзу друкарів уже не являється ніхто: не хочуть бути заарештованими. Наслідки ясні: - проф. союзи починають працювати нелеґально, в підпіллі, й, зрозуміло, повинні знову підпасти під вплив большевиків, які вже почали відповідну аґітацію.

На зборах жидівських соціальдемократів "Поалей-Ціон", партії, яка має свойого представника в складі правительства, від імени "політичного відділу" забороняється промовляти по жидівськи, при чому представник цього славного "відділу" заявляє, що він не знає нічого про істнування закону про національно-персональну автономію ані про міністерство єврейських справ і жидівських громад і що він певен, що таких явищ і нема, бо "ми живемо на Україні, а не в Палестині".

Збори, звичайно, не відбулися, а другі соціалістичні партії вже й не мріють про леґальні збори при сучасних порядках.

Шостого вересня мали наші міністри в Вінницькій мійській думі нараду з діячами самоврядування про спільну працю з правительством, про порозуміння з демократією "меншостів"-і досягла ця нарада бажаних наслідків.

А 25-го вересня робить пан сотник Юрченко, Начальник Вінницької філії "Аґітаційно-просвітного бюро" при Командатурі тилу Штадарм трус у тому самому самоврядуванні, в Голови, членів Управи (лише неукраїнців), секретарів і др. А коли Дума виносить протест против цього обшукування помешкання Управи, столів, кишень і приватних помешкань, тоді п. Юрченко пише "листа до редакції", в котрому він заявляє, що "Дума, висловлюючи протести в печаті, зовсім забуває про те, що тим самим діскредітує престіж військової влади й розриває живий зв'язок армії з народом"...

Що робить представник влади Міністерства Вн. Справ, запитає читач? Що йому робити, коли в нього самого, в повітового Комісара, в його відсутности робиться трус! В той же час без кінця, а головне без жадного порядку, йде реквізіція помешкань, ліжок і др., що робить кожний старшина сам для себе, при тому обов'язкове грубе поводження, яке так добре знайоме населенню по старому російському поводженню "душек воєнних".

А боротьба з "большевизмом", яку переводять кілька інстітуцій одночасно, при чому арешти відбуваються по звичайному доносу першого ліпшого провокатора. А на чолі слідчої комісії, при обуренні всіх демократичних кол, продовжує свою працю реакціонер замішаний у процесі Бейліса, прокурор Харбовський.

Між инчим він притягнув до відповідальности лідерів усіх соціалістичних партій, які зараз клопочуться, щоби цю справу перевести в Кам'янець, бо бояться, щоби в нещасливому випадкові не попали в руки денікінської контр-розвідки.

А між тим міністри в своїх гарних, дуже прихильних промовах, три тижні тому обіцяли Вінницькій демократії зміну в порядках слідчої комісії.

А безглузда, паперова сістема "перепусток" на залізницях, перевірка яких викликає кожний раз масу анекдотичних інцидентів?

Чи можна цією сістемою що небудь від злочинної небезпеки зберегти, коли злочинці всі мають завше першорядні документи й перепустки?

А певність кожного аґента численних контр-розвідок у повній безкарности, його найбезосновніщих розпоряджень? Що можна числити більш безглуздим, як арешт товариша міністра праці в потязі по підозрінню в денікінській аґітації аґентом, який уважає можливим вести під вартою товариша міністра до коменданта?

А після того незадоволений скорим визволенням товариша міністра пише донесення про це в відповідну контр-розвідку...

І та демократія, яка лише спочуває українському національному рухові, але по свойому національному походженню чи поглядам до нього не належить - запитує: чи за демократію ми боремося, чи за ту реакцію, яка панує зараз?"

Для пікантности, повноти й опуклости цього малюнку мушу додати, що в Кам'янці отаманським міністерством освіти не дозволено було до вистави всі п'єси В. Винниченка, навіть ті з них, які за всяких руських режимів, - і за царського, й за керенщини, й за большевизму, - дозволялись до вистави. Українська, "рідна", "демократична" влада перша виключила з репертуару українського театру всі п'єси цього автора.

Словом, та самісенька картина, що й у Київі, тільки ще в яскравіщих, отвєртіщих рисах. Та сама реакційна, безладна, лубочнопатріотична диктатура отаманщини, петлюрівщини, "народніх героїв".

До цього треба додати, що на поміч петлюрівським "героям" тепер ще в більшій мірі, ніж у Київі, спішили з усіх боків денікінські "герої", їх повно було й в урядових інстітуціях, і особливо в війську. По соціально-політичній своїй цінности вони мало чим відріжнялись від петлюрівців; єдине, що робило їх неприємними отаманщині, це те, що вони стояли за "єдіную, нєдєлімую". Але до того весь режим був прихильний до всякого роду реакції й контрреволюції, що ця гидь цілком отверто аґітувала за ту "нєдєлімую". Ґазети хуторянки що дня вміщали факти такої аґітації, що дня плаксиво жалілись на нахабство "фаховців". Але петлюрівщина, розуміється, не чіпала цих своїх соціально-політичних родичів.