2.2.3. Основні системи антимонопольного законодавства

На сьогоднішній день виділяють три основні системи антимонопольного законодавства: американську, європейську і японську.

Американська система антимонопольного законодавства є найстарішою. Вона полягає у формальній забороні зловживання великими підприємствами домінуючим положенням на ринку та будь-якої антиконкурентної взаємодії між підприємствами (за виключенням боротьби із демпінгом). На перше місце ставиться підтримка конкуренції.

Американська система притаманна США, Чилі та деяким іншим країнам.

Відповідно до американської системи антимонопольного законодавства створення трестів і картелів заборонено.

Картель – це форма монополістичного об'єднання, в рамках якого учасники зберігають фінансову та виробничу самостійність, проте погоджують ціноутворення, сфери впливу, умови продаж, використання патентів, обсяги виробництва або найом робочих в межах певної галузі.

Монополія визнається незаконною у випадку, якщо тільки одна фірма постачає товари чи послуги не тому, що вони вищої якості, а тому, що конкуренція пригнічена дією певного чинника.

Закон Шермана визначає протизаконною будь-яку змову між підприємствами з метою обмеження свободи торгівлі в формі угоди про:

1. створення монополії;

2. фіксовані ціни;

3. ціни, які будуть пропонуватись на аукціонах;

4. розподіл споживачів.

Порушення закону Шермана є злочином. Винні особи караються ув’язненням та штрафом. Штраф також може накладатися на корпорації.

Європейська система антимонопольного законодавства склалася після ІІ світової війни. Вона спрямована на недопущення будь-яких угод між підприємствами, рішень їх об'єднань та такої діяльності монополій, що можуть усунути, обмежити чи спотворити конкуренцію в межах Європейського союзу. На перше місце ставляться свобода торгівлі між країнами-учасниками Європейського союзу та захист від серйозної конкуренції ззовні.

Європейська система притаманна країнам Європейського союзу. По багатьом аспектам досить близькими до неї є антимонопольні законодавства України та Росії, а також деяких інших країн.

В ЄС та Росії картелі поділяються на такі, що забороняються законодавством, та такі, що дозволяються. До останніх відносяться домовленості конкурентів з приводу освоєння нового ринку чи спільних науково-технічних розробок.

Приклад. В 1997 р. в Росії у м. Нижній Новгород на ринку Інтернет-послуг була укладена картельна домовленість. Декілька місцевих провайдерів, які контролювали 80% ринку, домовились спільно розвивати бізнес і на цій основі перемогти дрібних конкурентів, які надавали дешевші по ціні, проте низькоякісні послуги. Відповідно до домовленості було розроблено стандартний прайс-лист на послуги учасників картелю, а також відмовились від взаємного «переманювання» клієнтів і персоналу. Перемогти конкурентів було вирішено за рахунок досягнення певної технологічної переваги, яка дозволить значно знизити вартість провайдерських послуг учасників картелю (організація автономної точки обміну трафіку). Для реалізації даного заходу спільними зусиллями учасників було закуплене дороге обладнання. Витрати дуже швидко окупилися, а наявність власної автономної точки обміну трафіком дозволило знизити ціну на послуги провайдерів – учасників картелю – в 3-4 рази. Ціна знижувалася планово, одночасно у всіх учасників. Цінової конкуренції між ними не було, проте дозволялося використання інших методів конкуренції (на основі реклами, сервісу і т.д.).

Якщо розглядати країни Європейського Союзу, то тут також дозволяються картелі, створені з метою освоєння нового ринку та інноваційних технологій. Крім того, допускається існування картелів, які контролюють менше 5% ринку в межах ЄС, а також т.з. «кризових» картелів, створених для скорочення зайвих виробничих потужностей.

За винятком наведених вище ситуацій, відповідно до частини І ст. 85 Римського договору не допускається угоди між підприємствами та рішення об'єднань, які:

1. прямо чи опосередковано встановлюють ціни купівлі-продажу та будь-які інші умови торгівлі;

2. обмежують чи контролюють виробництво, торгівлю, технічний розвиток чи інвестиції;

3. ділять ринки або джерела постачання;

4. передбачають різні додаткові умови до однакових угод з різними партнерами, ставлячи їх тим самим у невигідні конкурентні умови;

5. вимагають при укладенні договорів прийняття іншими сторонами додаткових зобов’язань, які не мають відношення до предмету такого договору.

Наведений вище перелік заборон не є вичерпним, а тому Комісія та суди Європейського союзу можуть визнавати антиконкурентними й інші види угод, рішень та дій.

Найбільш ліберальною по відношенню до монополій є японська система антимонопольного законодавства, яка, як і європейська, сформувалася після ІІ світової війни. Вона, по суті, підпорядковує конкуренцію між національними компаніями цілям експортної експансії. На перше місце ставиться зміцнення конкурентоспроможності японських фірм на міжнародному ринку.

Японська система притаманна Японії, Південній Кореї та ряду інших країн Далекого Сходу та Південно-Східної Азії.

Особливості японської системи антимонопольного законодавства:

1. більш ліберальні умови визначення домінуючого положення компанії в галузі;

2. існування «кейрецу»;

3. існування експортних та імпортних картелів;

4. існування «картелів структурних криз».

Перша особливість полягає в тому, що в Японії домінуючим вважається положення однієї компанії, якщо вона контролює 50% ринку, двох – 75%.

Друга особливість полягає в існуванні «кейрецу».

Кейрецу – це японські універсальні багатогалузеві об'єднання фірм, для яких характерні:

1. наявність власної системи фінансових закладів;

2. взаємне володіння акціями;

3. наявність зобов’язань щодо взаємних поставок в межах групи;

4. наявність тимчасових об'єднань фірм в межах групи з метою реалізації певних проектів;

5. організація загальної універсальної торгової фірми;

6. наявність системи регулярних нарад керівників фірм кейрецу;

7. взаємний обмін співробітниками, в т.ч. керівниками різного рівня.

Із 100 найбільших промислових фірм Японії 70 належать до тих або інших кейрецу.

Існують наступні типи кейрецу:

1. горизонтальні;

2. вертикальні.

Горизонтальні (конгломератні) кейрецу – це об'єднання взаємозалежних підприємств декількох галузей промисловості навколо банку. Взаємозалежність таких підприємств проявляється у:

1. взаємному володінні акціями одне одного;

2. функціональному зв’язку між підприємствами через взаємні поставки (матеріалів, обладнання тощо).

Банк очолює такі кейрецу і забезпечує підприємства-учасників капіталом під малі відсотки.

Даний вид кейрецу дозволяє фірмам учасникам «обійти» антимонопольне законодавство Японії, оскільки контроль та управління об'єднанням здійснюються децентралізовано. Кожне з підприємств-учасників володіє лише невеликою часткою акцій інших підприємств і саме по собі не може визначати політику об'єднання. Але разом узяті компанії вже володіють 20-30% акцій будь-якої іншої компанії і можуть впливати на її розвиток та політику. Тому наради керівників фірм кейрецу є по суті зібранням найбільших акціонерів. Рішення на рівні всього об'єднання часто приймаються неформально на основні групового консенсусу керівників фірм-учасників під час наради.

Зазначимо, що до складу таких кейрецу можуть входити також і не пов’язані функціонально між собою підприємства. Крім того, в деяких кейрецу взаємні поставки здійснюються лише за умови, що продукція підприємств-учасників кейрецу не поступається за якістю та ціною аналогічним товарам сторонніх підприємств.

Приклад. До складу кейрецу Mitsubishi Group («Міцубісі груп») входять:

1. «Mitsubishi UFJ Financial Group» - головний банк об'єднання;

2. «Mitsubishi Motors Corporation» – автомобілебудівна компанія;

3. «Nippon Oil Corporation» - одна із найбільших нафтових компаній Японії;

4. «Mitsubishi Aluminum Co.» - японська алюмінієва компанія, яка, зокрема, виробляє алюміній, його сплави, вироби з алюмінію та його сплавів, автомобільний листовий алюміній;

5. «Asahi Glass» - японська компанія, яка випускає скло для автомобільної промисловості, жидкокристалічні дисплеї та хімікати.

Щомісяця кожної другої п’ятниці керівники 28 компаній, що входять до складу Mitsubishi Group, збираються на нараду, де неформально узгоджують основні комерційні напрямки розвитку кейрецу. Ця неформальна рада отримала назву «П’ятничний клуб». Вона не має юридичної сили, проте її рішення визначають основну політику підприємств об'єднання.

Вертикальні кейрецу – це об'єднання групи підприємств навколо одного великого виробника, якого вони обслуговують і від якого залежать. Залежність цих підприємств від основного виробника проявляється у тому, що останній:

1. надає фінансову допомогу іншим членам кейрецу;

2. володіє значною часткою акцій деяких підприємств-постачальників.

Головне підприємство диктує постачальникам ціни, обсяги, строки поставки комплектуючих виробів і може забороняти їм реалізовувати свою продукцію за межами об'єднання. Тим не менш воно не володіє контрольним пакетом акцій більшості членів кейрецу, а тому таке кейрецу не може розглядатися японським законодавством як монополістичне об'єднання.

Приклад. «Тойота Моторс» володіє від 10 до 49% акцій лише 14 постачальників із 178. Інші залежать від компанії як від традиційного замовника їх продукції, а також за потреби можуть розраховувати на фінансову допомогу від неї.

Крім того, в залежності від спеціалізації виділяють такі види кейрецу:

1. фінансові – утворюються навколо банку або торгової фірми («Міцубісі», «Сумітомо», «Фуджі»);

2. промислові – утворюються навколо виробника кінцевої продукції («Тойота Моторс»);

3. торгові – утворюються як складові фінансових або промислових кейрецу і спеціалізуються на маркетинговій та комерційній підтримці («Тосіба»).

Третя особливість японської системи антимонопольного законодавства полягає в існуванні експортних та імпортних картелів. Однією із особливостей кейрецу є існування в складі багатьох із них великих універсальних торгових домів. В останніх в значній мірі концентруються зовнішньоторгові потоки. Щоб допомогти невеликим підприємствам, які не входять до складу кейрецу, вийти на зовнішні ринки, закон дозволяє створення картелів. Також невеликим підприємствам дозволяється кооперувати свою діяльність в межах країни.

Четверта особливість японської системи полягає у тому, що законодавчо дозволяється створювати «картелі структурних криз».

Картелі структурних криз – це законодавчо дозволені тимчасові об'єднання підприємств, які створюються під час різких спадів виробництва або кризових явищ в галузі з метою забезпечення модернізації промисловості чи її структурної перебудови.

Учасникам картелів структурних криз дозволяється узгоджувати обсяги виробництва, робити спільні закупки сировини, перевезення, вести обмін патентами та технічною інформацією, спільно використовувати складські потужності. Картелі структурних криз діють відповідно до законів про пільгові режими і їх діяльність контролюється державою. Строк існування таких картелів – 6 місяців, проте він може бути подовжений. Картелі створюються тоді, коли потрібна масова зміна технологій, згортання безперспективних виробництв, спеціалізація підприємств та стандартизація продукції.

Приклад. В 1955-1970 рр. за допомогою картелів структурних криз було здійснено модернізацію чорної металургії, вугледобувної промисловості, суднобудування, виробництва хімічних добрив. В 1978-1988 рр. легальна картельна практика дала змогу провести часткове згортання та модернізацію нафтохімічної галузі та кольорової металургії.