1. Міні-лекція вчителя з елементами бесіди.

- На уроках історії Ви уже знайомилися із постаттю В. Винниченка, які твори вчили раніше, яке у вас враження від них?

Володимир Винниченко народився 1880 року в Херсонській губернії Єлисаветградського повіту (тепер Кіровоградська область). Батько його був безземельним селянином, наймитував у поміщицькій економії. Мати вже мала від першого шлюбу трьох дітей. Майбутній письменник зростав, на півдні України, серед широких степів і саме з них, мабуть зачерпнув велич духу й силу. Із семи років малий Володимир вчиться в народній школі. Розумний, допитливий, цікавий від природи хлопець легко оволодіває азами науки.

Сім'я переїжджає до Єлисаветграда. Батько працює теслею на будівництві, а старший братАндрій – робітником-складачем друкарні. Володимир вступає до Єлисаветградської гімназії, де вчиться на кошти брата. Та закінчити навчання хлопцеві не пощастило. Однідослідники творчості Винниченка стверджують, що через матеріальні нестатки, інші – щойого виключили з гімназії. Непокірний, але чесний і відвертий «мужицький син» давав відсіч «благородним» дітям, міг постояти за себе й слабших товаришів, принципово говорив українською мовою.

- Чи не нагадує це когось із героїв його творів (наприклад, Федька-халамидника)?

У сьомому класі він організував гурток, метою якого була боротьба за права людини. Начальство гімназії вирішило спекатися«політично неблагонадійного» учня. Уже тоді юнак пробує свої сили в літературі, пише поезії, оповідання, поеми, сатиру, але нічого ізцих творів, на жаль, не збереглося.

Сімнадцятилітній парубоквирушає в мандри Україною. Пробує прожити самостійно, заробляючи наймитуванням у поміщицьких економіях, працює на заводі, залізниці й водночасзаймається самоосвітою, щоб скласти іспит на атестат зрілості.

Мандри й поневіряння стали для нього суворою школою життя.1900 року, склавши екстерном екзамени в Златопільській гімназії, він вступає на юридичний факультет Київського університету.

Винниченко повністю занурюється у вир студентського, політичного життя – стає членом української студентської громади, Революційної української партії, пише брошури, прокламації, листівки, веде активну пропаганду. За це його заарештовують, саджають до в’язниці, потім випускають, але виключають з університету без права вступу і забороною проживання в Києві. Цього ж 1902 року з’являється його оповідання «Сила і краса».

Далі – шалений вир подій: підпільна діяльність, солдатчина, втеча з війська, еміграція в Галичину, праця в газетах, нелегальні переходи кордону із забороненою літературою, арешт і півторарічне ув’язнення в камері-одиночці Лук'янівської тюрми.

Винниченко намагається визволитися у будь-якій спосіб, навіть імітує самогубство, яке ледь не скінчилося трагічно. Єдина розрада: можливість писати. Далі – служба в «дисциплінарному батальйоні», втеча за кордон, повернення із чужим паспортом знову мандри, знову кипуча діяльність. Життя давалобезліч тем,конфліктів, ситуацій. Усе це, переплавлене творчим талантом, виходило з-під пера Винниченка. Він навіть домігся дозволу й успішно склав випускні іспити в університеті.

Знову тюрма, втеча, еміграція. І щаслива зустріч ізмайбутньою дружиною, другом на все життя – Розалією Ліфшиц.

Уроки Першої світової війни Винниченко повертається до України, живена нелегальному становищі й багато пише – романи «Заповіт батьків», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Хочу!», «Божки», «Чесність з собою», «Рівновага». Його драми «Щаблі життя», «Дисгармонія», «Великий Молох», «Мементо», «Чужі люди», «Брехня», «Гріх», «Закон», «Співочі товариства», «Панна Мира»,«Чорна Пантера і Білий Ведмідь» та інші йшли на сценахукраїнських, російських, західноєвропейських театрів.

1917 рік В. Винниченко разом із М. Грушевським очолює уряд Української Народної Республіки (УНР). Він стає заступником голови Центральної Ради та головою її генерального секретаріату – автономного урядуУкраїни, а з 1918 по 1919-й очолює Директорію.

У лютому 1919 року Винниченко виходить з уряду і виїздить за кордон. Наступного року намагається вести переговори з керівництвом більшовиків щодоавтономії України, але зазнає поразки. Не склалися його стосунки й з колишніми соратниками. Він робив усе, що міг, для щастя України, готовий був, як пише в щоденнику, «на всі жертви, навіть іна смерть аби тільки врятувати українську націю від розп’яття».

У травні 1920 року подружжя Винниченків знову до Росії з переговорами, але безпритульно. Письменникові доводиться назавжди покинути батьківщину. Його політична кар'єра закінчується провал ом.. Потяглися гіркі роки еміграції.

В. Винниченко побував і у фашистському концтаборі за членство в комуністичній партії Франції та відмову служити новому режиму; відчув принади емігрантського напівголодного, злиденного існування.

Не стало письменника 1951 року. Він помер у «Закутку» села Мужек біля Канн у Франції.

Єдиною втіхою на чужині для В. Винниченка була літературна та малярська праці. З-під пера майстра з'явилися романи «Сонячна машина», «Поклади золота», «Слово за тобою, Сталіне!», «Нова заповідь», «Вічний імператив»,«Лепрозорій»,повість «На той бік», цикл оповідань «Намисто», а також есе, драми, філософський трактат, кіносценарії, щоденник.