2.2. Державне регулювання конкуренції

2.2.1. Основні складові державного регулювання конкуренції

Головною метою державного регулювання конкуренції є створення сприятливих умов для підтримки конкурентних відносин на ринку. До основних складових державної політики в сфері регулювання конкуренції можна віднести наступні:

1. антимонопольна політика – сфера діяльності держави, яка включає:

   1. встановлення умов, за яких положення підприємства в галузі кваліфікується як монопольне;

   2. визначення методів контролю за діяльністю існуючих монополій;

   3. визначення порядку контролю за злиттям і поглинанням підприємств з метою недопущення появи нових монопольних структур;

   4. способи заохочення створення та функціонування конкуруючих підприємств, в т.ч. малого бізнесу;

2. фінансова політика стимулювання конкуренції через регулювання обсягів і умов надання кредитів, системи оподаткування тощо;

3. регулювання експорту та імпорту продукції;

4. участь держави у виробництві і реалізації продукції за рахунок:

   1. підтримання певних часток державної власності в галузевих підприємствах;

   2. державних капітальних вкладень;

   3. державних замовлень тощо;

5. патетно-ліцензійна політика, яка законодавче закріплює виключні права на відкриття, винаходи, ноу-хау тощо;

6. захист споживачів за допомогою законодавчо закріплених їх прав.

2.2.2. Сутність та історія виникнення антимонопольного законодавства

Антимонопольне законодавство (законодавство про захист економічної конкуренції) – це сукупність нормативних актів, спрямованих на обмеження свободи підприємницької діяльності економічно впливових компаній, що дозволяє підтримати конкуренцію та не допустити обмеження торгівлі. Найчастіше антимонопольне законодавство забороняє узгодження цін та розподілу ринків між підприємствами, обмежує крупні злиття підприємств тощо. На сьогоднішній день антимонопольне законодавство існує в більшості країн світу.

З точки зору прибічників антимонопольного законодавства, воно захищає економічні інтереси споживачів та сприяє економічному розвитку. Так, конкуренція змушує підприємства знижувати ціни на свою продукцію чи підвищувати її якість, досліджувати попит на ринку тощо, що пов’язано із задоволенням інтересів споживачів. З метою підвищення своєї конкурентоспроможності підприємці впроваджують досягнення науково-технічного прогресу у свою діяльність, що сприяє економічному розвитку.

З точки зору супротивників антимонопольного законодавства, воно порушує свободу підприємницької діяльності власників великого бізнесу і часто призводить до негативних наслідків для споживачів та економіки в цілому. Наприклад, монополіст чи взагалі велика компанія має більші можливості (порівняно із невеликим чи середнім підприємством) щодо встановлення низької ціни на свою продукцію завдяки економії на масштабі. В той же час встановлення таким підприємством низької ціни іноді антимонопольним законодавством може бути розцінене як спроба усунення конкурентів з ринку. Крім того, великі компанії мають більші фінансові можливості щодо підтримки науково-технічного прогресу та впровадження його досягнень у свою діяльність. Використання таких можливостей об’єктивно посилює конкурентні позиції таких підприємств, проте привертає до них увагу державних органів із захисту економічної конкуренції. Це змушує великі підприємства здійснювати більш «обережну» політику щодо конкурентів.

Перші антимонопольні закони з'явилися в США. У самому кінці 1880-х рр. такі закони приймалися на рівні окремих штатів. Їх ініціаторами виступали дрібні фермери, стурбовані зростаючою конкуренцію з боку великих і більш ефективних ферм. Офіційно наголошувалось на тому, що ринкова концентрація веде до скорочення виробництва і зростання цін. Проте відповідно до останніх досліджень було виявлено, що за період 1880-1890 рр. ціни на свинину зменшилися на 19%, пшеницю – на 35%, яловичину – на 37%. При цьому обсяги виробництва сільськогосподарської продукції зростали. Справа в тому, що великі фермерські господарства мали більше можливостей щодо покращення використовуваних техніки і технологій, а також зниження ціни завдяки суттєвому зростанню обсягів виробництва і економії на масштабі, що при цьому виникає. Це саме частково стосувалося і трестів в інших галузях економіки.

Трест – це форма монополістичного об'єднання, в рамках якого учасники втрачають виробничу та комерційну незалежність.

Так, в 1882 р. виникає Standard Oil Trust, який об’єднує 40 корпорацій індустрії. Історія появи і успіху даного тресту пов’язана як із недобросовісною конкуренцією, так і з значними підприємницькими здібностями основного його власника – Джона Рокфеллера, який успішно впроваджував інновації (будівництво трубопроводів від нафтових свердловин до залізничних станцій, більш економічно вигідне перевезення сирої нафти в цистернах замість бочок), спрямовані на зменшення собівартості продукції і, відповідно, її ціни.

Більша конкурентоспроможність Standard Oil Trust змусила дрібних нафтопереробників лобіювати антимонопольні закони. Найбільш відомий антимонопольний закон – Акт Шермана 1890 року – відповідно до останніх наукових досліджень – був прийнятий саме під їх впливом. Проте зазначимо, що на той момент інформація про використання методів недобросовісної конкуренції власниками Standard Oil Trust (економічне шпигунство, таємні змови із перевізниками, встановлення контролю над залізничним транспортом і використання цього фактору в конкурентній боротьбі) в основному ще не були відомі, а офіційним звинуваченням в адресу трестів в цілому було скорочення випуску з метою підвищення цін. Останнє не відповідало дійсності. Так, якщо розглядати галузі, де переважали трести, то протягом 1880-х рр. обсяги виробництва цукру збільшились на 75%, видобутку і переробки нафти – на 79%, виробництва сталевих рейок – на 142%, а сталі – на 258%. Ціни на відповідну продукцію протягом даного періоду знижувались, що і ставало причиною низької конкурентоспроможності дрібних виробників відповідної продукції.

Не дивлячись на протиріччя, пов’язані із виникненням антимонопольного законодавства, все ж таки не слід сприймати останнє як негативне явище. Насправді, зловживання монополіями своїм становищем та взагалі антиконкурентна узгоджена діяльність підприємств дуже часто наносять значну шкоду економічному розвитку країни, чим і пояснюється розповсюдженість антимонопольного законодавства у світі.

Зокрема, твердження про те, що монополії можуть гальмувати техніко-технологічний розвиток галузі, є повністю вірним для України.

Справа в тому, що визначальними для економічного розвитку нашої держави на сьогоднішній день є низько- та близькі до них середньотехнологічні галузі промисловості. Це чорна металургія, АПК та хімічні галузі. Так, у 2007 році продукція чорної металургії складала 40% вартості українського експорту. Дана галузь є найбільшим споживачем товарів та послуг підприємств інших галузей, великим роботодавцем, тобто вона найсуттєвіше впливає на економічний стан країни. Проте чорна металургія в Україні монополізована.

Як відомо, будь-який підприємець прагне до оптимального співвідношення між очікуваними ризиком та прибутком. В Україні ж склалася така ситуація, за якої завдяки монополізованому стану чорної металургії власники її підприємств мають змогу «спекулювати» на важливій соціально-економічній ролі галузі і завдяки цьому добиватися від держави пільг, дотацій та іншої допомоги. І подібна поведінка є більш прибутковою і менш ризиковою, ніж інноваційні проекти, модернізація галузі. Тому не дивно, що лише в Україні та Росії (де схожа ситуація) в чорній металургії до сих пір використовується технологічно застарілий енергоємний мартенівський процес, а напередодні економічної кризи його застосування навіть розширилося.

Проте в Україні існування монополій в промисловості дає ще й негативний соціальний ефект. Застарілі техніка і технології ведуть до низької продуктивності праці, а останній відповідає відносно невелика заробітна плата. Як результат – в Україні заробітна плата є однією з найнижчих у Європі.