1. Основні етапи розпаду колоніальної системи в Азії та Африці у другій половині XX ст.

Основними чинниками розпаду колоніальних імперій в другій половині ХХ століття стали :

1. Поразка в другій світовій війні Німеччини, Італії та Японії й утрата ними своїх колоніальних володінь.

2. Значне ослаблення колоніальних імперій Великої Британії, Франції, Голландії та Бельгії.

3. Розвиток національно-визвольного руху, підвищення національної самосвідомості, економічне зростання в колоніях під час другої світової війни.

4. Здобуття деякими колоніями, безпосередньо втягнутими в другу світову війну, досвіду збройної боротьби.

Переважно деколонізація пройшла порівняно мирно (більшість британських колоній і африканських володінь Франції). Однак у ряді країн

боротьба за незалежність придбала вигляд або таких, що швидко припинилися (Індонезія), або тривалий і кривавих (Індокитай, Алжир) бойових дій.

Однак деколонізація породила й ряд проблем. Одна з них - проблема

кордонів, що часто повторює лінії колоніальних володінь (87% державних

кордонів в Африці й 45% -в Азії). Це стало джерелом постійної напруженості й міждержавних конфліктів.

Великою внутрішньою проблемою багатьох молодих держав стало об'єднання у їхньому складі народів з різними мовами, культурою й релігією, що, природно, призвело до внутрішніх протиріч (Ефіопія, Нігерія, Судан, Чад). В Індії така неоднорідність породила в 1947 році розкол країни на дві частини по релігійній ознаці: мусульманський Пакистан і індуїстський Індійський союз.

Здобуття незалежності дозволило колишнім колоніям стати суб'єктами

світової політики, вступити в ООН. Однак політична незалежність ще не гарантувала повну самостійність молодих держав. Низький рівень економічного розвитку більшості країн, що звільнилися, змусив їх піти на співробітництво з розвиненими державами, у тому числі й з колишніми метрополіями, що в остаточному підсумку сприяло трансформації колоніалізму в неоколоніалізм - новий вид залежності, при якому на зміну прямому політичному підпорядкуванню приходять фінансові, економічні й інші засоби контролю з боку домінуючик держав.

Розпад колоніальних імперій розпочався на азійському континенті. Азійські народи більшою мірою, ніж інші залежні народи, виявилися втягнутими до прямої участі в другій світовій війні, в тому числі в лавах Опору, що допомогло створити в Індокитаї, Бірмі, на Філіппінах та в Індонезії масові народні армії. В Індії колонізатори самі надали зброю численним індійцям, мобілізованим для участі у війні з Японією та Німеччиною. Це не могло минутися безслідно з огляду на історію визвольної боротьби індійського народу. Схожі процеси відбувалися й на Близькому Сході.

Слід урахувати й те, що істотно змінилися патріархальні соціально-економічні структури країн Азії, набули розвитку капіталістичні виробничі відносини, з'явилися пролетаріат та національна буржуазія, які були заінтересовані, хоч і з різних причин, у ліквідації системи ко-лоніальної та напівколоніальної залежності.

Головні події на континенті розгорнулися в перше повоєнне десятиріччя. Першими проголосили незалежність країни Близького Сходу й Південно-Східної Азії.

Складні процеси відбувалися у Французькому Індокитаї. 2 вересня 1945 р. проголосила незалежність Демократична Республіка В'єтнам. Але Франція зробила спробу відновити там колоніальний режим. Цс призвело до війни за незалежність. У березні 1949 р. Франція надала незалежність В 'єтнаму, в 1953 р. - Кампучії та Лаосу, в 1957 р. -Малайзіїї.

15 червня 1950 р. Індонезія офіційно проголосила себе унітарною республікою, а за кілька років (у квітні 1956 р.) розірвала всі договори конференції "круглого столу". У вересні 1950р. Індонезія стала членом ООН. До середини 50-х років майже вся Азія, за винятком кількох територій, визволилася від колоніальної залежності. На цей час територія колоніальних володінь зменшилася майже вдвоє порівняно з довоєнним часом.