Загальні методичні рекомендації

Методика проведення занять будується відповідно до цих рекомендацій. До окремих, найбільш складних тем надані окремі методичні рекомендації.

Підготовка студентів до занять передбачає:

1. вивчення конспекту лекцій;

2. роботу над нормативними актами та літературою, що рекомендується;

3. аналіз проблемних питань теми;

4. упорядкування логічної схеми розкриття кожного питання теми, уявне моделювання відповіді;

5. закріплення вивченого матеріалу і удосконалення навичок застосування правових норм шляхом вирішення проблемних ситуацій і виконання практичних завдань, аналізу запитань для самоконтролю.

Питання, які виносяться на семінарські заняття пропонується розглядати за схемою “закон – практика – актуальні проблеми – шляхи удосконалення чинного законодавства і практика його застосування”. Обговорення проблемних питань і ситуацій повинно мати нормативне, фактичне і логічне обґрунтування. Обговорення питань семінару проводиться у формі диспуту. Кожний студент має бути готовим викласти своє рішення з обговорюваних питань і виступити як опонент. Заохочуються критичні, неординарні думки, а також вміння аргументувати свої рішення.

Диспут. Для диспуту з кожного питання семінару визначають доповідача, рецензента і не менше двох опонентів. Бажано, щоб учасники диспуту висловлювали не тільки свої думки, але й аргументовано відстоювали свою позицію. В диспуті повинні приймати активну участь всі студенти групи. Особливу увагу треба зосередити на розгляді вузлових, найбільш актуальних і практично значущих питань. За допомогою викладачів студенти здійснюють евристичний пошук правильного рішення проблем, що розглядаються, доповідають своє рішення. Здійснюючи евристичний пошук рішень і проблемних ситуацій, необхідно, в першу чергу, вирішити проблему на основі діючого законодавства, і після цього з’ясувати можливості удосконалення чинного законодавства і практики його застосування.

У той же час кожний студент повинен бути готовий викласти своє бачення питань, винесених на семінар.

Після розкриття основних положень пропонується внести доповнення, заперечення та висловити інші погляди. Викладачем визначаються проблеми і пропонується творчий пошук їх вирішення, висуваються і розглядаються робочі гіпотези.

Безпосередній аналіз і дискусія може розвиватись по моделі “щит і меч”, “звинувачення і захист”. В цьому випадку одна група відпрацьовує аргументи “за”, а інша – “проти”. Але завжди треба мати на увазі можливість появи неординарних версій, ідей чи гіпотез в процесі дискусії, треба давати простір для вільного творчого пошуку і цінувати нестандартні думки. При колективному обговоренні в малих групах необхідно, щоб свою позицію, свою точку зору мав можливість висловити кожний учасник групи. Колективне обговорення проблеми виявить різні підходи і рішення однієї і тієї ж проблеми або задачі

Для більш активного проведення диспуту група може бути поділена на малі творчі колективи, відношення між якими будуються на засадах змагальності.

Кожна мала група доповідає свій варіант вирішення аналізованої проблеми. Учасники інших малих груп виступають в якості опонентів, вони задають питання, виступають із критичними зауваженнями або в підтримку конкретної позиції.

Успіх залежить від уміння викладача вести дискусію. Слід мати на увазі, що в основному повинні висловлюватися студенти, а не викладач. Викладач відкриває дискусію, підтримує її рівновагу між учасниками ділової гри і при необхідності керує нею за допомогою навідних запитань.

Небажано, щоб викладач по перебігу дискусії виражав свою точку зору, пов'язану з аналізом проблеми або ситуації. На практиці бувають випадки і досить часто, коли дискусія схиляється до помилкового варіанта або думки. Тому мистецтво викладача полягає в тому, щоб за допомогою навідних запитань змусити учасників гри переглянути запропоновані позиції і вийти на правильне рішення проблеми.

В процесі диспуту треба прищеплювати культуру діалогу, повагу до інших. У відношеннях один до одного опоненти повинні бути поважними без пихатості, ввічливими без лицемірства, добрими без підлабузництва, критичними без сарказму, з почуттям гумору, але без блазенства.

Практичні заняття проводяться з використанням активних форм навчання – ділових ігор. Кожний учасник ділової гри виступає в ній у рамках тієї посади, що він буде виконувати в структурі правоохоронних органів. Це засіб підвищення ефективності навчального процесу ,бо отримані знання, уміння і навички безпосередньо переносяться на практичну діяльність. Така навчальна підготовка спеціалістів дозволяє різко скоротити час розв’язання конкретної проблеми.

Перевагами проведення занять у формі ділових ігор є забезпечення можливостей:

1. Досліджувати визначену проблему в умовах значного скорочення часу, а також в динаміці розвитку правовідносин.

2. Забезпечувати оволодіння студентами навичками виявлення, аналізу і розв'язання конкретних проблем правозастосовної і правоохоронної практики в умовах динамічного процесу виникнення, розвитку та припинення різних правовідносин.

3. Відпрацювати навики роботи груповим методом при підготовці і прийнятті управлінських і кримінально-процесуальних вирішень, орієнтації в нестандартних ситуаціях.

4. Концентрування уваги студентів на головних аспектах проблеми і встановлювати причинно-наслідкових зв'язки.

5. Розвивати порозуміння між учасниками гри, навичок взаємодії, а також психологічної готовності до самостійного проведення слідчих дій і прийняття процесуальних рішень.

6. Розвинення логіки мислення та творчого підходу при розв’язанні як стандартних, так і проблемних ситуацій.

Обов'язковими умови ділових ігор є:

зосередженість, коли учаснику гри треба думати тільки про гру. Необхідно зосередитися на тому, що робиться в групі або підгрупі, тому що потім доводиться «наздоганяти» і відволікати увагу інших. Учасникам треба відразу включитися в гру і відвернутися від всього іншого;

колективізм, коли всі учасники гри взаємодіють при опрацюванні ситуації, що спонукає їх до поважного ставлення до висловлювань інших, навіть у тих випадках, коли це не збігається з їхньою власною точкою зору;

свобода творчого пошуку, коли учасники гри розуміють проблему і шляхи її вирішення без жорстких настанов з боку викладача, а іноді незалежно від нього. Це дає можливість істотно розширити межі проведення ділової гри і забезпечити розкутість кожного слухача. У такій ситуації, як правило, з'являються нові ідеї, які можуть бути адаптовані до практичних дій;

самовираження, коли кожний учасник гри намагається виразити себе, зробити особистий внесок у вирішення проблеми;

персональна відповідальність за свої дії і рішення.

Ділова гра “Нарада”. У процесі самопідготовки проводяться рольові ігри. Рольова гра зобов’язує студентів діяти в рамках компетенції того суб’єкта процесу, від імені якого він виступає.

Стосовно один до іншого учасники ділової ігри повинні бути: серйозними, чемними , добрими , турботливими і жартівливими. Грубість, іронія або сарказм, чванство, ущипливість або пихатість повинні бути цілком виключені.

Ділова гра – “Слідча дія”. Окремі види: “Допит”, “Обшук”, “Виїмка”, “Впізнання”, “Очна ставка” та інші.

На заняттях, де ролі попередньо розподілені, “слідчому” пропонується на підставі увідної з залученням інших “учасників процесу” здійснити слідчу дію, дотримуючись встановленого законом порядку її виконання. Інші студенти спостерігають за ходом проведення і по її завершенні доповідають виявлені позитивні моменти; хиби і прорахунки. Студент, що виконує роль слідчого, повинен прагнути не тільки здійснити слідчу дію без помилки, але й виконати її з найбільшою ефективністю, максимально використовуючи передовий досвід і досягнення юридичної науки.

Заняття, яке проводиться в формі ділової гри, слід розділити на декілька етапів.

На першому етапі формулюється мета гри і дається необхідна вихідна інформація. На цьому етапі учасники гри повинні чітко уявити собі проблему або структуру завдань, співвіднести проблему з поставленою метою. Скласти малі групи (команди) і організувати їхню роботу. Викладачу сліду звернути особливу увагу на формування команд. Важливо, щоб це була творча група. Тут може бути декілька підходів. Більш раціональним є підхід, коли студент самостійно вибирає визначену проблему і самостійно вирішує, з якою групою учасників гри він бажає працювати.

Другий етап – це самостійна робота студентів у малих групах. Учасники ділової гри намагаються за допомогою викладача опанувати і глибоко зрозуміти проблему, виробляють навички до аналізу ситуації і виявляють особистості здібності. Тут активно використовується практичний досвід кожного учасника ділової гри, здійснюється обмін досвідом вирішення подібних проблем або завдань, уточнюються позиції і виробляються узагальнені спільні рішення.

Третій етап – безпосереднє проведення слідчої або іншої процесуальної дії. Тут учасники малої групи виступають в ролі слідчого, захисника, підозрюваного (обвинуваченого), спеціаліста, оперативного співробітника, понятих і т.д. За заданою фабулою проводиться процесуальна дія у відповідності з вимогами законодавства для встановлення істини та при умові забезпечення прав і свобод людини. Учасники процесуальної дії умовно вступають в процесуальні правовідносини в рамках свого юридичного статусу, використовуючи його для досягнення своїх цілей і захисту своїх законних інтересів.

Четвертий етап – юридичне оформлення проведених дій чи прийнятих рішень. Учасники гри самостійно складають необхідні юридичні акти, керуючись законом та вимогами до ділових паперів.

Після обговорення практичного заняття студенти самостійно складають протокол слідчої дії або інший передбачений законом процесуальний документ.

Основні нормативно-міжнародно-правові акти:

1. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р.

2. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р.

3. Віденська конвенція від 18 квітня 1961 року про дипломатичні зносини // Сборник международных договоров СССР. - Выпуск XLV. - Москва: Международные отношения, 1991.

4. Віденська конвенція від 24 квітня 1963 року про консульські зносини // Сборник международных договоров СССР. - Выпуск XLV. - Москва: Международные отношения, 1991.

5. Європейська Конвенція про взаємодопомогу у кримінальних справах (Ратифікована Законом України від 16 січня 1998 року) // Офіційний вісник України. - 1998. - №13.

6. Європейська Конвенція про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 року // Офіційний вісник України. - 1998. - №13.

7. Європейська Конвенція про передачу провадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 року // Збірка договорів Ради Європи, Київ - 2000.

8. Європейська Конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах від 20 квітня 1959 року // Збірка договорів Ради Європи, Київ - 2000.

9. Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, отриманих злочинним шляхом 1990 року // Офіційний вісник України. - 1998. - №13.

10. Конвенція про передачу осіб, які страждають психічними розладами, для проведення примусового лікування від 28 березня 1997 року // rada.gov.ua

11. Конвенція про правову допомогу та правові відносини з цивільних, сімейних та кримінальних справ (Мінськ, 22 січня 1993 року) // rada.gov.ua

12. Угода про співробітництво держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав з питань повернення неповнолітніх у держави їх постійного проживання. Ратифікована Законом України від 12 січня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 6. - Ст. 146.

13. Угода про взаємодію міністерств внутрішніх справ незалежних держав в сфері боротьби із злочинністю (Алма-Ата, 24 квітня 1992 року) // rada.gov.ua

14. Угода про співробітництво держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав з питань повернення неповнолітніх у держави їх постійного проживання. Ратифікована Законом України від 12 січня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 6. - Ст. 146.

15. Конвенція про передачу осіб, які страждають психічними розладами, для проведення примусового лікування. Ратифікована Законом України від 11 січня 2000 року // rada.gov.ua.

16. Угода між прокуратурою Російської Федерації та Генеральною прокуратурою України про правову допомогу та співробітництво від 21 травня 1993 року // rada.gov.ua

17. Конвенція про права дитини. Ухвалена 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН у 1989 році // rada.gov.ua.

18. Європейська Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 року // Сборник международных договоров СССР. - Выпуск XLV. - Москва: Международные отношения, 1991.

19. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року // Сборник международных договоров СССР. - Выпуск XLV. - Москва: Международные отношения, 1991.

20. Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 року // Сборник международных договоров СССР. - Выпуск XLV. - Москва: Международные отношения, 1991.

21. Європейська конвенція з відшкодування шкоди жертвам насильницьких злочинів від 24 листопада 1983 року // Сборник документов Совета Европы в области защиты прав человека и борьбы с преступностью. - М., 1998.

22. Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями // Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій. - Амстердам-Київ, 1996.

23. Мінімальні стандартні правила Організації Об’єднаних Націй щодо заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням (Токійські правила) від 14 грудня 1990 року // rada.gov.ua

24. Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх („Пекінські правила”). Прийняті на 96-му пленарному засіданні ООН у 1985 році // Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій. - Амстердам-Київ, 1996.

25. Руководящие принципы Организации Объединенных Наций для предупреждения преступности среди несовершеннолетних (Эр-Риядские руководящие принципы). Приняты и провозглашены резолюцией 45/112 Генеральной Ассамблеи от 14 декабря 1990 года // Права человека. Сборник международных договоров. Том I. Универсальные договоры. Организация Объединенных Наций. Нью-Йорк и Женева, 1994.

26. Основні принципи незалежності судових органів (Схвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї від 29 листопада та 13 грудня 1985 року) // «Права людини і професійні стандарти для юристів» в документах міжнародних організацій. - К., 1996.

27. Руководящие принципы, касающиеся роли лиц, осуществляющих судебное преследование. Приняты восьмым Конгрессом Организации Объединенных Наций по предупреждению преступности и обращению с правонарушителями (Гавана, Куба, 27 августа - 7 сентября 1990 года) // Права человека. Сборник международных договоров. Том I. Универсальные договоры. Организация Объединенных Наций. Нью-Йорк и Женева, 1994.

28. Звід принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню або арешту в будь-якій формі, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1988 року // В кн. Негодченко О.В. Забезпечення прав і свобод людини органами внутрішніх справ: Монографія. - Дн-ськ: Юрид. акад. МВС України, 2002.

29. Звід принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню або арешту в будь-якій формі, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1988 року // В кн. Негодченко О.В. Забезпечення прав і свобод людини органами внутрішніх справ: Монографія. - Дн-ськ: Юрид. акад. МВС України, 2002.

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ ТА ЗАКОНИ УКРАЇНИ:

1. Конституція від 28 червня 1996 року.

2. Закон України від 29 листопада 2001 року „Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів // rada.gov.ua.

3. Закон України від 25 лютого 1994 року „Про судову експертизу” // Голос України від 21 квітня 1994 року.

4. Закон України „Про застосування амністії в Україні” від 1 жовтня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 48. - Ст. 263.

5. Закон України від 30 червня 1993 року „Про попереднє ув’язнення” // rada.gov.ua

6. Закон України від 11 грудня 2003 року „Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” // Урядовий кур’єр № 7 від 15 січня 2004 року.

7. Закон України від 23 грудня 1997 року „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 20. - Ст. 99.

8. Закон України від 24 березня 1999 року „Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України” // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 22-23. - Ст. 197.

9. Закон України від 22 березня 2001 року „Про розвідувальні органи України” // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 19. - Ст. 94.

10. Закон України від 23 грудня 1993 року „Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 11. - Ст. 50.

11. Закон України від 19 грудня 1992 року „Про адвокатуру” // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 9. - Ст. 62.

12. Закон України від 29 червня 2004 року „Про міжнародні договори України” // Урядовий кур’єр. - № 155. - 18 серпня 2004 року.

13. Закон України від 7 липня 2010 року „Про судоустрій і статус суддів”. - К., 2010.

14. Закон України від 5 листопада 1991 року „Про прокуратуру” // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 53. - Ст. 793.

15. Закон України від 23 грудня 1993 року „Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 11. - Ст. 51.

16. Закон України від 18 лютого 1992 року „Про оперативно-розшукову діяльність” // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 22. - Ст. 303.

17. Закон України від 30 червня 1993 року „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 35. - Ст. 358.

18. Закон України „Про електронні документи та електронний документообіг”: Офіц. видання. - К, 2003.

19. Закон України від 1 грудня 1994 року „Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду” // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 1. - Ст. 1.

20. Закон України від 17 квітня 1991 року „Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” // rada.gov.ua.

21. Закон України від 21 квітня 1995 року „Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей” від 24 січня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 6. - Ст. 35.

22. Закон України від 26 квітня 2001 року „Про охорону дитинства” // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 30. - Ст. 142.

23. Закон України від 7 березня 2002 року „Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України” // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 32. - Ст. 225.

24. Закон України від 22 грудня 2005 року «Про доступ до судових рішень» // Відомості Верховної Ради України. - 2006. - № 15. - Ст. 128.

25. Закон України від 23 грудня 1993 року „Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 11. - Ст. 50.

26. Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку від 17 грудня 1979 р.

27. Кримінальний кодекс від 5 квітня 2001 р.

28. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р.