2. От тепер, коли руки розв'язано...

Третій Універсал уже не зробив такого сильного вражіння на населення, як перший, хоча здобутки, зазначені в йому були без порівнання більші.

Це через те, що Третій Універсал явився не результатом безпосередньої боротьби, великого напруження сил, що дає при успіху вибух радости. Він, розуміється, також був наслідком нашої акції, нашої боротьби, він випливав із усієї сітуації, що склалась не без участи нашої волі й напруження сил. Але помітною, виразною силою, що випхнула Універсал на світ, були все ж таки зовнішні, незалежні від нашої волі обставини: робітниче-селянська революція в Росії. Вона розірвала ті нитки, якими пов'язало нас Тимчасове Правительство, увільнила наші руки, якими ми зараз же утворили зазначений в Універсалі стан на Україні.

Третій Універсал викликав швидче чуття глибокого задоволення, чуття розрішеної справедливости. Тепер, нарешті, ми могли творити життя по нашому образу й подобію, і тільки по нашому. Тепер ми мали всі засоби для того. Всі державні апарати переходили до рук Ґенерального Секретаріату, всі фінансові засоби були до його розпорядимости, вся військова сила підлягала його наказам. Навіть та частина всеросійського фронту, що проходила по теріторії України підлягала тепер Українському Урядові, якому головнокомандуючий південно-західнім фронтом ґенерал Володченко висловив свою підлеглість. Все населення, вся демократія України дивились на український Уряд з надією й вірою. Особливо ж найбільш революційна, се-б-то найбільш колись соціальне й політичне пригнічена, упосліжена, — пролетаріат сільський і мійський. Навіть большевики не мали гострої й виразної ворожости до сього Уряду. Бо він для всіх був тим Урядом, який боровся з Тимчасовим Правительством, якому російська буржуазія в'язала руки й кидала колоди на шляху його творчої соціальної й національної праці.

Цим також можна пояснити те явище, що на Україні большевизм під цей час не мав сили. В той час, як по всій Росії, по всіх великих і малих її містах та й селах, ішла жорстока й крівава боротьба й влада переходила до рад робітничих, салдатських і селянських депутатів, на Україні деякі спроби захоплення влади большевиками не мали успіху. Ми це тоді пояснювали тим, що гаряче, свідоме національне почуття широких мас не допустило їх до „анархії”. Це не вірно. Дальші події виразно показали, що головною силою було не національне почуття мас, не їхня національна любов до української влади, яку вони підтримували проти замахів на неї, а соціальне довірря до неї, надії на те, що тепер, коли вона увільнилася від пут, вона розрішить швидко, справедливо й в інтересах їх, отих широких мас голоти всі насушні, наболілі питання.

Розуміється, національне чуття грало також велику ролю. Це доказується ось чим. Всі ті салдатські маси, а також українське національно-свідоме робітництво, що підтримували й оберігали Центральну Раду, зовсім не були ворожі до большевизму. Вони не могли бути до його ворожими, навпаки, вони всією душою поділяли його лозунґи цілковитого соціального визволення. Але вони разом з тим не дозволяли большевикам скинути українську владу. Бо вони мали національну гордість, самоповагу, національну пробуджену ніжність, яка хотіла свого, в своїх формах того визволення. Вони нічого не мали проти лозунґу „вся влада радам”, але яким радам? Своїм.

А як така єдина на всю Україну Рада вже була, як вона вже сама раніше боролася з буржуазією, як сам Ґенеральний Секретаріат у своїй відозві заявляв, що Центральна Рада є не що инче, як загально українська рада робітничих, селянських і салдатських депутатів, то чого ж ще більше треба, для чого ще якісь инчі ради? Центральна Рада справиться не гірше инчого уряду з усіма лихами на Україні, розв'яже всі питання так, як то потрібне для повного соціального й національного визволення всіх експлуатованих, всіх поневолених і упосліжених.

І от ця віра, іменно ця, а не тільки національна, не допустила під той час большевизму на Україні.