4. Миру й землі!

Але як дорожила українська демократія революцією, як берегла її, як боялась повороту старого, може виразно показати резолюція цього самого обуреного селянського з'їзду про мир і війну. Не вважаючи на те, що руська демократія й її Уряд одпихали українство від активної, свідомої участи в справі оборони; не вважаючи на те, що відкидались усі домагання українства, — не зважаючи на те, що українське селянство найбільше терпіло від війни й найжагучіше бажало миру, — з'їзд постановляє:

„З огляду на те, що розгром російської армії загрожує руїною Україні, з'їзд уважав необхідним помагати всіма способами армії й закликує її до активної оборони Рідного Краю”.

Це — 4й пункт резолюції, а в перших трьох усе ж таки домагання яко мога швидче скінчити війну й скінчити її „без анексій та контрібуцій”.

І в цьому питанню всі течії на з'їзді були цілком солідарні й однодушні.

Так само, як і в підкресленню, що український народ твердо стоїть на позіції свого національного й державного відродження. Пункт третій:

„Щоб український народ міг по заключенню мира жити національно-політичним життям у цілости, не розділений між иншими державами, Тимчасове Правительство повинно поклопотатися, щоб представники українського народу взяли участь у мировім міжнароднім конґресі”.

Але в земельному питанню такої солідарности вже не було. Це було іменно те питання, на якому могла розбитися єдність української демократії, бо дві найвпливовіші течії українства, – соціальдемократи й соціалісти-революціонери, — розв'язували це питання кожна по своєму.

Соціальдемократи розглядали його з погляду розвитку загального сільського господарства, пов'язаного з розвитком усіх продукційних сил краю, а також з погляду тих реальних відносин на селі, які були на Україні. Рахуючись з фактом значної кількости високо-розвинених великих господарств, бажаючи зберегти для краю й для його дальшого розвитку їхню високу техніку, досвід, словом, усе культурне й економичне значіння цих хазяйств, соціальдемократи вважали потрібним тим чи инчим способом уберегти їх від дробління, від нищення й поділу їхніх засобів і способів господарювання.

Крім того брався на увагу характер загального селянського господарства на Україні, його суто-індівідуалістичну сістему.

З цих поглядів соціальдемократи з великим крітіцизмом підходили до аґрарної проґрами соціалістів-революціонерів, яку, на думку соціальдемократів, українські есери просто переписали в руських есерів, не рахуючись з відмінними від руських умовами на Україні. Соціалізація землі руських есерів мала хоч сякий такий корінь у руській „общині”. Соціалізація мала бути розвитком тої общини, удосконаленням її, обкультуренням того прімітивного, соціалізму, який, на думку руських есерів, уже був у общині.

Це було, принаймні, до певної міри лоґічно й послідовно. А як же можна було прикласти цю теорію до України, де не було тої „ячейки соціалізму” — общини?

І соціальдемократи закидали соціалістам-революціонерам, що їхня вся партія є чисто-руський продукт, який на українському ґрунті не може рости.

Але так чи сяк, а есери були партією, яка взяла на себе обстоювання селянських інтересів. Це була їхня монополія, їхня спеціальність. Селянство знало їх, як таких, вірило їм і йшло за ними, цілком покладаючись на те, що як би не називалась та реформа, а ці люди найбільше подбають, щоб земля перейшла до селян.

Соціальдемократи це бачили й знали. А як есери ще самі за того часу не зовсім були певні в можливости соціалізації, то після гарячих дебатів, було знайдено загальну позіцію, яка на якийсь час задовольнила всіх. А саме:

Приватна власність на землю повинна бути скасована. Вся земля на Україні без викупу йде в Український Земельний Фонд, яким завідує сам народ через Український Сойм і повітові та волосні земельні комітети, вибрані на демократичних основах. Всеросійські Установчі Збори повинні се затвердити. З цього фонду можуть користуватись землею тільки ті, які будуть обробляти землю своїми руками. Необхідно установити земельну норму, яка повинна бути не меньче від норми зуживання й не більша від трудової. В межах сеї норми всі хлібороби можуть зостатися при своїх господарствах. Бажано, щоб більші зразкові господарства передавалися в руки сільсько-господарських товариств. Ліси, води, копальні й инчі земельні недра в межах України визнаються власностю всього народу. Видатки по земельній реформі платить Держава.